а людина – місце

насправді, в Карпатах добре за будь-яких погодніх умов, думалося Сє Ляню, і справа геть не в тому, чи сонце, чи дощ, чи сніг за вікном – все ж місце красить людина, а не навпаки. власне, краса цього місця власною персоною розслаблено сиділа напроти Сє Ляня, спершись ліктем на дерев‘яне підвіконня – ох вже той літній дощ – і жваво брала участь в діалозі. хоч він і сидів спиною до сонця за вікном, але око його світилось, огортало його принца теплом і осяювало променем сильних почуттів.

днями в Карпатах вони побралися. Хва Чен серед десятків сценаріїв їхнього весілля геть розгубився, але полегшенню його не було меж, коли він дізнався, що Сє Лянь палає ідеєю побратися згідно з народними українськими традиціями. його, де б і з ким він не був, а у роз‘їздах та відрядженнях він був частенько, завжди тягнуло на Батьківщину. повертаючись на рідну землю, він, вирішивши перші справи, одразу ж біг до природи. падав з розбігу в поле колосся, торкався босими ногами води в озері, мугикав собі під ніс якусь нерозбірливу мелодію і плів вінки сильними, але від цього не менш тендітними пальцями. раніше плести було ні для кого, окрім себе, і в ті моменти вінок був єдиним атрибутом, який коронував Його Високість. а потім з‘явився Хва Чен, і-

— я короную тебе, неперевершений Сань Лан.

-і квітчастий вінок короною вмостився на темне густе волосся. йому так до лиця. та й до нього цілого. Сє Лянь замилувався: у вечірніх карпатських золотавих променях чорні пасма відблискували міддю. аромат соковитих квітів у вінку переплівся із запахом волосся Хва Чена. довкола пахло теплим прілим сіном, вогкою землею і свіжими цілунками.

відтепер ми мужі.

смакувати цей статус одразу ж було напрочуд легко і бажано до сліз. муж мій. коханий мій муж. Сань Лан, муже мій. Сє Ляню, мій муже.

ні, це не змінювало почуття між ними, як і не зміцнювало і тим більше не послаблювало їх, але саме усвідомлення, що відтепер вони на стіль близькому, рідному рівні, виплеканому і викоханому – часом Сє Ляня майже наздоганяли думки про те, а чи дійсно це все… наяву? чи в якийсь момент бенкет, який Сє Лянь волів би продовжити назавжди, добіжить кінця? звичне за вісімсот років середовище самотності витісняло сприйняття будь-чого, окрім фактичної самотності, але чим довше Хва Чен був поряд – розмірено, впевнено, стійко, відчуваючи до дрібниць і кохаючи до глибини душі, мізків та серця – і до присутності його особистості поряд Сє Лянь звикав дедалі більше.

дозволив собі звикати.
і відчувати взаємно в повну силу.

— муже. ти задивився.

з легкою посмішкою на видиху. дражниться, біс! помітив, що Сє Лянь задивився в одну точку десь за вікном. а як не задивитися – в Карпатах якраз минула буря і вийшло сонце, схили пагорбів парували туманом, який у свою чергу фігурно витанцьовував з променями і вітром. таке собі тріо. від цієї думки Сє Лянь хмикнув, одразу перемикаючись на Хва Чена.

вродливий.

хотілося вибігти з ним на луки босоніж, пробігти полем і впасти десь серед трав на м’яке, пожовкле сіно. цілувати довго, хмільно і серед усіх дивовижних краєвидів дивитися лише на нього. бо все ж людина місце красить, а не навпаки.