Глава перша

Вечірні сутінки повністю окутали територію Гоґвортсу прохолодною пеленою, змушуючи темноволосу дівчину, що повільно минала чергові кутки замку, плотніше застебнути тонку сорочку. Хоч і вже був червень — останні дні були по-осінньому холодні і дощові.

Вона прямувала в ванну кімнату, подалі від гучного обговорення однокурсниками всіляких дрібниць; вчителів, що вважали обов’язковим кожну секунду давати старості Рейвенклов нову справу й інших речей, які її зараз неймовірно дратували. Хотілось спокою. Помірної тиші, вільного розуму, незагруженого шкільними переживаннями.

Навчальний рік вже майже закінчився, лише три тижні — і наступний рік вже буде останнім, що вона проведе в Гоґвортсі. А далі доросле життя, до якого вона, на диво, готова. Вибір професії на п’ятому курсі добряче зламав їй мозок, дівчина досі не впевнена, чим саме хоче займатися, але це точно має бути спеціальність не підпорядкована міністерству. Простішими словами — її революціонерські погляди призведуть або, власне, до революції, якщо вона отримає посаду в Візенгамоті або до її страти. Хоча, тоді буде простіше внести свій вклад поглядів у історію Магічної Британії, чи не так? Ці роздуми з’їдали її заживо.

Хоч батьки і не тиснули, але це було поки що. Вона представниця знатного роду, хоч і не чистокровного — Сандра Вишневецька, чиї батьки призвели справжній фурор, вносячи зміни в систему Суда в тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому.

Проте все-таки є річ, за яку вона могла б зацепитись при виборі професії: починаючи із малечку, Сандра цікавилась закляттями. Їхнім виникненням, латинню, а також намагалась створювати щось своє, вивчаючи основи і будову. Саме тому батьки підштовхували її до цієї галузі — Заклинач це престижна спеціальність, а з її Рейвенкловською креативністю для Вишневецької були відкритті всі шляхи.

Але зараз єдине, про що вона думала — спокій на самоті.

Саме тому вона тихо увійшла в холодний туалет, абстрагуючись від власних нав’язливих думок. Якесь дивне передчуття засіло у неї в душі тягарем, від якого вона ніяк не може позбутись.

Це була її перша помилка.

Єдине, що кинулося, буквально в’їлось в очі— тіло дівчинки, над якою схилилась чиясь нестерпно важка тінь. Вона завмерла, прокручуючи цю картину у себе в голові, запам’ятовуючи кожну деталь. Температурата в кімнаті різко знизилась, руки затремтіли, пускаючи по тілу розряди току, на які вона зовсім не звертала уваги, пильно спостерігаючи за ними. Серце калатало, а вона все думала, не маючи можливості відключити мозок, щоб ця нестерпна картина зникла. Десь на задньому фоні шумними каплями стікала вода, заглушаючи решту звуків. Кап-кап. Том Редл. Він схилився над нею, шиплячи якісь слова зміїною мовою. Як би вона не знала, що це парселтанг — подумала б, що збожеволіла.

Вона різко видихнула, завмерши від жаху. Дівчинка вже мертва, їй вже не допомогти. Кап-кап . Час наче зупинився, а до горла підступав ком нудоти. В цей момент Редл різко підводить голову, встромляючи в неї свій гострий, пронизливий погляд. Кап-кап.

Вона не знає скільки це тривало — долю секунди чи справжню вічність, але вона стрімко витягнула паличку, направивши її на два тіла. Тільки-от одне було живе, а інше— вже, не так давно, ні. Кап-кап.

— Що тут, в біса, відбувається? — її голос звучав як сталь, а в блакитних очах грали вогні. Вишневецька зараз мала переможне розташування — нависаючи над Редлом, що кілька хвилин тому схилявся до тіла, направила паличку йому в глотку, дивлячись зверху-вниз. Дівчина виглядала абсолютно спокійно, по-лідерськи, але всередині паніка зжирала її, не даючи перестати аналізувати ситуацію, щоб знайти для себе вигідний хід. Кап-кап.

Він насупився, сверлячи Сандру гнівним поглядом. Вона застала його прямо під час ритуалу створення його першого горокраксу, це, очевидно, найгірший момент. Недовго думаючи, Том встав, спритно ховаючи щоденник у кишеню чорної мантії. Його чорні зіниці були розширені, а в райдужці ока відблиснув червоний.

— Це тебе не стосується, Вишневецька. Ти аж ніяк не та, хто ставить питання, а лише дурепа, яка опинилась не в той час не в тому місці, — він зробив крок вперед, стискаючи в руках чарівну паличку. Його голос, звучав владно, вселяючи тваринний страх. Але Сандра не так проста. Вона нарешті повернулась в реальність, вмить стаючи такою, якою її відшліфовувала навіжена сімейка.

— Я не дозволяла тобі рухатись, кретин, — Редл здивовано підняв брови, але вона продовжила, холодним і владним голосом чітко промовляти слова, — Я не побоюсь використовувати проти тебе закляття, Редл, а їх у мене в арсеналі вистачить на кожну твою кінцівку, можеш не сумніватись. А тепер ще раз: що ти наробив?

Том Редл і Сандра Вишневецька ще задовго до цього моменту мали натягнуті стосунки. Хоча, безсумнівно, тепер все розділилось на «до» та «після». Вони не знайшли спільної мови ні як однокурсники, що бачились кожного дня, ні як старости, що працювали вочевидь разом і проводили зібрання старостату. З різних причин, зокрема розбіжність поглядів і суперництво. Сандра часто сприймала його, як конкурентна, адже влада — те, за що вона дійсно буде боротися. Але не малу частину її світогляду відіграє постійне внутрішнє бажання непокори, тому революціонерські ідеї, які кожного разу виникали в її голові, зовсім не подобались Тому, що мав більш традиційні переконання і власні мотиви. Саме вона мала амбіції стати головою учнівського самоврядування — першою старостою, якій підкорялися би інші. Але на цю посаду призначили Тома, а вона зайняла місце його правої руки. Іронічно, чи не так?

— Обережніше, Сандра, граєш із вогнем, —те, як він по-особливому ядовито промовив її ім’я, змусило дівчину скривитись. Огидний, який же він огидний. Він плавно підступав, холодно звівши брови. В його очах не було й каплі життя. Це не лякало, ні, це насторожувало, — Зараз же опусти паличку і я пробачу тобі цю.. помилку. Ти знаєш мій гнів.

— Імпедимент! — вона перервала його, накладаючи пристріт і Тома відкинуло назад. Мертве тіло дівчинки на підлозі колихнулось під впливом Редла, але він навіть не впав, дістаючи паличку.

— Брахіабіндо, — його голос, крізь зціплені від люті зуби, здавався вже чимось звичайним і буденним. В Сандру полетіли невидимі мотузки, чий наплив був настільки важким, що вона прилинула до стіни, допомагаючи собі опорою накласти щит.

— Редл, ти заграєшся. Не думай, що я буду мовчати, ти вбивця! Напасти на обеззброєну самотню дівчинку — так по-слизеринськи, — її повні губи, які зараз були безжально покусані, вигнулись в зневажливу посмішку, а очі горіли чорним пламенем, з’їдаючи Тома разом із кістками. Вона всім своїм видом підкреслювала ставлення до нього.

— Як наївно вважати, що твої погрози щось та дадуть. Не забувай із ким розмовляєш, Вишневецька. Раджу прикрити рота, доки я сам не розібрався із своїми справами і не дійшов до тебе. Май на увазі, що ти досі не лежиш поряд із нею, — він гидливо кивнув на дівчинку. — Лише через те, що ти староста Рейвенклову і моя права рука.

— Та невже? Яка честь. Петрифікус Тоталус! — вона кинула закляття, коли він знову ступав, майже плив, все приближаючись.

— Протеґо,— він із заздрісною швидкістю виставляв щит, на жодну секунду не відводячи від Вишневецької свій цупкий погляд, який наче прощупував її на міцність.

— Інкарцеро! — вона намагалась зробити хоч щось, доки темна постать з легкістю відбивала закляття убік.

— Протеґо.

— Фліппее.. — Сандра не встигла й домовити прокляття, як сильні руки хлопця хапнули її, штовхаючи до холодної стіни замку, туди, де вона кілька секунд тому виставляла щит. Чарівна паличка Вишневецької вже коливалась у нього в руках, тим часом, як його була притиснута до її глотки, царпаючи гострим кінцем світлу шкіру. Том Редл височів над нею, навіть не схиливши голову, просто дивився зверху-вниз, як колись це робила вона. Крива посмішка тронула його аристократичне обличчя, хоча Сандрі зараз було зовсім не до сміху. Чому вона раніше не помічала, наскільки він високий?

Він стрімко смикнув її за руку, ближче підсуваючи до себе і прошепотів, буквально бризкаючи ядом із вуст. Вона лише скривилась, не бажаючи аби її торкався цей псих.

— Щоб я і слова не чув від тебе в бік директора, зрозуміла? — він відсторонився, грубо залишаючи її кисть. Але як тільки Том це зробив, раптове гостре полум’я обдало його одяг яскравими кольорами, прикрашаючи язиками вогню простір навколо, а зверху, над ними, красувалась руна, виведена Сандрою без допомоги палички. Цікаво.

Том приголомшено зробив крок назад, намагаючись скинути полум’я зі свого одягу, яке тільки розросталось. Його брови злетіли вгору, вказуючи на щире здивування. Блиск очей попереджував про накопичений гнів. Іскри летіли у всі сторони, роз’їдаючи його одяг і колюче обпалюючи шкіру хлопця. Паличка Вишневецької покотилась по підлозі, яку вона одразу підібрала, рвано залишаючи холодний туалет. Том залишився на самоті разом із трупом дитини, незавершеним обрядом жертвопринесення горокраксу і магічним полум’ям, яким прокляла хлопця його ж права рука.