Що відрізняє магію від чуда?

1943

Вечірка Слизоклубу тяглась аж надто повільно. Незручна сукня, гучна музика і купа незнайомців. Хотілося абстрагуватися. 

Елладорі тільки тринадцять. Вона має друзів, захоплення, навіть гроші. Але відчуття таке, ніби кружляєш у повільному танці з дементором. І він вже лізе цілуватися. Так холодно. Вона куталась у мантію, відходячи, забиваючись в куток зали. Знайшла стільці. 

Це так нагадувало ті рідкі прийоми, які мала Елла відвідувала з батьками. Коли вони могли погладити її по-янгольски світле волосся, допомогти із застібкою сукні і витерти сльози, що ріками витікали з глибоких синіх очей. Коли батьки були живими.

Музика повільно гупала по мозку в ритмі, чимось схожому на похоронний марш. Хотілося втекти, але не звідси. З цієї реальності. Додому. У те Різдво, де була ялинка, ельф-домовик зі свіжим печивом та мама з татом у повільному вальсі під ту саму мелодію. Крок туди, сюди, назад. І сміх після чергової невдачі. 

Мантія вже повністю сховала синю сукню із дрібними блискітками. Мов чорна хмара, що закрила небо. Те, звідки її досі кличуть рідні голоси.

Алкеста, найближча подруга, зараз дзвінким голосом щось розповідала спокійному Абраксасу. Мелфой слухав її уважно, деколи киваючи. Не час її відволікати. Їй зараз тепло.

Раптом магічні вогники-лампи заступив силует. Елла підняла голову. Трохи далі від неї, ховаючи її від штучного освітлення, стояв хлопчина. Повернутий спиною, на плечах мантія із грубого матеріалу. Кучерявий, високий і смертельно блідий.

— Томе, відійди, не прозорий, — гукнула аж надто рівно, майже не уїдливо.

Хлопець послухався. Сів на стілець біля неї. Він здавався беземоційним. Холодним настільки, що здавалося вийшов з казки. Ніби це він тримав у себе Кая й от-от мала б прийти Ґерда.

— Спостерігаєш? — кинуто мов бурулька з даху.

— Думаю. Ти?

Він відкинувся назад на спинку.

— Гріюсь. Слизоріг щось намудрував з опаленням, навіть магія в центрі працює через раз.

Елла гмикнула. Вона не ризикувала накласти зігрівальні чари після чергового випадкового спалення мантії. 

— А біля мене тепліше? — майже іронічно.

— Я тебе не помітив. Злилася з ландшафтом, — ні, мабуть, він просто Кай. Сніговий король був би серйознішим.

— У мене цей сніг вже всюди, — провела рукою по чубу, змітаючи.

— Святкова атмосфера, — гмикнув, всміхаючись.

— Різдво, — Елла підняла голову вгору, ніби звертаючись до неба з проханням забрати її.

— Наскільки логічно чарівникам святкувати маґлівське свято? — риторичне питання лише аби виразити роздратування.

— Воно не маґлівське, — не втримавшись, заперечила Елла.

— Справді? — злегка підняв брову Том. — І що ж ти знаєш?

— На відміну від тебе, дорогенький, я росла у магічному світі.

— Ну звісно, — саркастично мовив Том, згадуючи дівчинку з сиротинця із шилом в одному місці.

— Я до тебе потрапила у сім і до цього мала сім’ю. Тобі тоді взагалі було десь десять, рік до Гоґвортсу, ти досі дуєшся, що мене забрали, а тебе ні?

— Ти справді думаєш, що я ображений через це? — Том засміявся.

— Так. А ще через те, що я Фоулі, а ти безрідний нарцис. 

— Я слизеринець, Фоулі. Це вже доказ чистоти, на відміну від Рейвенклов. 

— Ой, не починай. Проїхали.

— І що ж тобі дало твоє зростання у світі магії? – на секунду задумливо замовк. — Так, можливо, я трохи заздрю. Не починай, — він підняв палець, закликаючи зупинитися тираду, котра ще не почалась. 

— Моя мама вірила у все те. Вона була закохана у магію. Батьки були аврорами. Героями, заклиначами, бійцями, — фиркнула. 

— Чистокровна чаклунка, що вірить у Бога й одночасно любить магію? — Том скептично повернувся, роздивляючись емоції на обличчі Елладори.

— Вона казала, що Бог дав магію обраним і її треба плекати. Любити, берегти більше, ніж себе. Так вона і загинула, власне. Оберігаючи це непорозуміння на пару з татом. 

— І який стосунок до цього має звичайний чарівник, чий день народження став приводом для цієї розваги?

— Він був посланцем. Ще одним обраним. Бог нагородив власного сина магією, щоб познайомити з нею людей.

— Але маґли за класикою жанру його не прийняли та вбили?

— Мабуть, був не час. Намагаючись поєднати два світи, син Бога став черговою жертвою. І тоді він розділив нас з маґлами. Вказав чарівникам йти. А Ісус став символом.

Вони обоє замовкли. Сніг навалювався у каптур, плутався у волоссі. А Том з Еллою просто дивилися одне на одного, думаючи кожен про своє. Музика лунала звідусіль, збиваючи, намагаючись відволікти. Їм обом, здається, було байдуже на свято, на розмови, на людей. Вони замерзали.

Том справді нагадував крижану статую. Елла подумала, що йому було холодніше. Ніхто не розповідав йому легенд. Ніхто не кружляв з ним по теплому дому, наспівуючи колядки. Він заздрив їй як вона Алкесті. Поки дівчата хоч трохи грілися, його серце покривалося льодом. 

— Знаєш, маґли порівнюють магію з чудом…

— Ти чудово розумієш, де я виріс, Фоулі, — майже агресивно.

— Не буркоти, — Елла піднялась зі стільця, зупиняючись навпроти Тома.

Він підняв зацікавлені очі. Темні брови злегка піднялись у німому питанні. 

Елла відстебнула від своєї мантії дрібну брошку. Швидко прищепила йому на одяг. Її зуби майже одразу почали цокати. Вона дрижала всім тілом. 

— Я пошкодую про це рішення. Ця брошка підсилить твої зігрівальні чари. На мене діє погано. Грійся. З Різдвом.

І, піддавшись якомусь дивному пориву, нахилилась до нього. Міцно обійняла за плечі, постукала по спині. Доки він не зрозумів, відпустила. І просто втекла. Розвіялась у натовпі, трясучись.

— З Різдвом, Фоулі… — кинув Том у порожнечу.

1950

Останнє Різдво у квартирі Алкести. Мелфої визначилися, що традиційно залишаться жити у маєтку. Але зараз молоде подружжя уникнуло прийомів, зібравши найближчих у себе вдома. 

Елладора ковтнула шоколадного лікеру. Бухикнула. Закашлялась. Ледь не виплюнула його назад. Відставила келих на столик. Ну його під три чорти.

Зі старого грамофону грала спокійна мелодія. На дивані між двох книжкових шаф всілися три гості. Власниця квартири бігала по кімнаті, а її тепер вже чоловік неаристократично сидів на кухонному стільці біля того самого дивану. 

Абраксас і Антонін грали у вибухові карти, котрі вже двічі запалювалися просто в руках останнього. 

Том, врешті таки відклавши книжку, яку вертів у руках весь вечір, підсунувся з кутка ближче у центр, до Антоніна, та витяг одну карту з колоди, кидаючи на столик Мелфою. Більше не прикидався, що не стежить. 

Алкеста тихо витягнула книжку, шикнувши Еллі бути тихіше. Поставила її на полицю позаду Елладори та з хитрою усмішкою підкралась до Абраксаса ззаду.

І обійняла його. Блондин підскочив.

Антонін перший вибухнув сміхом. Низьким, схожим на булькання котла, що плавно перетікало в скреготіння дверей. Як шум весняного цвітіння захихотіла Алкеста. Розсміялась Елла. Том закотив очі, відсовуючись назад.

— Я, мабуть, піду, — піднялась Елла, забираючи з дивану свою мантію.

— Ти ламаєш усі мої плани, — пожурила її Алкеста, переводячи погляд то на неї, то на книжку.

— Головне, щоб тільки плани.

— За це і вип’ємо! — Антонін долив собі у склянку хересу.

Том озирнувся та рукою обшарив зелену обшивку дивану. Книжку він, звісно, не знайшов. 

Почувся скрегіт від зачинення дверей. Елла, озирнувшись, помітила Алкесту, що навела паличку якраз в той бік.

— Елладоро Метідо Фоулі, вас ніхто не випускав.

— Я тепер заручниця? 

— Вас затримано за крадіжку, — Алкеста грайливо навела кінчик палички на Еллу.

— Але я нічого не крала, пані аврорко, — Елла підняла руки у жесті “здаюсь”.

— Ага, окрім серця нашого друга, — тихо буркнув Абраксас.

Антонін вдавився хересом. 

— Е, е, рано помирати, відставити, Казаново, — блондинка хлопнула його по спині.

— Залишити мене без серця це вже умисне вбивство? — Антонін підморгнув.

Елла тріснула його знову сильніше.

— Та я вже відкашлявся.

— Я знаю.

— Казанові до Ромео ще далеко, — сказала Алкеста тихо Абраксасу, перевівши погляд на Тома, котрий відсторонено, так і не знайшовши книжку, солдатиком сидів на дивані. Рівна спина, руки на колінах, розправлені плечі. Ніби не з цього хаотичного світу. 

— Такий ловелас, а навіть не запрошує на танець, — гмикнула Елла.

— Потанцюємо?

— Пізно, шановний.

Том піднявся, прямуючи до полиці. Чому Алкеста забирає книжку, яку він приніс, було питанням, з яким він прагнув розібратися потім. 

Антонін встав, хапаючи Еллу обома руками за талію та покружляв, абсолютно не потрапляючи в музику.

— Фу! Вибач, помідорів нема, щоб кинути, — гукнула Алкеста.

Елла, засміявшись, випала з його рук. Тихий зойк і вільне падіння. Але не довго.

Рука з книжкою перехопила Елладору поперек талії, не даючи привітатися з підлогою.

— Дякую?

Елла піднялась, але не відійшла. Натомість вона взяла Тома за плечі та неочікувано навіть для себе крутнулась з ним під музику. А тоді засміялась і відійшла, хапаючи мантію:

— Лікер починає діяти, дорогенька, треба йти додому, поки я не вбилась.

— Але Елло…

— Я хапанула. Сильно, — Елла цьомнула Алкесту в щоку, накидаючи мантію. — Бувайте, панство.

— Я тобі напишу, — з усмішкою кинув Антонін.

— Не дай Мерлін.

Морозне повітря обпікало щоки. У мантію з купою захисних рун однаково деколи задувало. Елла вдихнула майже закладеним носом. Видихнула хмару пари. Ноги самі несли її з алеї Діаґон на вже майже рідну Ноктерн. У такий день навіть там було порожньо. Хтось святкував, а хтось проводив ритуали. 

За спиною почулись кроки. Вона пришвидшилась. Крок, крок, крок, наступний, ще… Послизнулась. Тіло занеслось назад, а ноги вперед і ось…

Рука притримує її за спину. Обережно підіймає, випадково притискаючи до теплого тіла. 

— Я майже знав, що так буде, — знайомий голос ззаду. І вже майже рідний запах пергаменту.

— Перекваліфікувався у сталкери, Редле?

— Майже. Мабуть, в особисту охорону, — гмикнув, випускаючи їй по щоці та вуху теплу пару. Лоскітно.

Надто близько. Відпустив, все ще тримаючи під руку. 

— Чому ти тут? — питання, здається, мало сенс тільки до того, як вона його озвучила. 

— Я теж живу недалеко.

— Чому ти не роз’явився, як завжди?

— Знаєш, маґли порівнюють магію з чудом?

— До чого це, Томе? — Елла відчула дивне дежавю.

Том протягнув їй книжку. Тільки тепер вона помітила обкладинку. Старовинний, очевидно рідкісний підручник майстра, присвячений її улюбленій артефакториці. Замість закладки пришпилена брошка. Зігрівальний артефакт, додатково підпитаний магією.

— З Різдвом, Фоулі.

Том провів рукою по її волоссю, струшуючи дрібні сніжинки. А тоді торкнувся її ледь теплого чола крижаними губами.