Старі влоги

Рома задумливо перегортав галерею свого телефону. «Треба нарешті почистити її», – подумав він і почав видаляти безліч непотрібних фотографій: різні рахунки, чеки, розмиті зображення, на яких важко щось розібрати. Раптом він зупинився, його погляд привернув альбом із позначкою “червень 2021”. Серце стислося від сумної ностальгії, згадуючи ті часи, які вже не повернути. Це було літо, що залишилося в його пам’яті яскравим спалахом, сповненим моментів, які здавалися тепер далекими й незворотними. На екрані з’явилася купа фотографій і відео, які Рома робив особисто, багато з тих відео він вставляв у свої старі блоги. Кожне зображення, кожен кадр повертав його в ті дні, викликаючи легкий сум.
Він натиснув на одне з десятихвилиних відео.

* * *

– Це влог у Романа, і ми в Чернігові! – поблизу почувся радісний вигук Шумко і він без церемонно вліз у кадр, – боже люди, ну подивіться яка тут краса! – Роман перевернув камеру телефону показуючи живописний парк. Вони йшли алеями, обсадженими старими деревами, які створювали приємну тінь. Парк був добре доглянутий, з численними квітковими клумбами, а на фоні чути було тихий плескіт води з невеликого фонтану.
Рома злегка посміхнувся, знімаючи, як Валік і Костя йдуть разом попереду, трохи відокремившись від решти компанії. Вони виглядали затишно і розслаблено, обмінюючись жартами і посмішками. Роман іноді помічав, що вони проводять багато часу разом, але це можна було пояснити простою дружбою, бо з Шумко він теж проводив багато часу, але між ними була тільки дружба.
Рома помітив, що вони часто шукають один одного поглядом і, здається, розуміють один одного з півслова (це стало зрозумілим ще коли вони почали грати разом в “інтерв’ю”), але він покривав всі думки про те що його друзі-колеги ближче одне одному чим здається.

* * *

Рома закрив відео, не дійшовши до кінця, адже спогади стиснули його зсередини, болісно стискаючи серце. Хто б міг подумати, що майбутнє буде таким непередбачуваним? Рома уже збирався закрити галерею, але вона, немов зловісний привид, не відпускала його, примушуючи залишитися та переглядати інші відео, а також занурюватися в старі фотографії.
Він сидів у темній кімнаті, лише екран телефону висвітлював його обличчя. Він перегортав відео одне за одним, і кожен кадр тягнув за собою хвилю спогадів, які він давно намагався залишити позаду. «Червень 2021», «Львів», «Чернігів» — кожен альбом був як машина часу, повертаючи його в ті моменти, коли все здавалося простішим. Тоді ніхто з них не задумувався, що щось зміниться.

Ось вони на вокзалі, чекають на потяг після концерту. Рома тоді, як завжди, тримав камеру, ловив випадкові жарти, абсурдні коментарі. Валік сидів на лавці поруч із Костею, здавалося, обговорювали щось незначне. Всі виглядали виснаженими, але задоволеними. Роман не знімав довго, але тепер цей короткий момент здавався йому особливо важливим. Дивно, як прості речі залишають найбільший відбиток — не виступи, не шоу, а саме ці тихі хвилини між ними.

* * *

Рома затримав погляд на відео, в якому вони знову сидять в невеличкій кімнатці, ну звісно, як можна забути її, гримерка де вони сиділи перед і після зйомок шоу. М’яке освітлення лампи ледве осяювало кімнату, відбиваючись від скляних пляшок та облич, розслаблених від алкоголю та сміху. Грала музику, якась класична, котра взагалі не підходить до їх не інтелігенських посиділок. Шумко в кадрі не було видно, але прекрасно чувся його бас котрим він щось наполегливо доказував Валіку, але тому, судячи з його обличчя, набридло слухати Вову.
На екрані Костя, трохи почервонілий від випитого коньяку, нерішуче підняв очі на Валіка, який стояв поруч і, посміхаючись, простягнув йому руку.

— Давай потанцюєм, розбавимо цю нудну вечірку, — неголосно сказав Валік, а Костя, ніби тільки-но втягнутий в мить, взявся за його руку. Їхні пальці зімкнулися, і на мить вони опинилися наодинці, не зважаючи на сміх та голоси навколо.

Музика затихла, але Рома чув, як в кадрі починала грати нова пісня — “Коко Шанель” від “Океан Ельзи”. М’які акорди, тепер уже трохи приглушені, стали ідеальним фоном для їхнього незграбного, але повного щирої теплоти танцю. Валік обережно обхопив Костю за талію, притримуючи його так, щоб той не втратив рівноваги. Костя засміявся, відкидаючись назад, довіряючи цьому прихованому під напівжартівливим жестом почуттю, яке він не наважувався висловити.

Їхній танець виглядав випадковим, але кожен рух приховував більше, ніж міг здатися на перший погляд. Валік м’яко вів Костю, підштовхуючи його вперед, а Костя, трохи затинаючись, піддавався, роблячи невпевнені кроки, ніби боявся наступити на чужий простір, але в той же час не бажав зупинятися. Вони дивилися один на одного, і на мить здавалося, що весь світ зник.

Рома, який стояв із камерою, усвідомив це теж. Він помітив, як погляди друзів перетворилися із веселих на задумливі, як пальці змикнулися міцніше, як обидва залишили позаду гучні слова і жарти. Між ними, здавалось, зароджувалося щось незриме, щось, що тільки вони могли зрозуміти.

Коли приспів “Коко Шанель” нарешті закінчився, Валік ледь помітно зітхнув, ніби щось втрачав, але не відпускав Костю, а лише плавно зупинив їхній рух. Тепер вони стояли мовчки, Валік тримав руку на його плечі, а Костя, злегка усміхаючись, дивився на нього з таким теплом, якого до сьогодні Рома не помічав у нього.
Відео закінчилося на моменті того як Шумко відібрав у нього телефон, мабуть тоді він випадково натиснув кнопку “стоп”, а будучи п’яним – цього ніхто не помітив.

* * *

Він перегортав далі. Відео з нічного готелю після чергового туру. Камера ковзала по кімнаті, захоплюючи короткі фрагменти розмов. Валік знову жартував, Костя слухав, як завжди, з тією своєю ледь помітною усмішкою. Тоді Роман цього не помічав, але тепер, коли він повертався до цих моментів, йому здавалося, що між ними завжди було щось інше — щось, що залишалося поза кадром.

І знову спогади, накладені один на одного, почали переплітатися. Він згадав, як після чергового концерту вони всі пішли на вечерю. Нічого особливого, звичайний вечір у ресторані після виступу. Валик і Костя сиділи поруч, їхні розмови з іншими учасниками шоу були звичними, легкими. Але тепер, коли Рома прокручував ці сцени в голові, він помічав, як вони обмінювалися короткими поглядами, як Костя тихо слухав Валіка, ніби той говорив щось лише для нього, навіть якщо це було частиною загальної розмови.

Здавалося б, нічого особливого — звичайні моменти з поїздок. Але тепер, коли минув час, кожен дрібний жест, кожен погляд виглядав зовсім інакше. Рома не міг сказати, чому ці деталі його так зачепили. Можливо, це було лише ностальгією за тим, що вже не повернути. А можливо, в цих спогадах дійсно було щось більше, щось, чого він тоді не помітив.
Закриваючи галерею, Рома відчув тягар минулого, який тиснув на нього зсередини.