Польове Кабукі

(Події описуються від особи Вілла Ґрема)

На вулиці починало холодати. Сніг ще не падав, але повітря вже охололо настільки, що теплі видихи перетворювалися на кришталевий пар. Було сонячно. Зів’яла трава обмерзла й блищала на сонці. Діаманти, викладені навколо центру дарованого їм скарбу, блищали на сонці. Малинові ріки золота додавали особливості дизайну.

Вілл зробив різкий вдих прохолодного повітря. Він ходив біля тіла, закріпленого на рогах. Воно було наче висічене з мармуру – тонке, ніжне і невинне.

Таким був його стиль.

— Що це таке, Вілле? — суворо запитав Кроуфорд, стоячи позаду. Спина його була напружена і до неможливості рівна, але плечі згорблені від втоми. Праведник, стомлений від ваги кісток.

— Це… — затнувся Ґрем. — Тут все неправильно, — промовив він, глибоко вдихнувши. Холодне повітря допомагало очищувати голову від небажаних думок. Він тижнями поводився дивно, що бісило Джека, але не дивувало.

Він мав допомагати ФБР.

Ганнібал постійних та неочікуваних зникнень, звісно, не оцінив.

— Чому? — чоловік зробив крок у сторону Вілла, діставши руки з кишень, і протягнув йому медичні рукавички.

Кроуфорд не підійшов занадто близько. Захисний жест. На жаль для Джека, рукавички Ґрем уже мав, та й відстань, на якій він стояв, за думкою молодшого агента, була досить близькою. Саме ця впертість привела керівника ФБР туди, де він зараз знаходився. Не те, щоб той колись зізнається у цьому, хоч собі.

— Наш убивця любить жінок, а цей вбивця ставився до неї, як до свині, — виплюнув слова Вілл.

Кроуфорд поглянув на його беземоційне обличчя з недовірою. Схоже, Джек вірив у свою власну оцінку ситуації, принаймні поки що. Але зараз він знаходиться у постійному стресі.

Стрес піде йому на шкоду, і в результаті, Ґрем буде почутим.

— Що твої слова мають для мене означати? — чоловік в очікуванні подивився на Вілла. Кроуфорд завжди дивився так на нього, очікуючи пояснень. Чи не забув він, що не Ґрем був головою поведінкового відділу ФБР? Було б непогано, коли б він згадав цей факт. Невже світ його настільки втомив, що не вистачить сил для розкриття цієї справи без руки, яка би вказувала правильний напрямок? Чому він все ще керував, якщо більше не міг виконувати свої обов’язки? Чому Вілл був змушений стояти у якійсь глушині та мерзнути, якщо Кроуфорд не міг побачити того, що знаходиться прямо перед його носом?

— Це означає, Джеку, що це не наш вбивця, — терпляче відповів Ґрем, відчуваючи як його ніс починає німіти.

— Тоді хто це?

Моє чудовисько, подумки відповів Вілл, поки ховав руки у кишені, подалі від холодного повітря. Він забув придбані Ганнібалом для нього рукавички вдома. Коли той помітить, то точно буде невдоволеним.

— Я не знаю. Це наслідувач. Скоріш за все, він не вбивав так раніше і більше не вб’є так у майбутньому. Дівчинка просто частина його гри, — швидко проговорив Ґрем. — Наш канібал любить жінок. Він не хоче їх руйнувати, навпаки – хоче їх споживати, залишити у собі частину кожної. Вшанувати кожну їхню частину.

— Якщо він любить жінок, то для чого вбиває їх?

Вілл був готовий перерізати Кроуфорду горло, а потім зігріти руки його кров’ю.

— Ми вже говорили про це, Джеку, — відказав він, піднявши руки до свого волосся, аби смикнути його і зняти стрес. — Тому що мова йде не про всіх дівчат, а про одну з них.

— Про яку? — запитав Джек, поглянувши на нього так, ніби це він тут старший, а не навпаки. Захотілося засміятися. ФБР справді очікувало, що Кроуфорд зловить цих двох вбивць? Серйозно? Зараз він був нічим не кращим за метушливого малюка, ледве здатного ходити. Тому чоловік і потребував допомоги від всіх навколо.

— Як я вже говорив, — різко сказав Вілл. — Вона має бути ровесницею жертв. У них однакова вага, колір волосся та шкіри. Напевно, дочка або хтось інший, дуже йому дорогий.

— Він вбиває інших, щоб не поранити її? — Ґрем кивнув, перш ніж у голову прийде якийсь в’їдливий коментар, котрий йому захочеться озвучити.

Після цього Кроуфорд повернувся до інших професіоналів, які весь час спостерігали за їхнім діалогом, і наказав їм закінчувати з оглядом місця вбивства. Зрозумівши, що більше від нього нічого нікому не потрібно, Вілл розвернувся та попрямував до своєї машини. Кортіло повернутися додому у теплі обійми свого монстра.

Дідько, він так замерз.

— Вілле, — почулося тихо вимовлене його ім’я, як тільки він відчинив двері і помаранчева атмосфера кімнати засліпила його, ледь не збивши з ніг. Ґрем струсив залишки води зі своїх черевиків, відклавши їх на спеціальну полицю, встановлену за наполяганнями Ганнібала. Велика міцна пара рук швидко огорнула його та затягнула всередину, щоб закрити двері і зупинити проникнення холоду.

Все, що зараз міг зробити Вілл – розслабитися, або принаймні спробувати, адже важке пальто, яке він носив, трішки заважало. Однак, навіть з цим дискомфортом, похмурий настрій почав покращуватися, оскільки знайомий та заспокійливий запах Лектера дістався до всіх його органів чуттів:

— Ганнібале, — видихнув він. Не було нічого кращого за обійми коханого, його захисника, його чудовиська, його душі.

— Мав довгий день? Дозволь допоможу, — почув він слова, промовлені йому в шию. І відчув, як обережними рухами його почали звільняти від зайвих шарів одягу. Стояла абсолютна тиша, яку переривали лише шерхіт тканини та потріскування багаття в каміні, котрий Ганнібал просто обожнював.

Ґрем нічого не зробив, окрім як хмикнув у відповідь. Він був занадто виснажений і замерзлий, а тепер нарешті потрапив у тепло і відчував себе достатньо безпечно, щоб просто розслабитися в руках свого чоловіка.

— Що ж, тобі пощастило, — сказав Лектер, поцілувавши його у чоло. — Вечеря майже готова.

Віллу вдалося зібрати трохи контролю над власним тілом, тому він підняв голову з плеча Ганнібала і здивовано кліпнув. До того, як він встиг щось сказати, чоловік спустив його окуляри нижче на ніс.

— Дякую, — проста конструкція слів, нічого складного і потребуючого багато сил.

Лектер посміхнувся та розвернувся, попрямувавши на кухню. Вілл пішов за ним, задоволений спокійною тишею, яка їх оточувала. Після двох десятиліть шлюбу, у більшості випадків їм вистачало простої присутності один одного; звичайного знання того, що вони поруч.

На кухні вже стояли два стільці й келих вина, на місці де зазвичай сидів Ганнібал, та вода і віскі, де віддавав перевагу сидіти Ґрем. Зайнявши своє місце Вілл швидко випив склянку води, скидаючи всю складність робочого дня.

Шиплячі звуки приготування їжі Ганнібалом замінили звуки потріскування палаючої деревини. Знайома обстановка змусила Ґрема глибоко вдихнути та зручніше сісти на стільчику.

— Я запросив Алану на завтрішню вечерю, — ні з того ні з сього заявив Лектер.

— На завтра? — дражливо перепитав Вілл.

— Минув деякий час, і я подумав, що зараз гарний момент для того, щоб зміцнити зв’язки.

— «Зв’язки»? Ти хочеш, щоб я теж був присутній?

— Це значить, що я пропоную таку опцію та чекаю на твою відповідь, моя любове, — легко відповів Ганнібал, після чого до вух Ґрема донісся стукіт посуду.

— І щоб ти робив, якби я там був?

Відповіддю на його запитання стало мовчання. Вілл незадоволено прикусив нижню губу:

— Чи буде це доречно у нашій ситуації? — переформулював він питання. Здається, Лектер хотів почути його саме у такій формі.

— Залежить від того, як би ти хотів, щоб я до тебе ставився: як до гостя чи як до свого чоловіка.

— Оу, — здивовано видихнув Ґрем, стежачи за Ганнібалом, який підійшов до столу, аби просто подивитися на Вілла.

Його погляд потребував зізнання.

— А як би ти ставився до мене?

Лектер по-котячому посміхнувся та, не вагаючись відповів:

— Поклоняйтеся тій самій землі, на якій ви обдаровуєте свою присутність кров’ю тих, хто слабший за вас, — проговоривши останнє слово, він відвернувся і закінчив останні деталі для прикрашання столу.

Вілл засміявся. Коханий точно знав, як змусити його почуватися краще. Потягнувшись до віскі, яке стояло поруч, Ґрем запитав:

— Наближається наш ювілей, чи не так? — зробив він невеликий ковток алкоголю.

— Здається, так, — тихо сказав Ганнібал, обережно поставивши дві тарілки. Ґрем ні на секунду не повірив цьому тихому й невпевненому тону. Його чоловік був романтиком. Вбивцею, але тим не менш романтичним. І він все чудово пам’ятав.

— Так яке ж відношення має наш ювілей до Алани? — з підозрою запитав Вілл.

— Ніяке, — посміхнувся Ганнібал.

Підтекст Ґрем чудово розумів: зараз ніяке.

— То ти прийдеш завтра на вечерю, моя любове? — зробивши ковток вина, повторив своє питання Лектер.

— Як твій чоловік чи як колега?

Ганнібал лише в черговий раз посміхнувся.

(Дякую за вичитку та виправлення помилок, Rin Okita)

Трішки затримала переклад, але тепер сніг випав, саме в тему)