Сумні пташки

Для когось моє шкільне життя може здаватися занадто буденним та нудним, деякі люди в такому стилі буття знайдуть сум чи навіть приреченість, проте для мене, учня однієї з старших шкіл міста, воно не означає нічого більше, ніж звичку, яка продовжує тягнутися за мною – з самого дитинства навколо мене було мало друзів, а з роками, коли ми всі подорослішали, зникли навіть й ті, що завжди знаходили в мені щось хороше. 

На перший погляд може здатися, що я найсумніше створіння в шкільному суспільстві, зазвичай інші учні лише кидають на мене короткі погляди, коли я проходжу поруч, а однокласники “автоматично” вітаються в кабінетах, не дуже приємна атмосфера, егеж?

Відверто кажучи, мені давно стало байдуже на всі ці дрібниці, мене не цікавлять людські драми та існування в ролі активного члену соціуму, попереду справжніх людей я ставлю більш цікаві речі – книги, мангу, рідше аніме та візуальні новели, саме це рухає мене через сірі будні та дозволяє насолоджуватися самим собою більшість часу.

До речі, про більшість часу…

Розпочався новий навчальний рік, передостанній з усіх, що я колись проведу в цій школі, дорослішання продовжувало мене переслідувати, але я втікав від нього як тільки міг.

Типовий ранок понеділка, будильник чомусь вирішив не виконувати свої прямі функції та пропустив один з сигналів, який я призначив вночі, тепер доведеться вибитися з власного графіку та зруйнувати всю життєву гармонію

— Але ж все так добре починалося… — сказав я, намагаючись покинути тепле ліжко та нарешті розпочати новий день. Стиснувши подушку, наче в останнє, я нарешті опустив ноги на підлогу та почав шукати капці, що опинилися десь під ліжком.

Етап ранкової рутини пройшов для мене на “автопілоті”, все відбулося наче за чітким алгоритмом – зуби, швидкий душ та бігом вниз до кухні в пошуках сніданку. Моя матір, як зазвичай, пішла на роботу дещо раніше та залишила записку на столі: 

“Любий, зробила твої улюблені панкейки та малиновий джем, сподіваюся тобі сподобається, вдалого дня в школі!”

Я посміхнувся, тримаючи невеликий жовтий папірець в руці, не дивлячись на мій вік, мама досі продовжує піклуватися про мене, наче я досі в молодшій школі, цим вона, напевно, хоче приділяти мені достатньо уваги, не дивлячись на її складний графік на роботі, через який ми з нею бачимося тільки вечором, в кращому випадку.

Приготований сніданок швидко було пройдено, тому одразу після нього я повернувся до своєї кімнати, щоб скласти речі та ще раз повторити головні питання на сьогоднішній тест

— Впораюся, в мене немає іншого виходу. — вирішив підбадьорити самого себе, кидаючи лист паперу, заповнений текстом, до сумки. — В кінці кінців, я від природи достатньо розумний, щоб його не завалити, а там подивимось.

Перед виходом я кинув погляд у вікно своєї кімнати, на вулиці йшов невеличкий дощ, що всім своїм виглядом загрожував перейти у неприємну зливу на весь день. Закинувши сумку на спину, я зробив декілька кроків до шафи і почав перебирати одяг, в пошуках необхідної куртки, через якийсь час мені все ж вдалося дістати зелений бомбер, який свого часу був подарунком від мого батька, що прислав його з США на мій День Народження.

Готовий кинути виклик природі, я швидко спустився до вхідних дверей та поклав до кишені ключі від дому

— Мама напевно як завжди повернеться дуже пізно, тому після школи я знову буду сам. — думка промайнула в мене в голові. 

Рука опустилася на ручку дверей, я з силою настинув на неї і зробив впевнений крок вперед, проте зовсім неочікувано стикнувся головами з іншою людиною

— Ай! Ну ти і дурник, хіба не помітив через скло, що я тут стою? — сказав ніжний голос з вулиці

— Сайорі, я зовсім не очікував тебе тут побачити, та й чого ти йшла на мене, а не стояла на місці? — я пробурмотів у відповідь, тримаючись за лоба, зірки веселим танцем стрибали в мене перед очима

Дівчина на секунду застигла, а потім схопила мене за куртку та витягла на декілька кроків в бік доріжки перед домівкою

— Я хотіла піти до школи разом з тобою і вирішила почекати біля паркану, але дощ розпочався зовсім несподівано, тому мені не залишилося нічого, окрім чекати тут. — подруга трималася за власні боки, підозріло поглядаючи то на мене, то на мою ще не застібнуту куртку, потім вона посміхнулася звичною для себе манерою та одним рухом заскочила під мою руку, ніби пташеня, в додаток до всього іншого від неї приємно пахло свіжим шампунем.

— Я вже зрозумів, що тобі прохолодно, можу винести іншу куртку, повернеш після школи. — сказав я, інстинктивно уникаючи її, Сайорі опинилася в кроці від мене і на секунду зробила дуже незадоволений вираз обличчя, який моментально зник за її звичною посмішкою

— Так, звичайно, буду дуже вдячна. — вона поглянула на двері, які я ще не встиг закрити, а потім спрямувала погляд на кущі позаду мене, ніби намагаючись стриматися від чогось

Я промайнув до коридору, швидко скинув кросівки та повернувся до кімнати, де витратив ще хвилину чи дві на процес пошуку куртки для дівчини, як на зло нічого нормального не траплялося, тому я схопив з шафи свою стару вітровку, зняв з себе бомбер, перевдягнувся та спустився назад.

Коли я повернувся до вхідного коридору, Сайорі дещо здивовано на мене поглянула, а потім чомусь зробила “круглі очі”

— Ось, тримай, так тобі буде тепліше. — я протягнув свій новий бомбер, а дівчина дещо спішно схопила його та накинула на себе, її щоки стали яскравішими за все інше обличчя, вона ще раз посміхнулася мені та дружньо вдарила в плече

— Ходімо. — вона обернулася та зробила декілька кроків до дверей. — Вчитель нас вб’є, якщо ми пропустимо початок першого уроку

***

Ми знайомі вже майже десять років, Сайорі та Я випадково стикнулися, коли наші родини переїхали в новий район міста, батьки іноді спілкувалися один з одним, тому ми так чи інакше проводили час разом. Вона завжди була ініціатором, першою, що заговорить, першою, що запропонує погратися, першою, що придумає чергову витівку, за яку отримаємо обидва, ми справжні друзі дитинства.

Сайорі знає мене як ніхто інший, впевнено можна сказати, що вона єдиний повноцінний друг, що в мене залишився, такий собі місток між моєю вічною самотністю та світом інших людей, вона завжди намагається підтримати мене, шукає способи провести разом більше часу, допомагає в школі та просто випромінює добру енергію, іноді мені здається, що вона альтруїст, яких не бачив світ. 

Добре навчається, дуже весела та харизматична, проте завжди намагається тримати дистанцію з іншими, в неї так само як і в мене немає постійних друзів, всі подруги з класу спілкуються з нею дещо поверхнево, наче розуміють, що вона не підпустить їх ближче, поводиться, ніби боїться, що забуде про мене, якщо почне спілкуватися з усіма людьми навколо.

***

Ми дійшли разом до школи, дощ дозволив досягти своєї мети, тому наш одяг не дуже сильно постраждав

— Зустрінемося вже після школи, бувай! — Сайорі несподівано зникла за кутом коридору разом з моєю курткою, я лише помахав їй у відповідь та повільно пішов до сходів, щоб піднятися до власного класу.

Ми достатньо близькі, наскільки це можливо для друзів дитинства, проте в межах школи зустрічаємося не настільки часто, оскільки навчаємося в різних класах і не можемо бути поруч більшість часу, тому Сайорі доводиться спілкуватися з дівчатами навколо, а мені сидіти в телефоні між уроками.

Дійшовши до кабінету, я зайняв звичне місце біля стіни та почав готуватися до майбутнього заняття, довелося викласти з сумки підручник, зошит та інше приладдя, щоб сховати в ній куртку, яку перед цим забув залишити в шкільній роздягальні. 

Вчитель несподівано швидко зайшов до кабінету на декілька хвилин раніше, почав щось шукати в себе на столі, потім довго гортав сторінки журналу, після чого все ж почав записувати нову тему на дошці.

— Що про неї подумають інші? Ми ж навіть не пара, а одяг явно чоловічий, скільки буде зайвих питань — приблизно в таких думках про свою куртку та Сайорі я провів більшу частину першого уроку, через що пропустив майже весь в крадений матеріал

З невідомої мені причини ця думка не полишала мою свідомість, я ніби хотів захистити Сайорі від своєї “поганої аури” трохи дивного хлопця, щоб ми не асоціювалися в думках інших і вона не отримала таку ж саму репутацію, як і в мене. Це все було подвійно дивно, оскільки раніше, коли наші класи були набагато молодші, ми часто спілкувалися з усіма поруч, проводили час на перервах та після школи, а потім всі ніби несподівано подорослішали та розділилися на маленькі групи, щоправда мені, як і Сайорі, не знайшлося місця в подібній групці людей. Після того моменту я просто “пустився берега”, тобто повністю перестав хвилюватися про соціальний аспект життя в класі, а моя подруга зайняла доволі нейтральний статус та спілкується з усіма потрохи, проте навіть так я не хотів, щоб учні з наших класів надавали забагато уваги нашому спілкуванню чи давнім зв’язкам в цілому.

Наступна година пройшла для мене не набагато результативніше, продовжив сидіти та мовчки переписувати матеріал до зошита, щоправда в один момент викладач помітив, що я ледь не засинаю та викликав мене виконати одне з завдань в надії, що я не зможу його осилити. Проте, на його здивування, я без всяких проблем зміг швидко впоратися з задачею та повернутися на місце за декілька секунд до того, як пролунав дзвоник, клас навколо мене зітхнув з полегшенням, велика перерва.

Зібравши речі, я почав повільно рухатися по коридору, поглядаючи на відкриті двері класів, в яких було повно учнів різного віку, дійшовши до чергового повороту я одномоментно зупинився та здивовано заглянув у глибину класу

— Сьогодні вона трохи дивна, але для дівчат в її віці зміни настрою це звичайна річ. — Намагаючись подумки заспокоїтись, я дивився на свою подругу, що сиділа за партою, закутана в мою куртку та, здається, дивилася у вікно, підставивши під голову обидві руки.

На секунду я припустив, що щось може бути не так, проте потім згадав про постійно незламний характер Сайорі та вирішив, що вона впорається з усім сама, або ми зможемо поговорити про це після школи на шляху додому, подумки я просив у всесвітніх сил, щоб це не було пов’язано зі мною.

В черговий раз я прийшов до улюбленого місця – столик на вулиці біля школи, навколо нього завжди мало людей, а після дощу взагалі нікого не зустрінеш, можна спокійно насолодитися стравою та залишитися один на один з власними думками. Я не встиг розпакувати смачну випічку, що придбав за п’ять хвилин до цього, як навпроти мене несподівано сіла Сайорі

— Привіт знову, не проти, якщо я тут посиджу? — вона швидко мене оглянула, а потім відвела погляд кудись позаду мене.

— Звісно ні, мені завжди приємно посидіти разом з тобою. — додав я, зробивши той самий набір дій, що і дівчина.

Минуло лише декілька хвилин після того, як я побачив її в класі, проте зараз вона знову виглядала нормальною та енергійною, одним словом, типово для себе. 

Я забув про булку перед собою та просто дивився на свою подругу, вона здається теж про щось задумалася, зупинивши погляд на столі.

— В мене дві, якщо хочеш, то можу поділитися, виглядаєш голодною. — У відповідь на кивок я простягнув руку до своєї сумки та дістав з неї запакований круасан з фруктовою начинкою, на фоні прохолодної погоди він приємно грів руку крізь обгортку.

Сайорі взяла його з моєї руки та швидко відкрила, відкусила невеликий шматочок та промичала: — Дякую. Я також принявся за свою їжу, не дивлячись на ранковий сніданок, я був на диво зголоднілим, через що впорався з круасаном за короткий час

— Ще раз дякую, він був дууууже, дуууже смачний — Моя співрозмовниця, здається, закінчила ще швидше за мене, а тепер декілька разів облизала губи та відсторонено дивилися кудись за мою спину

Як на зло, маленькі цяточки фруктової начинки залишилися на її обличчі, впевнений та розслаблений вигляд Сайорі одразу випарувався, як тільки я прямо вказав на це: — Мені здається, ти заїлася, дай витру.

Швидко діставши з сумки вологу серветку, я нахилився до дівчини, вона зробила те саме, загадково посміхаючись, було видно, що їй або дуже незручно, або вона ледь тримається, щоб не засміятися на все шкільне подвір’я. Обережно прибравши наслідки круасану з її обличчя, я швидко запхнув серветку до кишені та повернувся в минулу позу, вона зробила те саме, проте тепер дивилася собі під ноги та водила руками по куртці, яку буквально привласнила собі зранку.

— Вона така м’яка та приємна всередині. — Сайорі погладила рукою зворотній бік позиченої куртки. — Дівчата з класу хвилин двадцять не могли прибрати з мене свій погляд, дурненькі, мені так сильно не пасує зелений?

— на мить мені стало трохи незручно і я відчув, як щоки стали запалюватися рожевим, а вже через секунду почав підсвідомо сам себе сварити за сказану дурню

— Га? Це ти про що? — Сайорі з щирим подивом поглянула на мене та приклала свій палець до рота, після чого не секунду закатила очі та підскочила. — Знаєш, я згадала, що забула дещо віддати однокласниці, ще побачимось і дякую за все!

Вона зникла так само несподівано, як з’явилася, я викинув залишки пакування від їжі в смітник біля столику та пішов собі далі до наступного кабінету, шкільна перерва повинна ось ось закінчитися.

Іншу частину дня ми з Сайорі не розмовляли, я лише декілька разів бачив її з подругами в коридорі, вони щось жваво обговорювали між собою, навіть куртка була на місці, вочевидь вона не хотіла її знімати, хай це й порушувало правила нашої школи.

Коли шкільний день закінчився, сотні учнів кинулися до роздягальні, щоб забрати власні речі та як найшвидше відправитися додому – перші тижні навчання все ще давалися більшості дуже тяжко, тож ніхто особливо не хотів затримувати в стінах школи.

— Ти сьогодні йдеш до гуртка? — один з моїх однокласників махнув рукою до іншого, той лише негативно похитав головою, після чого вони обидва наблизилися та разом вийшли з шкільних дверей

Декілька старих друзів, з якими я більше не спілкуюся, також, мабуть по інерції, махнули мені рукою на знак закінчення дня та відправилися додому, а я продовжував стояти біля роздягальні в очікуванні, поки вона спорожніє остаточно. Коли цей момент настав, я знайшов свій ящик, відчинив його та дістав з нього куртку, після чого поспішно накинув її та вже збирався йти додому за прикладом інших учнів.

— Бум, чого ти тут стоїш, зовсім один і такий кислий вираз обличчя, ніби лимон? — Сайорі несподівано з’явилася в мене за спиною та грайливо хлопнула мене по голові. — Я думала, що ти як зазвичай покличеш мене йти додому разом, але довелося лише як дурепа чекати біля класу, жахливо. — Вона продовжила навантажувати мене потіком своєї свідомості, тримаючи руку на моїй голові.

— Ми вже не діти, в тебе напевно вистачає інших друзів, окрім мене, то ж я й вирішив, що можу ходити додому сам. — Я обережно взяв руку Сайорі, потім зняв її з голови та відійшов приблизно на метр чи півтора, опинившись як раз навпроти неї, обличчя дівчини виглядало не дуже задоволеним після моїх слів.

— Вони. — Сайорі закусила власну губу та подивилася в гору, потім повторила те саме слово ще два рази та на декілька секунд закрила очі. — Вони мають власну компанію, ми спілкуємося лише в межах школи, ти для мене все такий самий, як і раніше. 

Цього разу їй не вдалося перейти в звичайний позитивний режим, голос був дуже хитким та невпевненим, ніби вона підбирала кожне слово на ходу, імпровізуючи та намагаючись зберігати образ, всередині мене почало з’являтися на диво неприємне почуття провини.

— Я радий чути, що ми завжди залишаємося найкращими друзями, навіть через роки життя та дорослішання. — Не знаю як виглядала моя репліка зі сторони, проте в мене виникло враження, що звучав я так само як і Сайорі декілька секунд тому – надзвичайно незручно та наче не на власному полі

— Та перестань, ти без мене в цьому світі не виживеш, що я скажу твоїй мамі, якщо одного дня ти помреш від самоти і бридких сірих днів? — Моя подруга нарешті змогла переналаштуватися на стандартний для себе ритм та знову почала сяяти добротою в суміші з неймовірним позитивом

— Дуже смішно, я набагато сильніший та здібний, ніж здаюся, ще подивимося хто та за ким буде наглядати, Сайорі. 

Ми разом вийшли зі школи, мій зелений бомбер дещо смішно виглядав на худій дівчині, постійно привертаючи увагу випадкових перехожих. Незважаючи на власний дивний вигляд, Сайорі потягнула мене по магазинам дивитися на різні дрібнички, потім випросила в мене записник з котами та таку ж саму ручку, після чого ми смачно пообідали у місцевому кафе, щоправда через примхи дівчини весь “обід” склався з величезної порції морозива та вафель.

Весь час вона розповідала мені про те, як пройшов її день, щось по свій клас та друзів, літературний гурток, довго згадувала спільні моменти з дитинства, потім почала ледь не філософську розмову про те, як багато ми коштуємо один для одного  і так по колу, поки морозиво нарешті не закінчилося.

— Вона готує неймовірні кекси, а ще дуже миленька, проте характер в неї просто жах! — Сайорі на ходу розповідала про чергового учасника її гуртка, ми вдвох швидко крокували по вулиці міста, що була осяяна золотистими променями осіннього сонця, неабияка за розміром площа майже не містила в собі людей, проте була всіяна навколо цілими купками різноманітних міськіх птахів, що перелітали то з дерева на дерево, то зацікавлено сідали на підлогу в надії знайти якийсь горіх чи залишки їжі.

Моя супутниця ледь не з відкритим ротом спостерігала за насправді приємним на гарним пейзажем, сіра плитка площі відбивала промені сонця, що тільки додавало особливої, живої, атмосфери цьому місцю.

— Дивись, яка величезна! — Сайорі зовсім несподівано для мене схопила мою руку та потягла за собою, ми наближалися до центру площі, в якому росли декілька дерев, а поміж них стрибали чорні пташки. Дівчина зупинилася за декілька метрів від них, проте не відпускала руку, а навпаки стиснула її трохи сильніше та стояла майже впритул до мене.

— Їх багато в місті, мені здається я бачу подібних кожен день, хоча ці напевно й справді трохи більші за інших. — Тиша затягнулася занадто сильно, тож я вирішив сказати перше, що спало на думку, у відповідь на це Сайорі похитала головою, проте вона не дивилася на мене як зазвичай й уникала зорового контакту, в світі вечірнього сонця на секунду відблескнули її вологі очі

— Ти не розумієш, подивись. — Вона вказала на одну з пташок рукою, довгий рукав бомберу майже повністю закривав її кисть. — Їх багато, але кожна сама по собі, робить щось відсторонене чи колупає горіхи, а коли закінчить, то просто летить геть і проводить час наодинці, по колу все життя в такому темпі, роблять вигляд, що вони разом, сумні пташки.

Несподівана хвиля зовсім нетипових для неї думок трохи вибила мене з строю, я завис на секунду і ніяк не відреагував, коли Сайорі поклала свою голову на моє плече, продовжуючи щось казати про воронів під деревами.

— Ось чого не очікував, так не очікував, життя сповнене сюрпризів! — Знайомий голос за нашими спинами голосно оголосив про чиюсь присутність поруч, ми одночасно обернулися.

В цій людині я моментально впізнав свого батька, його широка білосніжна посмішка яскраво контрастувала на фоні засмаглого обличчя, по якому було видно, що він провів не один місяць під каліфорнійським сонцем під час свого чергового відрядження.

— Схоже, ви разом часу просто так не втрачали, еге ж? — Він підійшов трохи ближче та подивився на Сайорі, яка продовжувала тримати мене за руку.

Після його слів я інстинктивно відпустив руку та посміхнувся з, ймовірно, найдурнішим виразом обличчя, яке тільки міг уявити зі сторони. — Вересень зараз прохолодний, а в неї просто занадто чутливі руки. — Не було схоже, що моє виправдання справило хоч якесь враження на батька, більш того, навіть я не знав, для чого це роблю.

— Сайорі, напевно, зробила це просто так, без жодних намірів чи контексту, а я в свою чергу влаштував незрозумілу виставу перед нею та власним батьком, який до цього просто невинно пожартував, який же я дурень. — Подумки я вже був готовий знищити самого себе прямо тут, батько бачить мене декілька разів на рік, а я кожного разу справляю враження все такого ж підлітка з дитячим характером.

— Настільки чутливі руки, що вона ходить в твоїй куртці з дня народження? — На цьому моменті батько вже не міг стримуватися та почав сміятися. — Менше з тим, я радий, що ви досі спілкуєтеся та проводите час разом. До речі, вітаю, Сайорі. — Після того, як його невеличкий напад сміху пройшов, вони обмінялися вітаннями, чоловік на секунду задумався.

— Коли ви закінчите своє. — Батько знову зупинився. — Побачення, чи що ще ви тут робили, то може Сайорі зайде до нас до вечерю? Твоя родина ж і досі вічно залишає тебе одну? — Мій батько, здається, з ще більшою зацікавленістю почав ставити Сайорі питання, паралельно кидаючи погляди на моє незадоволене обличчя.

Схоже, батьку настільки сильно хотілося, щоб я нарешті когось знайшов в цьому житті, що він почав вигадувати неіснуючі відносини між нами двома. Сайорі з витримкою каменя приховувала свою реакцію, їй напевно так само як і мені було дуже незручно навіть від думки про романтичні стосунки з другом дитинства, але на її обличчі спостерігалася тільки щира посмішка, що неначе стала ще яскравішою від моменту, коли батько згадав про вечерю.

— Так, вони часто залишають все на мені, я вже звикла, але якщо ви запрошуєте, то залюбки приєднаюся до вас. 

Я мовчки дивився, як мій батько та моя подруга розмовляли чи то про деталі вечору, чи то про щось зовсім своє, поринувши у власні роздуми я відлучився від них та перебував десь у “хмаринках”

— Чудово, в нас обох сьогодні вдала можливість бути вдома ввечері, — Схоже, батько мав на увазі себе та мою маму. — Тож ми залюбки дізнаємося про вас двох більше, голуб’ятка. — Вся ситуація вже занадто сильно дратувала мене, але остання фраза добила мою втомлену свідомість і я вирішив одразу внести уточнення, щоб батько не пішов розповідати незрозуміло що ще й моїй матері.

— Ми не зустрічаємося, ми не пара чи ще щось, між нами навіть немає романтичного зв’язку, Сайорі – моя подруга дитинства, хіба такі люди можуть бути разом? — Я перейшов на підвищений тон, батько одразу зробив трохи “складне” обличчя та перестав посміхатися, щось схоже зробила й моя подруга.

Між нами стіною встала тиша, приблизно хвилину ми дивилися один на одного, потім батько глибоко видохнув та повернувся до мене спиною, повільно покидаючи площу. — Пропозиція всеодно актуальна, приходьте. — Гучно додав він, після чого зник за деревами, на які ми з Сайорі дивилися до його появи.

— Який же впертий, вічно він робить з себе жартівника, а потім неможливо зупинити. Ходімо вже додому? — Спочатку я дивився в слід батькові, потім повернув погляд на Сайорі.

Вона знову виглядала дивно, відсторонено стояла в декількох кроках, сховавши кисті в рукавах куртки та дивлячись на мене очима цуценяти. Я знову очікував, що зараз вона перезавантажиться та повернеться до норми, проте цього разу Сайорі лиш тихенько видавила з себе “Так” та повільно закрокувала поруч зі мною.

Зустріч з двома дорогими мені людьми залишила всередині жахливе почуття, здавалося, що я провалив життєвий тест, відповівши невірно на абсолютно всі запитання поспіль. Занадто дурний, щоб зрозуміти навіть самого себе, я почав згадувати моменти разом з Сайорі протягом наших коротких життів – нам не було навіть двох десятків років, проте поруч ми були справді багато, достатньо багато, щоб знати все про один одного, а після такого парами точно не стають. В спробі зрозуміти, що зараз може відчувати подруга, я обережно подивився на неї.

Вона йшла прямо поруч зі мною, але на її обличчі не було конкретних емоцій, Сайорі просто дивилася прямо перед собою на дорогу та виглядала дуже напруженою, ніби в неї був неймовірно важкий день і все, чого вона прагнула – відпочинок. Приблизно в такому ж режимі ми дійшли до нашої вулиці, дівчина несподівано зупинилася біля мого будинку та зупинилася, ніби хотіла щось сказати, але потрібні слова не хотіли траплятися.

— Я більше не турбуватиму тебе подібним, це була величезна помилка, яку мені потрібно обдумати самостійно. — Сайорі звучала дуже похмуро, одночасно з цим вона стягнула з себе мій зелений бомбер та простягнула його мені.

— Я розумію, так буває у всіх. — Чергова ідіотська фраза вилетіла з мого рота, я обережно взяв куртку та поклав її на плече. — Ти всеодно приходь, думаю всі наговорили зайвого, проведемо час разом, як раніше. — Я повільно пішов в бік своїх дверей, очікуючи відповіді від Сайорі, проте почув лише глухий звук її дверей.

Повернувшись додому, я привітався з батьками, що й справді були вдома в повному складі – матір щось робила на другому поверсі, а батько готував фірменні страви для майбутньої вечері. Ніяких справ в мене не було, а батьки весь час про щось говорили між собою, тож я просто пішов до своєї кімнати де й провів приблизно годину, поки моєму відпочинку від скаженого за насиченістю днем не завадив стукіт в двері.

— Я зайду. — Батько обережно пройшов до моєї кімнати, потім декілька разів провів руками по власним джинсам та вдихнув. — Це було не тактовно, взагалі, подібні речі багато що можуть означати. — Він виглядав дещо напружено, мені здалося, ніби він намагається вибачатися за те, що влаштував раніше цього дня.

— Звісно, тому тобі не треба було казати нічого подібного, це було не побачення, ми йшли зі школи додому як тисячу разів до цього. — В спробі перехватити ініціативу, я відкрито виступив вперед, проте одразу зіштовхнувся з відверто незадоволеним поглядом батька.

— Я про тебе, дурень. — Нахилившись до мене, він ніби відчитував чи сварив мене за дитячу витівку, ситуація ставала дедалі неприємніше. — Ти взагалі розумієш, що для неї це може означати? Чого коштувала твоя публічна відмова від неї? Ти розчавив її власними руками, а потім осоромив перед іншою людиною зі своєю дурною натурою, ти вже не дитина і не в середній школі, подорослішай нарешті чи що?! — Батько зовсім вийшов з себе на схопив мене за плечі, хитаючи назад та вперед, дивлячись прямо в очі.

Не можу сказати, що я не думав про це взагалі, швидше подібні думки одразу блокувалися комплексами чи дурнуватими упередженнями всередині моєї голови, я просто не міг допустити, щоб Сайорі назавжди зникла з моєї уяви як надійний друг та веселий супутник, а на її місце прийшла нова, така доросла та бажана дівчина, що вже ніколи не викликатиме минулих почуттів. Можливо, в спробі зберігти старе я відмовляв самому собі та Сайорі, мовчки відкидаючи все те, що вона намагалася дати мені весь цей час, дурень.

Кожного року вона дарувала мені шоколад на День Валентина, це викликало деякий подив у школі, проте навіть через ці незручності Сайорі продовжувала захищати власні почуття в надії, що наступного разу я точно зрозумію її та дам відповідь.

Сидячи на стільці перед батьком, я прокрутив у себе в голові сьогоднішній день, повернувся до площі з птицями, ще раз все обдумав і до мене нарешті дійшло – вона казала про себе, внутрішній біль почав роздирати її настільки, що терпіти це більше не було жодної змоги, саме через це їй довелося натякнути мені про саму себе у формі метафори про птиць. Потім прийшов батько, який не розуміючи ситуацію змусив піти її на відчайдушний крок, зробивши ставку “все або нічого”, спочатку їй здавалося, що нарешті все зрушилося з місця та з’явилася надія, але тут свою роль зіграв я, що спалив все єдиної миті, Сайорі впала у безодню і більше не могла продовжувати чеплятися за мене.

— Нарешті дійшло, так? — Батько дивився на мене так само без певних емоцій, просто спостерігаючи за тим, як я переходжу від прозріння та ненависті до самого себе. — Сподіваюся ти щасливчик і вона знайде в собі сили прийти. — Останні слова батька вибили з мене холодний піт після того, як я згадав про наше прощання з Сайорі.

Пройшло ще близько пів години, батьки вже вдягнулися на святкову манеру та очікували на появу єдиної відсутньої людини, проте вона ніяк не поспішала з’являтися. Сидячи за столом у залі, батько періодично наливав собі якийсь алкоголь з власної колекції, потім твердо дивився на мене і повторював цей “ритуал” по колу. 

— Я намагалася зберігати нейтралітет, але вимушена стати на бік батька. — Моя мама напружено подивилася на нас обох, ніби перебуваючи між двух ворогуючих сторін. — Тобі слід піти та вибачитися, повзай на колінах перед дверима чи видумай що завгодно, але поверни все як було, приведи її сюди, зрозумів? — Матір, схоже, встигла перейняти частину характера батька й звучала на диво переконливо та погрозливо.

— Я й так хотів піти до неї, сам. — Поспішно покинувши родинний стіл, я схопив злощасний зелений бомбер та вийшов на вулицю, вже почало темніти, а в додаток до темноти грозився розпочатися осінній дощ.

Глибоко вдихнувши повітря, що буквально тхнуло гнітючою атмосферою, я швидко перебіг вузьку доріжку між домівками та опинився на порозі Сайорі, ніяких роздумів та тим паче вибору в мене не було, то ж без зайвого зволікання я настиснув на дзвінок біля входу. Хвилина очікування нічого не дала, жодного результату не принесла й друга спроба, після цього я вирішив постучати по дверям рукою, проте навіть такий прояв набридливості не змусив Сайорі відчинити дверей.

Перед очима знову промайнув момент прощання після школи, слова дівчини ніяк не хотіли давати мені спокою, я ще раз спробував подзвонити в двері, цього разу пальці нервово пройшлися по кнопці, проте замість натиску я лише опустив руку до низу та стиснув кулак через власну нездатність щось зробити.

— Якщо вже вирішив перевертати власне життя з голови на ноги, то не зупиняйся перед дрібницями. — На перший погляд ця дурна думка повинна була швидко зникнути з моєї голови, проте вона переросла в повноцінну ідею, якій судилося стати реальною. 

Повернувшись назад до входу на подвір’я, я зупинився на секунду та ще раз оглянув дім Сайорі, її родина вклала багато коштів, тому будівля була в ідеальному стані, на першому поверсі були металеві решітки, а вікна другого поверху височіли в декількох метрах над землею, жодних додаткових дверей чи гаражу в них не було, тож надії на те, що Сайорі забула зачинити їх просто не може бути в природі.

Сонце все швидше опускалося за горизонт будівель навколо, сусіди почали вмикати освітлення, проте в домі моєї подруги було абсолютно темно, жодного оптимізму чи надії затягувати цей факт не надавав. Впевнившись, що мене не видно з вулиці та сусідніх домівок, я обережно перестрибнув через внутрішній паркан подвір’я та опинився на території Сайорі, навколо були лише самі квіти, декілька невідомих кущів, а вся інша площа залишалася вкритою газоном.

Так само обережно, як і до цього, я пройшов ближче до стіни будівлі, потім заглянув у декілька вікон на першому поверсі та впевнився, що там справді нікого немає. Знущатися над самим собою можна було скільки завгодно, проте з кожною хвилиною до мене в голову лізли все дивніші думки, а час неначе втікав від мене крізь ладоні, більше тягнути було не можна.

— Вони мене точно вб’ють. — Іронічна фраза, яку я сказав самому собі, ще більше наштовхнула мене на чергову авантюру – колись дуже давно я примудрився залізти до вікна Сайорі з вулиці по дерев’яній конструкції для винограду, щоправда тоді її батько ледь не відлупцював мене, а потім довго сварився з моїм батьком.

Після несподіваного нападу ностальгії я зібрався з силами та підійшов впритул до конструкції, що віддалено нагадувала дерев’яну драбину. Ще раз зваживши всі сили, я поклав одну руку на перекладину, потім до неї приєдналася друга, через якусь мить я опинився вже на пів шляху до відчиненого вікна кімнати Сайорі, останні зусилля далися мені складно, проте я все ж зміг зі скрипом завалитися всередину.

З грацією бегемота я перекотився з підвіконня на рожевий килим всередині кімнати, декілька секунд я лежав на ньому та намагався зрозуміти, що відбувається навколо, проте в кімнаті було зовсім пусто, тільки звичайні речі були розкидані навколо разом з м’якими іграшками. Я обережно встав та цього разу оглянув себе – улюблена сорочка як на зло зачепилася за щось у процесі подолання перешкоди і тепер я нагадував зомбі чи туриста, що заблукав у лісі. Весь подертий та дещо брудний, я ще раз оглянув кімнату, око зачепилося за невеликий папірець на столі Сайорі, поруч з ним були зім’ято ще декілька таких самих листків

“Ти не повинен себе винити в цьому, справді, в усій історії зі мною твоєї провини найменше, тут винна лише я. Лише я давала самій собі неправильні та нереальні надії, весь час шукала шлях дістатися до тебе, але це все було лише боротьбою з вітром. Мої почуття назавжди залишаться зі мною, але я сподіваюся, що так тобі стане легше і ти нарешті зможеш жити нормальним життям, якщо я більше не буду заважати, вибач.”

Деякі слова на записці були закреслені, здається, вона писала це не в перший раз і весь час змінювала вміст, бо не знала, що саме хоче донести до мене на цьому клаптику паперу. Від прочитаного в мене швидко захолола вся спина, руки почали трястися, а в кімнаті стало ніби серед зимового шторму, я ледь пересилив себе, щоб узяти в руки інший папірець з столу, бо занадто сильно боявся прочитати там щось більш жахливе за попередній лист та вже збирався його відкрити, проте несподівано мене відволік звук, що був схожий на кран у ванній.

— Сайорі? — Гучно промовивши її ім’я, я кинув папірець назад на стіл та ледь не стрибками побіг до ванної кімнати будинку настільки швидко, наскільки це дозволяла пам’ять. — Сайорі! — Опинившись вже біля дверей, я ще раз крикнув та почав смикати за дверну ручку, здавалося, що жодної реакції не було.

— Йди, тобі ще не пізно, йди і ніколи не згадуй про мене, залиш собі дитячі спогади і просто зроби вигляд, що я зникла. — Останні слова змішалися разом з плачем, Сайорі намагалася сказати щось ще, проте виходили лише окремі не пов’язані слова.

В грудях защемило, це почуття не було новим для мене, колись я вже почував подібне в окремих епізодах свого життя, коли ставалося щось погане з Сайорі чи з моїми рідними, тоді хотілося лише сховатися подалі чи згоріти прямо на місці, щоб не переживати ті моменти далі.

— Ти не можеш зникнути, без тебе цей світ для мене буде сірим та жорстоким, не роби нічого поганого. — Я поклав руку на двері та легенько стукнув по ним, стиснувши кулак.

Сайорі нічого не відповіла, я лиш почув шурхіт одягу за дверима, потім вона видохнула декілька разів та затихла на якусь маленьку мить.

Довго чекати не довелося, дівчина все ж відчинила двері та наскочила прямо на мене, я відступив на крок чи два та оглянув її. Вологе фарбоване волосся, футболка майже до колін та шкарпетки з котами лише додавали абсурду до нашої ситуації, проте в свою чергу Сайорі не оглядала мій одяг, вона дивилася прямо мені в очі, ніби очікуючи, коли я вже піду та залишу її в спокої.

— Я вже сказала, можеш йти, я не ображаюся. — Її слова казали зовсім про інше, невідомо, що саме вона робила у ванній, проте залишки макіяжу почали стікати по щокам, створюючи чорні доріжки по всьому обличчі. — Я тобі не потрібна, чого стараєшся? 

Сайорі витерла сльози футболкою та промайнула повз мене до своєї кімнати, де швидко змахнула всі залишки паперів на столі в шухляду, потім знову повернулася до мене та тримаючи руки на столі почала повільно сповзати на підлогу.

— Чому? Я же весь час поруч, ми виросли разом, ти – мій єдиний промінь життя в цьому світі, я постійно намагаюся бути ближче, бо тільки так почуваюся живою. — Дівчина опинилася на підлозі та обійняла власні ноги. — І отримую удар в саме серце від тебе, прямо перед твоїм батьком. 

Я почувався жахливо, проте радий знову бути знову поруч з нею, так ситуація здавалася більше контрольованою, хоча б ілюзорно. Мій погляд весь час стрибав по Сайорі, вона сиділа під вікном, з якого бив яскравий промінь вуличного освітлення, мокрий макіяж та неохайне волосся надавали їй особливого та незвичайного вигляду, більшість часу моя подруга була ідеальною ззовні, ніхто не міг сказати, що вона виглядає погано чи навіть посередньо.

За бажання вона б легко опинилася на негласній посаді “королеви” школи та могла б крутити мізки всім хлопцям навколо, проте обрала тихе, навіть дещо самотнє життя, яке розділяла поруч зі мною, кожне нове вбрання, кожен образ був створений спеціально для мене, проте я не помічав цього роками, або забороняв це робити внутрішньому собі спеціально.

Її врода пасує до дещо дитячої та наївної сутності, навколо точно вистачає дівчат, які обійдуть її за розміром жіночих принад чи за зростом, проте тут і зараз вона ідеальна в собі, ідеальна для мене. Мені стало незручно стояти посеред кімнати, то ж я обережно наблизився до вікна та опинився прямо перед Сайорі, її обличчя було приховане між ногами та тілом, а руки закривали коліна.

— Дай мені лише один шанс, я хочу щоб ти мені повірила. — Я м’яко взяв її за плече однією рукою, а іншу поклав на руку. — Я не помічав все те, що ти робила для мене роками, навіть скоріше був занадто наляканим та розгубленим всередині душі, щоб помітити та весь час лише намагався зберігти все так, як воно було, але результат став відомий нам обом. — Поки я говорив, Сайорі просто дивилася на мене, між нами знову утворився крихкий зв’язок. — Я не знаю що ти відчуваєш, не можу знати точно, але здається знаю, що тепер насправді відчуваю. — На цьому моменті дівчина змінила позу та сховала під себе ноги так само, як і я. — Сайорі, я кохаю тебе, по справжньому. 

Я відпустив ці слова на диво легко, але ще легшим було перевтілення дівчини назад у життєрадісний стан, вона ніби пружина відскочила з місця, на якому сиділа та притиснула мене до столу, через що я вдарився потилицею та зашипів від неприємного імпульсу, що пройшовся по тілу.

— Дякую, тільки обіцяй, що не підеш від мене. — Голос Сайорі був дещо хриплим, проте зберігав все ту саму манеру та тон мовлення. 

— Ніколи. — Підтвердження від мене не змусило чекати.

— Ніколи. — Сайорі повторила за мною, а потім простягнулася ще ближче до мене, я відчув, як тепле повітря від її подихів розходиться по обличчю та шиї.

Тремтячою рукою я відкинув її вологе волосся в різні боки, на світло виступило трохи бліде обличчя моєї подруги, сліди від макіяжу разом з покусаними губами та червоним носом створювали дуже дивну картину, вся ситуація здавалася мені ніби її витягли прямо з романтичної манги, але тепер це була наша історія і тільки нам нею керувати.

— Все ж твій батько вгадав. — Дівчина на мить посміхнулася, а потім наблизилася до мене впритул та поцілувала. На ці миті моя свідомість затьмарилася, в кров ніби вкинули посилену дозу гормонів, ми просто сиділи, втративши рахунок часу та відчуваючи момент, поки обидва не впали на підлогу, через що я вже в друге вдарився головою та повернувся до реальності.

— Вечеря. — Це слово виявилося першим, яке я зміг згадати, дивлячись на Сайорі, що сиділа на підлозі поруч, закриваючи своїм силуетом світло з вікна. 

— Якщо ти вже запрошуєш, доведеться піти. — Посміхаючись, вона намагалася витерти обличчя серветкою, яку знайшла поруч.

— Дай мені. — Я обережно забрав з її руки серветку та почав витирати доріжки від слід, змішаних разом з макіяжем. Швидко впоравшись з її обличчям, я помітив футболку, що була повністю забруднена плямами. — Так не підійде, доведеться знайти щось інше. — Без особливих думок я поклав руки на Сайорі та почав стягувати футболку через її голову, вона лиш засміялася, а потім зробила жалібний звук та відштовхнула мене.

— Ми зустрічаємося лише 10 хвилин, а ти одразу до справи, ще й руки холодні, дурник.

***

Після цього ми ще довго займалися дурницями, намагалися підібрати одяг та зробити новий макіяж для Сайорі, тоді я гадки не мав, скільки пішло часу, проте того вечора ми так і не влаштували спільну вечерю, коли Сайорі прийшла, батьки вже давно вклалися спати. Наступного тижня батько знову полетів до США, а матір як завжди майже не зустрічала мене через навантажений графік на роботі, щоправда справи в нас з Сайорі пішли в гору, кожного дня після школи ми тільки й робили, що ходили по цікавим місцям чи закладам, проводили час разом, вона часто приходила до мене з ночівлею, щоб не скучати наодинці в своєму домі, в приблизно такому режимі пройшов весь час до Нового Року, напередодні якого мої батьки знайшли цілий тиждень, щоб побути з родиною.

***

— Я сподіваюся, що ти передав їй наше запрошення вчасно, так? — Батько сидів за своїм ноутбуком, вчергове виконуючи якусь термінову роботу. 

— Так, я запросив Сайорі ще в останній день школи, як ви обидва і просили, вона повинна прийти. — Сказав я, заспокоюючи батьків, які вже почали іронізувати про те, що друга спільна вечеря теж може не здійснитися.

Я був впевнений, що все добре, проте навіть найменша ймовірність якогось інциденту викликала в мене бажання піти та впевнитися в усьому самостійно, в кінці кінців саме це й довелося зробити.

— Я піду й перевірю, що там, хай це не дуже культурно. — Миттю опинившись біля вхідних дверей, ніби мені був потрібен формальний дозвіл батьків, я одягнув куртку з черевиками та вискочив на вулицю, навколо активно сніжило, холодний вітер майже змусив мене повернутися, але я твердо вирішив слідувати власним думкам.

Через десяток пройдених метрів я опинився прямо перед дверима домівки Сайорі, далі була черга за знайомим алгоритмом: кнопка, повторити, стукіт. Після перших двох пунктів мого плану нічого не відбулося, тому без зайвих думок я вже зібрався добряче гепнути по дверям, але хтось підійшов до них та швидко відчинив.

— Що ти влаштовуєш? — Незадоволеним тоном сказала жінка, дещо нижча зростом, вочевидь, мама моєї дівчини.

— Мам, хто прийшов? — З глибини домівки почувся добре знайомий, такий близький та вже навіть рідний голос. 

Жінка обернулася та відкрила двері ще більше, що дозволило мені побачити більшу частину першого поверху. На сходах стояла Сайорі, її вбрання було надзвичайно гарним та вишуканим – сукня червоного кольору з різноманітними прикрашаючими елементами, схоже це одна з колекції матері, напевно вона дала її спейвально з нагоди різдвяної зустрічі 

Я привітався та зайшов усередину, Сайорі підійшла ближче та обійняла мене, я відчув стійкий запах невідомого мені раніше парфуму, який з кожною секундою розповсюджувався по моєму одягу, дівчина відпустила мене та подивилася на свою маму з наміром щось пояснити

— Не роби з себе дитину, все й зрозуміло, якби це був не він, я б не те що здивувалася, а скоріше розчарувалася. До того ж, для друзів так не вдягаються, дорогенька. — Старша жінка виглядала розслаблено, наче зовсім не переймалася за свою доньку, хай це через те, що ми знайомі багато років чи через беззаперечну репутацію моєї родини.

— Тоді ми підемо, як і домовлялися. — Сайорі швидко поцілувала матір у щоку, а потім так само невимушено взяла мене за руку, разом ми вийшли за двері на застріч снігу та вітру.

— Стоп, стоп, стоп, як я перейду дорогу? — Дівчина в мить зупинилася та потягнула мене назад до дверей, які вже були зачинені, потім подивилася на свої ноги та з з хитрою посмішкою застигла в очікуванні моєї відповіді.

Справді, її взуття не відрізнялося за вишуканістю від одягу, чергові туфлі з колекції мами пасували зовнішності Сайорі, проте ніяк не підходили погоді на вулиці. Ми на секунду застигли біля входу, але потім до мене нарешті дійшло, на щось весь час натякала дівчина – я обережно взяв її під на руки та намагаючись не впустити переніс через вологий асфальт.

На дверях мого дому висіли новорічні прикраси, вони явно сподобалися Сайорі, бо вона не могла відірватися від них декілька хвилин, а кожного разу коли я нагадував про те, що хочу всередину, вона просила ще трохи часу, щоб погратися з іграшковим котом.

Коли ми нарешті потрапили всередину, нас зустрів мій батько, що одразу почав сипати компліментами в адресу Сайорі, так продовжувалося до моменту, поки з другого поверху не з’явилася моя мама разом з невідомою коробкою за спиною, вона підійшла достатньо близько до нас обох і тільки потім дістала її попереду себе, це виявилася дещо стара на вигляд фіолетова скринька.

— Це дуже важлива річ, можна сказати сімейна реліквія, що переходить від однієї жінки в нашій родині до іншої, я звісно біжу поперед подій в цьому плані, але я справді хочу, щоб ти вдягнула це для сьогоднішнього вечора. — Сайорі невпевнено відкрила скриньку та дістала з неї золоте намисто неймовірної краси, по всій прикрасі відблескували сапфіри, по центру намиста знаходився великий цільний елемент, що нагадував за формою бантик.

— Ви впевнені? Я не можу просто так взяти це, ніби якусь іграшку. — По виразу обличчя дівчини було зрозуміло, що вона вражена до глибини серця, але не може так швидко все прийняти.

— Ти пройшла складний та довгий шлях не просто так, не бійся і не сумнівайся, люба. — Моя матір дістала намисто та допомогла правильно надягти його, після чого відступила в бік та підштовхнула мене до Сайорі.

Батьки стояла з одного боку зали, а ми вдвох стояли з іншого, здається, вони були по-справжньому раді за нас – батько як завжди зухвало посміхався, а матір лиш задоволено дивилася на нас, ніби ми нарешті досягли того, чого вона так давно чекала

Я в свою чергу лише чекав, коли вже нарешті цей незручний формальний момент завершиться і ми зможемо насолодитися компанією родини в цей зимовий вечір перед Новим Роком

Сайорі потягнула мене за рукав та повільно прошепотіла на вухо: — Пташки більше не сумні