А хвилину тому…

Це був момент, коли тиша різала вуха, а повітря було таким важким, ніби ось-ось тіло не витримає і просто зламається під тиском. Відчуття, дуже схожі на пробудження після чергового жахіття, наче тримали за горло, господи, так міцно, що ще секунда, і видавлять кадик.  Це момент, коли не можна рухатися чи бодай відводити погляд. Стій і чекай, допоки у вухах лунатиме глухий дзвін. Шляху назад тепер немає, це кінець, міст вже обірваний. Ти зробив свій вибір. І проблиски сліз на його осяйних очах – все це тепер на твоїй совісті. Твоє сонце просто зараз закриває обличчя тремтливими руками. Твоя провина. І те, що він полегшено сміється та видихає, це…

Полегшено.

– Мик, слухай… – між словами чулися схлипи. Гоголь завмер. В будь-якій іншій ситуації, о так, він неодмінно зміг би щось вдіяти, але зараз зорі стоять не в тому порядку. Не в змозі видати жодного звуку, винуватець дійства зжав кулаки за спиною, в надії що нігті таки протиснуть шкіру до крові. – ти… ти не міг раніше сказати, чмошник?

Сіґма нарешті підняв голову та подивився прямо в очі Миколи, не припиняючи плакати. Останній не вловив моменту, коли опинився в найтепліших і найбажаніших обіймах у своєму житті. Гоголь досі не промовив ані слова, руки на спині співрозмовника самі все сказали. Пальці трохи зім’яли тканину, на кшталт кота який вмощується на дивані.

Врешті, вони трохи дистанціювались.

– Яка дибільна ситуація.

– І не кажи.

– Як я можу взагалі щось казати, коли твій вигляд відбирає в мене дар мови?

– Точно тільки вигляд? – Сіґма скептично підняв брову, а потім настільки невимушено поцілував спантеличеного хлопця, наче просто руку йому потиснув.

Добре, не тільки вигляд.

Місцевий блазень насолоджувався своєю, тепер вже абсолютно легальною, можливістю перебирати, накручувати на пальці та просто торкатися чужого волосся. Микола поки нікому про це не зізнавався, але такі речі просто-на-просто збивають йому дихання.

Ще якийсь час вони провели на тому ж місці, просто сміючись зі всіляких дурниць. Все здавалося таким невимушеним, що колишні переживання справді стали схожими на далекий, заледве забутий сон. Все ж, сьогодні він зробив правильне рішення.

Ця парочка від початку й до кінця стояла неподалік від під’їзду, тепер вже у напівтемряві. Ніхто б нізащо не проґавив такої можливості, тож…

– Не хочеш у мене залишитись? – запитав Сіґма, вже знаючи, що йому ні за яких обставин не відмовлять.

– Невже ти боїшся, що я не доберусь по темній вулиці до автобусної зупинки? – на цей раз Гоголь хотів підколоти хлопця, але його плани були успішно розйобані.

– Ні, просто хочу скористатися можливістю поспати з тобою на одному дивані. Але якщо це надто ніяково для тебе, то так, вважай, що я просто дуже турботливий.

– Це де ти такого набрався?!

– То ти йдеш, коханий мій?

Гоголь істерично захихикав та покірно покрокував за Сіґмою.