та не розлучить смерть

де духи йдуть у танець, де місяць нагорі, там п’яний… мексиканець..? сидить на цвинтарі.

запах максимально дешевого алкоголю, який вдалось дістати 16-тирічному майку, розлітався по тихому місці, що пахло каменем, порожнечею і штучними квітами. вальяжно сидячи, наче мексиканець, він не випускав із рук горлечко пляшки: він пив як з гарячки та силою тримав сльози. блідий, як мертве тіло, самотній одинак, хоча друзів у нього багато і він майже ніколи не залишався на самоті, майк недаремно допиває другу пляшку алкогольного питва на цвинтарі. минуло вже десять днів. десять днів, як він помер.

озираючись на усі пережиті невдачі, попри які їм все одно вдавалось вижити усією компанією, наслідки не милували, а лише гнітили, робили усе гірше. якщо інші мали сильні травми як з психологічного боку, так і з фізичного, психіка вілла не змогла витримувати усе навантаження. джойс була першою, хто помітила, що молодший син поводить себе не так, як завжди – видно, що намагався приховати, однак серце матері все відчуває. причиною всьому була банальна психосоматика, однак якщо у більшості людей це біль у животі від стресу, то вілл почав хворіти так сильно, що доходило до того, що хлопець не міг навіть встати з ліжка. звісно, що ситуацію робив гірше мозкожер, який досі мучив хлопця зсередини, усі фактори складались в одну цілковиту біду. здавалось би, у цій компанії були люди, які страждали на рівні з баєрсом, або навіть більше, та це не можливо контролювати, хто занедужає, а хто ні. джойс лише раділа, коли до наймолодшого баєрса просились друзі, адже був великий шанс, що вони допоможуть йому, підтримають, витягнуть з цього жахливого стану. та краще не було, усе погіршилось до точки неповернення, не тільки психіка хлопця, а й серце не витримало постійної напруги – він помирає через два тижні після першої хвороби. тепер по справжньому, без лялькового тіла у морзі, це дійсно був він, вілл баєрс.

безутішно ридали усі, похорон на місцевому цвинтарі у гокінсі був тяжко довгим і галасливим через постійні сльози і небажанні приймати реальність через крики. майк не був сторонником ідеї несамовитих криків, він вибрав страждати на самоті, хоча сльози на похороні не міг стримати. вони так зблизились, не зважаючи на те, що вони були друзями дитинства, їх стало повзязувати щось більше, ніж просто дружба чи ігри у підвалі в днд. найбільшим розчаруванням було те, що вони не встигли сказати ці слова, які вони берегли декілька… днів, тижнів? років? вони не встигли обмінятись простим “я кохаю тебе” перед трагічним кінцем, це так несправедливо. хоча вони розуміли одне одного без слів, коли їхні погляди вкотре зустрічались, однак хотілось сказати це, закріпити це словами, почути взаємність, а не вбачати її в чужих очах, це теж було приємно, бачити теплоту в зіницях хлопця, якого кохаєш до нестями, але слова…

попри все, майк сидів перед його могилою, продовжуючи ковтаючи те питво. фотографія друга, що лежала біля таблички з описом хто тут похований, з дивним відчуттям життя дивилась на того, хто прийшов його провідати. не віриться, не хочеться вірити, вже як десять днів він лежить у сирій землі, а не видужав і не продовжив жити. можливо, якби усе було інакше, то так усе й було б? життя не справедливе, воно забирає життя у тих, хто заслуговує на нього найбільше.

алкоголь швидко “накрив” віллера, який, у своїх роздумах, і не помітив, як друга пляшка була майже пуста. це так “по-дорослому”, заливати проблеми і душевні рани алкоголем, той гадав, що це йому допоможе, але до нестями кривиться від гіркори, він п’є свою текілу, і він співає так…

– вілле, мій любий… я йду в останню путь! – майк був живий і здоровий, питво розв’язало йому язика і відкрило “музичні” здібності, виспівуючи вірша, якого десь колись вичитав у підручнику з літератури. здається вони з віллом вчити його разом… п’яна голова вправно міняла ім’я на рідне, на те, заради кого він й співає, та це був більше галас, який, як лезо ножа, різав могильну тишу.

«коли я вріжу дуба, мене ти не забудь, – раптом в голові пролунав голос баєрса, який наче продовжував цей рядок: перед очима одразу з’явився той день, коли вони вчили його разом у кімнаті майка, – мені подобається цей рядок.»

вілл казав, що напише картину, ілюструючи цей вірш. він не встиг.

– кохаю тебе, милий, хоч я й напився вщерть, ха-ха… – сміх в кінці був скоріше нервовий, йому соромно за свій стан, у якому він сидить перед могилою. віллер вперше зміг промовити слово “кохаю” до вілла, запізно, але він сказав це, не очима, а вустами, як він мріяв. як вони мріяли. – життя нас розлучило… та не розлучитись смерть!

останній рядок був сказаний, аби завершити думку, бо стовпчик вірша закінчувався саме на цій цитаті, та біс забирай, вона тут теж була доречною. можливо потойбічний світ все ж існує, і там їх точно нічого не розлучить, бо це була точка неповернення. хлопець міг лишень фантазувати з приводу цього, а це виходило у нього краще, ніж співати.

цю пісню дикий вітер по цвинтарю несе, десь він гудів і перекочував заблукалі квіти, а тут охоче грався з кучерявим волоссям майка, закручуючи його ще більше. потік вітру відкотив спорожнілу пляшку трохи далі, хлопець нахилився, аби її дістати, бо не гарно ж смітити, та раптом мертвим світлом осяялось усе…

«чи це гарячка біла, примара, чи дива..?» – впав у роздуми майкл, замруживши свої карі очі. ну до гарячки він не міг напитись, не зважаючи на міцність і кількість алкоголю, а примара й дива звучить і для п’яного як маячня: демогоргони, мозкожер і векна це одне, але примари… важко повірити, навіть з розумінням і прийняттям всього раніше пережитого. залишалось тільки споглядати на те, що ж буде далі – страшно не було, скоріше цікавість брала верх над п’яною головою. сліпуче сяйво не довгий час трималося навколо хлопця, та йому потрібен був час, аби зрозуміти, що зараз сталось, де він, і чому він нічого не бачив. майк схилив голову, потер очі, і врешті зміг побачити свої руки, які він несвідомо стиснув у кулаки, однак тільки віллер зміг підняти голову, як здригнувся, мало не скрикнувши вголос: ні, йому точно ввижалось, бо з могили його милий повстав, немов живий…

перша думка: смерть. ні, не міг він так просто померти від двох пляшок алкоголю, майк впевнився у цьому, вщипнувши себе декілька разів. значить це ніщо інше, як реальність, але як це можливо, що перед ним зараз стоїть його друг, який споглядає за його кумедною реакцією таким живим поглядом? можливо й був цей погляд “живим”, та сам хлопець був точно як дух, такими їх і уявляв майкл: білі, напівпрозорі створіння, ніби з диму створені, але точна копія себе при житті. точно, як він уявляв.

віллер обережно звівся на ноги, не зводячи погляду зі свого милого. попри аргументацію в думках, він не міг повірити, що це насправді, однак коли він спробував взяти руку вілла у свою, і це вдалось, усі сумніви вмить відпали. його долонь була така, ніби справжня, ніби живого за руку тримаєш, але чи це ефект духа, чи самонавіювання майка, та вона була ніби справді з диму, нестійка: тепер він гадав, що якщо не вмер, то десь на межі між життям і смертю – духи ж не являються просто так у прості дні, правда ж?

– вілл, мій любий, я йду в останню путь? – майк тримав руку баєрса, дивлячись у його очі: він би не став брехати. друзі ж не брешуть.

– «коли я вріжу дуба, мене ти не забудь». – вілл спостерігав за цим горе-п’яничкою, тримаючи його долонь, той спостерігав за його наляканим поглядом, це було кумедно. цитуючи фразу з давно знайомого вірша, перед очима майка знову була його кімната, де вони разом вчили цього вірша, так, ніби то було вчора. – я радий, що не забув.

– вілл… – стільки слів крутилось на язику віллера, та він не міг й слова зронити: не знав, з чого почати, як казати, і чим закінчити. йому й на думку не спало, що він зможе ще раз поговорити із другом, цього разу він не втратить свій шанс, і скаже все, що не сказав йому при житті. – друже, це так несправедливо, я ненавиджу цей світ за те, що ти помер так рано. ми б зараз мали разом гуляти і насолоджуватись життям, а не лежати в землі і плакати на твоїй могилі. нашим тебе дуже не вистачає, боже, я так жалкую, що не зміг витягнути тебе з того жахливого стану. якби я тільки міг, я б уклав договір з богом, щоб ми могли помінятись місцями… – після більш-менш зв’язної промови, як дозволяв алкоголь у тілі майкла, хлопець важко зітхнув, і приготувався сказати найважливіше: – кохаю тебе, милий, хоч я й напився вщерть, ха-ха.

чорнявий з ніяковою усмішкою почухав потилицю, перебираючи кучері між пальцями вільною долонею, в той час як баєрс, теж з посміхом, вислухав друга, і обережно погладив чужу долонь своєю: хлопці наче боялись перервати цей маленький дотик. або так думав лише віллер.

– будь щасливий з тим, що маєш, майку. життя нас розлучило, – у погляді вілла не було нічого, крім тепла і взаємності, та після сказаного він робить таємничу паузу, і намагається наче вислизнути своєю долонею від чужої. коли майк знову взяв його за руку, взагалі без бажання переривати цю маленьку тактильність, баєрс знову вислизнув, обертаючись до друга спигою, – та не розлучить смерть.

майк не міг зрозуміти, до чого хилить вілл, ще й на п’яну голову думалось куди важче – чому він забирав свої долоні від нього, а зараз ще й розвернувся до нього спиною, ні, він не може піти, не зараз! хлопець рвучко зробив крок вперед, намагаючись торкнутися плеча зеленоокого, зупинити його, затримати, але коли він із посмішкою на обличчі різко побіг вперед, до віллера дійшло: це гра в квача.

коли вілл почав уникати тактильності, а згодом відбіг від друга, на його обличчі, та й по атмосфері не було нічого, що можна було б назвати моторошним, підозрілим, дух вирішив зіграти у гру з дитинства, як це було колись. майкл піддався цій авантюрі та почав свої прудкі спроби зловити баєрса, наздогнати, передати квача, тобто торкнутись. ноги самі несли його між старими могилами по сухому листю, здавалось, ніби випитий алкоголь вмить кудись зник, він вірив своїм почуттям і не задумувався, як саме він зараз біг – магія, і ніякої фізики. однак вілл був ще спритніший у новоспеченому образі духа: так, він був майже весь білий і видимий серед темної мерзлоти, але його нестійке тіло давало можливості ухилятись від віллера чудернацькими способами. чорнявий не встигав за рухами баєрса, він часто його плутав, змушував губитися на рівному місці, а коли й давав йому шанс на виграш, то опинявся там, де передбачити було неможливо: йому полюбилось сидіти на гілці старого дерева, бачити втомленого майкла, який намагався дістати його знизу було напрочуд весело. і здавалось, це ж взагалі не чесно, шансу виграти немає взагалі, але віллеру подобалось, це додавало різноманіття і важкості, яку хотілось подолати. це справді нагадувало дитинство, як вони грались на подвір’ї оселі віллерів – це було так само безтурботно і весело, стільки щастя було на їхніх обличчях, та якщо раніше вони так грали разом з лукасом і дастіном, то це була тільки їхня гра, особлива, зі своїми правилами.

коли баєрс знову спробував заплутати майка, на цей раз він вирішив діяти гостріше, бо втома брала верх, як і бажання перемогти. дух робив такі заплутані ходи достатньо, аби віллер зрозумів їхню суть, тому попри легке запаморочення він зміг зробити ривок вперед, як тут, ледве не падаючи, він торкається плечей зеленоокого, втримуючись на ногах, це закінчилось там же, де й почалось – на могилі хлопця. він піймав його. це була перемога.

схоже, що баєрс такого не очікував, але поразку визнати для нього не було проблемою: він підтримав майкла, аби він стояв на ногах рівно, і поклав долоні на його щоки, гріючи своїм нестійким, дивним теплом.

– наче в дитинстві, здається саме цього мені не вистачало. – мовив той, дивлячись у чорні зіниці віллера. схоже, що у цьому був підтекст. – тобі теж сподобалось? – з блиском в очах майк киває, хоча зараз йому, чомусь, було страшно, навіть попри легкий усміх на обличчі друга. – ходім зі мною, майку, ти знаєш, я не скривджу тебе. ти хочеш цього?

коли вони із спокійних розмов та безтурботної гри зуміли перейти на питання, чи хоче майк піти з ним… це було настільки різко, що до нього не одразу дійшло: він до себе кличе, до світу іншого, але чи варте воно цього? чорнявий довго мовчав, відчуваючи тепло віллових рук на своїх щоках, у голові роїлось багато думок, та найбільше його огортав страх. сльози на обличчі всихають у нього – його близькі не переживуть дві смерті за десять днів, життя починається за крок до смерті, тому подумки був зображений список справ, які він не встиг зробити. та кожна спроба була марною, бо останній пункт у списку був «сказати віллу “кохаю”» – далі він був порожнім.

баєрс, дивлячись у перелякані зіниці майкла, відверто не розумів, чому він вагався з вибором: він вірив у кохання до самого кінця, до буквального кінця, хоча вони не померли в один день, та суті це не змінює. хоча насправді це дивно, хотіти забрати його з собою в потойбіччя, вілл би мав бажати йому якнайдовшого і щасливого життя, але краще так, ніж померти від нападу раптового демогоргона, чи стати новою жертвою векни. яке ж було полегшення, коли врешті-решт майк киває з усмішкою, і вони зливаються в обіймах, без поняття, що буде далі…

– майк?! майку??

сонце швидко виглянуло з-за горизонту, освітоюючи помаранчевими світлом рідні куточки гокінса, однак не для всіх цей ранок був добрим: майкла не було вдома вночі. гаразд, до чого паніка, він точно мав би бути у друзів, та жоден не підтвердив, що молодший віллер ночував у когось з них, тому околиці міста залились криками старшої сестри зниклого – наша пісня гарна й нова, тільки тепер кричала не джойс, а ненсі з карен. на рахунок дастіна й лукаса думати не треба, вони без роздумів допомагали у пошуках друга, не обійшлось без допомоги гоппера – все по-старому, історія циклічна. взагалі кладовище було не першим пунктом перевірки у списку потенційних місць, де могла б знайтись дитина. але віллер підліток з шилом в дупі, тому все ж компанія пошуковців вирішила оглянути старий цвинтар. вони збирались ділитися на пари, аби було швидше, та коли погляд джойс впав на могилу свого сина, всі плани тут же розбились вщент, бо прямо біля місця поховання лежало тіло майка, а поруч дві пляшки з-під текіли. під характерні крики сестри та матері вони кинулись до тіла, з надією, що його все ще можна врятувати, та пульс був відсутній, забираючи надію на краще. сліз було ніби вперше, плакали усі, якщо ще було чим плакать, ненсі не можливо було відірвати від тіла брата – не віриться, що це він, і як це сталось, якщо на вигляд ні слідів побиття, ні ран, нічого такого…

їх поховали поруч.

«а ми знайшли ізрання, на цвинтарі мерця».

мерця? ні, це надто грубе слово, аби описати стан, у якому зараз були вже обоє хлопців – місце, де вони тепер є було з приємним відлунням, дуже знайомим, та одночасно чужим. це так рай виглядає, чи це лише вигадки? навіть якщо не рай, тут все рівно лунали пісні, та на відміну від атмосфери місця, ці пісні були знайомі типу never ending story, running up the hill, should i stay or should i go, а особливо та, яку вони рядок за рядком повторювали, закарбовуючи на душі срібними буквами.

– вілле, мій любий, я йду в останню путь.

– коли я вріжу дуба, мене ти не забудь. 

– кохаю тебе, милий, хоч я й нап’юся вщерть.

– життя нас розлучило, та не розлучить смерть!

ці тихі рядки скляним відлунням огортали молоді душі, які наче й були загубленими, та пошуку не потребували: їм було добре, тут немає вітру, туману, й холоду. а ще пісні, «…я йду в останню путь…», «…мене ти не забудь…». відчуття дивне, та не з поганих, типу на програвачі повтор музики без перестану, але її хотілось слухати, доки не набридне. вони були щасливі поруч, не в найзвичніших умовах, але головне, що щасливі: в м’яких обіймах і обережних дотиках. коли останні рядки вірша знову відлунням чулись навколо хлопців, майк вирішив підхопити, як це було на могилі: мовчати надто нудно, не для того він душею пожертвував.

– життя нас розлучило. – тихо промовив чорнявий, обережно відсторонившись від обіймів: його додоні лягли на талію баєрса, коли ж чужі на плечі.

– життя нас розлучило… – більш вдумливо і тихіше відказує зеленоокий, наче нарешті він побачив сенс у цих словах.

– життя нас розлучило. – майкл казав це навіть не як факт, а просто цитуючи вірша, коли до вілла дійшов сенс цих слів, йому аж було дивно, коли чорнявий не зміг розгледіти його.

баєрс хотів, аби майк теж розумів, бачив у цих словах більше, ніж символіку і риму – сенс. хоча те, що він намітився зробити ніяк не було зв’язано з цим загадковим “сенсом”, вілл просто хотів це зробити, не при житті, так після смерті. хлопчина нахиляється трохи ближче, і залишає невагомий поцілунок на щоці віллера, він був настільки м’який та несподіваний, що, здається, до майкла дійшло, що мав на увазі вілл – виходить подвійний “сенс”. та думку, як не крути, хотілось звершити, і це вже хотів зробити віллер, однак той швидко згадав, що зараз не його черга, тому, коли баєрс проводить по кучерявому волоссі долонею, він усміхається, і з полегшенням завершує.

– та не розлучить смерть.