А я не придумала

– Куди ти мене ведеш, УПА? – з посмішкою запитується Воля, тримаючи брата за руку. – Що замислив, коханий?

– Нічого особливого. Ти ще трошки почекай і ми будемо на місці. – відповів їй юнак, і повів сестру далі. Вже зовсім скоро почулося дзюркотіння води, а невдовзі вони вийшли до гірської річки – Черемошу.

– Прекрасно пам’ятаю це місце. – промовила Воля, насолоджуючись прохолодою, що йшла від води.

– Еге ж. Це саме те місце в якому я освідчився тобі в коханні. – сказавши це, УПА відпустив руку сестри, і притягнувши її за гнучкий стан, ніжно-ніжно поцілував дівчину. – Чуєш як красиво? Ніби грають водяні німфи на своїх арфах.

– Ну й вигадник ти, УПА. Це ж просто вода. Ти ще скажи що в ці байки про червону руту віриш.– засміялася Воля. УПА на хвильку заслухався на чистий, щирий сміх сестри, але швидко відповів.

– Вірю! І принесу її тобі! Обов’язково. Але спочатку… – юнак став на одне коліно. – Воле, ти вийдеш за мене?

– Звісно, УПА, звісно. – Воля дозволила одягнути перстень собі на руку, а опісля обійняла брата.

За вечерею, уважна тітка помітила перстень, і посміхнувшись, мовила.

– Серце нашої сліпенької вже зайняте? Цікаво ким? – сміючись, запиталась Карпатська Україна.

Воля тільки фиркнула, і продовжила їсти вареники, а УПА, посміхнувшись, притягнув кохану за талію до себе.

– Мною! – гордо мовив той.

ОУН голосно засміявся, дивлячись на небожів з якоюсь невимовною гордістю і радістю.

– Ваші батьки були б раді, якби це почули. Я цього очікував. Ви просто так вже зблизились, що вам просто не можна порізну. – націоналіст тепло посміхнувся, і пішов в сусідню кімнату.

***

Зима. Криївка. Пара закоханих, можливо років тридцяти, хоча війна робила їх набагато старшими своїх років, просто танцювала. УПА вже називав Волю своєю дружиною, вже підростала їх донечка. Здавалось, навіть війна не затьмарила щастя повстанця.

Ой водо-водограй грай для нас грай 

Танок свій жвавий не зупиняй.

За красну пісню на всі голоси, 

Що хочеш водограю попроси.

Танець був повільний, рухи легкі, але це не завадило йому бути в той же час бути пристрасним та навіть трохи жвавим.

Струни дає тобі кожна весна,

Дзвінкість дарує їм осінь ясна.

І ми заграємо на струнах твоїх, 

Хай розіллють вони радісний сміх.

– Сотенна Зозуле, ви ще там довго? Бо мені вже набридло з цими бісовими дітьми сидіти. – зітхнув Василь, чи то пак Білий, і потягнув Волю за собою, вона ж в свою чергу, потягнула за собою УПА.

– Вже йдемооо – проспівала жінка і пішла до дітей. І своїх, і дядька ОУН.