Містер та містер Ґрем-Лектер

Вілл почувався захищеним. Його кінцівки були слабкими та занадто важкими для рухів. Тепло, яке відчувалося на його щоці, ніжно пестило її. Він відчував, що головою лежить на чомусь міцнішому та теплішому, ніж подушка. А рука впиралась у груди під ним. Тонкі волосинки лоскотали ніс. Це було настільки знайомо, що аж боляче.

У присутності хижака він почувався абсолютно спокійно.

Груди Ганнібала повільно піднімалися та опускалися, дихання було рівномірним, а серце послідовно билось у власному темпі. Ґрем відчував биття серця коханого своїм вухом. І це биття було таким вразливим за своїм ритмом, тому Лектер повністю контролював його, чудово розуміючи небезпеку, яка знаходилася так близько: руки і зуби Вілла.

Небезпеку, на яку він може наразити. На яку він вже наражав. І обов’язково наразить у майбутньому.

Мізки Ґрема потихеньку починали працювати після вчорашнього інциденту, тож він лише зараз усвідомив, що знаходиться кільці рук свого чоловіка, що обвили його талію. Від цього осяяння шкірою пробігла хвиля мурашок. Вони одружилися дуже давно, але почуття від звичайних сімейних моментів і досі залишалися особливими.

— Мені потрібно починати боятися? — прошепотів Ганнібал. У такій близькості його зуби становили чималу небезпеку.

Вілл повільно розплющив очі та підняв голову, щоб поглянути на коханого. Їхнє ліжко було просторим через розкішний смак Ганнібала, але Ґрем якимось чином постійно прокидався на своєму чоловікові замість подушки. Не схоже, щоб психіатра хоч трішки це бентежило: ніяких зауважень не було. (Насправді, Вілл чудово знав, що власна залежність від фізичного контакту з ним надзвичайно тішила Ганнібала та була причиною його гордості.)

Їхні приватні моменти приносили велике задоволення. Адже вони знали, що ніяка інша жива істота не зможе їх замінити. Особливо для Ґрема. Доктор відрізнявся від інших людей відсутністю бридкого джичання думок. Лише тиша. Та й інтелектуальні і фізичні можливості мав більші. Хоча все ще потребував сну, але це нормально, він же людина.

Говорячи про сон: завжди ідеально пряме волосся Лектера зранку нагадувало гніздо. Для Вілла стало негласною звичкою приводити у норму волосяні аномалії чоловіка. У такі моменти той ледь чутно наспівував пісні із заплющеними очима. Вони насолоджувалися довірливими та домашніми митями, оскільки колись стікали за них кров’ю. Ця маленька, інтимно тиха частина спільного ранку була найулюбленішим часом доби Ґрема. А якщо звернути увагу на те, що на початку шлюбу Ганнібал дуже швидко перестав відмовлятися від його допомоги у приведенні зачіски в презентабельний вигляду – він був такої ж думки. Але ні один з них у цьому ніколи не зізнається.

— Завжди, — з любов’ю і гострою посмішкою на вустах прошепотів Ґрем. Для більшого ефекту слів провів рукою по грудях коханого, починаючи від серця і аж до живота.

— Ти чарівне створіння, — сказав Ганнібал, затамувавши подих. Його зіниці розшрилися, коли він з захопленням подивився на свого партнера. У погляді читалося цілковите обожнювання. Від цього по спині Вілла знову побігли мурашки, які доброчесно залишилися проігнорованими. Він притулився ближче до благовірного. Помірні удари серця Лектера заколисували його.

— Мені доводиться таким бути…— повільно кліпнув Вілл. Рука все ще гуляла тілом Ганнібала, — щоб утримувати твою увагу.

Відповіді він не почув. Вона не була потрібна. Слова були веселим заняттям для витрати часу та важливим предметом стимуляції мізків, але необхідними вони не були. Все і так зрозуміло.

Лектер тішився, адже він виграв свій приз – Вілла. Рука цього призу повернулася до грудей Ганнібала та натиснула нігтями на місце, де під шкірою знаходилося серце. Зазвичай Ґрем тримав свої нігті короткими, але іноді дозволяв собі побалуватися та відростити їх, щоб помучити свого чоловіка. Обидва виграли свій приз, безмежний у нещадності та милий в спокійній домашній атмосфері.

— Воістину чудова істота, — повторив Ганнібал. Для нього це було фактом, навіть якщо Віллу не вдавалося цього побачити. Втома все ще не покинула кістки Ґрема, то ж він вирішив більше ніяк не коментувати, підкорившись своєму чудовиську, приносячи свою покору як дар. З кожною хвилиною очі ставали все важчими. Рука розслабилася, задоволена свої знаходженням прямо над серцем коханого.

Вілл відчув як губи притискаються до маківки голови, як дражливо і небезпечно гріють шкіру. Він знову заснув. Його чудовисько є вірним захисником.

Ґрем читав останню фетишизовану статтю Фредді Лаундс, пронизану фальшивою емпатією та інформацією поверхневого рівня, для привернення уваги широких мас. Скоріш за все, вона думає, що є розумною дівчиною, але насправді, – талановитий маніпулятор. Лаундс виглядає як бджілка на дитячому майданчику, котра лякає всіх довкола себе, але в цілому, вона звичайна та нешкідлива.

Хоча вона вважає себе кращою, в реальності – просто черговий гвинтик у системі.

— Ханна Арендт? — дражливо запитав Ганнібал, обережно поставивши перед собою чашку Вілла. Ґрем відклав свої таблетки, потягнувшись до кави, яка мала бути досконалою. Адже доктор точно знав ідеальний рецепт кави свого чоловіка.

— Дякую, — тихо сказав він, перш ніж зробити ковток. Тепло помчало від від його горла до центру грудей, небезпечно пропавши біля серця. Лектер сів на стільчик поряд з ним, граційно закинувши одну ногу на іншу, як кішка, коли й сам зробив ковток з власної чашки.

— Смак рівний тобі, — сказав Ганнібал, кинувши на нього погляд, який був найближчим до «щенячих очей», ніж будь-коли.

Вілл закотив очі, витівки чоловіка і забавляли, і дратували:

— Як романтично, — пробурмотів він.

Доктор радісно посміхнувся.

— Ханна Арендт хоча б мала якийсь такт, — мовив Ґрем у чашку, зробивши ще один ковток. — Це Фредді Лаундс…

Брови Ганнібала здивовано піднялися. Пара від його кави вільно піднімалась у повітря, коли пронизливий писк телефону зруйнував їхній мирний ранок. Вілл тяжко зітхнув, тепло в грудях змінилося холодним страхом скорого розчарування. Голова опустилася на спинку стільця, оголивши шию. Він недбало підхопив телефон і відповів на дзвінок. Погляд психіатра миттєво перемістився до його шиї. Ґрем нахабно посміхнувся, настрій злегка покращився:

— Алло?

— Ти потрібен мені у ФБР.

— Навіть без «привіт», Джеку? — запитав Вілл, чиї очі помітили роздратований погляд коханої людини. Він почув різке дихання з іншого боку телефону. Оу, здається, дядько Джек розчарувався. Як прикро.

— Не час мудрувати, — огризнувся той. Тон був повним розчарування. Але Ґрем ледь звертав на нього увагу, його мозок був зайнятий спостереженнями за Ганнібалом, який чомусь сидів абсолютно нерухомо з чашкою в руках і пильно слідкував за ним. Віллу стало цікаво, тож він зробив повільний ковток кави, насолоджуючись смаком рідини; Лектер пожадливо прослідкував за тим, як кава рухалась його горлом.

— Я й не намагався, — це було сказано з помітною неуважністю. Грати відразу у дві гри було небезпечно, але чоловік навпроти нього смертельно відволікав від телефонної розмови. Питання в тому: з ким саме Вілл хотів грати?

— Просто тягни сюди свою дупу, — злісно промовив Кроуфорд. — Швидко.

Слова у телефоні змінилися гудками. Вілл поставив чашку та підняв погляд на Ганнібала.

— У такому разі, я заберу її собі, — весело сказав психіатр і взяв каву Ґрема. — Ти повинен йти? — Він зробив ковток. Те, що ситуація його смішила можна було побачити в очах, які, здавалося, ще трішки і почали б сміятися.

— Боюся, що так, — відповів Вілл, почавши підніматися з крісла. Він попрямував до головного коридору. Там висіли їхні пальта (невимовно дорогі, на його погляд). Він чув кроки позаду себе, а потім відчув, як сильні й теплі руки обвили талію.

— Не потрап у зайві проблеми, — з обожнюванням у голосі промовив Ганнібал, поцілувавши його у щоку. Ґрем повернув голову і тепло поглянув на своє чудовисько:

— Я постараюся.

Після цього відчинив двері й вийшов на сонячне світло.

(Дякую за вичитку тексту та виправлення помилок, Rin Okita)