Спокій

Стоючи на краю ліса глибокої ночі, було важко стриматись і не дивитись довкола. Земля усипана пожовклим листям і сухою травою, з легким шаром снігу. Зранку можна чекати кучугури, які вкриють рослинність своєю білою ковдрою. Темне небо, на якому по черзі починають з’являтися яскраві зірки. Здається, сьогодні природа особливо постаралася вразити своєю красою, і їй би це вдалося, якби не людина, що стоїть переді мною.

Можливо вона не богиня, можливо не найпрекрасніша на світі, але вона справжня, постійна і дозволяє дивитись на неї до тих пір, поки мої очі не осліпнуть. І я не була би проти такої перспективи, втратити зір від краси прекрасної діви, що немов мавка зачарувала моє серце і думки. Я хочу сказати мільйон слів, поклонитися, восхвалити, показати всю прихильність, що схована так глибоко в моєму серці. Довести діями, віддати кожну секунду свого життя, кожну свою посмішку і сміх, всі обійми і поцілунки.

Здається, вона навіть не проти. Здається, я маю шанс назавжди отримати її серце. Її очі, які дивляться так глибоко в мою душу, ніби бажаючи побачити всі кольори і відтінки, які я ховаю в себе. Її посмішка, така гарна і тепла, немов зима за вікном теплої хати. Її постава, вона ніби може взлетіти далеко в небо без жодних зусиль. Її руки, виглядають такими м’якими… Чи можу я спробувати перевірити? Чи дозволить торкнутися її бездоганної шкіри?

Я слабко і трусливо простягаю свою тремтячу руку, сподіваючись отримати шанс. Вона ніжно бере мене за пальці. Мій світ зупиняється. Я дивлюся на наші з’єднанні руки, досі надто боючись навіть спробувати поворухнутись. Але діва слабко тягне мене до себе, змушуючи мене зробити пару кроків вперед. Тепер ми близько, можливо, навіть близько, щоб це здавалося чимось звичайним, якоюсь зумовленою необхідністю. Я несміливо підіймаю свої очі на її обличчя.

О, чорт… Зблизька я можу побачити кожен дюйм її шкіри, кожну маленьку деталь її обличчя. Здається, вона трохи нижча за мене. Я тихо бурмочу собі під ніс, сама не розуміючи що саме. Але її ніжний дотик до моєї щоки змушує мене замовкнути, допомагаючи перестати позоритися. Я дивлюся на неї, невпевнена і налякана, можливо я лише перебільшую, можливо моє почервоніле обличчя змушує її вважати що я хвора абищо. Так, я точно нездорова, але навряд це стосується температури мого тіла.  Знову відкриваю рот, бажаючи сказати стандартне “Я впорядку”, і плювати наскільки брехливо це буде виглядати. Я зариваюсь ще глибше у свої думки та переживання, боючись зруйнувати цей особливий момент, але її тихий голос змушує підняти очі на це янгольське обличчя, яке знаходиться майже небезпечно близько до мого.

— Чи можу я поцілувати тебе?

Перші пару секунд я дивилась на неї як баран на нові ворота, забувши всі існуючі мови. Поки до мене не дійшов сенс її слів. Невже?… Невже я маю цей шанс? Вона дійсно дозволила мені? О чорт… Невже я заслуговую? Я знову переводжу свій погляд на її губи, підняті в ніжній і заспокійливій посмішці. Потім її очі, які м’яко сяють, терпеливо чекаючи поки мій відключений мозок зможе дотямити її питання. Я сподіваюся сказати, перепитати, упевнитись. Але мої губи не слухаються мене, язик відмовився навіть намагатися поворухнутися, голосові зв’язки забули суть свого існування. Я вирішую просто повільно і невпевнено кивнути. Здається, дівчина вагається. Невже я не показала достатньо бажання? Невже моя згода недостатньо щира?

Я вирішую обережно обхопити її вільну руку своїми тремтячими пальцями, намагаючись видавити з себе хоч якусь подобу посмішки. Це спрацьовує, дів повільно підіймається на носки. О чорт… Чому це так мило виглядає? Чи варто мені нахилити голову? Або присісти? Ні, маячня. Тоді можливо варто спробувати обійняти її? Але її тіло виглядає надто тендітним, чи не зламається воно від вітру, не кажучи про мої руки? Судорожно обдумуючи свої безглузді питання, я не помічаю як близько вона до моїх губ. Поки я не відчуваю легкий дотик.

Ні, це не феєрверк, ні, це не вибух емоцій, не зграя метеликів у животі. Нічого з цього, нічого з того що описують в книжках. Це спокій. Усі мої думки вивітрились тільки від легкого, майже примарного дотику її губ до моїх. Вона чекає, не рухається, знову терпеливо даючи мені час зібратися. Але зараз в цьому немає сенсу, я не відчуваю нічого яскравого, нарешті. Мені хотілося цього ніжного, всепоглинаючого почуття спокою. Ніби ліс довкола тепер лише за вікном уявного теплого будинку, де ця дівчина повільно цілує мене, а збоку від нас хату обігріває легке вогнище у каміні.

Я повільно відповідаю, даючи дозвіл на щось більше. Обережно відпускаю її руку, тепер обіймаючи її тулуб. Лише легкий дотик, лише ніжний і заспокійливий обхват, прямо як її поцілунок. Вона повністю приймає мене, кладучи свою тепер вільну руку на мою другу щоку. Це приємніше ніж я коли-небудт сподівалась. Я заплющую очі, намагаючись повторити її рухи, показати всю свою любов і прихильність, я вірю вона зможе мене зрозуміти. Якщо вона подарувала мені спокій лише одним дотиком, то точно знає мене зсередини, можливо навіть більше, ніж я сама. Я відчуваю її посмішку крізь поцілунок, і нарешті наважуюся обійняти її міцніше, бажаючи відчути ближче.

Сподіваюся, цей спокій триватиме довше, ніж ця єдина мить нашого життя.