… а на яву “Аліса” провалилася в прірву.

       Білорус повернувся. В руках він тримав бутерброд.

       – Вибач, вчора всю колбасу з’їли, але був сир – цими словами він відволік Україну від думок.

       – Ти сьогодні вільний?

       – Дивлячись для чого.

       – Та думала, може ми з тобою сходимо, в Дніпрі поплаваємо.

       – Це типу ти запрошуєш мене в Київ.

       – В Мінську Дніпро не тече.

       – Ну добре, але після того, як поплаваємо ти нагодуєш мене.

        – Домовилися.

        Наші герої  зібрали потрібні речі. Після чого відправилися до Київа. Думаю вам не буде сильно цікаво слухати проте, як вони туди їхали. Тому розкажу про саме цікаве.

Вони розтилили полотенце. В травні людей не було так багато, як наприклад в липні. Але всеодно в деяких місцях було людно.

          Спочатку наші голубки сиділи дивилися на лівий берег річки. Відкривався гарний вид на місто. Україна рішила почати діалог:

           – Пам’ятаєш, як… як ти мене врятував від головних алкоголиків на районі.

           – Попробуй таке не забуть… Я пам’ятаю, що коли я біг, вони за мною зноги на ногу ледве переступали. Новоросія навіть декілька раз падав на свого дружбана.

            – А, як ти від них відірвався?

            – В переді був забор. То пока вони тягнулися за мною, я встиг перелізти.

             – Розумно.

             – Позавчора Росія приїжджав.

             – Татовому синочку, на квартирі сидіти надоїло.

             – Да ні. Сказав, що приїхав на свята. Хоча він з татом так набухалися. Що мені прийшлось іти в бій, а Казахстану малих сховати.

              – І хто переміг?

              – Звичайно Я. Правда мені так добре по голові бутилкою дали. Ще досі там подряпина.

              – Покажи.

              – Ось тут, бачиш – Білорусія показав затилок.

              Україна почала перебирати волоси і найшла. Рана собою приставляли дуже глибокий поріз.

               – Ого, ну ти і даєш. Ще й говорить, що це просто подряпина.

               – Ти просто не бачила, як я їх хитро виманив за двері і закрив там.

                – Я так розумію татульчик святкував день праці разом із бомжами.

                – Не знаю… Ми із Казахстаном почекали коли вони заспокояться. А потом тягнули їх прямо із жопи світу. А я ще говорив «Давай утопим цю біду двох ногу».

                 – Утопили?

                 – Ні, згадали що він плавати вміє.

                 – Жаль…

                 – Слухай, Україна, а ти мене… ти мене любиш – ледве видавив із себе білорус.

                 – Ну, як брата люблю – сказала УССР побачивши покраснівшого хлопця.

                 – Як брата… – тихо повторив Білорус.

                 – Ей брат, хто останій до води, той… – з цими словами встала дівчина.

                 – П’яна псіна – встав і хлопець.

                 – Попробуй добіжи – сказала Україна, товкнувши Білорусію на полотенце.

                 Хлопець швидко встав і побіг за дівчиною, яка бігла поберегу, збиваючи всіх з ніг. На щастя білорус вмів швидко бігати, що ми зрозуміли із його розказів. Україна прибігла до пірса, якраз її догнав хлопець. Вони разом пригнули в воду. Бризки полетіли в різні сторони. Білорусія витер очі але не побачив України. Він почав шукати її поглядом. Як рапто щось в воді товкнуло його в воду. Відкривши очі воді він побачив УССР, яка ледве стримувала сміх. Все-таки в неї не вийшло задержатися і вона піднялася на поверхню. Хлопець тоже рішив не ждати і тоже винирнув з під товщі води.

                  На поверхні вони просто дивилися на друг друга і сміялися. Хлопець в перше побачив, що виявляється дівчина вміє також просто сміятися. Зазвичай Україна вела себе начебто їй на всіх і на все начхати. Інколи вона любила підкалувати самого хлопця. А тут вона сміється без причин. Цей сміх звучав дзвінко начебто зараз перед хлопцем сміється дитина, яка ще не пізнала суворий світ.

                     Хлопець хотів чути цей сміх вічно. Зненацька дівчина почала кричати і бризгати водою на всі поки. Хлопчина подумав, що вона шуткує але пізніше відчув, як щось холодне схопило його за ногу і потягнуло під воду. Наша пара була підводою. Білорус бачив перелякані очі дівчини. Коли він повернув голову, щоб побачити, що там їх потягнуло. Він був в шоці. Хоча і через прозоро зелену воду нічого не було видно. Але він зміг розгледіти темно зелену руку, із плавниками, яка тягнула їх на дно. Через деякий час він відчув не стачу повітря. Тиск тиснув на нього все більше і більше. Від чого в нього розболілася голова і казалося, що зараз його розплющить.

                     Вони заплили в печеру під водою. Через деякий час їх було викинуто на берег. Коли білорус віддихався він подивися в сторону з якої приплили. Він побачив лише темно зелений хвіст, який в ту же хвилину пропав в товщі води. Він подивися на дівчину. На відміно від Білорусії, Україна втратила свідомість. В цю хвилину він запереживав за неї, як ніколи. Він пробував різними способами привести її до тями. Але все закінчувалося повним провалом. Хлопець провірив чи дівчина дихає. На щастя вона дихала, що порадувало його.

                      Він рішив подивитися в яку це печеру їм угараздило попасти. Печера не була, якась чарівна чи ще щось. Проста кам’яна печера. Він пройшовся в глубь. Далі він побачив два вихода. Він пішов в правий прохід. Після довгої ходьби по печері все-таки він вийшов на поверхню. Це була гора із якої відкривався гарний вид на Київ. Білорусія ще ніколи не бачив подібної краси. Розглядаючи все це він згадав про Україну, як ще досі була в печері. Він спустився назад в низ.

                         Тим часом дівчина встигла прийти до тями. Обдивившись, печеру вона згадала, що трапилося. Вона, як і хлопець, пішла в глубь. Побачивши два вихода вона почала думати куди треба їти. Уже найти хлопця в неї не було бажання. На її думку він зарядив її, оставивши тут. Вона пішла до лівого виходу. Печера у дівчини весь час ішла в низ. Но здаватися вона не хотіла. Згорем пополам вона найшла двері. Відкривши їх дівчина опинилася в чиємусь підвалі. Що було не сильно прікольно.

                             В підвал зайшла жіночка. Спочатку вона злякалася не жданій гості, а потом почала розпитувати у України, звідки вона родом, як звати і так далі. Україна не чого не скривала і говорила, як є.

                             – Значить УССР Київська – перепитала вона.

                             – Так – відповіла Україна.

                             – Скоріш всього ти із мого родства. Бо в мене тоже була фамілія Київська.

                              – Ого, не знала, що мої родичі під Дніпром сидять.

                              – Стопе, ми ще не оприділили чи ми стобою родичи чи однофамільці.

                               – Логічно.

                               – Просто, що б ти знала ти в світі мертвих. На небесах посуті. Я так розумію ти прийшла сюди задопомогою цієї двері – пояснила жінка.

                                Не вспіла дівчина відповісти, як почула чоловічий голос зверху.

                                 – Кубань ти де пропала?

                                 – О, мене хтось шукає. Ти ідеж зі мною.

                                 Дівчина лише смиренно пішла за жінкою.

                                 Тим часом Білорусія спустився. Спускався він швидше чим піднімався. Але, яке було його здивування, що дівчини не було на місті. Так, як він не побачив її по дорозі назад слід припустити, що вона відтямилася і пішла в ліву печеру. Хлопець зібрався із силами і пішов на пошуки заблукавшої дівчини.