Чи сняться слизеринцям герої Махабхарати

Северус не міг заснути.

Він крутився з одного боку на другий, згадував найнудніші параграфи з підручника трансфігурації, рахував уявних кентаврів, які стрибають через уявний вогонь – все марно. Якась тривога – хоча, тривога не те слово, бо тривога – рідня страху, а це був не страх, це було якесь світле відчуття, наче його кличе дорогий старий друг – якась нібито тривога не давала йому відійти до царства Морфею. Начаклувавши темпус, він побачив, що вже друга ночі, і, зрештою, вирішив підкоритися своїй інтуїції.

Вставши з ліжка, він вдягнувся, сховав паличку у внутрішню кишеню мантії і вийшов з кімнати. Пройшов по коридору, вийшов у вітальню. Крізь скло вікон було видно, як пропливають зграйки риб. Промайнула пара русалок.

Відчуття не вщухало, і Северус, тихо відчинивши двері, вийшов з гуртожитку.

Біля входу на нього чекав Пріст.

– Ти прийшов, – кивнув він. – Пішли.

– Куди? – спитав Северус. Чомусь він спитав саме це, хоча насправді в нього було значно більше запитань: якою магією кликав його Теодул, чому не попередив удень про те, що планує нічну виправу, і, найголовніше – якого біса?

– Тихо. Не питай нічого. Пішли.

І вони пішли. Мовчки, безшумно – тільки легкий звук кроків і дихання, ховаючись у тінях і нішах коли Пріст давав знак – так їм пощастило уникнути професорки Макгонагал, у якої сьогодні було чергування і професора Слізнорта, який прямував кудись заклопотаний власними справами. Вони вийшли з підземелля, пройшли крізь Великий Зал, піднялися на другий поверх, потім на третій, потім кружляли якимись коридорами на ньому доки Пріст не вивів Снейпа до якогось кабінету, яким, напевно, давно вже ніхто не користувався – на партах і на підлозі був товстий шар пилу – і підвів до високого – у людський зріст – вікна.

Теодул відчинив вікно і сказавши: “За мною, Северус!” стрибнув у нього. У слізеринца перехопило подих, він висунувся з вікна – і побачив, як його друг, у кількох метрах від землі, раптом сповільнив падіння і плавно приземлився на траву під стіною замка.

– Стрибай, Северус! – гукнув він.

– Я не можу! – відповів той. – Я не знаю цього закляття. Я просто розіб’юся!

– Стрибай і не бійся! Я тебе підхоплю!

“Дурень, дурень, дурень! Ідіот! Чого мене завжди тягне зв’язуватися з тими безмозкими ґріфіндорцями?”

Але, сам не розуміючи, чому він це робить, Северус заліз на підвіконня і стрибнув униз.

Він стрімко падав, і все в ньому стискалося від жаху, але раптом чомусь його груди наповнила якась відчайдушна радість. Хотілося лаятись, кричати з усіх сил і продовжувати падати – все швидше і швидше, летіти – і не спинятись. Земля наближалася, і він заплющив очі, передчуваючи удар, але закляття Теодула м’яко підхопило його і повільно приземлило на ноги.

– Підем, Сев. Ліс чекає на нас.

Северус не став казати, що лізти у Заборонений Ліс посеред ночі – чисте безумство. По-перше – вся ця виправа була овіяна безумством від самого початку. По-друге… чомусь він почувався у безпеці. Щось казало йому, що поруч з Теодулом йому немає чого боятися.

Він підвів очі і подивився на небо – виткане зорями, воно було не чорним – темно-темно синім, густо синім, синім як тіло Бога (чого йому спало на думку саме таке порівняння?), а повітря було приємно прохолодним, і він вдихав його на повні груди.

Вони продиралися крізь густе віття, підтримуючи один одного, і Пріст щось казав, а Снейп щось відповідав йому, але хоч убий, не згадав би – що саме, і обидва сміялися, дзвінким і чистим срібним сміхом, сміхом, якого Северус не очікував почути від свого друга, не очікував і від себе, настільки не було в ньому нічого темного – ані насмішки, ані зловтіхи, лише чиста радість, дитинне щастя без жодної тіні, без жодних пристрастей, щастя, якого Северус, напевне, і не знав ніколи.

Теодул привів його на невеличку поляну, посередині якої було зотліле вогнище, і купа сухого хмизу на ньому. Северус відчув, як пахне зола – полином і медом – і чомусь згадав мимохідь кинуті колись другом слова, про те, що насправді, смерті не існує, що вона лише сниться нам, згадав і свою саркастичну відповідь: “Чи не сниться нам тоді і все інше?” і тонку посмішку Тео, з якою той відповів, що існує і така точка зору.

Вони сіли на траву і невербальним закляттям Пріст розпалив багаття. Дістав із мішка, що лежав тут-таки, казанок, налив у нього щось і іншим закляттям повісив над вогнем.

– Знову “Сльоза Ґрифіндорки”? – спитав трохи іронічно Снейп.

– Мій дорогий Северусе, ти мене прикро вражаєш. Не кажучи про те, що “Сльозу” пьють для того, щоб отримати або здоровий глузд, або тверду пам’ять – і причому саме так, або-або і в жодному разі не і те, і те – а отже, ми не маємо зараз потреби у ній, бо обидва находимося і при здоровому глузді і у тверезій пам’яті; не кажучи вже про це, як ти міг забути, що “Сльоза” ніколи не готується на вогні, а просто змішується у казані і потім її треба протягом двадцяти хвилин помішувати гілочкою жимолості, також іменованої деревником, латиною –  Lonicera, і в жодному разі не гілочкою повитиці, також званої Cuscuta? Це – добре старе вино, у яке я зараз покладу трохи меду.

– Я це добряче пам’ятаю, мій любий Теодуле. Як і те, що таким чином це зілля є квінтесенцією ґрифіндорського первня. Але невже ти покликав мене посеред ночі у Заборонений ліс лише для того, щоб випити доброго вина із медом?

– Насправді, – тихо посміхнувся Теодул, – я дійсно покликав тебе саме для цього. Тож тримай свій кубок, друже – ось напій, гідний богів і героїв. Будьмо!

Трунок був запашним і добрим на смак, він приємно грів кров у жилах, і випивши його, Северус відчув, що абсолютне щастя цього вечору піднесло його на сьоме небо.

Вони пили вино, розмовляли про якісь дурниці, і горіло багаття, і не було на світі нічого кращого, від цієї ночі, від цієї людини, що її бачив навпроти себе кожен із них.

– Знаєш, Северусе, – сказав Теодул, узявши його за руку, – в мене ніколи не було такого друга, як ти. Я радий, що зустрів тебе.

– Я теж, Теодуле. Ти знаєш сам, я – небагатий на друзів.

– А мені здається – не тільки в тому річ. Просто такий друг як ти… він, мабуть, і може бути – лише один. Є така легенда – ніби Господь на самому початку творіння розділив душі людей на дві половинки. Метафора, звісно ж. До того ж, нею більше користуються закохані. Але… у той день, коли я вперше зустрів тебе… я дивився на тебе – і мені здавалося, ніби я бачу своє продовження. І з тих пір у моїх грудях наче горить пожежа. Горить – і ніколи не остигне, – він замовчав ненадовго. – Мені не вистачало тебе, Сев. Не вистачало тебе тоді, коли я тебе не знав.

Северус не знав, що йому відповісти. Слова були зайвими. І сказав лише:

– Мені теж.

Вони сиділи далі, і Северус відчув, що його починає хилити до сну.

– Ти хочеш спати? – спитав Теодул з тихою посмішкою. – Лягай. Я побуду на варті і розбуджу тебе вранці. Все одно завтра – неділя. Нашої відсутності ніхто не помітить.

– А як помітять?

– Вигадаємо що-небудь. Ось ковдра, підстели та лягай.

І, коли Северус ліг, сказав:

– Северусе, я хочу тебе про дещо попросити.

– Про що? – сонно спитав той.

– Бережи свою душу, мій друже. Будь ласка. Я розумію усе, що відбувається в твоєму серці. Я знаю, як палять пристрасті полум’ям, як позбавляє розуму любов. Знаю, як можна впасти – просто жартуючи, як у хмільному кубку може виявитись отрута, і знаю, як це – зупинитися над крутим укосом… Я знаю, що з того дня, коли твоє серце було розбито, тобі байдужа твоя доля, але… ти важливий для мене. Дуже важливий. І твоя душа. Ти сам не знаєш, яка в тебе душа! Ця душа… о, ця душа добре знає Того, Хто володіє нашими шляхами. Ну от, вибач. Зовсім я тебе забалакав. Спи, друже мій. Спи.

***

Северус Снейп спав і бачив сон.

У сні він неначе летів над пустелею. Попереду була оаза, поруч з якою здіймав свої білі тонкі мармурові вежі розкішний палац. На листі невідомих рослин, що росли в саду біля палацу, блищали краплі чи то роси, чи то дощу – діамантова волога, яка швидко висихала під палючим південним сонцем. А за садом шикувалася могутня армія. Блищали на сонці списи і бронзові панцери, ревіли слони, іржали коні у колісницях – і не було видно ні кінця, ні краю військовим лавам.

І не встиг Северус спитати себе, кому, якому могутньому володарю належить таке військо, він опинився всередині палацу, у тронній залі і побачив – трьох.

Він побачив Лілі і Теодула. Лілі, чомусь, була вдягнена як Диво-жінка з фільму, який вони дивилися минулим літом у Пріста, і він не міг не визнати, що цей обладунок дуже їй личить – аж настільки, що він розтікся б калюжею розплавленого воску, якби мав тіло.

Теодул був вдягнений як офіцер часів Першої світової – з поправкою на те, що у жодної армії не було форми кольору насиченого маренго. Ґудзики на шинелі були золотими, позолоченою також була рукоятка шаблі і її піхви, а от кашкета він не мав. У довге волосся були вплетені павичеві пір’я і золоті стрічки, прикрашені дорогоцінним камінням.

А потім Северус розгледів, хто сидить на троні – і, вражений, забув як дихати. Бо на троні сидів – він сам.

Так, на троні сидів він сам, але це був зовсім інший він. Це був такий він, який не ріс у бридких нетрях Коукворта, такий він, який ніколи не знав – ні батьківських побоїв, ні знущань вуличної босоти, ні цькування у школі. Цей Северус виглядав не як напівкровний жебрак зі славного роду Принц – просто як принц. Красиве обличчя, яке не псував навіть довгий ніс (вічна причина комплексів, вічний об’єкт для образливих жартів), було відмічене воістину королівською гідністю. Погляд – твердий і спокійний. Зодягнений був він у розкішну зелену мантію, вишиту сріблом, а на голові мав срібну ж таки корону. Біла здорова шкіра ледь помітно відливала блакиттю.

– Ваша Величносте, – схилив голову Пріст, – я прибув, щоб просити Вас про допомогу згідно з угодою, укладеною між нашими королівствами.

– Але ж, Ваша Величносте! – роздратовано вигукнула Лілі. – Ще батьки наших батьків підписали договір про військовий союз! Я маю право вимагати додержання цих домовленостей!

Северус-на-троні підняв руку, припиняючи цю суперечку.

– Так ми не дійдемо до правди ніколи. Обидві угоди дійсно були укладені і закріплені священними клятвами – і я не відступаю від своїх клятв. Але я не можу розділитися сам у собі, щоб битися і на твоєму боці, Теодул, і на боці твого альянсу, Лілі. Вчинимо так – один із вас отримає мою армію, а з іншим я піду особисто – не як могутній воїн, не як шляхетний лицар королівської крові, а лише як той, хто поведе в бою його колісницю. Тож, обирайте самі – я, чи мої війська.

– Я не можу повірити своїм вухам, – сказала Лілі. – Може, мені зраджує слух? Або якийсь темний дух просто бреше мені твоїм язиком, Северусе? Ти ж сам клявся, що легко допоможеш мені у війні! Що за божевілля ти пропонуєш зараз? Який воєвода залишає своє військо, коли посилає його битися?

Пріст стояв так, як і стояв, схилившись у мовчазному поклоні, не кажучи нічого, але Северус – той Северус, який бачив цю сцену з боку, а можливо і Северус-на-троні – зрозумів, що він вже зробив свій вибір. Він лише не хоче його озвучувати – поступаючись ворогу можливістю? Дозволяючи зробити помилку?

У будь-якому разі, Теодул вже зрозумів – чого він хоче насправді. Хоча серце його і стискалося болем від необхідності робити вибір, невигідний для його королівства.

– Я кажу тобі тільки те, що велить мені казати обов’язок, Лілі, – в очах Северуса-на-троні не було гніву і холоду, лише розуміння і нескінченне співчуття. – Я бачу, що Теодул мовчить, а значить вибір робити тобі – але ж чи вірно ти обереш? Бо бачу дух твій у важких оковах…

– Мовчи, словоблуде! Твої обіцянки – діряві, як решето, і нащо мені був би потрібен один воїн, який навіть не бере зброї? Тут наші шляхи розходяться. Я беру твою армію, а ти… можеш котитись до свого друга-смертежера!

Гнівно обернувшись, вона стрілою вилетіла із зали.

– Ваша Величносте, мій ясновельможний друже, – сказав Теодул, – я не насмілюся нічого вимагати, я можу лише просити у Вас – піти на бій зі мною.

Северус-на-троні сумно посміхнувся.

– Ти добре знав, що вона обере, чи не так?

Але Теодул лише похитав головою.

– Хто міг це знати, Северусе. Я мовчав лише тому, що не вмію вести торг. Але якщо моя сестра обрала вогнище без вогню і ніч без зірок – то ти сам бачиш в моїх очах відповідь на те запитання, яке ти поставив насправді. Я прошу тебе піти зі мною, бо я люблю тебе.

Після цих слів все одразу перемінилося і Северус побачив, що він стоїть на колісниці, в бронзовому обладунку і шоломі, в руках у нього – лук, а на стегні у нього закріплений колчан зі стрілами. На місці погонича у колісниці стояв Теодул, одягнений все в ту саму форму. Його шкіра ледь помітно відливала блакиттю.

В цьому не було жодної логіки, але Северус зрозумів, що вони, вочевидь, помінялися ролями, і зараз він – це той, ким був Теодул із тронної зали, а Теодул – це той, ким був Северус-на-троні.

За їхніми спинами шикувалися війська. Це були вершники із гострими шаблями і у жовтих папахах, які сиділи на спинах дивних слонів з шістьма бивнями – багато-багато слонів із вершниками, лави яких простяглися аж до горизонту.

Перед ними була пустеля, а за пустелею – Северус не бачив цього, але знав, так само, як не бачив але знав ледь не поіменно половину героїв ворожої армії, що була зараз схована хмарами куряви, здійнятої тисячами ніг – замок. Старовинний середньовічний замок, єдине на усій землі місце, яке він міг би назвати своїм домом.

Туга охопила його серце, і нестерпно захотілося – розвернути колісницю і – геть, геть, геть звідси, з цього страшного поля бою, подалі від усіх цих знамен і різьблених пік.

Теодул поклав руку йому на плече.

– Геть слабість із серця – вона воякові не личить, – (голос друга був не суворим, а лагідним, наче старий вчитель звертається до нерозумного учня), – Геть сумнів – до битви священний обов’язок кличе!

– Але, друже мій! – скрикнув Северус. – Як же, скажи, я пронизувать стрілами стану Розьє й Мальсибера, достойних з ворожого стану? Як мені здійняти свою зброю проти П’юсі і Ейвері, і Регулуса, і багатьох шляхетних? І, – тут він затнувся, – і як, скажи мені, підняти мені зброю проти тої, яку я люблю?

– Мій любий Северусе! – вигукнув Теодул. – Невже спокій тобі дорожчий за істину? Знай же, о велемудрий, що кожна людина має своє призначення, і не буде жодної вади чи плями на шляху того, хто суворо дотримується його!

– Ти знаєш, друже мій, що для мене завжди була важливішою істина. Але боляче піти проти тих, кого любить твоє серце.

Теодул кивнув.

– Боляче. Серце радить тобі ухилитись і каже, що ти не будеш героєм. Але подивись, Северусе! Подивись, як сяє шлях під колесами твоєї колісниці! Невже ти не розумієш? Подивися на знамено!

Северус підвів погляд – і зрозумів, із подивом і трепетом, що на стягах, які майоріли над ними, зображена не мавпа (він добре запам’ятав цей символ), а риба.

– Невже не бачиш, що не один ти тут? Невже не розумієш – нас завжди було троє: ти, я і Той, Хто бачить нас? Він веде нас туди, де збережено все, і любить нас так, як може лише Він. Подивись! Невже ти не бачиш, що військо навпроти – не живі люди, а твої власні примари? Прокинься, Северусе! Прокинься!

***

– Прокинься, Северусе! Прокинься! – тряс його за плече Пріст. – Сонце вже зійшло. Час повертатися.

Снейп розплющив очі. Сонце дійсно зійшло, і промені його пофарбували небо у рожеві кольори. Темпус показував шосту годину ранку. Багаття, біля якого він спав, давно згасло. Северус мерзлякувато поїжився.

– Пішли, – сказав йому Теодул. – Гадаю, встигнемо до сніданку.

Вони вийшли на стежку. Попереду – Снейп бачив їх – здіймалися вежі Гоґвортсу. Сонце сходило десь за ними.

Теодул заспівав пісню. Він співав невідомою мовою, але якимось дивом, Северус розумів значення слів цього псалма, та якби його попросили переказати їх – не зміг би. Як переказати таємницю таємниць?