Хочу щоб “спокій”

Я хочу лиш миру та радости світу.

Маю собі бажання, щоб маленькі пташенята ніжно проспівували свої мелодії кожної весни, щоб підсніжники красували лісові простори і щоб на великих житлових масивах щасливо жили люди. Але без мене.

Хочу взяти ножа і зробити порізи, вдарити себе так дужо, щоб синці не сходили роками, а потім головою зі всієї моці проламувати стіну, щоби голова тріснула надвоє.
Мені тре до психіятра? Ні… Всім іншим, не мені, саме вони мене довели до оцього стану та цих думок, я не зробила нічого поганого для себе самої, лиш бажаю собі найкращого, бажаю собі щастя, спокою, любови і міцних обіймів… А ще смерти.

Хочу розділити свої слабкі м’язи від огидного сала та слабких кісток, порвати все на волокна, викинути куцим вовкам та облізлим лисицям в глибокому лісі своє мертве, зовсім не живе тіло, щоби ці бідні, нещасні створіння, затруєні людством, змогли насолодитися свіжою моєю плоттю. Але до цього хочу кістки перемолоти, мозок спалити, вийняти всі свої органи та прикрасити ними засолі клени і каштани як новорічні ялинки, а потім все що залишилося перетовкти у фарш…
…
І нема зовсім спокою, нема бачення нормального життя. Бігме, хочу щоб мій мозок замовк, щоб ця фабрика ґенерації нестерпних думок нарешті припинила своє існування. Покій, тиша, морок — все що мені потрібно, багато? Люди бажають більшого, собі влади та страждання інших, вони всі хворі збоченці, вони всі дістали по справжньому! Хоча байдуже, насправді на все вже байдуже, як нема місця мені в цьому світі, то краще податися в шлях свій до одинокости тропою самогубства, хоч які терни там би не були.

І прокричу я — «Добраніч світе, бувай все живе, маленьке, хворе та куце в цьому дивному світі, що страждало більше ніж я, чекатиму вже десь біля ріки Стікс»