З записів

Пустеля. Мабуть, пересічна людина назвала б це місце пусткою, але це було б недоречно. Деінде все ще проглядалися сутінкові вогники людських стоянок (важко це назвати поселеннями). Адже в цьому випаленому краї фактично неможливо постійно жити на одному місці. Тут не було ні родючих земель, ні великих рік які могли б прогодувати ціле село. Та й мабуть, люди вже давно забули що таке родючі землі. Це покоління не знало ні сапи, ні плуга. Жили вони переважно з ловлі малих пустельних гризунів та риби в настільки тоненьких річках, що здавалося ніби більшість води випарувалася під палким пустельним сонцем. Але вдачу вони мали добру та навіть відчужені спільноти добре ладнали одне з одним. Здавалось все мало бути навпаки, однак ці люди були цілком задоволені своїм скромним життям.

Подейкують, що десь далеко існує місто, що люди там ніколи не страждають від спраги. І знають таємниці яких жодна людина пустелі ще не чула. Люд зве його просто “Вересень” як осінню пору року. Хоча в цій пустелі немає навіть такого поняття як зміни пір року. Сонце палить тут всіх однаково і подекуди небо нагороджує пустку дощем або мілким градом. Народ радіє цьому та вважає це за добрий знак. Місцеві добре навчилися передбачати такі знаки, та мають навіть щось на кшталт календаря дощів. Тут вважають за погану прикмету якщо власне дощ та “день дощу” не збігаються. Але народ вони не забобонний так що це радше страшилка для дітей та ще один привід для старих, щоб побурчати.