Вілл Ґрем та Ганнібал Лектер

— Я не якийсь чудотворець, Джеку, — потер скроні Вілл. Головний біль бив по черепній коробці. Раніше він прийняв трохи аспірину, але здається, це не допомогло. Звичайно, якщо забрати всі подразники (наполягання Джека), то це могло б зробити чудеса з головним болем. На жаль, Ґрему не вистачало такту, аби придумати, як сказати це ввічливо. Особливо, коли поруч трупи вбитих дівчат. Моторошний хід думок вбивці, був не новим, нагадував Ганнібала. Лектер – справжній паразит, м’яко кажучи.

Проблема, насправді, серйозна: він страждав через соціальні зв’язки. Вілл ніколи не намагався бути «болем у дупі», як думав Джек, а просто хотів, щоби все закінчувалося якомога швидше. Так, як було б краще. На його жаль, це не завжди можна було здійснити. І, рано чи пізно, Джек збирався закопати його на 6 футів під землю разом з жахливим вбивцею, який постійно водить Кроуфорда за носа. Але заради самого Джека, Ґрем сподівався, що у чоловіка нічого не вийде. Хоча чуття підказувало – він, як і Ганнібал, завжди добивався свого.

Ну… майже завжди.

— А хто ти тоді? — цинічно запитав Джек.

Знову розчарований вигляд. Хоч його костюм був чистим, краватка встигла перекоситися. Дивно, зазвичай Кроуфорд куди краще слідкував за зовнішнім виглядом. Синя сорочка, зморщилася від багаторазового використання за короткий проміжок часу та від необережності його поз. Швидше за все, від частого скорчення над столом. Джек був різним, але точно не неохайним. Він дбав про те, що мав. Бажання зберегти свою посаду – одна з причин, чому він був так серйозно налаштованим на затримання Сорокопуда Міннесоти чи навіть Чесапікського Різника. Йому доводиться багато працювати для зберігання свого місця, і він це знає. Будучи керівником поведінкового відділу ФБР, Джек постійно знаходився під наглядом прискіпливих очей. Чесно кажучи, Вілл абсолютно не здивований розчаруванням Кроуфорда у ньому. Адже він проектував свою неспроможність зрозуміти вбивцю на того, хто міг. Від якості та швидкості роботи Ґрема залежала репутація голови відділу ФБР. Він, як завжди, був лише способом, через який інші досягали своїх цілей.

До Джекового невдоволення, Вілл був інструментом з власною свідомістю.

— Я дивлюся на докази, — його починала накривати втома, через постійні крики керівника та перевтому. — Та роблю висновки з тих доказів, які бачу. Ось і все.

— Ні, ти влізаєш їм у голови. То чому…— Джек стукнув рукою по столу, — чому ти не можеш розповісти мені більше про Мінесотського Сорокопуда?!

Ґрем знову потер очі. Мігрень тільки міцніла. Сильного бажання знаходитися тут і так не було, а крики лише підживлювали біль. Ніякої допомоги.

Він напружено зітхнув, відвів руки від обличчя, щоб знову подивитися на знімки загиблих:

— Вони всі типові американки, — тихо пробурмотів Вілл. Не можна дозволити Кроуфорду далі загострювати ситуацію, тож треба намагатися тримати тон під контролем. Заради них обох.

Співрозмовник кивнув головою, продовживши пильно дивитися на нього.

— Цілю були не всі дівчата, лише одна з них, — головний біль продовжував пульсувати. — Вона такої ж ваги, зросту та кольору. Їхня ровесниця. — зупинився він, щоб подивитися прямо на Джека. — Вона є твоїм золотим квитком, — закінчив він. Той знову кивнув і мовчки покинув свій кабінет.

Рука Вілла знову спробувала стерти біль.

---

— Чуваче, з тобою все гаразд?

Перед обличчям чоловіка з’явилася Беверлі. Її брови насупилися, виказавши справжнє хвилювання. З усіх у команді вона єдина була щирою. Вілл це оцінив.

— Так, у мене все гаразд, — відповідь прозвучала непереконливо. Він смикнув своє волосся, сподіваючись, що різке відчуття полегшить біль у середині голови. Беверлі продовжувала стурбовано спостерігати за його діями.

— Джек справді пропустив тебе через м’ясорубку, так? — Вона намагалася звучати весело, але приховати занепокоєння не вдалося. У її жорсткій поставі було помітно нервування, але стояла Кац у відстані декількох кроків від нього, наче не хотіла лякати.

Ґрем засміявся через силу. Вийшло трішки грубо та напружено. Вілл сам не розумів чому його самопочуття натільки жахливе, раніше такого не було. Незрозуміло, що відбувається, але йому не подобалося.

— Джек і не помітив би, коли б зробив це, — сухо промовив він. Біль не минула, лиш перемістилася до грудей.

Беверлі помовчала декілька хвилин, опісля зробила кілька кроків і стала поруч з ним.

Зі своєї сторони він помітив, як дівчина кинула на нього ще один боковий погляд, перш ніж подивитися вперед:

— Я тут, коли тобі буде що-небудь потрібно. Добре?

Вілл кивнув. Тиснява в його грудях послабилася і біль у голові ніби притих.

Вони так і простояли деякий час, пліч-о-пліч у товариській тиші.

---

(Події описуються від особи Джека Кроуфорда)

— Доброго дня, спеціальний агенте Кроуфорд, — пролунав голос з акцентом. Джек підвів очі й побачив Ганнібала Лектера, який стояв прямо перед ним. Його костюм був ідеально випрасуваним. Агент посміхнувся, бажаючи здатися привітливим та приваблим, яким Вілл, мабуть, не збирався бути.

— Докторе Лектер, я радий, що Ви змогли приїхати, — привітався Кроуфорд. Ганнібал граціозно посміхнувся і Джек вказав рукою на стільчик. — Чи хотіли б ви що-небудь випити?

Лектер пригладив костюм на колінах, перш ніж підняти голову. Він кивнув, перемістивши допитливий погляд на дошку, позаду агента. Опісля витонченим рухом вказав на неї:

— Можу я поглянути ближче? — запитав він. Рука продовжувала вказувати на дошку з вбивствами Мінесотського Сорокопуда.

— Звісно, прошу, — посміхнувся Джек.

Ганнібал поставив чашку з кавою на стіл та підвівся. Його рухи були тихими, приглушеними. Але не боязкими, а скоріше впевненими і контрольованими.

— Скажіть мені, скільки у вас теорій? — руки психітра знайшли спокій у кишенях, коли він нахилився вперед, щоб краще розгледіти фотографії. Кроуфорд уперся рукою в стегна: щасливий, що Лектеру легше працювати з трупами, ніж Віллу Ґрему.

— Достатньо, щоб розуміти, що ні одна з них не правильна, — пролунав роздратований жарт.

Згадай про диявола, і він обов’язково з’явиться.

— Містере Ґрем, ви повинні були бути тут десять хвилин тому,— докірливо сказав голова ФБР. Більшого він не міг собі дозволити, поки поруч був доктор Лектер. У порівнянні з Ганнібалом, Вілл не чекав поки йому запропонують сісти. Тому просто зайняв вільне місце і дивився поперед себе, ігноруючи обох чоловіків. Джека вже встигла виснажити справа, а поведінка агента взагалі не допомагала. Психіатр поглянув на Кроуфорда, його брови піднялися: чи то в німому питанні, чи то від шоку – не зрозуміло. Джек благально посміхнувся Ганнібалу, коли той повернувся, щоб пройти до свого стільчика. Тиша у кімнаті була оглушливою. Захотілося задушити Ґрема.

— У мене була лекція, — зробив він паузу. — Навчав майбутніх агентів.

Кроуфорд ще раз поглянув на Лектера, після чого наблизився до свого місця. Джек сів за стіл, коли доктор пройшов позаду Вілла і теж опустився на стільчик.

Вілл озирнувся ліворуч, а потім різко глянув на керівника, і його брови піднялися:

— Що він тут робить?

Джек зітхнув і потер чоло. На доктора хотілося справити максимально хороше враження, але ситуація швидко йшла коту під хвіст:

— Це – Ганнібал Лектер. Він тут, щоб допомогти з профілем, — пояснив чоловік. Ґрем випустив невеселий смішок, перш ніж жорстко перемістити погляд у бік Ганнібала.

— Я тут для того, аби допомогти тобі, Вілле,— люб’язно сказав Лектер. Що ж, його можна похвалити за адаптивність. Кроуфорд хотів, щоб той їм допомагав з цією важкою справою, але груба поведінка Вілла могла все зруйнувати.

— «Допомогти», — різко повторив Ґрем. — Психіатри тут рідко бувають для допомоги, докторе, — і опустив очі на підлогу, його плечі задерев’явніли. А руки схопилися за підлокітники стільчика. Ганнібал, здавалося, трохи розгубися. Втримуючи холоднокровний вираз обличчя, злегка нахилив голову, намагаючись привернути увагу Ґрема. Голова Вілла трішки піднялася, очі зустрілися з поглядом психіатра.

— Я тут не для того, щоб заподіяти тобі невиправданої шкоди, Вілле, — проговорив він обережно, з легкою і ніжною посмішкою.

— Та невже? — почулося напружене запитання.

— Так. Я можу вам це пообіцяти,— закінчив свою репліку Ганнібал. Вираз його обличчя залишався м’яким, і Джек був упевнений, що у нього галюцинації. Тому що це виглядало майже люб’язно. Кроуфорд та Лектер якусь мить переглядалися один з одним, перш ніж Вілл знову підняв голову і подивився крізь Джека. Так, Джекові треба було швидко закрити цю справу та забути все, що бачив. Йому потрібен був мирний сон.

— Над чиїм профілем він працює, Джеку? — Ґрем промовив його ім’я так, ніби воно було прокляттям. Кроуфорд не був упевнений, що саме тільки що бачив, але він тішився через те, що, здавалося, Вілл і доктор зможуть порозумітися. Це знатно полегшило його роботу та надало їхній команді більше сили. Яка точно знадобиться для роботи над цією і над майбутніми справами.

Ґрем, здавалося, не був надто щасливий, але тепер його гнів був спрямований на самого Кроуфорда. М’яко кажучи, він виглядав напруженим. Бо зазвичай він намагався тримати людей якомога далі від себе. Але тепер Джек потребував допомоги від третьої особи настільки сильно, наскільки боявся опинитися без Вілла Ґрема. Той є болем у дупі, проте він найкращий в своїй справі:

— Мені потрібно, щоб ти заспокоївся, Вілле,— пробурмотів Кроуфорд, чудово розуміючи, що Ґрем був чутливим. Але існує межа чутливості, яку він збирається дозволити йому.

— Чий профіль він має складати, Джеку? — перепитав Вілл. Джек розумів, що, можливо, він трохи переступає межі, але також знав наскільки це потрібно.

— Він тут, щоб допомогти нам з Мінесотським Сорокопудом, — твердо сказав голова ФБР. Йому треба зупинити цю істерику прямо зараз. Все ще напружений, Ґрем зустрівся з ним поглядом, опісля склав руки на колінах і почав крутити обручку на пальці.

Ця золота смужка не викликала у Джека здивування. Він все ще був упевнений, що агент не одружений.

— Якщо можна, я б хотів сказати… — втрутився Лектер.

Вілл перебив доктора тим, що підвівся та вийшов із кабінету. Джек почав панікувати, він не знав як врятувати ситуацію. Здивувало й те, що Ганнібал підвівся зі стільчика.

— Мені шкода, що так вийшло, — вибачився Кроуфорд. — Зазвичай він так не поводиться. Гадаю, я занадто настис на нього.

Ганнібал продовжив дивитися на двері, як статуя. Він навіть не дивився на Джека, а його плечі застигли у напрузі. Хоча зустріч вийшла катастрофічною, Кроуфорд був радий, що Лектер начебто хотів дружити з Віллом. Це працювало б йому на руку.

— Ні, — сказав Ганнібал та покинув кімнату.

---

(Події описуються від особи Вілла Ґрема)

Віллу хотілося щось вдарити. Просто не знав, що вдарити. Нічого схожого на лице Ганнібала поки не знайшов. Як він посмів?!

— Вілле, — прошепотів знайомий голос позаду.

—Я не хочу зараз із тобою розмовляти, — вперто відказав він. Головний біль стукав у голові підчас всієї зустрічі, що не покращувало настрій. Ганнібал міг розповісти йому про зустріч. Він все знав.

— Вілле, — м’якше повторив голос. Благально.

Він уже кілька днів приймав таблетки, але ніщо не допомагало позбавитися від безперервного дзижання, яке билося об стінки його черепа. Це було дзижання, що заважало думати і нормально функціонувати: бз-бз-бз-бз-бз

— Вілле, — голос пролунав ще м’якше, супроводжуючись ніжним дотиком до підборіддя для того, щоб підняти голову назустріч очам Лектера (але світло лише посилювало головний біль).

— Що ти робиш? — прошепотів Вілл. Він не збожеволів, ще ні. Просто хотів затишку і тепла, які може забезпечити тільки його чоловік. Трішки подумавши, він змістився трохи вперед, та поклав голову на плече Ганнібала, максимально притискаючись до нього у спробі заховатися від болю у власній голові.

— Ми можемо поговорити пізніше, коли проясниться твій розум, — пообіцяв Лектер. — Мене більше непокоїть те, що ти, здається, потерпаєш від сильного болю.

Вілл різко зітхнув. Він знав, що погано приховуває цей факт, просто не хотілося, щоб Ганнібал зайвий раз турбувався. Востаннє, коли він був на межі – ледь не зламав свого чоловіка.

— Як давно тривають головні болі?

Питання не мало б змушувати Ґрема почуватися винним, але примусило:

— Кілька днів, — прошепотів він.

— Вони дуже сильні?

— Ні.

— Що ти хочеш, щоб я зробив? — запитав Ганнібал. Його сильні, вмілі руки притиснули Вілла ближче. Одна рука піднялася вище, заплутуючись у кучерях, притискаючи голову ще сильніше до плеча. А інша лишилася на талії Вілла, наближаючи решту тіла до єдиного джерела комфорту.

— Забери мене додому? — зломлено попросив він. Поруч із Лектером не потрібно бути сильним. Не завжди. Чоловік подбає про нього. Він завжди так робить. Ганнібал був єдиною людиною, якій він міг довіряти. — Будь ласка?

Вони знаходилися на парковці, захованій далеко в темному кутку, де Ганнібал вирішив припаркувати свій Бентлі. Віллу хотілося посміятися з драматизму його партнера. Він завжди був таким драматичним, скільки б років йому не було. Але зараз Ґрем боявся робити зайві рухи, бо біль може стати нестерпним.

Лектер повернув обличчя і поцілував його у верхівку голови. Вілл напружено видихнув та почав розслаблятися у його руках. Так, чудовисько, але ж його власне.

Але це не змінює того факту, що Лектер все одно був мудаком.

— Як скажеш, — прошепотів Ганнібал, і вони повільно крокували до Бентлі. Він підвів Ґрема до пасажирського місця, відчинив дверцята машини і допоміг сісти. Потім зачинив двері, обійшов машину, зайняв місце водія та завів автомобіль.

— Я все ще серджуся на тебе, знаєш? — Вілл намагався додати злості у свої слова, але болі у голові ускладнювали процес.

— Я лише хотів здивувати тебе, — відповів Лектер.

Коли авто почало рухатися, Вілл уперся чолом у прохолодне скло в дверцятах.

— Якщо ти справді хотів мене здивувати, то…— головний біль нагадав про себе різким погіршенням, тож довести свою думку до кінця не вийшло. Він хотів розібратися з цим тут і зараз, але мігрені не давали можливості зібрати думки до купи. — Можеш зупинити машину? — здається, на нього обрушилася вся вага всесвіту, бо інакше такі болі не пояснити.

Машина зупинилася через кілька хвилин. Ґрем був упевнений, що Ганібалові просто знадобився час для зрозуміння його прохання: рідко коли Вілл дозволяв собі бути таким відверто вразливим.

Замість якихось питань чи слів, Лектер протягнув свої руки до нього та огорнув ними, подарувавши затишок й тепло.

— Завжди, — відповів Ганнібал. Його голос трішки заспокоював головний біль.

Через деякий час машина відновила рух, але решта поїздки пройшла у цілющій тиші.

---

— Ти зробив мені курячий суп.

Лектер завмер, перш ніж гримаса невдоволення з’явилася на його обличчі.

— Страва більш витончена, ніж суп, — з гордістю відповів він. Хвиля любові прокотилася тілом Вілла.

— Ти зробив мені курячий суп, — з усмішкою повторив Ґрем. Так сильно хотілося поцілувати чоловіка. Схопити за обличчя і стискати, доки він не розсипиться під долонями.

Ганнібал зітхнув, опустивши плечі, в знак поразки:

— Я приготував тобі курячий суп, — буркнув той. Посмішка Вілла лиш стала ширшою.

— Дякую, — щиро сказав він, простягаючи руку, щоб схопити Лектера за долоню та м’яко попестити її. Він кохав цю людину.

— Це смішить тебе, моя любове? — допитувався Ганнібал. Не сердито і не образливо, скоріш занепокоєно. А все через Вілла. Його розчарування у зв’язку з «курячим супом» було поверхневим та вимушеним, під усім цим психіатр – ніщо інше, як мати-квочка.

— Дуже, — задоволено відповів Ґрем. Його усмішка нікуди не зникла, не приховуючи насолоди ситуацією. Чоловік присів біля нього в крісло і звернув всю свою увагу на Вілла. Із засмученним виразом обличчя він підніс свою руку до обличчя хворого, щоб у заспокійливому жесті попестити щоку.

— Ти почуваєшся краще?

Ґрем тихенько видихнув, опустивши голову на долоню коханої людини:

— Так,— прошепотів він.

Ганнібал лише продовжив дивитися на нього так, неначе він був найзахопливішою річчю на цій кухні (А Лектер дуже любив свою кухню). Однак Вілл був занадто довго одружений з ним, щоб чудово розуміти його маніпуляції.

— Нам все ще треба поговорити про ситуацію з Джеком, — нагадав Ґрем, поки його голова продовжувала зручно лежати у долоні коханого. — Чому ти не розповів мені?

Той, не припиняючи своїх заспокійливих рухів, заговорив. Його очі дивилися в душу Вілла:

— Я хотів тебе здивувати.

Ґрем з підозрою поглянув на Ганнібала.

—… і я хотів подивитися, як працює ФБР, — закінчив він.

— То ти виходить, Підглядаючий Том? Так?

Лектер посміхнувся та перемістив свою руку до кучерів Вілла:

— Ні. Я більше схожий на зацікавленого кота.

(Пояснення від перекладача: “Підглядаючий Том” – британський фільм жахів про чоловіка-маніяка, що вбивав жінок та фотографував їх оголеними. А “зацікавлений кіт” – Том із мультсеріалу “Том та Джері”. Гра слів на імені.)

— Точно не одомашнений кіт, —засміявся Ґрем. Насправді, він був не дуже злий, і Ганнібал ніколи не брехав йому; не тоді, коли вони були настільки близькими один з одним. Але це все ще не означало, що він не повинен турбуватися про будь-які інші потенційні сюрпризи.

— Клянуся тобі…,— почав говорити Лектер. Його очі заблищали, а рука обережно потягнула кучері. Вілл застогнав. Це було чистим блаженством. Тим більше, головний біль тільки-но пройшов, — …я маю лише одного власника.

Ганнібал знаходився досить близько до нього, тож у відповідь на таку репліку, він просто опустив голову на його плече. Вдома відчувся справжній рівень втоми. Хотілося просто лягти у їхнє ліжко, притиснутися до партнера та заснути мертвим сном. Ґрем знав, що поруч з ним завжди буде захищеним.

— Хіба ми не рівні? Як неочікувано, — сонно сказав він, починаючи засинати прямо на кухні.

— Я б дозволив тобі зробити зі мною будь-що, якщо ти вважатимеш, що це потрібно мені. Ти весь мій, а я весь твій. Назавджи.

— Моє чудовисько, — прошепотів Вілл у шию Ганнібала.

Дуже хотілося вкусити цю шию.

— Моє серце, — відповів той.

Ґрем заснув у теплих обіймах самого Диявола.

 

(Дяка за вичитку тексту та виправлення помилок, Rin Okita)