Глава 14

Глава 14

 

14.1

 

Мелфой стояв непорушно, лише його піднята рука трохи колихалась в повітрі, що було помітно по магічній паличці, зажатій у ній. Дельфі, дивлячись на чоловіка, так само не робила жодного кроку та не промовляла жодного слова. Було чути лише гучне дихання покоївки, що знаходилась позаду панянки. Складалось відчуття, що хтось поставив цей момент на паузу.

 

Блек дивилась на свого коханого, вона не просто вірила, вона знала, що він ніколи не зможе її вбити чи нанести їй шкоди, але, зазираючи в його очі, вона бачила лише несамовитість. Вона бачила ярість та злобу, на мить брюнетці здалось, що зараз він дійсно промовить заклинання, і її життя обірветься.

 

Звичайно, Дельфі знала про важкий характер Мелфоя, знала, що він нестриманий, схильний до жорстокості, але це все…. Це занадто, навіть для нього.

 

– Ну давай, вбий мене, Луціусе! – промовила зеленоока, не відводячи погляд від блондина.

 

– Дельфі! – крізь зуби, розлючено рявкнув чоловік.

 

– Да, що, Дельфі, що, Дельфі? – знервовано, але впевнено повторювала та. – Чим вони гірші за мене? Чим? Чи ти вбив би мене не коливаючись, не будь мій батько – Темний Володар?

 

Почувши це, очі блондинки, що сиділа позаду, широко розкрились від здивування, вона не очікувала, що хтось із Смертежерів колись заступиться за таку, як вона. А тим паче, нащадок Володаря.

 

Колись її рід був ненабагато менш знатним, ніж рід Мелфоїв та Блеків, але часи змінюються, від булих статків та поваги не залишилось нічого, так само, як і від їх династії, адже вони з сестрою являються останніми її представниками. Батьки загинули, грошей не вистачало навіть на їжу, їх помістя відібрали за численні борги, які тягнулися ще з минулих поколінь. І ось вони залишились вдвох, дякувати Мерліну, хоч сестра була вже підлітком і навчалась в Гоґвартсі, адже в них навіть не залишилось даху над головою. І саме через це вона влаштувалась в помістя Мелфоїв, аби хоч якось звести кінці з кінцями та назбирати на орендоване житло на літо. Бо її сестрі треба було десь жити цей час.

 

– Не верзи дурниць! – так само знервовано продовжив чоловік. – Це мій маєток, моя прислуга, і я буду вирішувати як їх карати.

 

– Тобто, працюючи в міністерстві, ти не знаєш законів?! Тоді і мене вбивай, тобі ж все одно чию кров проливати.

 

Мелфой піджав свої губи та роздратовано скреготів зубами з такою силою, що його скроні рухались.

Їх погляди зустрілись, і, здавалось, що в цій кімнаті все розплавиться від напруги емоцій.

 

– Так…. Тааааак… тааак…. – роздався голос позаду, перериваючи напружений момент, змішуючись з цокотом залізних набійок на взутті.

 

В кімнату «страти» з іншого виходу зайшов Кравч з пляшкою в руці та, трохи хитаючись, просувався по залу, відштовхуючи ногами зі свого шляху кінцівки мертвих людей.

Його сорочка була розстібнута, здавалось, що брюки тримаються на останньому подиху і застібка от-от перестане виконувати свою функцію.

 

– Слухай, Принцесо, а я й не знав, що ти – рятівниця всього білого та темного світу, – вже підійшовши ближче, додав Бартеміус.

 

Луціус швидко розвернув голову та здивовано зиркнув в сторону чоловіка.

 

– Слухай, Кравч, що ти тут забув? Володар приказав тобі наглядати за шмаркачкою і виконати місію.

 

В відповідь чоловік лиш розсміявся, закриваючи свої очі.

 

– А тобі Темний Лорд сказав не створювати проблем, але я бачу, – чоловік прищурився, розглядаючи все те, що витворив Мелфой старший. – А тут, нуууу, на око, так, з півсотні проблем. Не враховуючи, що ти підняв паличку на його нащадка. А так, в принципі, все нормас. Йдеш до успіху.

 

– Почекайте, – перебила чоловіків Дельфі. – Барті, яке завдання? З Лео? Чому ти мені не розповів?

 

– Ооооо, Принцеса згадала про своїх ганебних підданих, – ображено промовив чоловік, роблячи рух язиком, подібно змії.

 

– Досить мене так називати!! – роздратовано заявила брюнетка.

 

– Пробачте, пробачте, міс Блек. Можете стратити свого невірного підданого.

 

Дівчина прищурила очі, абсолютно не розуміючи, що тут зараз діється. Озвірівший Луціус, купа трупів, підлога залита кров’ю, бідолашна дівчина, за життя якої вона продовжує боротися, так ще й Барті, який ніколи себе так з нею не вів. Ну добре, останнім часом себе так саме з нею не поводив. Брюнетці здавалось, що вони все вирішили, і їх дружба продовжувала своє існування. А тут…..

 

– Кравч, – опустивши паличку вниз, гукнув Мелфой. – Ти же краще за мене розумієш, що в помісті зрадник. Міністерство ніяк не могло дізнатися, ніхто не міг побачити через чарівний бар’єр. Був би це хтось з нас, то мітка давно би нас видала, Темний Лорд давно б отримав сигнал, і зрадник помер в страшних муках. Але цього не сталося. Тому…

 

– Тому зрадник хтось не з нашого кола, – додав Бартеміус.

 

– Саме так, – підтвердив чоловік, трохи заспокоївшись.

 

–- Без мітки, про це місце, ті, що ще залишилися живими, знають лише троє приближених. Твоя дружина, мала Блек, в якій я впевнений іііі… – чоловік повернув голову в сторону Дельфі, оглядаючи її з голови до ніг. – І ти Дельфі, ти звичайно ще та….

 

– Барті! – перебивши чоловіка, скрикнула Блек.

 

– Кажу, що ти навряд чи здала б свого ж батька та й матір. До того ж, я думаю ти б заклала і мене, але моя місія не викрита, значить це не ти.

 

Брюнетка звела брови та, видихаючи, знервовано фиркнула щось в сторону.

 

– Тобто, ти міг подумати, що це я? Серйозно?! Кравч, да щоб тебе!

 

– Довіряти не можна нікому, Принцесо, значить, це дійсно хтось з покоївок чи іншої прислуги, якщо ніхто не зізнався – інших варіантів не було. Тому перестань корчити з себе янгола, Блек. Всі навколо знають, хто ти є на справді.

 

Дельфія повернулась обличчям до дівчини та простягнула їй свою руку.

 

– Вставай, пішли зі мною.. Хай вони ВДВОХ хоч повбивають одне одного, – кинувши ображений погляд на чоловіків додала брюнетка: – шизануті.

 

– Дельфі, я сказав, що вона має померти!

 

– А я сказала, що вона буде жити. Це наказ, для вас двох. Пішли, не хвилюйся, тобі більше нічого не загрожує.

 

Блондинка обережно взяла її за руку та вони пішли геть з зали.

 

– Ідіотка, – гиркнув вслід коханці Мелфой.

 

А ось Барті мовчки дивився на неї, задумливо мацаючи свої великі срібні кулони на ланцюжках, які висіли в нього на шиї. Після того, як дві дівчини покинули приміщення, він залпом допив весь вміст пляшки, що була в його руках, та кинув її в стіну, почавши гучно сміятись.

 

– Чаааас, мені вже час, – різко зупинивши свій сміх, промовив Кравч до Луціуса, також покидаючи залу і залишивши Мелфоя один на один зі своєю «проблемою».

 

Чоловік змахнув паличкою аби покликати когось із обслуговуючого персоналу, але, от незадача, весь персонал, в прямому сенсі цього слова, лежав у нього під ногами. І що робити далі? Думав він тримаючи руки по бокам.

Дельфія зі своєю тепер вже підопічною заходили в її кімнату.

 

– Я тебе хоч звуть? – спитала брюнетка в дівчини, яка сором’язливо стояла в кутку кімнати, склавши руки та опустивши голову.

 

– Джун… – ледь чутно промовила та, – Джун Ґрінграс.. Міс….?

 

– Дельфі, просто Дельфі, – з посмішкою відповіла брюнетка.

 

Блек глянула на дівчину, вона була схожа на маленьке перелякане зайченя, яке забилось в кут та жалібно просило про допомогу.

 

– Послухай, зараз тобі нічого боятись, сідай, – промовила брюнетка, вказуючи пальцем на стілець поряд з собою. – Якщо хочеш, то… можемо поговорити.

 

– Ви така добра, я перший раз бачу таку людину тут, в цьому маєтку. Враховуючи ваш статус… ніколи б не подумала… – Так і не зрушивши з місця промовила Джун до Дельфі.

Блек посміхнулась, опустивши погляд в підлогу.

 

– Підходь, не бійся, і не треба лестощів. Всі ми знаємо, що прихильники Володаря – кровожерливі вбивці. І я не виняток.

 

Ґрінграс підійшла до чаклунки та сіла на стілець, Блек же, в свою чергу, змахнула чарівною паличкою, щоб невеличке крісло присунулось до неї з іншої сторони кімнати.

 

– Але ви…. Ви мене врятували, і я впевнена, що врятували б всіх, якби прийшли раніше. До того ж…

 

Джун зробила паузу, дивлячись на свою рятівницю, а та підняла голову і запитально подивилась на неї.

 

– Давай домовимось, не Ви, а Ти, це по-перше. По-друге, ніколи не бійся казати мені правду.

 

– Я думаю ви, тобто ти, не обирала свій шлях.

 

– Вибір є завжди, Джун, і я його зробила.

 

– Іноді вибір – це просто слово. Бо… якби  ти не приєдналась до свого батька, він просто вбив би тебе. Не дивлячись ні на що.

 

– Але і є це вибір: загинути за свої переконання та залишитись вірною собі.

 

– Можливо, але кому потрібні переконання? Коли ти гниєш в землі та не бачиш денного світла, не відчуваєш ранкової свіжості… та не чуєш щебету пташок. Ти не можеш кохати, відчувати тепло чи холод, що це змінить? Кому б ти зробила гірше?

 

Дельфі сиділа поряд, вслухаючись в кожне слово панянки, моментами навіть забуваючи кліпати очима, в голові було стільки думок. Вона відчувала себе такою самотньою, нікому не потрібною… Її єдиний реальний друг різко відвернувся від неї, учбовий рік закінчився… Напевно тому вона більше йому не потрібна. Але ж клялась собі, що більше не буде нікому вірити, і що? І який вже раз дивуєшся?

 

Відносини затріщали по швах, Дельфі відчувала лише свою провину в цьому. І так дві найближчі їй людини потроху стають їй чужі.

 

– Я не знаю, навіщо я тебе врятувала, – повернувшись до Джун, холодно повідомила Блек. – Я просто не замислювалась над тим, що я роблю. Хоч я і обіцяла собі думати лише про себе.

 

– Значить, це була ти. А від того, що ти намагаєшся похоронити свою сутність, краще не стане. Я звичайно можу помилятися, але… Ти закрила собою абсолютно незнайому людину. А якби Містер Мелфой вбив тебе? Він жахлива людина.

 

– Не кажи дурниць, не вбив би.

 

– Можливо, але це не грає особливої ролі. Знаєте, коли ви з’явилися він аж в обличчі змінився, я б так ніколи не змогла.

 

Дельфі закусила нижню губу, її очі ставали скляними та наповнювались сльозами.. Вона різко встала з місця та направилась в сторону дверей. Але тільки підійшовши до них, ті різко відчинилися, перед дверима стояв Луціус. Побачивши його, врятована Ґрінграс знову напружилась, адже вона була певна, що він прийшов по її душу. Але натомість, чоловік підійшов до Дельфі та щось прошепотів їй на вухо.

 

– Джун, вийди ненадовго, з тобою буде все добре, я обіцяю.

 

Кивнувши головою, та вийшла і залишилась чекати за дверима.

 

– То про що нам розмовляти? М? – промовила Дельфі, дивлячись Луціусу в очі.

 

– Про нас, – відповів чоловік.

 

– Ти вже все сказав, між нами все скінчено. Ти навіть не захотів вислухати мене та пішов, грюкнувши дверима. Тобі взагалі є хоч якась справа до мене? До моїх почуттів? Можеш не відповідати, все і так зрозуміло.

 

– Я мав тебе вислухати, я розумію це, ти ж моя кохана… я довіряю тобі, ти би не стала спати ні з ком окрім мене…

 

– Але я переспала…. – відповіла Дельфі в абсолютно незвичній дня неї манері, її очі не палали, як раніше, на обличчі не було посмішки…

 

Обличчя чоловіка різко змінилось, з нього зникли всі емоції, він розумів, що це сталось, але хотів повірити в майбутню брехню Блек, аби продовжити ці стосунки, бо його охоплювало відчуття, що він вмирає без цієї дівчини. А чому? Він сам не розумів.

 

Вони стояли мовчки та дивились одне на одного, не знаючи що казати.

Чоловік нервово поправив комір своєї сорочки, наче йому не вистачало повітря.

 

– Ти прийшов мовчати?

 

– Навіщо Дельфі? Трясця його, да навіщо ти це зробила? – переходячи на крик спитав Мелфой.

 

– Бо я не відчуваю твого кохання  Луціусе. Я не відчуваю того, що я тобі потрібна.

 

– Що я маю зробити ще, щоб ти його відчула?! Я освідчився тобі, я ладен кинути свою родину заради тебе, я бачу тебе всюди і в усіх, я ходжу по лезу ножа, і мене можуть вбити в будь-який момент, але я продовжую бути з тобою, що ще я маю зробити? Скажи мені ,як ще я маю довести, що Я ТЕБЕ КОХАЮ!?

 

Брюнетка дивилась на чоловіка та слухала все що він каже, але вона не вірила жодному його слову, вона в принципі не вірила, що її може хтось кохати.

 

– А що робиш ти? Подивись на мене, постійні таємниці, брехня, тепер зрада? Да це не я маю бігати за тобою!!

 

– Бігати? Серйозно? Доводити кохання – це бігати? Як я маю розуміти, що це все правда, як? Ти брехав мені з самого початку, Луціус. Я тобі зрадила?  А ти хочеш сказати, що майже рік в тебе нічого не було з твоєю дружиною? Якщо так, то я тебе вітаю, в неї також є коханець.

 

Блондин знервовано облизав свої губи, відвівши погляд.

 

– Значить було, і кому ти зраджував, мені чи їй?

 

– Дельфі, я прошу тебе, не змушуй мене виправдовуватись.

 

– Я хочу знати правду!! Всю кляту правду, я не розумію нічого. Я не розумію, що буде далі, я хочу, щоб мене просто кохали!!!!

 

– Ти хочеш знати правду? – гучно видихаючи промовив Мелфой. –  Добре, слухай правду. Гірше вже не буде.

 

Дельфі схрестила руки на грудях та підняла голову, стиснувши свої губи, наче в метелик.

 

– Ти мала бути дівчиною на декілька ночей, як і всі інші… Але я навіть не помітив те, як все закрутилось, мені хотілось повертатися саме до тебе…

 

В цей час Блек відчула, наче в її серце встромили ніж та почали крутити по часовій стрілці. Кожним словом, повільно, до дзвону в вухах від болю. Не витримавши, брюнетка перебила чоловіка:

 

– Тому, коли я тобі набридла, ти кинув мене на смітник, награвшись, як кошеням. А коли побачив на засіданні – злякався. І повернувся, заливаючи мені про кохання? Так? Який же ти…

 

Дівчина, що є сили, почала бити двома кулаками по плечам чоловіка та кричати. Вона повірила йому, відкрилась після довгих років, які вона провела в темряві, він став тим світлом, через яке вона дізналась, що може бути реально потрібною. І що зараз?

 

Луціус намагався докричатись до дівчини, але все марно, вона погрузла в собі і не чула, що той їй казав.  Чоловік прибрав її руки та добре стряхнув, аби вона прийшла до тями. За що отримав ляпаса по обличчю. Закривши очі від не приємних відчуттів, чоловік зморщив своє обличчя та продовжив намагатися докричатись до своєї обраниці:

 

– Да послухай ти мене нарешті!!! Я злякався! – дивлячись в очі дівчині, зізнався чоловік. – Я злякався своїх почуттів. Я злякався, що я в тебе закохуюсь і втрачаю здатність здраво мислити. Тому я вирішив, що так буде краще, бо далі було б ще важче.

 

– Навіщо тоді ти повернувся? Якщо розумів, що далі нас чекає лише «важче»?!. Навіщо ти стільки часу брехав? Зробив би вигляд, що не знаєш мене, повір, я б зробила те ж саме. Але зараз… Мелфой, навіщо? Я ж закохалась в тебе.

 

Аристократ простягнув долоні до обличчя дівчини та пальцями витер сльози з її щік, вдивляючись в кожну рису її обличчя. Інтуїтивно дівчина нахилила голову та поклала щоку на теплу долоню свого коханого, піднявши погляд на нього.

 

– Я не міг не повернутись, і я не можу без тебе. Я не брехав, я правда розлучусь, мені ніхто не потрібен окрім тебе. Ніхто. Чуєш?

 

Чоловік нахилився, накриваючи поцілунком вуста брюнетки, відчуваючи смак її сліз. Після чого він занурився обличчям в її волосся та міцно обійняв. Дельфі ж поклала голову на плече Мелфоя.

 

– Я не знаю що ти зі мною зробила, але навіть з іншими жінками я бачу лиш тебе…

 

Дівчина різко віддалилась та змінилась в обличчі.

 

– Почекай, що ти сказав? З іншими жінками? Мелфой, да трясця тобі, З ІНШИМИ ЖІНКАМИ?!

 

– Прошу тебе, заспокійся, я більше ні на кого ніколи не подивлюсь. Я намагався тебе забути…

 

Але Дельфі вже не бажала нічого чути, вона лише хитала головою в сторони, її нижня губа не контрольовано тряслась. І знову сльози, які лились з її очей струмком.

Це занадто, все занадто. Стільки болю, вмить дівчина несамовито закричала, стискаючи свої руки в кулаки, не на жарт налякавши чоловіка.

 

– Да щоб тебе!!!! – гучно скрикнула Блек. – Бути зґвалтованою не так боляче, як це все. Провались ти під землю!

 

Вона швидко розвернулась та побігла до виходу, на цей раз точно не бажаючи нічого чути.

 

– Зачекай, що??? Дельфі!!!

 

Але вона вже нічого не чула та відкрила двері, вибігаючи з них.

 

– Я кохаю тебе, Дельфі! – крикнув в слід брюнетці чоловік, намагаючись її наздогнати та вибігши слідом за нею з кімнати.

 

Але чоловік забув, що за дверима чекає покоївка, через яку і почалась вся ця заворуха. Вона стояла з широко розплющеними очима, бо стала свідком того, про що вона ніколи б навіть і подумати не могла. Адже багато чого вона мимоволі ще почула крізь двері.

 

– До мене в кабінет, живо! – гаркнув Мелфой в сторону Джун, зловивши розпач в її погляді. – Я не буду тебе вбивати, обіцяю. ШВИДКО!! – додав він ще гучніше, прямуючи слідом за Дельфі, але нажаль, втрачаючи її слід.

 

Ще декілька хвилин він намагався вловити чи аромат її парфумів чи хоч щось, аби зрозуміти куди вона пішла. Але все дарма. Зрозумівши, що це все «дохлий номер», Мелфой одразу пішов до себе в кабінет, де на нього вже чекала панянка, яка дуже довго вагалась, чи йти їй, чи все таки сховатися, бо після того, що вона побачила та пережила сьогодні…

 

Але дівчина розуміла, якщо господар не збрехав, да і враховуючи, що вона чула, про їх «невеличку» таємницю. Вона таки наважилась.

 

Обійшовши дівчину стороною, чоловік сів за письмовий стіл, склавши ногу на ногу та поклавши руки на підлокітники стільця.

 

– Багато почула?

 

– Абсолютно нічого, Містер Мелфой, – одразу відповіла блондинка.

 

– Розумна дівчинка. Якщо хтось дізнається, ти розумієш?

 

– Ніхто не може дізнатися про те, чого я не чула і не бачила.

 

Нарешті чоловік посміхнувся та глибоко видихнув.

 

– Молодець, але не думай що я залишив тебе в живих, через коники Дельфі, будеш мені допомагати, я маю її повернути.

 

– Тобто ви хочете, щоб я все вам доносила? Я правильно зрозуміла?

 

– Перехвалив. Твоя справа – підносити і відповідати на всі мої запитання та виконувати всі накази. Чи ти хочеш, щоб твоя шмаркачка поїхала в притулок? – чоловік кинув суворий погляд на дівчину, продовжуючи: – По очам бачу, що не хочеш. Я заплачу, гарно заплачу. Будеш дивитися, хто біля неї крутиться, про що вона розмовляє, будеш розповідати про настрій, бажання, примхи. Зрозуміла?

 

Дівчина мовчки кивнула, навіть не глянувши на чоловіка.

 

– Вільна.

 

– Містере Мелфой, – пролунав тоненький голосок Ґрінграс.

 

– Що ще? – видихаючи, спитав чоловік.

 

– Сьогодні поки я чекала на Дельфі, біля дверей крутився парубок, було відчуття, що він щось намагається почути. Спочатку, він хотів постукати в двері, але потім, почувши ваш голос зупинився.

 

Брови чоловіка піднялись до гори та він сам трохи припіднявся на стільці.

 

– Що за парубок, ти звичайно не знаєш? – іронічно відповів той.

 

– Я не знаю імені, але я бачила його сьогодні, він зайшов в вітальню останнім, з пляшкою в руках.

 

– Кравч? – здивовано перепитав Мелфой.

 

– Так, точно. Кравч.

 

– Якого біса взагалі. Мерліне, як мене це все за#бало, – напружено промовив той, відкидаючись на спинці стільця.

 

– Містере Мелфой…

 

– Да, що ще?

 

– Можливо… можливо я можу допомогти вам розслабитися? Розумієте, про що я, – дівчина заховала волосся за вуха, підіймаючи погляд на чоловіка. Який з початку навіть не зрозумів, що та мала на увазі. Але коли зрозумів, його очі збільшились в розмірі.

 

– Ти що, зовсім ідіотка?! – обурено спитав чоловік. – Якщо я один раз дозволив тобі бути зі мною, це не значить, що це буде ще раз. Взагалі, забудь про все і навіть не намагайся щось комусь ляпнути. І навіть, якщо моя Дельфі, викине ще один коник, і я не зможу вбити тебе, пам’ятай, в тебе є сестра. І нещасні випадки на уроках, трапляються дуууже часто. Ти все зрозуміла?

 

– Так, – швидко відповіла дівчина. – Я можу йти?

 

– Геть, – махнувши рукою, рявкнув чоловік. – Хоча стоооп. На тобі вітальня, прибери там всіх і все, – чоловік глянув на годинник, – Нарциса буде через дві години. Маєш впоратися.

 

– Але як я одна…

 

– Мене це не цікавить, хочеш жити – покажи свою зацікавленість. А, і придумай куди дівся весь персонал. Тепер вільна.

 

А ось тепер чоловіка мучило питання, якого хріна біля дверей кімнати Дельфі терся цей тарган Кравч і що він винюхує. І чи чув він те, що йому не потрібно чути.

 

 

А сам Кравч, що є сили, поспішав до забороненого лісу біля Гоґвартсу, в якому вони домовились зустрітись з Лео, аби разом піти виконувати місію Темного Лорда. І взагалі, він мав залишатися в школі, але щось його ціпнуло прибути в Менор, і це щось – це вогневіски, пляшки котрого закінчилися в школі. Але дивлячись на час, він розумів, що запізнюється вже більше ніж на тридцять хвилин і, встигнувши дізнатись про педантичність своєї напарниці, Барті очікував, що вислухає він зараз дуже багато.

 

Але на своє здивування, коли той прилетів до місця зустрічі, його зустріла абсолютно спокійна та врівноважені брюнетка, яка стояла обпершись на дерево.

 

14.2

 

Дівчина незадоволено глянула на парубка та цокнула язиком.

 

– Якщо чесно, я сподівалась, що ти не прийдеш. І я виконаю завдання самостійно.

 

– Не будь так впевнена в собі. Це може погано закінчитися.

 

– Мені чхати, – холодно відповіла, наче відрізала, Блек, одразу зрушивши з місця.

 

Чоловік же засунув дві руки в кишені та покрокував слідом за Ґрифіндоркою.

Майже дійшовши до Гоґвартсу, дівчина здивовано оглянула Барті, задаючи йому питання.

 

– Ти так і підеш? Нічого випити не забув?

 

– О ніііііі….. – розплившись в посмішці, трохи хитаючись , відповів чоловік. – Сьогодні мій день.

 

– Ти що, п’яний?! Обурено спитала Лео.

 

– Коли я п’яний – я мертвий. А якщо я йду, значить в мене просто гарний настрій.

 

Роздивившись чоловіка з різних боків та піднявши одну брову, Лео зазначила:

 

– Дивно, але щасливою людиною навіть не тхне.

 

Тим часом Кравч потягнувся рукою до кишені своїх брюк, дістаючи невелику флягу з алкоголем та відкриваючи її аби випити.

 

– Закрий та поклади назад, – фиркнула Лео, як тільки побачила наміри чоловіка.

 

Кравч посміхнувся та простягнув флягу в напрямок панянки.

 

– Будеш? Може станеш добрішою.

 

– Я не вживаю алкоголь, – суворо затвердила вона, – він сильно впливає на свідомість та не дає можливості вчасно реагувати на ті чи інші ситуації. Тому закрий і поклади назад. В нас місія.

 

– Ооооо, як зворушливо, то ти-таки признаєш що я тобі потрібен.

 

– Ні. Я признаю, що мені не потрібні проблеми від тебе, а вже в такому стані ти мені їх приносиш. Напівкровна ворожка вже має бути мертвою. Але замість цього я сперечаюсь з тобою. Темний Лорд буде не в захваті від такого.

 

– Ще ніколи в житті, Володар не був мною не задоволений. Системність знищує, головне – це результат. А в цьому я неперевершений.

 

– Неперевершений ти лише в теревеньках. Якщо чесно, раніше я була іншої думки про тебе.

 

– Я тобі вже казав, ти знала про мене, а це вже про щось говорить. Слухай, давай швидше йти, ми якби запізнюємось, а ти триндиш більше, ніж я.

 

Дівчина зупинилась ошелешено глянувши на Кравча.

 

– Ну, хочеш – стій, я піду сам, але нікуди не йди, бо потім мені тебе прийдеться вбити, а я не хочу шукати тебе по всьому магічному світі.

 

– Навіть не мрій! – зірвавшись з місця, промовила брюнетка переганяючи чоловіка.

 

– Ці Блек колись мене доведуть, – сказав Барті сам до себе, наздоганяючи Лео.

 

Без перешкод зайшовши в майже порожній Гоґвартс, двоє прямували темними коридорами.

 

– Це так дивно, – несподівано промовила брюнетка. – Ми зайшли в таку славетну школу чаклунства через центральний вхід, який навіть не був зачинений. І зараз прямуємо коридорами, навіть без жодного маскування.

 

Барті обернувся на голос та посміхнувся.

 

– А ти думала, тут влітку дементори літають? Чи Дамблдор, як пес, сидить і сторожить аби школу на цеглини не розібрали? Нікому не потрібне це лайно. Ти постійно все ускладнюєш.

 

– Куди ми йдемо? – проігнорувавши все, що сказав Кравч, спитала та.

 

– До моєї кімнати, там є камін. Ми зможемо через нього дібратись до кімнати Трелоні і нарешті покінчити з цим.

 

– Слухай, а якщо в Гоґвартсі є відкриті каміни, навіщо ми постійно туди-сюди літаємо? М?
– Щоб одна занудна особа про це спитала. Вони заблоковані. Але, перебуваючи в Гоґвартсі, я зміг зробити так, щоб ми змогли дібратись до її кімнати, не заходячи через двері, аби нас ніхто, не дай Темний Володар, не побачив.

 

Почувши відповідь на поставлене запитання, Ґрифіндорка без зайвих слів продовжила крокувати до місця призначення.

 

Переступивши поріг кімнати чоловіка, дівчина одразу спіткнулась о пусті бляшанки, якими, здавалось, була засипана вся підлога. Всюди валялись речі, а на полицях, лежав наче метровий шар пилу. Побачивши це все, свідомість Лео почала кидати їй сигнали тікати, адже дівчина любила порядок в усьому, бо він є запорукою успіху.  А тут… напевно те, що оточувало дівчину, це було її особистим пеклом в цьому світі.

 

– Ти не прибирав тут всі півроку? – ошелешено спитала Блек.

 

– Ні… не пів… Може місяці чотири, – абсолютно незворушно відповів Кравч.

 

– Я перший раз в житті, бачу ТАКЕ!

 

– А ти так багато чого бачила в своєму житті? – іронічно спитав Барті.

 

У відповідь на що, дівчина кинула погляд з-під лоба. А потім відвернулась в сторону каміну.

 

– Це нам туди? В логово павуків і щурів.

 

– Ну по-перше, щурів там немає. А по друге, тільки не кажи, що ти боїшся маленьких павучків, які заповзають у вушка дівчаток та висмоктують мізки?

 

– Я нічого в цьому житті не боюсь.

 

– Ну, раз не боїшся – йди перша, – простягаючи дівчині жменю летючого пороху, промовив чоловік.

 

Дівчина незадоволено смикнула рукою та забрала його, але, несподівано для неї, чоловік пройшов вперед, відводячи її в сторону.

 

– Ну, ти серйозно? Слідуй за мною, просто кинь перед собою порох, нічого не промовляючи, я буду вже там, аби підстрахувати, якщо буде необхідність, – промовив чоловік, вже знаходячись в каміні.

 

– Слухай, мені не потрібно…

 

Але, не давши Лео договорити, чоловік розсипав перед собою летючий порох та різко зник, з’явившись в такому ж каміні вже в кімнаті Професорки Трелоні.

 

– Бонжорно, сеньйора, – усміхнено заявив чоловік, розводячи руками та роблячи крок вперед.

 

Жінка налякано дивилась на незваного гостя та поправляла свої величезні окуляри, намагаючись побачити та зрозуміти, хто ж стоїть перед нею.

 

– Хто ви такий? І що робите в моїй кімнаті, Професор Дамблдор залишив лист та попросив залишитись для якоїсь розмови. Ви від нього, вірно?

 

– Не вірно, – несподівано пролунав жіночий голос з того самого каміну.

 

Жінка дивилась в сторону звуку, розуміючи, що перед нею стоїть учениця, вона гарно її запам’ятала, адже та під час уроку не дозволила поворожити їй на кавовій гущі, відкинувши чашку та розбивши її.

 

– Я не розумію, що коїться? Де директор Дамблдор?

 

Кравч склав руки перед собою та посміхнувся, закривши свої очі, і почав промовляти:

 

– Насправді, директор  Дамблдор…

 

– Авада Кедавра! – роздався голос брюнетки, не даючи договорити Барті, його «феєричну» промову.

 

– Лео, твою мать! Я планував все по-іншому! Ми мали заманити її в ліс і вже там вбити. Тепер я маю тягнути через пів-школи на своєму горбу труп?!

 

– Планував – треба було робити, а не триндіти. Це моя частина завдання, я її виконала. Все інше –твої проблеми.

 

– За#бісь команда. Немає моєї і твоєї частини, є завдання в цілому, і якщо воно провалиться, ти можеш хоч пів-магічного світу вирізати, ситуація від цього залишиться незмінною. Щоб його, – роздратовано промовляв чоловік, додаючи: – Скільки разів клявся, що буду працювати лише один.

 

Лео стояла непорушно, прикусивши свою щоку він нервів.

Чоловік підійшов до тіла та почав закидати його собі на плече.

 

– Стій, – несподівано промовила брюнетка, – в мене є ідея, чекай на мене тут.

 

Дівчина обережно відчинила двері та глянула по сторонам, аби ніхто не побачив її.

На вулиці вже було темно, в коридорах потухло майже все освітлення, особливо те, яке знаходилось біля гуртожитків, куди саме і прямувала Блек.

 

Якщо дуже пощастить, і Поттер не забрав з собою мантію-неведимку, про яку він вже встиг розповісти дівчині, це добренько врятує їх дупи.

 

На щастя, перепон жодних на шляху до їх гуртожитку у Блек не виникло, і вона тихенько пробралась в середину башні та в кімнату Поттера, де хоч і не було все ідеально, але в порівнянні з «берлогою» Кравча, просто царив порядок. Відкривши шафу та швидко пошаривши там, дівчина не знайшла абсолютно нічого, схожого на мантію. Воно і не дивно, який ідіот ховав би таку річ просто в шафі!?

 

– Думай, Лео, думай, провалиш місію, і твоє життя буде прожите дарма.

 

Раптом на очі Ґрифіндорки потрапила величенька скриня із залізним іржавим замком. Сумнівів не було – там точно зберігається щось коштовне чи таємне. Намагатися відкрити його за допомогою Алогомори, було по меншій мірі дурістю, адже враховуючи значимість цієї речі, який кретин би поставив замок, який можна відчинити таким простим закляттям. Але все-таки юначка вирішила спробувати, аби відкинути цей варіант, для свого особистого спокою.

І яким же було її здивування, коли після простенького закляття цей величезний замок відчинився.

 

«Вони тут всі що, взагалі останні бовдури, чи як? – подумала про себе та. – Хоча, кому це говорити, через тебе, Лео, все це і відбувається».

 

Дівчина зрозуміла, що допустилась помилки, вона поспішила, вона не вислухала Барті, хоча розуміла, що, не дивлячись ні на що, він сильніший за неї, в нього більше досвіду, але вся ця ситуація з запізненням, з бардаком, трохи вибила її з колії, і вона сама сотворила величезну проблему, далі треба бути більш обачною, більш розсудливою, кожна помилка на тому шляху, який вона обрала, може коштувати занадто дорого.

 

І так, вона дійсно мала рацію, відкривши скриню і побачивши крупу непотрібних, на її погляд, речей, та згрібши їх в сторону, Блек побачила те, за чим сюди прийшла – та сама мантія. Дівчина швидко схопила її та пішла до виходу. Але враховуючи ситуацію, напевно було б доречним мінімізувати і так малі шанси трапитись комусь на очі, тому вона прийняла рішення накинути на себе мантію, аби спокійно дійти до Барті.

 

І дійсно, брюнетка не дарма побоювалась, адже в коридорі, тільки спустившись з башні, панянка побачила, як крокує Дамблдор в компанії Аврорів, судячи з їх форми одягу.

 

Дівчина знала, що директор мав залишитися в Гоґвартсі ще на декілька днів, аби закінчити з документацією, але тут не мало бути Аврорів. Трясця… але відступати вже було нікуди.

Бертеміус же хитався на стільці, обпершись на свою ногу ліктем, та чекав на «геніальне» спасіння від Лео. Відверто кажучи, чоловік трохи жалкував, що відпустив юначку одну, адже, не дивлячись на її гострий розум, він розумів, що це ще дуже молода та недосвідчена дівчина, яка може наламати дров. Взяти навіть Дельфі, яка трохи старша за неї, то та взагалі ходяча проблема.

 

Але несподівано двері кімнати привідкрились і різко зачинились, чоловік насторожено піднявся та плавно пішов в їх сторону, роблячи дуже обережні кроки. Але прямо тут, щось скидаючи з себе, перед ним повстала Лео. Від переляку бідолашний аж скрикнув і підстрибнув.

 

– Йб######*, Лео!!!

 

– З такими нервами, треба сидіти вдома, біля татуся.

 

– Закрий рота! – гаркнув чоловік у відповідь.

 

На що Блек кинула в чоловіка мантією і почала наближатись до височенного каміну.

 

– Давай порох. Треба повертатись. Через коридор підеш в мантії, аби тебе ніхто не побачив, на трьох її не вистачить, а я щось придумаю, якщо що. По коридорам ходять аврори, я тільки що їх бачила.

 

– Аврори? – здивовано перепитав він. – Цього не мало бути. Може це і до кращого, тріумфальний знак, побачить більша кількість людей, можливо це навіть надрукують в газеті. А за цю річ, – Барті кинув погляд на мантію, – дякую. Підгон на вищому рівні.

 

– Мг… – протяжно відповіла та. – Давай швидше порох.

 

– Нууу… тут є декілька нюансів….

 

– Тільки не кажи, що в тебе він був на один раз!

 

– Нуууу… не зовсііім на один..

 

– Бартеміус?!

 

– Пороху залишилось на одне переміщення. Доведеться робити це всім разом. Я же не розраховував, що хтось в цей час вже буде мертвим!

 

– Я піду коридорами, – зухвало повідомила брюнетка.

 

– Кімнати знаходяться в різних кінцях Гоґвартсу, поки ти дійдеш, буде вже світанок, – чоловік різко розплився в посмішці та додав. – Почекааааай, тільки не кажи, що ти мене боїшся?

 

Блек підняла свої очі, та оглянула чоловіка.

 

– Я тобі вже казала, що я нічого і нікого в цьому світі не боюсь. Не намагайся. Що треба робити?! –  підійшовши до каміну, спитала вона.

 

– Спочатку трохи почекати, – знову закидаючи тіло собі на плече та заходячи всередину повідомив той. – А тепер підходь та чіпляйся за мене.

 

– Що?? Чіплятися?

 

Дівчина також зайшла всередину каміну і встала поряд з чоловіком.

Кравч голосно цокнув, бо він був незадоволеним повільністю Лео.

 

– Обіймай мене двома руками і не відпускай. Інакше ще твої останки збирати по школі. ШВИДКО!

 

Юначка кивнула головою, зробивши те, що сказав Кравч.

І знову цей аромат… да що ж це таке! Такий терпкий запах, незрозумілий дівчині, вона ніколи не відчувала нічого схожого і навіть не могла його описати. І це все в перемішку з ароматом паленого тютюну та алкоголю.

Вільною рукою Кравч дістав мішечок, в якому був порох та перевернув його. І вони швидко перемістились в кімнату чоловіка та стояли непорушно.

 

– Зараз вже можна мене відпустити, – повідомив Кравч Лео, яка, здавалось, стояла так само обіймаючи його, наче в якійсь нірвані.

 

Почувши це, дівчина швидко рвонула вперед, зупиняючись перед дверима. Різко повертаючись назад, вириваючи з рук чоловіка мантію, накидаючи її на його голову та повторюючи свій ривок «назовні».

 

Взагалі, Барті планував трохи перепочити, взяти ще деякі речі та вже тоді йти на те саме місце, де вони мали зробити, як то кажуть, фінальний ривок. Це була велика честь – заявити магічному світу про повернення Темного Лорда.

 

Цей крок був достатньо символічним, адже колись все почалось з передбачення саме цієї жінки, і чим це обернулось для Волдеморта? До того ж Гоґвартс – місце, куди батьків спокійно віддають своїх дітей. А такий трагічний інцидент, і ще, можна так сказати, з підписом. Резонансна подія, яка приверне багато уваги.

На диво коридори виявилися пустими, і двоє дібрались до місця без жодної пригоди та неприємностей.

 

Кинувши тіло жінки на землю, Кравч крехтів, розгинаючи спину, він дістав свою паличку та простягнув її в небо, голосно та заворожено промовляючи.

 

– Морсмордре!!!

 

Після чого здригнулась мертва лісова тиша, а в небі з’явився яскравий зелений череп, з рота котрого вилізла величезна змія.

 

Зелене сяйво освітлювало все навколо, роблячи ніч світлою, як день.

 

Кравч гордо тримав голову піднятою та дивився на великий знак, знак Темного Лорда, знак який вселяв страх, розпач та смерть. Але це точно не про цих двох.

 

Повернувши голову, чоловік побачив два широко розплющених ока, в яких відблискувало те саме зелене полум’я, вони були наповнені захопленням, щастям. Вони були глибокими та темними, наче чорна космічна діра.

 

На  обличчі Лео з’являлась широка посмішка, яка наповнювала її завжди холодне обличчя несамовитістю та емоціями, які були чужі для панянки, чоловіку часом здавалось, що навіть якщо кинути її в чан з окропом, від неї ця вода вмить замерзне.

 

Раптово Блек швидко та різко повернула свою голову назад, повністю змінюючи вираз свого обличчя.

 

– Забираємось, швидко, вони йдуть.

 

Кравч повернув голову в ту ж саму сторону, але не почув та не побачив абсолютно нічого.

 

– Тебе вже глючить.

 

– Швидко!! – гучно промовила вона, змінюючи свою форму на кошачу, залишаючи слідом за собою купу речей, та швидко тікаючи в ліс.

 

Не встиг Барті оговтатись, як тепер вже він побачив ледь помітний вогник, який здалеку загорівся на чиїйсь магічній паличці. І з гілля та листя показалось обличчя, яке було до болі йому знайоме. Від чого посмішка хлопця, різко зійшла на ні, розчиняючись в повітрі, він здійнявся чорною хмарою в небо та полетів якомога швидше геть.

 

– Значить ти таки живий… Сину.. – промовив чоловік сам до себе, приголомшений та остовпілий, оглядаючи все навколо.

 

Побачивши жінку на землі, він що є духу та сили, рвонув до неї, хоч той і розумів, що, скоріше за все, вона вже мертва, але надії були. Опустившись на коліна, аби перевірити це, чоловік зрозумів, що загинула жінка вже давно, і ніяких шансів на її порятунок немає.

 

Так само через кущі та хащі пробирався Дамблдор, який гучно гукав до чоловіка:

 

– Бартеміус, ти щось бачив?! Бартеміус, ти чуєш мене?

 

Але чоловік мовчав, вставши біля жінки, дивлячись вглиб чорного лісу.

 

– З тобою все добре? – спитав директор.

 

– Барті, це був Барті.

 

– Барті? – здивовано перепитав Дамблдор.

 

– Так, – вражено відповів чоловік. – Це був мій син. Він не помер в Азкабані. Темні часи настали Директоре, Поттер не брехав, Волдеморт повернувся. Це був їх знак. Гряде велика війна…

 

– Я знаю Бартеміусе, знаю, передай в міністерство, що… В нас все під контролем.

 

– Це правда? Чи привід всіх заспокоїти?

 

– Ми намагаємось, – обнадійливо промовив Альбус, розвертаючись назустріч Аврорам, які йшли за ним слідом.

 

 

Відірвавшись на велику відстань, Кравч-молодший намагався запевнити себе, що побачене було міражем, плодом його уяви, чи ще якоюсь ідіотією.

 

Всім своїм серцем він ненавидів цю людину. Так само сильно, як колись боровся за його любов та увагу в дитинстві. Він намагався бути ідеальним у всьому. Найкращий учень за всю історію Гоґвартсу, кращий нападник на своєму факультеті по Квіддічу. Всі вчителі пророчили парубку велике майбутнє, захоплювались ним, а дівчата божеволіли тільки від його імені. Розумний, привабливий, заможний та кращий в усьому Слизеринець. Але єдине, чого він прагнув насправді – це уваги найближчої йому людини, свого батька, якому завжди було не до нього.  Міністерство, злочинці і ще купа всього, в його житті не було місця сину, воно і не дивно, адже він його ніколи не хотів. Про це мріяла його дружина, яку він так сильно кохав. І наважився на цей крок тільки заради неї. Але згодом вона померла від невідомої нікому хвороби, що ще більше підкосило чоловіка, і ще більше віддалило його від сина, на якого тепер він не міг дивитися, бо він був так схожим на свою матір.

 

Колихаючись, він обперся спиною на кремезне дерево та сповз донизу, хлопаючи себе долонями по обличчю. Раптово приглядівшись, чоловік побачив оголене бліде плече та шматок чорного волосся.  Вставши з місця та обережно підійшовши за спиною дівчини, чоловік переконався, що це була Блек, та обійшов дерево іншою стороною, аби побачити її обличчя.

 

Але чоловіка чекала несподіваність, яку він чомусь не прорахував, і ця несподіваність – абсолютно оголене тіло юначки. Вона сиділа на землі, схрестивши ноги та зігнувши їх в колінах, обіймаючи руками, а її довге волосся закривало невеликі груди та ребра, які трохи виділяючись, додавали брюнетці якогось особливого шарму.

 

Чоловік на мить остовпів від несподіваності, але потім швидко відвернувся.

 

– Я щось не подумав. Треба було забрати твої речі.

 

Але Лео навіть не кинула свій погляд в його сторону продовжуючи мовчати.

 

– Гей, з тобою все добре? Блек? – спитав чоловік, не повертаючись до неї.

 

– Це був твій батько? – з долею байдужості спитала вона. – Міністр магії, яка іронія.

 

– Звідки ти?…

 

– Я була поруч, в кущах. Він сказав «Значить ти живий, сину», він думає, що ти мертвий?

 

Чоловік трохи обійшов дерево та сів збоку, так само опираючись на нього.

 

– Так думає більшість, хто працює в міністерстві. А для нього я помер ще тоді, коли приєднався до Володаря.

 

– Ти сумував за ним? – повернувшись до чоловіка, промовила вона.

 

– Ні, я ненавиджу його. І мрію вбити, – чоловік також повернувся, і ці двоє зустрілись поглядами.

 

– Дивно, – заявила брюнетка.

 

Знову вдивляючись в її обличчя, чоловік здивовано перепитав:

 

– Що дивного?

 

Лео повернула голову назад, дивлячись прямо перед собою.

 

– Ми такі різні, не думала що в нас можуть бути однакові мрії.

 

– Тільки не кажи, що ти також хочеш вбити мого батька, – іронічно спитав Кравч.

 

На що Лео знову повернулась до чоловіка, оглядаючи того.

 

– Слухай, іноді я не розумію, яким чином ти став таким близьким Темному Володарю.

 

– Я сам не знаю, – чухаючи свого носа відповів чоловік. – Просто він мені як справжній батько. Він завжди бачив в мені більше, ніж інші. Цінував мене та, як би дивно не звучало, підтримував. Саме він простягнув мені руку, коли я вже відчував себе мертвим, та вселив в мене сенс жити, а не просто існувати. І я зрозумів, що я ладен віддати навіть саме життя за нього, бо один раз він вже мені його подарував. І якось так сталось… Не знаю правда.

 

– А Дельфі? – спостерігаючи за чоловіком, задала ще одне питання та.

 

– А що Дельфі? – сміючись, перепитав Кравч.

 

– Нуу… Ти так само до неї відносишся? Не розумію, що такого всі навколо в ній знайшли… –  пробурмотала Лео собі під носа.

 

– Вона жива, і поряд з нею ти відчуваєш себе живим. Вона рідко обдумує свої дії, що може здатися іншим недоліком, а не перевагою. Але це додає якоїсь особливості. Вона яскрава і живиться увагою до себе, а люди тягнуться до неї, бо потребують ковтка свіжого повітря. Це симбіоз.

 

– Нічого не бачу окрім самозакоханності і пихатості, не була б вона дочкою Володаря, ніхто б не возився з нею.

 

– Нещодавно я зрозумів одну штуку. Якби вона не була донькою нашого Володаря, вона б до нас не приєдналась, не тому, що вона слабка чи ще щось, ні. Вона інша. Не така, як ми. Ось і все, пішли, треба доповісти Володарю, що місія виконана, – але піднявшись з місця та глянувши на дівчину він розчаровано протягнув: – Бл#####, я знову забув.

 

– Ти ніколи жінок голих не бачив? – колко промовила дівчина, дивлячись, як Кравч знову різко відвертається.

 

– Тобі так і кортить дізнатися, що я робив з жінками? – знімаючи з себе сорочку і сміючись, відповів запитанням чоловік.

 

Від цього Лео трохи напружилась, адже вона розуміла, що перед нею, один з найнебезпечніших злочинців, і те, що він здається таким веселим і безтурботним, не значить, що він таким є насправді, і всі ці гучні промови про спорідненість з Темним Лордом звучать занадто солодко.

Тому, з обережністю, дівчина вирішила спитати прямо:

 

– Що ти робиш?

 

Але вона не дочекалась відповіді, коли в неї прилетіла та сама сорочка.

 

– Вдягайся давай і погнали, тобі ще в маєток Блеків повертатися. І на майбутнє, для того, про що ти зараз подумала, знімають трохи інше. І мені не потрібно робити, те про що ти подумала, аби отримати, те що я можу хотіти. Тому давай, рухайся, все, що я зараз хочу – це спати.

 

Незрозуміло, що так подіяло на чоловіка – зустріч з батьком чи достатньо відверта розмова з Лео. А, можливо, то вже переставав діяти алкоголь, тому чоловікові так хотілося просто лягти в ліжечко та закрити нарешті очі. А, можливо, справа в чомусь іншому…

 

Лео швидко накинула на себе чорну сорочку, яка ледь прикрила їй всі пікантні місця.

Застібнувши її, Блек швидко наздогнала чоловіка, і вони разом попрямували до Менору.

 

14.3

 

А в цей час Дельфі як раз вирішила вийти на вулицю та просто полежати і подивитися на зорі, раніше вона часто так робила, аби заспокоїтись чи просто помріяти про краще життя. Дівчина любила закривати очі і уявляти картинки свого світлого майбутнього, де вона успішна та щаслива жінка, в неї родина, люблячий чоловік і, навіть, дитина, де місцю немає вбивствам, жорстокості та постійному страху. Але думки – вони не матеріальні, і вона це розуміла…

 

Бо натомість, вона навіть не коханка, вона просто одна із жінок, з якими легковажно розважаються. І як би їй не хотілось вірити в інше, не було жодної можливості зачепитись за це.

І ці картини, ну, того, що влаштував Луціус… Це занадто, навіть для Смертежерів. Вона не розуміла, за що бореться Орден, якщо вони судять по людині, тільки відштовхуючись від її походження, бо всі достатньо сильно віддалилися від неї, коли дізнались про те, хто її батьки, і це вони ще не знають, що Рудольфус не її батько, а вітчим..

 

В цей самий час, коли Смертожери безжалісно вбивають чистокровних чаклунів тільки тому, що вони так захотіли, тільки тому, що за них нікому заступитися. В чому ідейність? В чому взагалі сенс цієї війни? Вбити більше людей? Чи змусити ненавидіти одне одного. Адже кожен з них певен, що бореться за свою свободу і майбутнє. І Дельфі,  як не приший кобилі хвіст. Добре, що хвіст хоча б не один. Адже Снейп так само працює взагалі на щось третє. Дві корови краще, ніж одна. Молока більше дають.

 

 

 

А сам Снейп сидів в своєму крихітному будинку та намагався читати книгу, про яку так довго мріяв, але чомусь жодного задоволення вона йому не приносила. Він намагався не думати ні про що, аби хоч трохи відпочити, але… але думки ніколи не покидали його ні на секунду.

 

Він був дуже задоволений, що зміг хоч трохи поладити з Дельфі, і навіть зійтись в спільній меті. Йому на мить здалось, що в їх стосунках промайнуло якесь легке зближення. Але чому радіти, чому? Він захопився, він знову закохався, чоловік думав, що більше ніколи не відчує цього, останній раз це було ще в юності, але нічого не вийшло. Потім смерть Лілі, яка остаточно добила чоловіка. А зараз він знову почав відчувати аромат свіжості зранку, кава перестала сприйматись як засіб аби не спати. І він знову відчув її пряний смак..

Але по іронії долі, яка так сильно не любила Снейпа, він закохався саме в ту дівчину, яку мав в конечному підсумку вбити.

 

Так, він ніколи б не наважився так швидко, хоч і анонімно, відкрити свої почуття комусь. Він не став би так активно зближуватись, адже чомусь чоловік гірше всіх поводився з тими, кого більше за всіх любить. Бо той розуміє, наскільки небезпечним може бути це зближення. Але не в цьому випадку.

 

Дамблдор знав про все з самого початку. Знав, що Дельфі не представлений офіційно нащадок Волдеморта, що вона далеко не підліток, а вправна чаклунка. Він знав про те, що ця дитина вижила, хоча майже всі приближені тоді думали, що дитя загинуло при пологах. І лиш особливі бачили, як вона зростає. І навіть Снейп ні про що не здогадувався, адже ще не був таким цінним для Волдеморта та не завоював його повноцінну довіру.

 

Альбус хотів знищити цю потенційну загрозу ще раніше, але вона була ще зовсім мала. І ні, його зупинили не якісь моральні принципи, його зупинив міністр магії, бо він був певен, що без участі батьків у вихованні, дитя може вирости абсолютно іншим, тому справу віддали на розглядання долі. І на превеликий жаль для Снейпа, йому доведеться стати тим самим інквізитором.

Допоки жива Дельфі, Волдеморт зможе повернутись. А це означає, що існує вічна загроза для Гаррі. Северус збрехав про свою реальну причину перебування на лавах Смертежерів. І цією причиною була Дельфі, точніше майбутня її загибель. Але чоловік не хотів цього. І намагався переконати Дамблдора в тому, що Темного Лорда можна перемогти не вбиваючи ні Гаррі, ні Дельфі. Тільки чаклун залишався непохитним. Справа часу…

 

До зустрічі з брюнеткою Северус запевняв себе, що впорається, адже надій на те, що вона буде хоч чимось відрізнятися від своїх батьків, не було. Але все склалось по-іншому… Якби він міг загинути за Гаррі та Дельфі, він стовідсотково так би і зробив. Однак, це лише його думки, як і життя, яке давно втратило сенс, хоча… як можна втратити те, чого ніколи не було?

 

 

 

І ось перша вільна ніч, якої так жадала Блек, але чомусь її переповняло не відчуття щастя, а тотальне спустошення.

 

В цю мить захисний бар’єр одночасно переступили двоє чаклунів, які крокували до свого Володаря.

 

Барті та Дельфі одразу помітили одне одного, але ні дівчина, ні чоловік вирішили не казати ні слова, адже, що вона, що він, тримали образу. І не бажали робити перший крок для з’ясування ситуації.

 

До того ж, в очі Блек одразу кинувся зовнішній вигляд Лео. «Зрозуміло, які в них там завдання». Тепер не було жодного сумніву, чому в Барті так змінилось відношення до неї, клятий зрадник. І кому в цьому світі можна довіряти? Кому?! Якщо навіть кращі друзі розвертаються до тебе сракою та йдуть до ворогів.

 

Іноді Блек взагалі ловила себе на думці, що краще б вона взагалі народилась в світі маглів. І проживала спокійне та щасливе життя, добре, що батько не чує її думок, адже в іншому випадку, він би не подивився на те, що вона його донька і віддав би на «любощі» дементорам.

Дельфі глибоко видихнула та пішла в Менор, швидше б цей клятий день закінчився….

 

Барті та Лео доповіли про свій успіх Володарю та про випадкового свідка з міністерства, що дуже сильно потішило його самолюбство та навіть викликало захоплення. Адже Дамблдор міг умовчати та не повідомити про його повернення але тепер… Бажати уваги, напевно, це родинне. І відтепер магічний світ офіційно дізнається, що нікому не по силам знищити справжнього Володаря.

 

Побачивши Блек живою, Волдеморт зрозумів, що вона впоралась з завданням, правда, оглянувши зовнішній вигляд цих двох, чоловік висловив своє здивування.  Що трохи занепокоїло Лео, яка одразу спробувала виправдатися:

 

– Мій Лорд, це не те, що ви подумали. І головне для мене – це місія, і нічого такого не було, я вас завіряю.

 

А Кравч в цей момент мовчки стояв, намагаючись відколупати з пальця задирку. Адже йому було абсолютно начхати, що про нього подумають. Враховуючи, що він знав – Темному Лорду взагалі все одно до таких справ, якщо, звичайно, це не заважає результативності. А з цим в них все було, дуже і дуже добре.

 

Лео роздратовано пхнула ліктем чоловіка в бік, аби той також щось сказав, і саме в цей момент, він відірвав ту кляту шкірку.

 

– Бл.. Трясця твою…. Да що?

 

Подивившись на цих двох, серйозне обличчя Волдеморта набуло інших барв, на біло сірій шкірі натягнулась посмішка і, відвертаючись від них, він промовив:

 

– Ох… я також колись був молодим. Ступайте… Вже пізно, забагато чудових новин.

 

Барті та Лео поклонилися та покинули кімнату Володаря.

По обличчю юначки було помітно, що, не дивлячись на успіх першої її місії, вона була чимось незадоволена, хоча, Барті здавалось, що вона майже завжди чимось не задоволена.

 

– Хей. Багіра, що сталось, ми наче впорались, – сміючись промовив чоловік.

 

Дівчина опустила кутки своїх губ та насуплено відповіла:

 

– Я Лео! І не треба давати мені свої тупі прізвища.

 

– Добре, а не свої і розумні можна?

 

Але Блек не бачила сенсу продовжувати нецікавий їй діалог і просто рвонула в перед, нічого не відповідаючи парубку. А той, в свою чергу, швидким кроком наздогнав її:

 

– Да зачекай, все, я серйозний. Що сталось?

 

– Темний Лорд, він нічого не сказав про приєднання до вас… я так сподівалась….

 

Почувши це, Барті гучно розсміявся.

 

– Тримайте мене семеро, мала, ти шо? Ти дійсно думаєш, що ти, прийшовши з вулиці, отримаєш так просто мітку, вбивши якусь задрипану професорку. Мий ноги, лягай спати і чекай на можливості.

 

Лео повільно повернулась та дивилась в одну точку.

 

– Слухай, Бартеміус, я не тупа, мені не треба пояснювати, але ж… я сподівалась, що ця тема хоча б буде піднята, щоб я розуміла, що я крокую в правильному напрямі, що в мене є шанс.

 

– Тобто те, що ти досі жива, не наштовхує тебе на цю думку? Ти не дитина наближеного, ти дитина зрадника крові, який зараз один з найвідданіших прихильників Ордена. Який, я тобі нагадаю…

 

Але знову, не бажаючи слухати довгі повчальні промови, Лео перебила чоловіка, з яскраво вираженим оскалом.

 

– Я не хочу слухати все це лайно. Це – не важливо. В мене є ціль. Все, що ти мені зараз кажеш –  пусті слова. Ти сам прекрасно про це знаєш. Мені час повертатися в маєток до батька. Адже я вже «Хочу побути одна» більше чотирьох годин.

 

Оглянувши дівчину з ніг до голови, чоловік, довго не думаючи, видав:

 

– Ну… в такому вигляді довго одною ти точно не будеш. Я думаю, варто вдягтись. Або хоча б спробувати. А там вже подивимось.

 

– Да я б з радістю, справді, але у що? Чи ти ще хочеш без штанів залишитися?

 

– Нуууу… в принципі, я можу. Але не тут. Пішли?

 

– Значить ти все-таки любиш маленьких дівчаток, – видихаючи, затвердила Блек.

 

– Ааааа, – колихаючи вказівним пальцем в повітрі, протяжно промовив чоловік. – Підловила, Підловила. Почекай десь, я зайду до Дельфі, щось тобі знайду.

 

– В принципі, я можу повернутись в звіриній формі.

 

Чоловік махнув рукою у відповідь, вже розчиняючись в довгих коридорах. Бо, не дивлячись ні на що, він шукав привід прийти до її сестри.

 

 

І справді, не дарма вона хвилювалась, бо Сіріус був дуже занепокоєний довгою відсутністю своєї доньки, враховуючи її поведінку та характер, це взагалі лякало чоловіка. Добре, що в маєтку був Гаррі, який намагався трохи заспокоїти його, бо він розумів, якщо їй потрібен час побути одній, то ніхто не має заходити в кімнату.

 

– Гаррі, тепер ти напевно думаєш що я лайно останнє? Бо залишив свою дитину, – несподівано почав розмову Сіріус.

 

Хлопець опустив погляд, намагаючись підібрати слова, адже він не підтримував те, що зробив Сіріус (хоч той багато чого і не знав). Але ображати чи виказувати неповагу хлопець не бажав. Бо він незмінно поважав свого хрещеного.

Але, навіть без слів, Блек все зрозумів та достатньо засмученим тоном забіг наперед:

 

– Можеш не казати нічого, я все розумію і не буду виправдовуватись. Але… дякую тобі, правда, – брюнет поклав руку на плече хлопця. – Ти поряд з нею, допомагаєш. Ти робиш більше, ніж навіть зараз роблю я.

 

– Про це б я і хотів поговорити, – відводячи погляд, невпевнено заявив юнак, – розумієш, в мене таке відчуття, що я, ну… подобаюсь їй, ну, ти розумієш, в якому плані.

 

– Оу…. – одразу зрозумівши, про що йде мова , протяжно промовив чаклун. – Ну… якщо ти питаєш мого ставлення, чи там дозволу, Гаррі, я не проти, міг би навіть не починати це діалог. Бо ти – краще, що я можу для неї уявити.

 

– Ні, Сіріусе, – вже більш впевнено зауважив Поттер, прибираючи руку чоловіка зі свого плеча. – В мене є дівчина і вона мені дуже подобається, а Лео…. Вона постійно поруч зі мною, я не давав їй жодних натяків та надій. Мене вже це навіть трохи дратує.

 

Враховуючи, що Гаррі був дууууже терплячим юнаком, дратувала ця ситуація його вже вкрай не «трохи».

 

– Ти хочеш, щоб я з нею поговорив? – не дочекавшись поки хлопець закінчить, спитав він.

 

– Ні, ні, ні в якому разі, це найгірше, що ти можеш зробити. Проте, я би хотів отримати пораду, як краще вести себе. Бо я не ладен її ранити, але її присутність скоро змусить мене повернутися до родини Дурслів.

 

Чоловік звів брови та здивовано дивився на хресника.

 

– Ти впевнений, що ми кажемо про одну й ту саму людину? І ця людина – Лео?

 

– Дідько, так! Іноді мені здається, що я зайду в чоловічий туалет, відкрию кабінку, а там буде стояти вона та махати рукою.

 

Сіріус був дійсно дуже здивований, адже його донька з ним, да і з іншими, за ким йому довелось спостерігати, була абсолютно іншою. Вона уникала розмов, тримала величезну дистанцію та не проявляла зацікавленості або позитивних емоцій. Навіть з Дельфі, їх стосунки склались достатньо гостро. Хоча чоловік вважав, що вона може розговорити навіть мертвого. Також він вважав племінницю гарним прикладом та наставником, навіть не дивлячись на деякі її, скажемо так, особливості.

 

Хоч його і вкрай не влаштовували її стосунки з одруженим чоловіком, але тут він нічого не міг вдіяти, адже вона доросла людина, і, трясця його, Лео також вже повнолітня, але від думки, що вона, точніше її….

 

 

Чоловік взагалі не хотів про це думати. Хоча йому б не завадило не тільки подумати про це все, але й поговорити. Аби така юна дівчина не наробила дурощів, які вже наробила Дельфі. Яка залишилась без батьківської допомоги та кинулась до першого ліпшого чоловіка, який, на її думку, проявив до неї справжній інтерес та турботу.  Нажаль, не розуміючи його справжнього умислу.

Але зараз, знаходячись в повному розчаруванні та спустошені, Дельфі відчувала себе використаною та абсолютно розгубленою і, найжахливіше, що їй було ні з ким поговорити, аби отримати якусь пораду чи просто відчути, що вона в цьому світі не одна. Брюнетка сиділа на краю ліжка, і в неї не було навіть бажання плакати… Можливо потрібно було вислухати Луціуса! Вона так гучно давала поради Герміоні більше розмовляти і слухати своє серце та одне одного, але сама ж робить все навпаки, сидячи біля розбитого корита.

 

Можливо варто забути про свою впертість, кляту гордість, і піти поговорити самій, вислухати, подумати, що робити далі, а не сидіти, як ідіотці, та чекати з моря по морді.

 

«Ти же сама хотіла, аби він був чесним з тобою, він був. І за це ти навіть не те, щоб не спробувала зрозуміти, навіть не вислухала його. Йому також важко, і його дії кажуть все самі про себе, але… це ж не привід вбивати купу людей просто так. Напевно, все-таки варто зібрати всю свою волю і силу в кулак та нарешті стати дорослою, щоб вирішувати проблеми тверезо, а не оп’янілою від емоцій».

 

Зібравшись з думками, брюнетка вирішила все-таки встати з ліжка та піти поговорити з Мелфоєм, якщо навіть і розходитись, треба зробити це правильно, як дорослі люди.

 

Але не встигла вона піднятись зі свого місця, як побачила, що двері різко відчинилися, та в кімнату швидким кроком зайшов Кравч, так само цокаючи своїм взуттям, він нагло прямував до шафи дівчини.

 

– Гей!! – скрикнула вона, спостерігаючи за його діями. – Кравч, ти зовсім знахабнів?

 

Повернувшись до неї, чоловік, голосно та з помітною образою, також промовив до неї:

 

– Слухай, Блек, ти знала, що треба допомагати братам та сестрам молодшим своїм? Мені потрібна сукня.

 

– Ууууу…. Вибач, солоденький, але твого розміру в мене немає.

 

Чоловік закотив очі та незадоволено цокнув. Здавалось, вже й забувши про всі образи.

 

– Дуже смішно. Це для твоєї сестрички, вона ж не може повертатися голою в маєток, через половину магічного світу.

 

Чоловік відчинив шафу та почав копирсатися в пошуках якогось підходящого одягу, на його думку, для Лео.

 

Дельфі швидко підірвалась з ліжка та, ідучи в сторону чоловіка, галасливо заявила:

 

– То треба було руки тримати при собі, і не тільки руки, – опустивши погляд в сторону ременя Барті. – Аби не прийшлось шукати новий одяг.

 

Чоловік знову повернувся з незадоволеним виразом обличчя, тримаючи в руках якусь чорну сукню.

 

– Да ви що всі зговорились? Між нами нічого не було.

 

Блек наблизилась до Барті, як скажений вир та почала виривати свою сукню з його рук, але той не поспішав, відпускати та потягнув її різким рухом на себе, так сильно, що Дельфі опинилась дуже близько до чоловіка, підіймаючи погляд та роздратовано дивлячись на нього.

 

Але той дуже різко розплився в посмішці.

 

– Зачееекаай нооо, то що, Принцеси також ревнують?! – грайливо спитав чоловік.

 

Блек різко відпустила сукну та пройшла повз Барті.

 

– Не верзи дурниць, ідіот! Забирай свою сукню і йди геть, до своєї Лео, вона мій ворог, Кравч. І ти тепер також.

 

Але чоловік не збирався здаватися так просто і, обійшовши дівчину зі спини, він знову опинившись прямо перед нею та, різким рухом язика облизавши свої губи, додав:

 

– Ревнують, ревнують, тебе що більше зачепило, що я з нею, чи те, що я не з тобою?

 

– Те, що ти ідіот!

 

– Оу, значить і те і інше.

 

– Забирай це лахміття, йди вдягай свою… І повертати мені нічого не треба, ненавиджу сморід котів.

 

Чоловік з єхидною усмішкою оглядів брюнетку з ніг до голови, затримавши свій погляд в районі її грудей.

 

– Ти куди таращишся?! – ошелешено спитала та, відштовхуючи від себе Барті.

 

Ледь втримавшись на ногах, з його обличчя все одно не сходила посмішка.

 

– В очіііі. В тебе чудові очі, Блек. Оливкові. Правда, мене від оливок постійно нудить.

 

Дельфі ж, слухаючи все це, схрестила свої руки на тих самих грудях та уважно слухала всі вислови чоловіка.

 

– Мг, це все чудово, АЛЕ, очі знаходяться в іншому місці.

 

– Колись я читав дивну маглівську теорію, що в людей існує третє око. Так оосььь….

 

– І воно знаходиться прямо поміж грудей? – перебила його брюнетка.

 

Барті зробив пару кроків вперед та знову опустив свій погляд в те саме місце.

 

– Нууууу……чому саме поміж грудей… мммм.. ну десь поміж… – чоловік підняв погляд і дивився вже дійсно в очі брюнетці. – Ну ..

 

– Ну Кравч, де?? М?

 

– Нуууу… поміж… брів, – знизуючи плечима, ляпнув той.

 

– Брів?

 

– Брів, а де ще?

 

– Слухай, ти отримав що хотів, йди геть! – вже без настрою повідомила йому Дельфі.

 

Барті завжди підіймав їй настрій своїми дурними жартами, і зараз в нього, як завжди, вийшло це зробити, шкода, що ненадовго. Бо вона згадала про ту купу проблем, про Луціуса, про півсотні знищених доль. Да і до того ж, сам Барті…

 

Кравч ще раз оглянув засмучену Блек та кинув погляд на сукню в своїх руках.

 

– А якщо я ще не отримав те, що я хотів?

 

– Не отримав? Ну так добре, без проблем.

 

Дельфі скинула свої туфлі на підборах, від котрих в неї вже порядком боліли ноги, та босоніж підійшла до шафи, починаючи викидати з неї всі свої речі.

 

– Дививсь яка чудова сукня, шовкова, твоїй сподобається, скажеш, купив в розділі «все дорого», – гучно промовила вона, підіймаючи річ та що є сили кидаючи її в Кравча, але той швидко ухилився від цілі, що летіла у нього, та він мовчки продовжив дивитися на дії брюнетки. – Що? Не сподобалась? Так дивись, ось ця точно сподобається, в ній як раз багато заліза! –  знову жбурнула йому Дельфі сукню, само не потрапивши в ціль.

 

Дельфі стояла в купі своїх речей, продовжуючи жбурляти ними в чоловіка. Зрозумівши, що ситуація не зміниться, Кравч, почав швидко підходити, ігноруючи все, що лежить у нього під ногами. Він відкинув сукню, яку взяв першою, та наблизився до Блек.

 

– Зупинись!!

 

– Я намагаюсь допомогти!! Тобі що, не подобається моя допомога?! – прокричала та йому прямо в обличчя. – Що тобі потрібно?!

 

Чоловік мовчки і абсолютно спокійно дивився на Блек, яка глибоко та швидко дихала, через всі свої кидальні маневри і крики. Він обережно прибрав прядку волосся з її обличчя та не відводив свій погляд. Дельфі не розуміла, що зараз відбувається, але чомусь її серце билось швидше. Напевно, це через нерви, забагато всього на неї сьогодні звалилось.

 

Бартеміус простягнув руку до одягу, який знаходився в руках панянки. Він підійшов настільки близького, що вони вдвох відчували повітря, яке видихають.

 

– Це підійде, – твердим тоном зазначив Кравч, роблячи зміїний рух язиком.

 

– Але… воно… – невпевнено щось бурмотала Дельфі, здавалося, відключившись від цього світу, не відпускаючи стареньку сукню.

 

Чоловік так само стояв, роздивляючись її обличчя, очі, губи. Наче намагаючись в них щось роздивитися чи знайти. Врешті решт,  Дельфі розтиснула свою руку, відпускаючи те, що було потрібно Кравчу.

 

– Я його вдягала нещодавно. Можливо краще попрати чи взяти інше.

 

– Все добре, – киваючи головою та відходячи, повідомив чоловік.

 

Він розвернувся та швидкими кроками пішов до виходу, достатньо гучно зачиняючи за собою двері. Але не відходячи від них.

 

– Трясця його.. – промовив той сам до себе та підніс сукню до обличчя, вдихаючи її аромат. – Кажись, не здалось. Ти дійсно ідіот, Кравч.

 

Зібравши себе до купи, він направився до своєї кімнати, згадавши, що відправив Лео саме туди, аби вона не вешталась, щоб потім не шукати її по величезному Менору, враховуючи таланти володаря цього помістя. Краще взагалі нікуди не виходити.

 

Зайшовши в свої «володіння», чоловік одразу побачив Лео, яка щось видивлялась у вікні, навіть не відреагувавши на те, що чоловік вже достатньо гучно гепнув дверима.

Побачивши це, Кравч, намагався підійти якомога тихіше, та зі спини прямо на вухо прошепотів:

 

– Бу!

 

Але Лео повільно повернула голову та холодно промовила:

 

– Те, що я не відреагувала на твою появу, не значить, що я тебе не відчула. Ти ходиш, як слон. Тебе ще з коридору було чутно.

 

Чоловік поклав на плече дівчини сукню та направився до полички, яка знаходилась за невеликим столиком, в пошуках чогось зі спиртом в складниках і, бажано, побільше.

 

– Я ненавиджу сукні!

 

– Дарма, – зазначив чоловік, роблячи ковток з якоїсь пляшки, паралельно оглядаючи Лео. – Там комора, можеш перевдягнутися.

 

Блек повернулась до чоловіка та незадоволено промовила:

 

– Я не буду вдягати ЦЕ! – тримаючи двома пальцями в повітрі сукню, заявила дівчина.

 

– Та без проблем. Ти тільки сорочку мені залиш. І йди куди хочеш.

 

– Тобто, ти хочеш, щоб я йшла гола?!

 

– Ти планувала йти в тваринній формі, йди. Ну, чи гола.. Це твоє рішення. Але я б тобі не радив.

 

– Та без проблем, – дівчина розірвала всі ґудзики на сорочці та скинула її на підлогу.

 

Спостерігаючи за цим, бідолашний Барті вдавився своїм вогневіскі, після чого напій пішов йому носом.

А сама Лео, навіть не подивившись в його сторону, переступила  сорочку та впевненим кроком йшла до виходу.

Побачивши це, чоловік гучно цокнув та швидко зірвався з місця. Схопивши дівчину за руку, він відтягнув брюнетку від дверей та став напроти них, перекриваючи собою вихід.

 

– Все, я зрозумів, що ти супер вперта, а тепер йди вдягнись, – чоловік дивився в підлогу, спираючись рукою на дверний косяк. – Так ти нікуди не підеш.

 

– Ось тільки не треба мені вказувати, що мені робити, а що ні. Захочу – піду.

 

– Не підеш, – хитаючи головою, затвердив він, не відходячи від дверей.

 

– Я не розумію, чому ти так зі мною возишся?! Тобі робити нічого.

 

– Може і нічого, може і є чого. Це не важливо, важливо те, що ти йдеш вдягатися. Чи будемо ночувати стоячи.

 

Ігноруючи чоловіка, Лео намагалася пройти повз нього, але обійти Барті було дуже важко, що сильно дратувало Блек. Проте вона і була здивована тим, що чоловік проявляє до неї турботу, хоча і достатньо специфічну.

 

– Я зараз дістану паличку! І все одно пройду.

 

Барті гучно засміявся та відповів:

 

– Можеш діставати, що хочеш, але ти не переступиш поріг цієї кімнати.

 

Дівчина намагалась відштовхнути чоловіка, але натомість, сама того не розуміючи вона опинилась занадто близько. І, трясця, знову цей запах, знову ці дивні відчуття. Зустрівшись з ним поглядом, свідомість дівчини почала вимикатись, а її прагматичність вийшла кудись на прогулянку. Да і сам Барті, відчував напругу всього цього моменту.

 

Не очікуючи від самої себе, Лео мовчки поцілувала чоловіка…….