Так у світі повелося

Я люблю її тонкі уста
Весна. Дерева у саду внутрішнього палацу нарешті розквітли. А моя Гінга знову вийшла погрітися у сонячних променях, хоча вчителі та придворні дами досі сварять її за це. Кажуть, що засмаглі дівчата менш гарні, ніж білошкірі, та це часто смішить мене. Я ж бо кохатиму Гінгу, навіть якщо її шкіра стане зовсім темною. Та й ніхто не посміє мені слова сказати, тому що я Імператор, а вона моя перша дружина, моя Імператриця.

Йду до неї, останнім часом ми не так часто бачимось, через обов’язки перед країною, знову спроба повстання та корупція, а вона ж кожного разу усміхається мені, так ніжно та по дружньому. От знову, підходжу до неї, а усмішка так і сяє, звичайні привітання, звичайні питання, жодних формальностей, та це можна тільки їй. Я беру її під руку та веду за собою у глиб саду, знову квітнуть її улюблені сливи. Ми проходимо повз розквітлі дерева і споглядаємо на неймовірну роботу яку проробив садівник для такого результату.

Минули роки з нашої першої зустрічі, вона більше не дитина. Нині сягає головою мого вуха, має фігуру дорослої жінки та пронизливий до самої душі погляд. Завдяки цим змінам, не давно, я почав дивитися на неї зовсім іншим поглядом, раніше мої почуття нагадували невинну закоханість, що переросла з дружби, а нині вони мають більш дорослий відтінок.

Гінга сама наче сонячний промінь який тримає мене у цьому світі. Весь мій шлях становлення імператором був важки та небезпечний, єдиний, хто був тоді поруч, це моя старша сестра, Тамюн, але з нею не можливо було вести пусті балачки. Я потребував друга, просто людину з якою можна відволіктись на щось незначне, аж тут з’явилась Гінга, з якою ми ще з першої зустрічі змогли знайти спільну мову. Хоч тоді й вважала мене дівчиною, та усіляко намагалась захистити, вона справді сильна дівчина. З нею не страшно йти пліч опліч.

Ми знову спілкуємось наче друзі, більшість наших розмов легкі та не вимушені, та мені так не хочеться порушувати цю ідилію.

– Гінго, я сьогодні завітаю до тебе. Принесу нові солодощі, поговоримо трохи, – намагаюсь усміхатись якомога миліше, та трохи уповільнюю кроки. Бува, вона мені відмовляла, та доводилось ночувати у власних покоях, але сьогодні хочу провести якомога більше часу разом. – Думаю нам буде, що обговорити, – багатозначно киваю та притискаю її долоню до свого серця.

– Добре, Корюн, тільки не забудь, а то я тебе знаю, – вона заливається сміхом, в ній все ще залишилась та сама дитяча безкомпромісність й легкість. Проте Гінга вже доросла дівчина та може бути серйозною, якщо захоче.

– Тоді до вечора, Гінго, – прощаючись, я помічаю легенький рум’янець на її щоках.

***

Пізній вечір. Ми як раніше їмо солодощі та просто розмовляємо. Підіймаю порцелянове горнятко, та раптом з бісиками в очах дивлюся на неї. Думаю, щоб веселого можна було сказати.

– Сподіваюсь, ти не їси солодощі натще.

– Ні, чому ти так вирішив? – рука з печивом застигає біля її губ.

– Ну, це було б на тебе дуже схоже. Хах, – намагаюсь розвіяти хвилювання.

– Та ну, – вона підсовується ближче до столу.

За вікном тихенько стучить дощ, я обережно беру її долоню та прикладаю до своєї щоки. Трохи примружую очі, тонучи у спокої, та знову відкриваю їх.

– Корюн, чому ти не ходиш до інших дружин гарему? Ти жодного разу ні до кого окрім мене не заходив, – вона справді зацікавлено зазирає мені в очі, наче бажаючи почути, побачити якусь іншу правду.

– Навіщо ти питаєш, якщо знаєш відповідь? – відчуваю як вона здригнулась, тому відпускаю її руку. – Гінго, я не сліпий та бачу, що ти усе розумієш. Тож до чого ці питання?
Вона лише тяжко зітхає, та з болючою ніжністю усміхається, відводить погляд, з’їдаючи печиво.

– Слухай, моя дорогоцінна Імператрице, чи подобаюсь я тобі? – серйозно дивлюся на неї. – Чи влаштовую я тебе як чоловік? – я знаю, що вона мене не кохає, та й не має жаги до влади чи багатств, навіть прийшла на відбір через те що її обіцяли годувати, дозволяти спати досхочу та навчати. Як би вона була трохи жадібнішою, певно я б не закохався, але з тим було б легше бути її чоловіком.

Гінга з щирим здивуванням дивиться на мене, звісно я рідко її так називаю, ніяково відводить очі. Вона розумна, усе розуміє, знає що не змушуватиму говорити про кохання, проте усвідомлює на скільки це важливо для мене.

– Так, мій Імператоре, – то відверто пробиває на сміх нас обох. – Але … це все, – з сумом дивиться на підлогу.

– Я розумію, – це гірко та солодко одночасно, проте добре що я не огидний їй.

В моєму серці все ще тліє безглузда надія на взаємність, але такий розвиток подій теж не найгірший. Як би міг то відпустив би її, але з нашим нинішнім статусом це неможливо, та з усім тим небезпечно. Підсуваюсь до неї трохи ближче, струшую з щоки крихти.

– Гінго, я тебе кохаю. Ти моя дружина, а я твій чоловік, та, думаю, ти розумієш чому я сьогодні прийшов, – вона ніяково киває. Знову дивлюсь на неї з усією рішучістю, зазвичай вона так себе поводить. – Тому, ти можеш мені відмовити, я не хочу та не буду тебе змушувати, – обережно беру її руки у свої.

– Ти мені подобаєшся, Корюне, – мені трохи боляче від слів Гінги, аби вона тільки себе не змушувала. Не хочу, щоб вона мене ненавиділа. – Я згодна.

Повільно пригортаю її до себе та цілую, ніжно та м’яко, вона намагається відповідати повторюючи за мною. Витягаю з її волосся шпильки, розплутую стрічки, трохи розчісую руками та відпускаю доглянуті пасма розтікатися по плечах.

Далі йде ніжний шепіт, переміщення на ліжко. Я довго її роздягав, знімаючи кожну частину одягу повільно та акуратно, ніжно цілував шию, плечі, ключиці, руки не дозволяючи собі піти далі.

– Корюн, – тихо шепоче вона підіймаючись та допомагаючи зняти верхню сорочку.

Гінга, трохи тремтить та я вже думав зупинитися, але вона неочікувано цілує мене у губи обіймаючи мою шию. Знову м’яко вкладаю її на ліжко та цілую з усією пристрастю яку тільки маю.

“Так вже в світі повелося —

Я люблю її волосся,

Я люблю її тонкі уста.”

@”Вона” – Плач Єремії