Мить довжиною у вічність

Життя досить непередбачуване. Сьогодні ти працюєш у хорошій компанії, розвиваєшся у своїй справі та починаєш жити в одному будинку з коханою людиною, а завтра все це зникає за секунду.

Стайлз ніколи не думав, що все його життя може зруйнувати те, що здавалось неможливим у 21 сторіччі.

Війна.

Він нарешті отримав посаду в компанії, до якої мріяв потрапити, почав отримувати хорошу зарплату після важких років студентства, з’їхався з Дереком. Вперше за кілька років він відчув себе щасливим.

І в один день це просто забрали. 

Стайлз прокинувся о 5 годині ранку від вибухів десь далеко й одразу підскочив на ліжку, однією рукою намагаючись знайти телефон. Якби не новини останніх днів, він би продовжував спати, але зараз у глибині душі він уже зрозумів: почалось.

Дерек почав ворушитись, за звичкою захотівши обійняти Стайлза, але відчув порожнечу і відкрив очі.

— Що сталось? — сонно запитав він.

Стайлз нічого не відповів, читаючи новини і відчуваючи, як всередині все холоне. 

— Почалась війна, — нарешті тихо промовив Стайлз. — Що будемо робити?

Він повернувся до Дерека, відчуваючи себе як ніколи загубленим. Вперше він зовсім не знав, як діяти — бігти чи краще залишатись на місці.

Стайлз знав лише одне — життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Наступні кілька годин були найбільш дивними за всі його двадцять п’ять років. Дерек одразу вирішив їхати до заміського будинку їхніх друзів, де точно мало бути спокійніше, а Стайлз мовчки робив те, що йому казали — збирав речі, продукти, одночасно читаючи новини.

Вперше в житті у нього взагалі не було думок і почуттів. Просто порожнеча всередині, яка з кожною секундою тільки розросталась.

Виїхати не вдалось — друзі повідомили, що виїзди перекриті, тому краще залишатись вдома або навіть спуститись в підвал, незважаючи на те, що тоді ще слабо вірили про масові обстріли.

Як же всі помилялись.

Вони з Дереком вирішили, що поки що краще залишитись в квартирі і дивитись по обставинах — спускатись в укриття зовсім не хотілось, де зібралась велика кількість людей та не було гарантій, що їх просто не завалить.

З друзями вони підтримували зв’язок, але це було проблематично, оскільки зв’язок зник майже одразу і зідзвонюватись вдавалось лише один або два рази на день, при цьому знаходячись на вулиці, бо тільки там можна було спіймати мережу.

Так минуло три дні.

Вибух. Ще один. Стайлз підскочив на своєму імпровізованому ліжку на підлозі в коридорі, на якому спав усі ці дні. У цю ж секунду він почув звуки винищувача зовсім близько.

Серце глухо почало відбивати удари, а руки тремтіли. Паніка почала захльостувати з головою, і Стайлз був готовий схопитись і бігти куди завгодно. У цей момент він відчув дотик до своєї руки, страх трохи відступив. Стайлз повернув голову ліворуч та подивився на Дерека, який лежав поруч.

— Все буде добре, — тихо сказав той. Крізь темряву Стайлз насилу міг розгледіти його обличчя, але теплу усмішку побачив і відразу ж стало трохи спокійніше.

— Вони поруч, — так само тихо відповів він.

Дерек теж сів та притягнув Стайлза до себе, щоб обійняти. Він провів рукою по спині кілька разів, і незважаючи на шум ззовні, Стайлз відчув, як всі страхи відступають. Замість них з’являлось таке знайоме відчуття теплоти й спокою, які були завжди поруч з Дереком.

Кілька хвилин вони просто обіймались, а коли стало трохи тихіше, Дерек першим відсторонився, підвівся і зайшов у кімнату, щоб підійти до вікна.

— Обережніше, — попросив його Стайлз, встаючи за ним слідом.

Дерек відкрив вікно та визирнув назовні, намагаючись розгледіти хоч щось у темряві.

— Нічого не видно, — промовив він. — Підозріло тихо.

Стайлз не встиг нічого сказати, спершу він побачив спалах десь зовсім поруч, а після пролунав такий гучний вибух, що на мить йому здалось, що він більше ніколи не буде чути.

Дерек опинився біля нього за мить, схопив за руку і потягнув у коридор, ніби це могло врятувати у випадку влучення ракети в будинок.

Після цього запанувала тиша, було чути тільки звук їх дихання. 

— Як ти? — Дерек схвильовано розглядав його обличчя. Стайлз лише посміхнувся, показуючи, що з ним все гаразд, і тільки зараз помітив, як міцно вчепився в руку Дерека.

— Я думаю, ми можемо повернутись в кімнату і подивитись, що сталось, — не чекаючи відповіді, він зайшов усередину і повільно підійшов до вікна, щоб зрозуміти, що ж трапилось.

Недалеко щось горіло, але розгледіти що саме було важко через темряву, скоріше за все, влучили в один із сусідніх будинків. Стайлз зрозумів тільки одне — їх вікна дивом залишились цілими.

— Ми повинні піти вранці, — раптово прозвучало з боку дверей, Дерек все ще був у коридорі, тому Стайлз не міг розгледіти вираз його обличчя. — Тут небезпечно.

— Але куди? — Стайлз не хотів йти. Цей будинок був дуже важливим для нього, саме тут він провів найкращі дні свого життя і навіть зараз почувався більш-менш спокійно. Йти в невідомість йому хотілось найменше, враховуючи те, що ситуація в місті явно була не з найкращих.

— Нам потрібно вибиратись звідси. Для початку спустимось в підвал, подивимося, що там, а далі вирішимо, — Дерек, нарешті, зайшов і опустився на ліжко.

— Там може бути ще гірше, — спробував заперечити Стайлз, але його перебили.

— А тут у будь-який момент ми можемо загинути, зараз ми вже побачили, що вони стріляють по будинках. Я не хочу піддавати нас такому ризику.

Стайлз лише зітхнув. Він розумів, що Дерек правий, але йти було занадто страшно. Вони не знали, що їх чекає в іншому місці.

— Стайлз, — тихо покликав його Дерек, мабуть, помітивши, що хлопець почав випадати з реальності. — Йди сюди.

Стайлз послухав його прохання й сів поруч на ліжко, притулившись до нього.

— Мені теж страшно, але ми не можемо залишатись тут, — тихо промовив Дерек. — Ми повинні дізнатися про безпечні виходи з міста.

— Ти хочеш поїхати? — Стайлз різко повернувся в його бік.

— Немає іншого вибору.

Стайлз похитав головою:

— Я не хочу. Тут мій дім, моє все, — він не встиг договорити, Дерек м’яко торкнувся його руки і переплів їхні пальці.

— Я теж не хочу, але тут дуже небезпечно. Я не збираюсь втратити тебе через те, що був прив’язаний до дому, — Дерек рідко виглядав таким серйозним, і по його вигляду Стайлз міг сказати, що той вже все вирішив. — Зараз нам потрібно зібрати всі необхідні речі, щоб вранці спуститись вниз.

— Давай ще трохи так посидимо, — попросив Стайлз. Він не міг знайти в собі сили одразу встати і почати збиратись. Думка, що він може поїхати назавжди, змушувала збиватись дихання, а паніка вже була готова накрити з головою.

— Все буде добре, — Дерек обійняв хлопця, і від його низького голосу всередині у Стайлза знову з’явилось відчуття теплоти. Він зосередився на своєму диханні та ритмі серця Дерека, уявляючи, що зараз звичайна ніч, а завтра настане ранок, коли все буде як завжди.

За відчуттями пройшло всього п’ять хвилин, коли Дерек відсторонився і сказав:

— Час збиратись.

Стайлз назавжди запам’ятав момент збору. Він не знав за що братись, які речі йому потрібні і як зібрати все їх життя в одну валізу. Фотографії, блокноти, ноутбуки, де зберігалось все важливе — хотілось забрати з собою все, але місця було дуже мало.

Раніше йому завжди подобались моменти збору кудись — вони досить часто з Дереком їздили в подорожі. Передчуття, радість і очікування чогось хорошого — такі відчуття були у Стайлза, коли збирався у поїздки.

Але зараз були тільки відчай та страх. Вони йдуть у невідомість і, можливо, більше ніколи не побачать свій дім.

Стайлз насилу стримував сльози, розуміючи, що часу і так мало, а розум має залишатись холодним. Тим більше, Дерек був спокійним, складаючи продукти та аптечку.

Дуже складно було дивитись на їх дім, який вони облаштовували з такою теплотою, переїхавши сюди всього рік тому. Він був невеликим, але дуже затишним, кожна річ мала своє місце, створюючи комфорт, а тепер все це потрібно було залишити та піти в невідомому напрямку, тому що в їх країну прийшла війна.

Стайлз ніколи б не подумав, що колись на своєму досвіді відчує те, що бачив тільки у фільмах. Але тепер виживання без електрики, води та  зв’язку, які зникли майже одразу, під звуки пострілів, стали його повсякденністю. Пройшло всього кілька днів, а він вже божеволів, хотілось лише, щоб все якомога швидше закінчилось, тому що страх за життя виснажував настільки, що груди постійно стискало від болю, а руки тремтіли.

Він ніколи не подумав би, що може відчувати такий страх, на рівні інстинктів, коли інші почуття просто зникають. Світ звужується до простого вижити і більше нічого не важливо.

Зараз же Стайлз відчував тільки спустошення. Він дивився на свої речі і не знав, як йому жити далі. Відчуття, що він йде надовго, не хотіло його залишати, тому ставало ще гірше.

— Ми повернемось, — пролунав голос Дерека ззаду, і через секунду він обійняв Стайлза зі спини.

— Коли? — прошепотів той.

Дерек лише зітхнув. Тепер ніхто не знав відповіді на це питання. Їх місто перетворювалось на руїни, і тепер ніхто не міг бути впевненим, що буде куди повертатись.

Це було найважчим усвідомленням — що дім може бути знищено. Від цього болю Стайлзу було нічим дихати, хотілось лягти, заплющити очі та прокинутись в іншій реальності.

— Скоро світатиме, давай трохи поспимо, перед тим як виходити, — запропонував Дерек, ніби почувши його думки. Розуміючи, що поки тихо, потрібно скористатись можливістю, Стайлз погодився.

Не змовляючись, вони залишилися в кімнаті, щоб, можливо, востаннє поспати на своєму ліжку.

Цього року Різдво було особливим. Можливо, справа була в тому, що вони з Дереком вперше святкували його в цій квартирі, але Стайлз, нарешті, відчув ту дитячу радість перед святом, яку вже давно забув.

— Про що думаєш? — запитав Дерек, спостерігаючи за ним. — Ти так усміхаєшся.

І правда, Стайлз дійсно усміхався, думаючи про те, що зараз відчуває щастя, за яким всі так женуться.

— Радий, що тут з тобою, — просто відповів він, знаючи, що Дерек зрозуміє.

Той посміхнувся у відповідь:

— Я теж.

— Цей рік був складним, — через кілька хвилин мовчання промовив Стайлз. — Але зараз мені здається, що це того варте.

Він мав на увазі їх переїзд, його нову роботу та інші моменти, які привели їх туди, де вони були зараз. Не завжди було легко, але вони впорались.

Цього року вони обоє працювали дуже багато, щоб мати можливість придбати квартиру в рідному місті і облаштувати її. І восени їхня мрія здійснилась, здавалось, що тепер попереду тільки хороше.

— Так, — кивнув Дерек. — Головне, що ми разом.

— Так, разом, — прошепотів Стайлз, дивлячись на ялинку і сподіваючись, що цей момент триватиме, як мінімум, вічність.

— Стайлз! Вставай! — зі сну його вирвав переляканий голос Дерека. Він ніби все ще знаходився там, у тому моменті два місяці тому, але реальність швидко нагадала про себе — він почув вибухи вдалині, які наближались. — Час йти, сьогодні вони щось дуже агресивно стріляють по місту, — вперше Дерек виглядав переляканим, і це змусило Стайлза швидко піднятись на ноги. 

Він кинув погляд на вікно, але не зміг розгледіти сусідні будинки через те, що йшов сніг. Такий сильний, що нічого навколо не було видно. На мить Стайлз випав із реальності, завмер біля вікна й дивився на пролітаючі сніжинки, вкотре сподіваючись, що все це просто сон.

Вибух зовсім поруч нагадав йому, де він і що має робити.

Наступні години для Стайлза пройшли ніби в тумані. Ось вони швидко перекусили печивом, перевірили, щоб у квартирі все було вимкнено, хоча світло, вода та опалення зникли ще кілька днів тому та вийшли на вулицю.

Було тихо. Неприродна тиша тиснула на вуха, від неї хотілось сховатись. Навколо не було нікого, тільки вони й сніг.

Але це тривало недовго. Наступний вибух змусив їх побігти в напрямку підвалу, сподіваючись, що там хтось є.

Їм пощастило, біля входу стояли люди і, здається, готували на багатті в казані. Стайлз навіть зупинився, не вірячи своїм очам, у нього все ще не вкладалось в голові, що таке життя тепер стало нормою — порожні вулиці, біля під’їзду люди готують їжу на багатті з дерев, розрублених неподалік, а на тлі лунають вибухи від бомб.

Тим часом Дерек підійшов до сусідів та почав щось їм говорити, іноді показуючи на Стайлза. Ті лише кивали і посміхались, щось відповідаючи. Стайлз продовжував озиратись, помічаючи, що в багатьох будинках навколо вже немає вікон через вибухову хвилю.

Він зробив кілька кроків убік, раптово відчувши гостре бажання подивитись й на інші вулиці, але не встиг далеко відійти, як його покликав Дерек.

— Краще не відходь, може бути небезпечно, — Стайлз лише кивнув. Він досі не розумів, що вони тут роблять і навіщо, хотілось повернутись додому, де було спокійніше, ніж на вулиці в холоді з незнайомими людьми. Там він почувався у відносній безпеці, попри те, що в будь-який момент у квартиру могла потрапити ракета.

Але він не встиг сказати й слова, як раптом щось загуло, дуже схоже на літак, і чоловік поруч закричав:

— Ховаємось!

Після цього він схопив казан із їжею та швидко побіг до дверей у підвал. Решта послідували за ним, зокрема й Стайлз із Дереком.

— Це винищувач, — крикнув Дерек, а у Стайлза все стиснулось всередині. Судячи зі звуків, він був зовсім поруч, і поки було незрозуміло, чого від нього чекати. Він міг як пролетіти, так і скинути бомбу прямо на той будинок, де вони збирались ховатись.

Внутрішньо сковував страх, а ноги рухались самі собою. 

Вони встигли забігти в підвал за кілька секунд до того, як пролунали перші вибухи. Стайлз так і залишився біля дверей, слухаючи, як літає винищувач, то віддаляючись, то наближаючись, як бомби розсікають повітря, а потім чутно вибух. Щоразу Стайлз здригався, благаючи, щоб це швидше закінчилось.

Минула, як йому здалось, ціла вічність, перш ніж усе затихло. Він озирнувся і зрозумів, що тільки вони з Дереком стояли біля входу, решта ж спустились глибше, звідки долинали приглушені голоси.

— Ходімо, — Дерек першим почав спускатись, Стайлз кинув ще один погляд на двері, борючись із бажанням вийти та подивитись, що там, і пішов за ним.

Всередині було багато людей, декого з них Стайлз знав, бо часто зустрічав їх у під’їзді, були й ті, яких він бачив уперше.

Все приміщення було чимось зайняте: уздовж стін лежали спальні мішки, пледи, посередині хтось поставив переносну пічку, а навколо були розставлені продукти й вода. Кілька тьмяних лампочок освітлювали підвал, а повітря було дуже сперте. Відразу було зрозуміло, що підвал не будувався як бомбосховище, тому не був розрахований на таку кількість людей.

— Залишилось ще кілька пледів, можете їх постелити в тому кутку, — сусід, якого Стайлз досить часто зустрічав у ліфті, тим часом показував Дереку обстановку.

Стайлз підійшов до вказаного місця в глибині підвалу, там було досить сиро та темно, але вибирати не доводилось.

— Мене звати Боббі, — представився чоловік і потиснув їм руки.

— Дерек. Приємно познайомитись особисто.

— Стайлз.

— А я вас пам’ятаю, ми часто зустрічались, — Боббі усміхнувся Стайлзу, і той відповів посмішкою, його новий знайомий випромінював позитив. — Їжу можете поставити біля пічки, ми вирішили, що будемо ділити її між усіма, готуємо раз на день, щоб економити, на вулицю намагаємось не виходити. Туалет знаходиться в тому кутку, — Боббі вказав кудись у глибину підвалу, де було темно. — Відразу попереджаю, що це просто відро. Іншого варіанту все одно немає, не в готелі, — Стайлз із Дереком кивали, слухаючи його й озираючись довкола. — Це, в принципі, все, якщо виникнуть питання, можете звертатись до будь-кого, — з цими словами він помахав їм рукою і залишив їх наодинці.

Дерек зняв із плечей рюкзак і сказав:

— Давай трохи облаштуємось, чи що.

Стайлз кивнув, вони віднесли їжу до пічки, взяли кілька пледів, запорошених пилом, постелили на підлозі, дістали свої ковдри, щоб накриватись, і, нарешті, змогли сісти.

— Звісно, умови не дуже, але потерпимо, — сказав Дерек після того, як ще раз окинув поглядом простір довкола. Стайлз, який дивився на дітей, що бігали, просто кивнув. — З тобою все гаразд? — Дерек підсів ще ближче, обережно торкаючись його руки, змушуючи звернути на нього увагу. — Дивне питання в цій ситуації, але зараз важливо обговорювати всі свої переживання. Просто ніколи не бачив, щоб ти був таким спокійним і стільки мовчав. — Це була правда, Стайлз завжди багато говорив, він не дуже любив тишу, яка завжди давила, тому намагався заповнити її балачками.

Але зараз все змінилось, вперше йому не хотілося говорити. Думок було так багато, що він намагався не потонути в них, а це забирало багато сил, тому на розмови їх не залишалось. Проте, Стайлз не хотів змушувати Дерека нервувати через нього, тому посміхнувся та відповів:

— Все гаразд, наскільки це можливо зараз. Просто мені трохи страшно, мабуть, я занадто багато думаю про все, що відбувається.

— Ми впораємось, — впевнено сказав Дерек.

— Звісно, — Стайлз все ще сподівався на хороший результат, але поки що навіть не уявляв, коли це все може закінчитись.

Вони опинились замкнені в місті, всі дороги були заблоковані, тож єдиним варіантом було ризикувати та їхати під кулями, чого ніхто з них не наважився зробити. Залишалось тільки сидіти на місці та чекати на допомогу або сподіватись, що все скоро припиниться.

Наступні години пройшли в якомусь тумані. Стайлз не вставав до самого вечора, поки Дерек спілкувався з сусідами. Хлопець просто спостерігав за оточуючими, відчуваючи себе при цьому більш спокійно. Стайлз слухав розмови інших, дивився, як граються діти, як дорослі готують їм їжу, а потім вмовляють поїсти, хоча це було не так смачно, як вдома. Життя тривало навіть у таких умовах, і це було дивовижно.

У Стайлза все ще залишався заряд на телефоні, тому він міг стежити за часом, хоч це й не мало особливого сенсу. Ближче до сьомої вечора вони з Дереком перекусили печивом. До одинадцятої всюди погасили світло, залишивши тільки пічку, яка трохи освітлювала простір. Як пояснив їм із Дереком Боббі, треба економити електроенергію, також найінтенсивніше бомбардування починалось близько третьої ночі, тому всі намагались трохи поспати до цього часу.

Стайлз думав, що не зможе заснути, лежачи майже на підлозі, в холоді й вогкості. Але щойно його голова торкнулась імпровізованої подушки з рюкзака, він одразу провалився в сон. 

— Поїхали влітку до моря, — Стайлз підвів очі на Дерека, одразу забувши про роботу.

— Ти ж казав, що, швидше за все, будеш зайнятий, новий проєкт і все таке.

Дерек знизив плечима:

— Ти дуже хотів поїхати, та й я давно не бачив моря. Колись же треба відпочивати.

Стайлз радісно підскочив зі свого місця і, підбігши до Дерека, міцно його обійняв.

— Дякую, — прошепотів він йому десь у шию.

— Ще зарано дякувати, — усміхнувся Дерек. — Давай підберемо якийсь тур, щоб просто лежати на пляжі. Ми обидва втомились за цей рік, робота, ремонт, переїзд, нам просто треба відпочити.

Стайлз кивнув, погоджуючись.

Бах. Бах. Бах.

Стайлз різко відскочив від Дерека і повільно промовив:

— Ти чуєш?

— Що? — здивовано спитав той. — Про що ти?

— Вибухи… — прошепотів Стайлз. Йому здавалось, що він упускає щось важливе, щось вислизає від нього тут і зараз. Він подивився на Дерека, намагаючись побачити в його обличчі відповідь.

— Стайлз, ти в порядку?

Бах.

Стайлз відчув, як всередині все стискається. Це знайоме відчуття, але звідки? Що це за вибухи? Чому вони здаються такими близькими?

— Це… — він почав усвідомлювати, що відбувається, але боявся вимовити це вголос, знаючи, що все закінчиться, щойно він відкриє рот. — Це просто сон…

Бах.

— Стайлз! — обличчя Дерека почало розчинятись в тумані, а його голос лунав звідкись здалеку.

БАХ.

— Стайлз! — він різко відкрив очі та побачив над собою Дерека, який стривожено дивився на нього. 

— Що сталось? — хриплим від сну голосом запитав Стайлз.

Дерек усе ще дивився на нього занепокоєним поглядом, що не сподобалось Стайлзу — невже він щось сказав уві сні?

— Ти плакав, — нарешті відповів Дерек. І тільки в цей момент Стайлз відчув вологу на своєму обличчі. Він здивовано торкнувся пальцями щік, згадуючи свій сон і намагаючись зрозуміти, що ж викликало такі емоції. — Тобі наснилось щось погане?

Стайлз похитав головою:

— Навпаки. Це був спогад. Той день, коли ти запропонував поїхати на море.

— Пам’ятаю, — усміхнувся Дерек. — Але що змусило тебе плакати?

— Думаю, через те, що в якийсь момент я зрозумів, що це був сон, — зітхнув Стайлз. — До речі, я почув вибух, мабуть, це й розбудило мене.

Тільки тепер він помітив, що ніхто не спав, люди сиділи по кутках, прислухаючись та кидаючи погляди догори.

— Так, було кілька вибухів, — кивнув Дерек. — Але недовго, — він усе ще продовжував стурбовано дивитись на Стайлза. — Тобі не вперше сняться спогади?

— Декілька разів. Напевно, я просто сумую за минулим.

— Я теж, — Дерек сперся на стіну й, знайшовши руку Стайлза під пледом, переплів їх пальці. — Іноді мені здається, що того життя взагалі не було. Наче то був сон, а зараз реальність. 

— У мене таке ж відчуття. Страшно думати, що ми можемо ніколи не повернутись до колишнього життя.

Вони обидва замовкли. Стайлз дивився на людей навколо, які поступово заспокоювались й знову вкладались спати. Усе це здавалось таким сюрреалістичним — діти в підвалі, сон на підлозі, ракети. Так не повинно було бути, але це сталось саме з ними.

Стайлз з жалем згадував, що перший день війни, за іронією долі, був першим днем весни. Зараз він мав би лежати не в холодному підвалі, а у своїй теплій постелі, обговорюючи з Дереком сніг, що випав днями. Натомість він спав на підлозі, боячись нових обстрілів та сподіваючись дожити до ранку, щоб протягнути ще один день.

— Гей, — вирвав його з думок Дерек. — Не думай ні про що. Зараз найголовніше — не втратити розум, а в таких умовах це легко зробити. Краще поспи, поки є можливість, — він повернувся до Стайлза всім тілом і акуратно обійняв його, зігріваючи своїм теплом. Стайлз уткнувся носом у його шию, вдихаючи знайомий запах, змішаний з потом, що не дивно в їхньому становищі, адже душ був далеким спогадом минулого життя. Але навіть це його не бентежило. Найголовніше, що Дерек був поруч, що вони все ще були разом, і він міг до нього торкатись.

Він не помітив, як заснув, розслабившись в обіймах Дерека. Цього разу йому нічого не снилось, і навколо було тихо, тому він зміг поспати до самого ранку.

Він прокинувся від криків дітей, які знову у щось грали й бігали по всьому підвалу. Дерека поруч не було, і Стайлз одразу відчув холод — від стіни й підлоги тягнуло вогкістю, не рятував навіть плед, яким його дбайливо укрили з усіх боків.

Потягнувшись, Стайлз сів і оглянувся довкола — вже майже всі встали та займались своїми справами. Хтось їв, хтось розмовляв між собою, хтось щось читав. Кілька людей стояли біля печі, серед них був і Дерек, який розмовляв із одним із їх сусідів, якого Стайлз знав. Вони кілька разів перетинались на вулиці й обговорювали буденні справи, наприклад, парковку. Його звали Пітер, йому було близько тридцяти п’яти, і це була вся інформація, яку він коли-небудь про себе розповідав.

Стайлз повільно підвівся, застелив їхнє так зване спальне місце й попрямував до Дерека. Дуже хотілось вмитись, а ще поїсти, адже нормально він їв кілька днів тому.

Наблизившись до Дерека, він торкнувся його плеча, а коли той обернувся, усміхнувся йому:

— Привіт.

— Привіт, — Дерек відповів усмішкою, а потім одразу запитав: — Хочеш снідати?

— Так, думав щось перекусити, у нас начебто були якісь сухарі, — Стайлз не сподівався на більше, чудово розуміючи, що тут було багато дітей, яким їжа, як-от овочі, була потрібніша, ніж йому.

— Ми саме приготували кашу, — сказав раптом підійшовший Боббі. — Хто хоче, може взяти.

Стайлз радісно кивнув:

— Дякую!

— Тільки беріть потроху, щоб усім вистачило, — крикнув їм вслід Боббі, коли вони вже піднімались нагору, де на вуличному вогнищі декілька людей готували.

На вулиці було холодно. І тихо. Це перше, що помітив Стайлз, коли вийшов. За ці дні він встиг звикнути до майже безперервних бомбардувань, тому тепер чути просто тишу було дивно. Її порушував лише тріск вогнища та тихі розмови людей.

Каша вийшла смачною, хоч її було й небагато. Але навіть ця кількість зігріла Стайлза та дала необхідну ситість, завдяки чому він перестав принаймні тремтіти. 

— Давай постоїмо ще трохи, — запропонував він Дереку, коли багато хто почав повертатись назад. — Поки тихо, хочеться подихати свіжим повітрям, в підвалі нестерпно.

Наступні кілька хвилин вони були зайняті обговоренням організаційних питань з іншими сусідами, після чого допомогли прибрати посуд та загасити вогнище.

— Ви заходите? — запитав їх один з чоловіків, коли заходив всередину.

— Ми ще постоїмо, — відповів Дерек.

— Розумію, там дихати нічим, — кивнув сусід. — Я б теж залишився на вулиці, але там сім’я.

З цими словами він зайшов всередину, залишивши двері відкритими. Стайлз і Дерек залишились вдвох.

— Навіть не віриться, що вже пройшло кілька днів весни, — сказав Дерек після кількох секунд тиші. Він розглядав засніжені дерева, замети, не порушені людиною, і здається, відчував те ж саме, що й Стайлз. Відчай.

— Час ніби зупинився, — зітхнув він.

— Так, — кивнув Дерек. — І погода зовсім не весняна. Коли в нашому місті весною був сніг? Природа, здається, все розуміє.

Вони знову замовкли, розглядаючи знайомі краєвиди, яких не впізнавали. Стайлз дивився на похмуре небо, думаючи про те, як жити далі, тому зовсім не помітив, як Дерек опинився зовсім близько. Він обережно притягнув Стайлза до себе, міцно обіймаючи та ховаючи обличчя в шиї.

— Давай трохи постоїмо так, — почув він тихе прохання Дерека. 

— Звичайно, — ці хвилинні моменти дарували необхідну підтримку, без якої Стайлз не зміг би вижити. Він закрив очі, розслабляючись в обіймах Дерека і відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

— Зараз мені здається, що ми просто вийшли на прогулянку, заходимо за кавою, потім йдемо додому, вмикаємо фільм, — сказав Дерек.

Слухаючи його, Стайлз яскраво уявив картину — ось вони йдуть по засніженій вулиці, обговорюють сніг весною, дивляться на дітей, що бігають навколо, заходять у свою улюблену кав’ярню, беруть каву та йдуть додому, де готують вечерю і проводять спокійний вечір разом.

— Я не хочу відкривати очі, — сказав він, намагаючись стримати сльози. Його голос тремтів, через що Дерек одразу відсахнувся і уважно подивився йому в обличчя.

— Все буде, — прошепотів він. — Я знаю, що у нас ще буде щасливе майбутнє. Ми обов’язково здійснимо все те, що зараз уявляємо.

Стайлз вірив йому, йому неможливо було не повірити, Дерек справді був впевнений у тому, що говорить. І Стайлз звик довіряти йому, знаючи, що обіцяне завжди збувається.

Він не встиг нічого відповісти. Пролунав гул літака, і Дерек закричав:

— У підвал!

Так грубо було перервано їх усамітнення, і вони нічого не могли з цим зробити. Знову страх і жах у тілі, з якими вже не залишалось сил боротись, тільки намагатись врятуватись.

Стайлз знав, що у них є всього кілька секунд, щоб добігти, закрити двері та спуститись вниз. Ці миті розтягнулись у вічність, як в уповільненій зйомці — ось він біжить до підвалу, озирається на Дерека, який слідує за ним, ось вбігає всередину, ось вони закривають двері, коли лунають перші вибухи зовсім поруч.

Стайлз важко дихав, хоч і пробіг лише кілька метрів. Цей контраст все ще лякав його, тільки обіймав Дерека, відчуваючи спокій, як у той же момент його ніби занурили в крижану воду та змусили тремтіти від страху.

Цього разу бомбардування тривало дуже довго. В якийсь момент Стайлз зрозумів, що в підвалі встановилась тиша — хтось сидів у обіймах, хтось дивився в стелю, прислухаючись, хтось тихо ходив по приміщенню, щоб заспокоїтись.

Вони з Дереком сиділи на підлозі у своєму кутку й мовчки обіймались. Стайлз відчував, як все всередині нього стискається від страху, а тіло труситься від тремору. Його дратувало, що він не здатний контролювати власні реакції та продовжує здригатись від кожного вибуху. Лише обійми Дерека хоч трохи розслабляли його, завдяки їм він не тремтів так сильно, як міг би.

Стайлз знав, що і Дерек відчуває страх, адже після особливо гучних вибухів він теж трішки здригався. Всім їм було страшно, і ніхто не знав, як це зупинити.

Вони могли тільки сподіватись, що скоро обстріл закінчиться. Стайлз чув, як снаряди влучають у сусідні будинки та розумів, що може залишитись без житла, адже гарантій, що не потраплять в його помешкання, не було. Від цього було відчуття, що з кожним вибухом всередині нього щось руйнується. Його життя розвалювалось на шматки, поки він сидів на холодній підлозі підвалу та нічого не міг змінити.

Дивлячись на налякані обличчя людей, Стайлз міцніше притиснувся до Дерека, а потім, піддавшись пориву, прошепотів йому на вухо:

— Ми виберемось.

Той лише кивнув. Їм не були потрібні слова, вони і так один одного розуміли, і кожен знав — вони зроблять усе, щоб врятуватись разом.

Стайлз і сам не помітив, як провалився в сон, не звертаючи уваги на звуки вибухів. Швидше за все, це була наслідок втоми та виснаження через майже повну відсутність їжі.

За вікном йшов дощ, на кухні смачно пахло корицею та шоколадом, а на фоні грав якийсь серіал, який вони майже не слухали.

Це була їх традиція: Дерек приходив додому після роботи, Стайлз до цього часу встигав щось приготувати або замовити, потім вони сідали на кухні, включали щось на фон та обговорювали новини дня.

У цьому завжди було щось особливе, незважаючи на простоту. Але для Стайлза це був один з найцінніших моментів.

Ось і зараз він відчув, наскільки це важливо для нього, поки дивився на Дерека, який допивав какао та розповідав про якусь ситуацію на роботі.

— Я тебе кохаю, — несподівано навіть для себе сказав Стайлз.

Дерек застиг, відразу забувши, про що говорив та здивовано подивився на нього.

— Що це з тобою сталось? — трохи ніяково усміхнувшись, спитав він.

— Просто, — і, знизивши плечі, Стайлз нахилився вперед, щоб поцілувати Дерека. Він і сам не знав, чому раптово перебив розповідь, чому так сильно захотілось цього поцілунку, але одне він відчував точно — якщо зараз не доторкнеться до Дерека, то зійде з розуму.

Поцілунок вийшов солодким від шоколаду, але завдяки цьому ще більш приємним. Дерек заглибився рукою в його волосся, а іншу поклав на шию і почав трохи гладити її. Стайлз торкався його обличчя, після чого рваними рухами опустив руки на груди, піднявся до плечей. Серце гуло, а голова крутилось від запаху Дерека, від його дотиків та дихання.

Хотілось його повністю, щоб остаточно розчинитись в цьому божевіллі.

— Стайлз… — прошепотів Дерек, на секунду відриваючи губи і тяжко дихаючи. — Чому ти плачеш?

Стайлз відсахнувся, різко відчувши невідомий страх і відчай. Дерек здивовано дивився на нього, але нічого не говорив. Стайлз торкнувся пальцями своїх губ, відзначаючи, що вони реальні, все добре. Він вдома на своїй кухні, з Дереком. Але чому він плаче?

Раптово десь далеко він почув вибух. Він здригнувся та підбіг до вікна, але чомусь нічого не побачив — тільки суцільна темрява. Ні ліхтарів, ні людей.

— Дерек, — Стайлз налякано повернувся до чоловіка. — Що відбувається?

Той не відповів, і в цей момент Стайлз відчув такий страх, що його тіло раптом припинило слухатись, а ноги підкосились. Він повільно опустився на підлогу, безуспішно намагаючись заспокоїти тремтіння в руках.

— Ні, ні, ні, — незрозуміло кому і для чого шепотів Стайлз.

Тільки зараз він помітив, що кухня відрізняється від його, та й його рухи були розмитими, як…

Як у сні.

Стайлз різко відкрив очі, відчуваючи жаль — як тільки почалась війна, прокидатися стало все складніше. Перше, що він почув, був черговий вибух десь згори. Стайлз важко зітхнув та перевернувся на інший бік, намагаючись продовжити спати, незважаючи на те, що відбувається. 

Він відчував величезну втому, яка накопичувалась протягом цих днів, і в якийсь момент проявилась б, що зараз і сталось. Стайлз просто не міг змусити себе відкрити очі та спитати у Дерека, що відбувається. Йому дуже хотілось повернутись у свій сон, де було добре і спокійно, а не бути в тій реальності, яка була зараз. Не в тому жаху, який тепер став його життям.

Він майже заснув, коли раптово відчув легкий дотик — Дерек обійняв його, притискаючи до себе. Стайлз відчув необхідне тепло та усміхнувся. Він би і подумати не міг, що, перебуваючи в зоні бойових дій, така проста дія, як обійми, може дати стільки сил.

Наступні кілька годин були досить тривожними — Стайлз або провалювався в сон, де постійно кудись біг, або прокидався від гулу згори.

Після чергового вибуху заснути вже не вдалось, до всього іншого, Дерека поруч не виявилось, тому Стайлз повільно сів, протираючи обличчя долонями, помітивши, що воно вже покрилось підвальною пилюкою.

Він швидко окинув поглядом приміщення, але Дерека ніде не було видно. По спині пробігли мурашки, і Стайлз піднявся, збираючись відправитись на пошуки, але був зупинений знайомим голосом:

— Стайлз!

Він різко обернувся — з сусіднього кута йому махав рукою його найкращий друг Скотт, який жив у сусідньому будинку та не подавав ознак життя з самого початку військових дій. Побачити його було справжнім щастям, і, відчувши прилив сил, Стайлз підбіг до нього та міцно обійняв. Його друг був живий, і це була найкраща подія за останній час.

— Як ти тут опинився? — нарешті випустивши з обіймів, спитав він у Скотта.

— Наш підвал завалило сьогодні вночі, тому всі перемістились сюди, — плечима знизав Скотт, відповідаючи так, ніби нічого особливого не сталось, і він говорив про найпростішу річ.

— Хоч всі живі? Що з будинком? — Стайлз навіть перестав дихати, чекаючи відповіді.

Скотт замовк, просто дивився на нього, нічого не говорячи. Це лякало більше, ніж слова, але Стайлз не квапив з відповіддю, бо боявся її почути.

Він уже зрозумів, що втратив когось важливого.

— Джексона та Ліама більше немає, — нарешті, коротко відповів Скотт.

Стайлз відчув, як всередині нього в цю секунду щось розкололось на частини, які ніколи більше не зберуться. Різко стало не вистачати повітря, а тіло покинули всі сили. 

Він, Скотт, Джексон і Ліам навчались разом в одній групі в університеті та стали друзями. Це були люди, яким Стайлз довірив би своє життя, без перебільшень, вони багато років йшли пліч-о-пліч, допомагали один одному, ділились важливими речами та підтримували в будь-які моменти.

А тепер двох з них вже не було.

Їх вбили в такому молодому віці, коли все ще попереду, адже зараз тільки початок. А тепер все, що від них залишилось — це тільки спогади.

— Мені шкода, — прошепотів Скотт, зриваючи голос. — Вони не встигли вибігти, їх завалило.

Стайлз похитав головою, відмовляючись вірити в це. Хотілось десь сховатись, а потім просто кричати від болю, який з кожною секундою ставав тільки сильнішим.

— Сподіваюсь, вони не мучились, — все, що він зміг вимовити тремтячим голосом.

— Пробач, що ми не відповідали на дзвінки. Я побачив, що ти телефонував вже з вулиці. Ми відразу спустились в підвал, як тільки почали бомбити, а потім більше не виходили. Наш сусід підготував дрова, генератори та інше, мабуть, здогадувався, що щось буде. Ми весь час чули вибухи, тому боялись вийти, а додзвонитись до тебе було неможливо. Але якраз сьогодні ми все ж хотіли вийти та сходити до тебе додому хоча б.

— Нічого, — відповів Стайлз. — Я радий, що ти живий. 

— Взаємно, — зітхнув Скотт, а потім швидко змінив тему. — Ви давно тут? Я бачив Дерека, але ми толком не поговорили, він був зайнятий тим, що рубав дрова. 

— Що? — здивувався Стайлз.

— Ти правильно почув, Дерек рубав дрова, — слабко усміхнувся Скотт. — Він та ще кілька чоловіків. Можемо до них піти, до речі, думаю, їм потрібна будь-яка допомога. 

Стайлз тільки кивнув, тим паче, йому хотілось якомога швидше побачити Дерека, щоб хоч трохи полегшити той біль, який він відчував після новин про друзів. Він розумів, що зараз не час розслаблятись, їм потрібно було бути зібраними, незважаючи на те, що всередині вже давно все розбилось на частини. 

Але його чекало ще одне потрясіння. Перед самим виходом Скотт раптом різко зупинився і промовив:

— Тільки не засмучуйся надто сильно зараз.

— Що сталось? — Стерек знову відчув той дикий страх, який стискав нутрощі й який, здавалось, тепер буде переслідувати його вічно.

Замість відповіді Скотт просто штовхнув двері, Стайлз пішов за ним, налаштовуючи себе на найгірший варіант розвитку подій.

Перше, що кинулось йому в очі, а точніше, в ніс, — це сильний запах гару. Він був таким потужним, що на мить Стайлз заплющив очі, а вже після цього помітив причину цього запаху.

Всі будинки навколо були напівзруйнованими.

Усі.

Жодного вцілілого будинку.

Ці покидьки скинули бомби на кожен будинок.

У Стайлза перехопило подих. Він навіть боявся думати, скільки людей опинилися під завалами та відчував липкий жах від однієї тільки думки про те, що відчували ті нещасні, які ховались в квартирах або підвалах цих будинків.

Він обернувся, щоб поглянути на будівлю, де він ховався, і з подивом зрозумів, що вона ціла.

— Ми й побігли сюди, бо в нього не влучили, — прослідкувавши за його поглядом, сказав Скотт.

Стайлз дивився на зруйновані будинки і розумів, що це не просто будівлі, а цілі життя, назавжди знищені там. Ще тиждень тому в кожному розбитому вікні, в кожній дірі в стіні вирувало життя, а тепер там не було нічого.

Від цього перехоплювало подих.

— Тут зранку творилось безумство, під завалами була купа людей, багато хто намагався допомогти, витягували тих, хто вижив, — тихо сказав Скотт.

Стайлз різко відчув провину, розуміючи, що поки він спав, нагорі відбувався справжній жах. Такий безумний контраст — одні люди міцно сплять, поки випала можливість, інші вмирають у холоді та страху.

Він ніколи не подумав б, що таке може статись у сучасному світі.

— А що з моїм будинком, не знаєш? — хрипким голосом запитав Стайлз, відчайдушно чекаючи на відповідь і водночас боячись її почути.

Скотт лише похитав головою, і за його виразом обличчя Стайлз усе зрозумів.

— Будь ласка, ні, — він і сам не знав, кому шепоче ці слова, вони вирвались самі собою, поки Стайлз почав повільно йти у бік свого будинку.

З кожним кроком він пришвидшувався, відчуваючи, що якщо цього не зробить, то зійде з розуму.

— Стайлз, стій! Куди ти? Не йди один! — до голосу Скотта приєднався Дерек, повз якого пронісся Стайлз, нічого не помічаючи. Він не збирався зупинятись. Його не турбували ворожі літаки чи бомби, зараз йому було байдуже. Він хотів якнайшвидше дізнатись, що з його будинком, більше нічого не було важливим у цій стиснутій у одну секунду миті.

Він біг повз згорілі невеликі магазинчики, бачив обвалені будинки навколо та відчував найсильніший страх у своєму житті.

І в цей момент Стайлз зрозумів, що все, що хвилювало його раніше, було такою дрібницею. Коли він переживав, вступаючи до університету, коли хвилювався через іспити, коли йшов на своє перше співбесіду.

Це було такою дрібницею.

Страх, який він відчував зараз, було неможливо описати словами. Його дім завжди був місцем, де він почувався щасливим, місцем сили та душевного спокою.

Місцем, куди хотілось повертатись.

Від думки, що цього більше не може бути, перехоплювало подих, а в голові була лише одна думка: «Будь ласка, ні».

Стайлз не помітив, як добіг. Він навіть спочатку не зрозумів, що це його дім — верхні поверхи обвалились, але середні та нижні якимось дивом вціліли, тільки шибки повилітали. Під ногами було багато скла і уламків, що заважали підійти ближче, але Стайлзу було байдуже. Він дивився на розбиті вікна своєї квартири та відчував, як по його щоках течуть сльози.

Він плакав, дивлячись на своє життя, і вперше від початку війни розумів — як раніше більше не буде ніколи. Навіть якщо вдасться повернутись додому, перед його очима завжди стоятиме картина порожнечі замість верхніх поверхів.

Стайлз знав усіх сусідів, які там жили. Вони всі виїхали в перший день, що врятувало їх, але там був їх дім, все їх життя.

А тепер там нічого не було.

— Ненавиджу, — прошепотів Стайлз, стискаючи кулаки. Він ніколи не відчував до когось справжньої люті. Звісно, він міг злитись на викладачів в університеті, на директора компанії, у якій працював, чи дратуватись на інших людей, але не бажав їм зла.

Та зараз вперше йому хотілось вбивати. За відібрану молодість, за сльози невинних людей, за зруйновані життя.

Стайлз закричав на весь голос, відчуваючи, що задихається, але йому було байдуже. Хотілось кричати так, щоб зірвався голос, сподіваючись, що так біль усередині хоч трохи вщухне.

Він ще не розумів, що вона не зникне ніколи.

— Стайлз! — голос Дерека увірвався крізь шум у вухах, Стайлз обернувся, намагаючись непомітно витерти сльози.

Дерек підбіг до нього, важко дихаючи, і зриваючись голосом сказав:

— Не тікай так. Це зараз небезпечно.

Стайлз мовчки показав на їх дім, сподіваючись, що Дерек без слів зрозуміє його почуття. Той похмуро дивився на їхні вікна, нічого не коментуючи, але Стайлз був упевнений, що глибоко в душі в нього зараз бушує ціла буря.

Неочікувано Дерек різко розвернувся до нього і притиснув до себе. Ці відчайдушні обійми посеред руїн були голоснішими за будь-які слова, Стайлз все зрозумів і так само мовчки обійняв у відповідь.

Він не знав, скільки вони так простояли, може, хвилину, а може, півгодини, але це були перші спокійні хвилини за останні дні кошмару.

— Я думаю, нам треба їхати, — тихо промовив Стайлз кудись у шию Дереку. Він прийняв це рішення буквально за секунду, раптом усвідомивши, що залишатись в місті стає все небезпечніше та нестерпніше.

— Я теж так вважаю, — наче тільки цього й очікував від нього, одразу відповів Дерек. — Ми говорили сьогодні з сусідами, вони сказали, що кожні два дні з центру виїжджає евакуаційна колона. Нам треба спробувати туди дістатись, але це дуже небезпечно, ми можемо потрапити під обстріл.

Стайлз вибрався з обіймів та серйозно подивився на Дерека:

— А звідки вони знають таку інформацію?

— Боббі вдалось зв’язатись з кимось зі знайомих. Вони сказали, що саме так і виїхали. Звісно, є ймовірність, що зараз вже неможливо вибратись, але, напевно, краще спробувати, ніж просто чекати незрозуміло чого.

— Мені здається, ми всі помремо, якщо залишимось тут, — ці слова вирвались раніше, ніж Стайлз встиг їх проконтролювати. Така думка засіла в ньому вже давно, але він не дозволяв їй розвиватись.

Почувши це, Дерек помітно напружився та стривожено почав розглядати обличчя Стайлза:

— Звідки такі думки? Викинь їх з голови. Ніхто не помре, ми всі врятуємось.

Стайлз лише сумно кивнув, йому відчайдушно хотілось вірити словам Дерека, але неприємний голос всередині шепотів, що не варто обманювати себе — ворог не залишає жодної можливості вижити в цьому жахітті.

У цей момент вдалині загув мотор літака, наче хтось почув його побоювання. Стайлз кинув переляканий погляд на Дерека, на обличчі якого можна було прочитати такий самий страх. Від цього щось стислось всередині, адже раніше той ніколи нічого не боявся, принаймні так здавалось Стайлзу. 

— Давай повертатись, — коротко промовив Дерек, хапаючи Стайлза за руку та починаючи бігти.

Але вони не встигли пробігти буквально кілька метрів до сховища, коли в небі пролунав вже знайомий свист ракети.

Стайлз знав — це секунда. Мить, яка у нього є, щоб врятуватись.

— Лягай! — закричав Дерек та з усієї сили штовхнув його на землю.

Стайлз боляче вдарився колінами об асфальт, але біль майже не відчувалась, бо адреналін заповнив усе всередині. Стайлз, закривши голову руками, ніби у сповільненій зйомці спостерігав за ракетою, що влетіла в будинок ліворуч, від чого пролунав такий вибух, що на мить він втратив орієнтацію у просторі. У вухах задзвеніло, а перед очима попливло, через що на секунду Стайлз подумав, що зараз втратить свідомість.

«Дерек!» — Стайлз різко підняв голову, оглядаючись. Ця думка одразу привела його до тями, і він більше не відчував тяжкості у повіках, навпаки, з’явились сили, і він піднявся на ноги.

— Стайлз! — Дерек був за кілька метрів від нього, на ногах, живий та неушкоджений на перший погляд.

Стайлз підбіг до нього й міцно обійняв, відчуваючи, як напруга, а разом з нею й сили, зникають. Головне, що Дерек був у безпеці, решта відступила ненадовго кудись на край свідомості.

— Давай скоріше спускатись, ці виродки знову почали обстріл, — сказав Дерек, відсторонюючись.

Стайлз не встиг відповісти, бо, кинувши на нього короткий погляд, Дерек раптом різко зблід, а потім вимовив:

— У тебе кров.

— Що? — Стайлз простежив за його поглядом та побачив, як з його пальців дійсно капає кров на білосніжний сніг. Він зачаровано спостерігав за цим, відчуваючи, як наростає шум у вухах, але чомусь зовсім не звертав на це уваги.

З цього дивного стану його вирвав Дерек, який доторкнувся до його обличчя, щоб той перестав дивитись на свою руку. Обличчя Дерека трохи розпливалось, а до горла підступила нудота. Стайлз не розумів, чому раптом відчув таку слабкість, адже буквально кілька секунд тому все було нормально.

— Йдемо, — Дерек потягнув його в бік підвалу, взявши за здорову руку.

Стайлз слухняно пішов за ним, кинувши останній погляд на будинок, у який влучила ракета, — він був повністю зруйнованим, через що серце боляче стиснулось.

Весь асфальт був усіяний уламками, скоріш за все, один із них і розсік руку Стайлза. Залишалось тільки сподіватись, що рана неглибока, адже ліків було зовсім мало, не хотілось витрачати їх на себе.

Наступні хвилини минули, як в тумані. Як тільки вони спустились, до них підбіг Боббі, кинув швидкий погляд на руку Стайлза та повернувся за мить із ліками. У ту ж секунду поруч з’явився Скотт, який стурбовано заглядав йому в обличчя, намагаючись щось спитати весь той час, поки Боббі обробляв рану та перев’язував руку.

Боббі закінчив буквально за п’ять хвилин й тільки після цього Стайлз перестав чути цей дивний шум у вухах.

— Ну як ти? — стурбовано розглядаючи його обличчя, спитав Дерек.

— Все нормально, — кивнув Стайлз, після чого вирішив поцікавитись. — Рана неглибока?

Замість Дерека відповів Боббі, який все ще сидів поруч з ними, збираючи ліки назад у аптечку:

— Тобі пощастило, хлопче. Уламок майже не зачепив твою руку, вважай, подряпина.

— Тобі дійсно пощастило, — додав Скотт.

— Дякую за допомогу, — Стайлз вдячно усміхнувся.

— Та все нормально, — підморгнув Боббі, потім його обличчя набуло більш серйозного виразу, він додав. — Але більше так не тікай, ти б знав, як твій хлопець був наляканий твоєю раптовою пробіжкою. Такими діями ти наражаєш на небезпеку не тільки себе, але й людей, які за тебе переживають.

— Підтримую, — сказав Скотт, дивлячись на Стайлза трохи роздратовано. — Сьогодні я мало не втратив усіх своїх друзів.

Стайлз розумів, що вони праві, й вже сам шкодував, що спочатку не подумав, перш ніж бігти до будинку. Сьогодні все закінчилось добре, але наступного разу йому може так не пощастити.

Він згідно кивнув й Боббі задоволено кивнув, після чого відійшов кудись у глибину підвалу, потягнувши за собою Скотта та залишивши Стайлза з Дереком наодинці.

— Я розумію твої почуття, — заговорив Дерек, важко зітхнувши. — Я ж вийшов раніше за тебе, тому встиг сходити до нашого дому, не зміг стриматись. — Він закрив обличчя долонями, від чого у Стайлза все стиснулось всередині: він уявив, як Дерек зовсім один дивиться на їх будинок, навколо холодно й нікому розділити його біль.

Замість слів Стайлз сів ближче та обережно обійняв Дерека, сподіваючись, що так йому стане легше.

— Ми все повернемо, як було, — прошепотів він, розуміючи, що ці слова, швидше за все, не справдяться, але зараз це було неважливо. Він гладив Дерека по спині, відчуваючи, як той дрібно тремтить. — Все буде добре, я впевнений. Тим більше, ти сказав, що є шанс поїхати.

Дерек відсторонився та схвильовано подивився на нього:

— Ти впевнений? Це небезпечно, немає гарантій, що ми виберемось, машини обстрілюють.

— А що нам залишається? — Стайлз знизив плечима. — З кожним днем продуктів буде все менше, ліків теж, та й на дім можуть скинути бомбу й ми опинимось в пастці. — Він важко ковтнув, згадуючи Джексона і Ліама. Дерек, наче зрозумівши, про що він думає, потягнувся до його руки та заспокійливо стиснув пальці. — Ми повинні хоча б спробувати.

— Тоді ми підемо завтра, вони якраз повинні виїжджати, — кивнув Дерек. — Я ще уточню у Боббі, тоді будемо продумувати план більш детально.

— Добре. Я скажу Скотту, впевнений, що він піде з нами.

Решта вечора минула у відносному спокої, Стайлз навіть відчув щось схоже на передчуття — думка, що післязавтра вони можуть вибратися з цього кошмару, надавала сил, і майже зникле бажання жити з’явилося знову.

Коли Дерек відійшов поговорити з Боббі, до Стайлза підсів Скотт, який виглядав набагато краще, ніж вранці. Принаймні, його очі більше не були такими червоними.

— Ну як ти? — одразу ж спитав він, як тільки вмостився поруч зі Стайлзом, забравши при цьому у нього плед.

— Нормально, було б ще краще, якби ти не забрав його у мене, тут холодно, — Стайлз спеціально скорчив невдоволене обличчя, показуючи на плед, хоча насправді йому зовсім не було шкода, та й холод трохи освіжав думки, завдяки чому він ще не впав у відчай через втрату друзів.

— Потерпиш, — хмикнув Скотт, ще сильніше загорнувшись в плед.

— Де ти взагалі був? — поцікавився Стайлз. — Не підходив увесь день.

— Я не хотів порушувати вашу ідилію, — підморгнув друг, на що Стайлз тільки закотив очі й вдарив його по плечу. — Ну справді, зараз такі моменти наодинці особливо важливі. — В мить його усмішка зникла, а погляд потьмянів.

Стайлз не знав, що відповісти, він відчував те саме. Втрата друзів стала для нього шоком, але чомусь почуття були ніби заморожені. Він підозрював, що це через обстановку, а як тільки вибереться, відчуття накриють його з головою. Але порожнеча всередині гнітила й лякала, адже таким чином він наче втрачав себе.

— Слухай, — Стайлз вирішив змінити тему, заодно сказати Скотту, що їм час їхати звідси. — Боббі сказав, що кожні два дні з центру виїжджає евакуаційна колона. Ми думаємо спробувати вибратися звідси, — Скотт ніяк не реагував, тому він додав. — Я хочу, щоб ти поїхав з нами.

Мовчання затяглось, Стайлз не знав, скільки часу друг нічого не відповідав, а просто дивився в одну точку, про щось напружено думаючи. Лише через довгі болісні миті Скотт, нарешті, заговорив:

— Я не впевнений, що зможу поїхати. Ти ж знаєш, наше містечко хоч і невелике, але ми любили його всім серцем, тому зараз отак все залишити мені здається нереальним. Залишити цим покидькам все? Я не хочу. А наші друзі? Хто подбає про них та вшанує їхню пам’ять? Ти можеш їхати, тут дійсно небезпечно. Але я не думаю, що поїду з вами, для мене це гірше, ніж залишитись.

З кожним сказаним словом Скотт виглядав усе більш упевненим, а Стайлз по шматочку втрачав щось дуже важливе для себе.

В тисячний раз за останні дні. 

— Будь ласка, добре подумай, — тихо сказав він, після того як друг закінчив.

Скотт кілька секунд просто дивився на нього, а потім, мабуть, помітивши відчай Стайлза, кивнув.

— Я не хочу втратити ще й тебе, — додав Стайлз. — Ми повернемось, я в це вірю. Нам доведеться почати з нуля та відбудовувати місто, але для цього ми маємо вижити.

Він розумів почуття Скотта, адже йому теж було важко виїхати з міста, де він прожив майже все життя, за винятком кількох років навчання в університеті. Стайлз знав кожну вуличку, і йому було неймовірно боляче спостерігати, як усе навколо перетворюється на руїни.

Здавалось, що його самого б’ють вже кілька днів поспіль, а він нічого не може зробити у відповідь, бо занадто слабкий. Все тіло боліло, а в душі зяяла величезна рана від болю та страху.

Тому він чудово розумів почуття Скотта. Він також не хотів залишати все це на розтерзання цим виродкам.

Але чи був у них інший вихід?

— Я подумаю над твоїми словами. У нас ще є ніч, хто знає, що може статись, — сказав Скотт, теж замислившись про щось важливе.

Розмова їх виснажила, тому наступні пів години вони просто балакали про минулі часи. Згадували школу, старих друзів та останні мирні дні, уникаючи теми Джексона та Ліама.

— Пам’ятаєш, як ти одного вечора сказав нам, що через тиждень їдеш вчитись до іншого міста? Ми тоді дуже образились на тебе та не розмовляли до самого від’їзду, а потім плакали, проводжаючи тебе на автобус, — зі сміхом згадував Скотт.

— Як таке забудеш? Я тоді цілий тиждень мучився, чи правильно зробив, що ви дізнались все, коли я вже вступив до університету, і думав, чи не кинути навчання, щоб залишитись з вами, — з усмішкою відповів Стайлз. — Якби ви мене не проводили, я б точно покинув університет.

— І світ втратив би такого цінного працівника, — усміхнувся Скотт.

Стайлз лише легенько штовхнув його в плече, згадуючи ті дні з усмішкою.

— Але я все одно повернувся, — зауважив він.

— Звісно, адже тут був твій хлопець, — підморгнув Скотт. — Але я був радий твоєму поверненню.

— Без мене тут вам точно було нудно.

— Ми непогано справлялись, — посміхнувся Скотт. — Але з тобою веселіше.

Стайлз згадував ті прекрасні часи й сумно усвідомлював, що так, як було раніше, вже не буде. Все, що було до війни, безнадійно стерлося разом із першими бомбами, що впали на їхні будинки.

Під час розмови знову було чутно вибухи, на які вже майже не звертали уваги. Судячи зі звуків, це було далеко.

— Раніше я так часто скаржився на життя. Хотів жити в цьому місті, навіть став поліцейським, але ніколи не був задоволений собою та не насолоджувався моментами, — зітхнув Скотт. — Тепер я розумію, що все було так добре, а я втрачав час через свої дурниці.

— Я розумію тебе, але минуле не зміниш, — сказав Стайлз, думаючи, як дати зрозуміти другу, що він був там, де мав бути, і не варто шкодувати. — Я не знаю іншої людини, яка б так наполегливо йшла до своїх цілей та щодня ставала кращою версією себе. Ти приклад для багатьох, навіть зараз, — Скотт хотів щось сказати, але Стайлз не дав йому, продовжуючи. — Ти не здався і продовжуєш боротись. Ти хочеш залишитись в місті, щоб допомагати іншим. Тому не шкодуй, ти був там, де в тобі потребували найбільше. А зараз у нас є можливість переглянути свої цілі та почати все спочатку. Якщо тебе щось не влаштовує, зараз саме час робити те, чого ти хочеш.

Стайлз розумів, що ці слова можна адресувати й собі, адже багато бажань він залишав на потім, думаючи, що колись здійснить їх.

— Ти правий, — кивнув Скотт. — Але мені ще треба це прийняти. Я розумію, про що ти говориш, просто я жив іншими людьми та рідко задумувався про свої власні бажання. 

— Так, тому подумай, чого б ти хотів після того, як ми поїдемо.

Вони обоє замовкли, кожен заглиблений у свої думки.

— У вас все добре? Чому у вас такі серйозні обличчя? — вони не помітили, як до них підійшов Дерек. — Ви ж не посварились?

Вони обоє посміхнулись та переглянулисяь. Першим відповів Стайлз:

— Ми просто обговорювали важливу тему. А ти поговорив із Боббі? Що він сказав?

— Виходимо завтра о 8 ранку, нам потрібно за дві години дістатись до центру, — відповів Дерек. — Під обстрілами буде важко, треба підготуватись. Згодні не всі, багато хто вирішив залишитись. Скотт, сподіваюсь, ти з нами? — він подивився на хлопця з надією, хоча вони не були близькими, але він переживав за друга Стайлза.

— Я ще подумаю, — відповів Скотт. — Ми зі Стайлзом це вже обговорили.

— Я б радив тобі поїхати, не думаю, що ситуація найближчим часом покращиться, — сказав Дерек.

Скотт не встиг відповісти, бо до них підійшов Боббі з запрошенням приєднатись до скромної вечері.

— Стайлз! — від думок Стайлза відволік усміхнений Скотт, тримаючи в руках пляшку. — Дивись, що у нас є! Боббі притягнув кілька таких, каже, допоможе розрядити обстановку, — Скотт показав пляшку. — Це віскі! Будеш?

Стайлз зрозумів, що війна дійсно змінює людей — Скотт ніколи особливо не цікавився алкоголем, а тепер тримав пляшку та хотів скоріше почати пити.

Стайлз лише кивнув — він зрозумів, що не відмовився б від ковтка чогось міцного, щоб хоча б на мить забутись.

Поки Боббі та Скотт запрошували всіх бажаючих приєднатись, Стайлз відкривав пляшки та розставляв стакани, обмінюючись з Дереком  безтурботними фразами.

На мить він навіть забув, що знаходиться у підвалі, під обстрілами, а не в затишному барі після важкого робочого дня.

За півгодини атмосфера стала значно теплішою, ніж усі ці дні. Навіть ті, хто не пив, приєднались до решти — хтось сміявся, хтось розповідав кумедні історії, хтось ділився своїми переживаннями. На якийсь час усі наче забули, що коїться навколо, і просто віддались цьому моменту, який Стайлз потім згадуватиме з усмішкою та теплом у серці.

Він випив лише один стакан віскі, але відчув легку приємну невагомість у тілі та слухав, як Дерек і Скотт обговорювали футбол, час від часу вставляючи пару слів. Йому хотілось просто слухати та насолоджуватись цією тишею, якої так бракувало всі ці дні, тим паче він чудово розумів, що їх чекає далі.

Вони закінчили пізно вночі, коли пляшки повністю спорожніли, а діти давно спали. На вулиці панувала тиша, всі розуміли, що варто скористатись нагодою й трохи відпочити.

Стайлз, на відміну від інших, не міг заснути. Він лежав із відкритими очима та дивився в одну точку. Події останніх днів полонили його думки, і ніяк не вдавалось відкинути їх, аби трохи поспати.

Тільки обійми Дерека, який міцно пригортав його ззаду, вклавши ніс у шию, трохи заспокоювали. Якби заплющити очі, можна було уявити, що вони лежать не на холодній підлозі підвалу, а у своєму домі після довгого робочого дня. 

Навіть у найстрашнішому сні неможливо було уявити, що таке може статись. Стайлз знову відчув, як його накриває відчай, тому спробував зробити кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтись.

Це не дуже допомогло, легше йому не стало.

— Все добре? — почулось тихе шепотіння Дерека біля його вуха.

— Я все ж таки тебе розбудив, — зітхнув Стайлз, відчуваючи провину. Він бачив, наскільки Дерек втомлений та хотів, щоб той хоч трохи відпочив. 

Злість на самого себе несподівано допомогла й Стайлз із подивом відзначив, що тепер не відчуває тієї паніки, яка була ще хвилину тому.

— Поганий сон наснився? — усе ще тихо спитав Дерек.

— Не зовсім, — відповів Стайлз. — Скоріше, погані думки. Але все нормально, спи.

Він відчув, як Дерек усміхнувся, а потім ще міцніше притиснув його до себе.

— Засинай і ти, досить думати, — шепотів він, обережно гладячи Стайлза по спині. — Уяви, що ми зараз вдома. Ми добре попрацювали, тому вирішили влаштувати собі спокійний вечір, замовили смачної їжі, увімкнули якийсь серіал, а я зробив тобі розслабляючий масаж, як зараз.

— А що далі? — посміхнувся Стайлз, повертаючись до нього обличчям.

— Що захочеш, — відповів Дерек та почав м’яко перебирати його волосся.

Стайлз заплющив очі й скоротив відстань між ними, торкаючись губами губ Дерека. І тільки зробивши це, він зрозумів, як сильно прагнув цього всі ці дні.

Вперше в їхньому поцілунку Стайлз відчув біль. Так не цілують, коли все добре, коли хочуть просто виразити любов. Ні, зараз вони обидва були у відчаї, втративши все, що мали, і намагаючись зберегти те останнє, що залишилось — одне одного.

Стайлз цілував Дерека, відчуваючи солоний присмак та знаючи, що це його сльози, що пролились, як тільки їхні губи з’єднались. А може, плакав не тільки він.

Дерек цілував його з відчаєм, торкаючись його рук, плечей та спини. Здавалось, він боявся, що Стайлз може зникнути, як і все інше, що в них було до цього кошмару.

Стайлз відчував те саме. І не безпідставно, бо небезпека нікуди не поділась. І хоча цей короткий момент належав тільки їм двом, реальність втрутилась у найсокровеннішу мить.

Щоб нагадати, що розслаблятись не можна.

Раптовий вибух пролунав так сильно, що вони обидва завмерли від жаху. Їхнє усамітнення було розбите вщент, і найстрашнішим було те, що вони нічого не могли вдіяти.

Наступний вибух був ще сильнішим та ближчим. Він пролунав зовсім поряд, можливо, всього в кількох десятках метрів, бо на мить у Стайлза навіть заклало вуха від гулу.

Стайлз відчув, як починається паніка, тому міцно стиснув кулаки. 

Не зараз. Зараз не час панікувати.

— Знову вночі, мерзотники, — до них підбіг Скотт й Стайлз вперше побачив у його очах страх.

І це його по-справжньому вразило. Він ніколи не бачив, щоб його друг чогось боявся, навіть у найскладніших ситуаціях. А тепер було видно, що йому страшно.

Війна змінює людей. Стайлз тепер знав це напевно.

— Зовсім близько, — прошепотів Дерек, піднімаючись на ноги.

Вони зі Скоттом одночасно звели погляд догори, немовби могли побачити крізь стелю те, що коїться зовні.

Прогриміло ще кілька вибухів, настільки потужних, що все навколо задрижало й кілька людей закричали від переляку.

Ще один вибух.

— Влучають по вже зруйнованих будинках, скільки ж у них бомб, — прошепотів Скотт. — Ненавиджу.

Стайлз мовчки кивнув. Крім страху, всередині наростала ненависть, що тільки посилювалась з кожною секундою. Хотілось знищити кожного, хто причетний до цього жахіття та помститись за всі втрачені невинні життя.

Наступні вибухи здались йому настільки близькими, що він майже почув, як руйнуються верхні поверхи.

Можливо, так і було. Можливість перевірити все одно з’являлась тільки після обстрілу.

Несвідомо Стайлз схопив Дерека за руку, знову відчуваючи, як підступає страх. Той первісний, майже тваринний страх, який охоплював його в перші дні. Паніка, яку важко описати словами, а тим паче заспокоїти.

— Все буде добре, — Дерек стиснув його руку та слабо посміхнувся.

Знову прилетіло зовсім близько. Скотт нервово зауважив:

— Вони ніяк не заспокояться.

— Залишилось трохи витримати й ми поїдемо, — сказав Дерек. — Вони знищуватимуть місто, поки не досягнуть свого.

— Що залишиться від нашого району після таких бомбардувань? — до них підійшов Боббі, який досі заспокоював маленьку дівчинку, що плакала від страху.

— Що залишиться від усього міста, — зітхнув Дерек.

— Так, давайте спокійніше, — не витримав Стайлз. Усі здивовано подивились на нього, й він додав: — І так страшно, а ви ще більше нагнітаєте. Може, завтра взагалі все закінчиться.

— Ага, закінчиться, звісно, — скептично пробурмотів Боббі.

Стайлз не встиг відповісти — ревіння винищувача вибило всі його думки. Цей звук викликав такий жах, що руки ще сильніше затремтіли, а він майже втратив контроль над своїм тілом.

Одразу після цього пролунало кілька вибухів, всі одночасно повернули голови в бік виходу.

— В такі моменти хочеться вийти та подивитись, що там відбувається, — сказав Скотт. — Але водночас дуже страшно: раптом навколо більше нічого не залишилось, тільки наш будинок стоїть, а все інше — руїни.

— В мене таке ж відчуття, — зізнався Стайлз.

— І в мене. Хочеться вийти, щоб переконатися, що я досі живий, що я все ще тут, — кивнув Дерек. Стайлз міцніше стиснув його руку, показуючи, що він поруч. Йому хотілосm додати, що любить його понад усе й Дерек ніколи не залишиться сам, що разом вони подолають будь-які випробування, навіть якщо навколо залишаться самі руїни, але він не встиг.

Наступні миті Стайлз запам’ятав на все життя, хоч усе відбулось за кілька секунд.

Гул літака зовсім близько, потім — кілька потужних вибухів, а далі гучний удар десь прямо над головою. У Стайлза заклало вуха, перед цим він почув чиїсь крики. Можливо, це був його власний крик.

— Стайлз, обережно! — крізь дзвін у вухах він почув відчайдушний голос Дерека десь поруч.

Він не встиг нічого збагнути. Щойно він дивився на Дерека, а тепер, заплющивши очі, чув, як навколо обрушується все та не розумів, що робити і куди бігти.

Стайлз різко розплющив очі саме в ту мить, коли зі стелі над ними почали падати уламки, дивом не зачепивши його. Він не встиг відреагувати та знайти Дерека, якого не було видно через хмару будівельного пилу, коли вся конструкція звалилась вниз.

Його віддалена думка підказала, що місце він вибрав вдало й саме це врятувало йому життя, але вже в наступну секунду він відчув сильний удар по потилиці, і весь світ потонув у темряві.

«Виходить, удача відвернулась від мене», — подумав Стайлз востаннє перед тим, як знепритомніти.

Стайлз та Дерек неспішно прогулювались парком. Сьогодні був звичайний вихідний, сонячний та теплий, тож вони пообідали в кафе в центрі міста й вирішили повернутись додому через парк.

— Сьогодні чудовий день, — усміхнувся Стайлз, спостерігаючи за дітьми, що грались на майданчику.

— Згоден, — кивнув Дерек, оглянувшись довкола. — Знаєш, нашому місту неймовірно пощастило. Воно хоч і маленьке, але в ньому так добре жити. Немає натовпів, як у столиці, але в іншому ми нічим не поступаємось.

— Інвестиції зробили своє, — сказав Стайлз.

Колись їхнє містечко було зовсім крихітним, і молодь прагнула поїхати звідси якомога швидше. Тоді й розробили цілий план розвитку. Знадобилось всього п’ять років, щоб місто розквітло, і тепер нікому не хотілось його залишати.

Стайлз і сам колись не думав, що повернеться. Але зараз розумів, що це було найкраще рішення. Вони з Дереком купили квартиру в новобудові й більше не планували переїзд. Навпаки, мали на меті залишитись тут та будувати спільне життя у рідному місті, яке дедалі більше приваблювало нових мешканців і туристів, особливо враховуючи близькість до моря.

— Добре, що ми повернулись, — сказав Дерек, з теплотою в очах дивлячись на навколишні будинки.

Стайлз усміхнувся, відчуваючи рідкісне й водночас таке просте щастя. Мабуть, саме так буває, коли ти на своєму місці, поряд з тими, хто справді важливий. І розумієш, що нічого змінювати не хочеться. Є бажання просто жити та насолоджуватись кожним днем.

Він повернув голову й подивився на Дерека, відчуваючи приємне тепло десь глибоко в грудях.

Стайлз різко розплющив очі та відразу відчув біль у всьому тілі. При цьому голова лише трохи паморочилась, тож він вирішив, що обійшовся легким струсом.

— Або ж це просто адреналін, — простогнав Стайлз та спробував сісти. Щойно прийняв сидяче положення, запаморочення посилилось, а до горла підступила нудота.

І в ту ж мить прорвались звуки — тріск вогню, гуркіт будівельного сміття й гул літака, пілот якого, певно, перевіряв, чи влучив у ціль.

А ціллю були звичайні люди, що ховались в підвалі.

Але найстрашнішим було не це. Приміщення наповнили крики болю та відчаю, дитячий плач. За мить Стайлз відчув, як по шкірі побігли мурахи. Ще годину тому, попри обставини, тут сміялися люди, а тепер вони кричали так, що хотілось затулити вуха, або, що ще гірше, вже були мертві.

Не встиг він отямитися та почати шукати Дерека, як почув страшенний крик дитини:

— Мамо, де ти? Мені страшно! Я не хочу помирати! Мені боляче!

Це було жахливо. До мурах по шкірі.

Стайлз заплющив очі на секунду, зібрався з силами й, підвівшись, прислухався, щоб визначити, звідки лунає крик. Звук йшов праворуч, тож він побіг туди.

Першою його думкою було відшукати Дерека, який, можливо, теж був у небезпеці, але крик дитини був настільки пронизливим, що Стайлз не міг його ігнорувати. Він просто мусив переконатись, що все гаразд, а тоді — негайно шукати Дерека.

Виявилось, що дитина була зовсім поруч. Хлопчик років п’яти, чия нога сильно кровоточила, сидів на підлозі й плакав, але в іншому, на щастя, не постраждав.

Стайлз підбіг до нього й схвильовано запитав:

— Як ти? Болить? Де саме?

Хлопчик підняв на нього заплакані очі та тремтячим голосом відповів:

— Мене камінь вдарив у ногу, боляче. А мама десь зникла. Ти не бачив мою маму?

— Ні, але я певен, вона десь поруч, — Стайлз із трудом вимовив ці слова, усвідомлюючи, що, можливо, жінка вже загинула. — Давай подивлюсь на твою ногу.

Він нахилився, оглянув рану та збирався шукати бинти, коли хлопчик раптом закричав:

— Мамо!

В ту ж мить до них підбігла перелякана жінка, міцно обійняла сина та, глянувши на Стайлза, промовила:

— Дякую вам величезне!

— Та нічого, — відповів він, підіймаючись.

— Мене просто відкинуло вибухом, тому ми опинились в різних місцях, — схвильовано сказала вона. — Дякую, що залишились з моїм сином. З ним все гаразд? — вона кинула погляд на його поранену ногу.

— Потрібно перев’язати, я якраз збирався йти по бинти, — відповів Стайлз, полегшено зітхнувши. Добре, що дитина не залишилась сиротою.

— Ще раз дякую вам! — Вона уважно подивилась на його лоб та додала: — Вам теж треба обробити рану. Зачекайте, я допоможу.

— В мене немає часу, — похитав він головою, тривожно оглядаючись навколо. — Мені потрібно знайти своїх друзів.

Жінка хотіла щось заперечити, але Стайлз її вже не слухав. Його охопив страх, що він уже втратив забагато часу, і Дерек міг загинути, тому він кивнув новим знайомим та побіг назад.

На місці, де вони перебували до вибуху, тепер лежала купа каміння. Розгледіти щось було майже неможливо через дим й пил від руйнувань.

— Дерек! — закричав Стайлз вперше. Холодок страху повільно проникав у кожну клітину, змушуючи тремтіти руки й ноги.

Навколо бігали люди, хтось кричав імена, хтось плакав, хтось розгрібав завали. В повітрі нависли паніка, біль і страх, що тільки зростали з кожною миттю.

А ще, повсюди розтікався жахливий запах смерті, який, здавалось, не неможливо буде змити.

Стайлз бігав по приміщенню, гукаючи Дерека та намагаючись почути хоч якийсь відгук серед цього хаосу. Іноді він стикався з іншими людьми, чиї очі виражали той самий безумний страх, що і його власний, але біг далі, знаючи, що зараз виглядає не краще.

Страх. Лють. І знову страх.

Емоції змінювали одна одну так стрімко, що Стайлз майже втратив відчуття реальності. Світ звузився до кількох метрів навколо та його власного крику, коли він знову й знову гукав:

— Дерек, будь ласка!

В якийсь момент у його світ прорвався ще чийсь голос:

— Стайлз! Він тут, йди сюди!

Стайлз зупинився та примружився, намагаючись розгледіти крізь будівельний пил того, хто його покликав. Це був Скотт, що стояв недалеко від місця, де вони всі були до вибуху. 

На перший погляд, друг не постраждав, це було перше, що відзначив Стайлз, перш ніж підбігти й міцно обійняти його, на мить відчуваючи полегшення.

— Краще швидше йди до нього, — сказав Скотт. 

Всередині все обірвалось, а неконтрольований жах почав охоплювати його свідомість.

— Що з ним? — хриплим голосом запитав він, залишаючись на місці та боячись подивитись в той бік, куди вказував Скотт.

Той мовчав. Стайлз заплющив очі, вдихнув повітря, просочене гаром, намагаючись на мить відгородитися від жахливих криків навколо, після чого швидким кроком рушив у потрібний напрямок.

Він не одразу побачив Дерека, тому спочатку подумав, що з ним все гаразд й він просто десь побіг, але, підійшовши ближче до стіни, побачив кошмар наяву.

Дерек лежав, спершись на стіну й на перший погляд виглядав нормально, доки погляд не опустився нижче.

— Де його ноги? — прошепотів Стайлз. — Чорт забирай, де його ноги?!

Нижня частина тіла Дерека була затиснута шматком бетонної плити, вона лежала під таким кутом, що стало зрозуміло, чому Стайлз не помітив його, коли бігав навколо у пошуках. Сам Дерек був непритомний, принаймні, Стайлз на це сподівався, боячись уявити найгірше.

Наступні хвилини розтяглись в один нескінченний момент. Стайлз підбіг до Дерека та, кричачи щось незрозуміле, спробував підняти плиту, що, звісно, не дало бажаного результату. Він не звертав уваги на спроби Скотта його відтягнути, відчуваючи дедалі більше відчаю з кожною секундою.

— Не чіпай мене! Треба прибрати її, краще допоможи мені! — Стайлз усвідомлював, що кричить так сильно, аж голос уже охрип, але це не мало значення. Він не розумів, чому Скотт не хоче допомогти, адже вдвох вони точно впораються.

— Ми не зможемо, у нас не вистачить сил. І це небезпечно, ми можемо тільки нашкодити, — намагався пояснити йому Скотт.

— Не можна просто стояти та дивитись, — продовжував кричати Стайлз, не бажаючи нікого слухати.

Скотт хотів йому щось відповісти, але йому завадив несподіваний кашель, який почувся з боку Дерека. Обидва одночасно обернулись до нього, і Стайлз з полегшенням видихнув — Дерек відкрив очі та здивовано дивився на них, схоже, ще не повністю усвідомивши, що сталось.

Стайлз підбіг до нього й схопив його руку в свої, відзначаючи про себе, наскільки ті холодні.

— Як ти? — тільки-но спитавши, Стайлз зрозумів, що це було найдурніше питання, яке він міг поставити людині, що лежить під бетонною плитою.

Дерек слабко усміхнувся:

— Могло б бути й краще. А ти?

— Зі мною все гаразд, — Стайлз стурбовано дивився на Дерека, відзначаючи його майже білі губи. — Тобі дуже боляче?

— Мені? — Дерек здивовано підняв брови. — А мало б? — Стайлз злякано обернувся до Скотта, який теж виглядав здивованим, а потім знову перевів погляд на Дерека. — Що сталось?

Стайлз не знав, що відповісти на це запитання. Він дивився кудись у стіну, збираючись з думками й подумки благав Скотта щось сказати, але той, чомусь, мовчав.

— Я піду покличу когось на допомогу, — нарешті промовив друг. — Не впевнений, що хтось прийде, але я спробую.

Можливо, він зробив це, щоб залишити їх удвох у таку важку мить, або ж тому, що дійсно хотів допомогти. Стайлз цього не знав, та й це вже не мало значення.

Він дивився на обезкровлене лице Дерека, ледь стримуючи сльози.

Сенс його життя зникав на очах, а він нічого не міг зробити, тільки спостерігати.

— Ненавиджу, — прошепотів він.

— Що? — перепитав Дерек.

— Кажу, що ненавиджу тих, хто зробив це з нами, — повторив Стайлз. — Я знищу їх усіх.

— А я тобі казав, що ти дуже красивий, коли сердишся? — раптом усміхнувся Дерек.

— Тільки ти можеш сказати таке зараз, — нервово засміявся Стайлз.

— А коли ще? — зітхнув Дерек, ковтаючи зусиллям. — Думаю, я вмираю?

— Ні! Не кажи цих дурниць! — Стайлз не хотів чути ці жахливі слова, навіть думка про це здавалась страшною, не те що вимовити їх вголос. — Ймовірно, твої ноги просто придавила плита, але все буде добре. Скотт скоро повернеться з підмогою. Про що ти?

Вони на мить замовкли, Стайлз нервово чекав на Скотта, стримуючись, щоб не побігти слідом, а Дерек уважно вдивлявся в його обличчя.

— Ти зовсім не вмієш брехати, — його голос був настільки слабкий, що Стайлз ледве почув його серед загального хаосу навколо. — Ти прекрасно знаєш, що бетон неможливо підняти без спецтехніки, а навіть якщо вийде, я втрачу занадто багато крові, — на секунду він заплющив очі, ніби прислухаючись до себе, а потім відкрив та додав: — Не хотів казати цього, але я зовсім не відчуваю ніг, тому навіть не розумів, що зі мною сталось.

— Досить! — Стайлз стискав руку Дерека, ніби це могло переконати його не здаватися. — Навіщо ти говориш такі страшні речі?

— Просто хочу, щоб ти був готовий. Якщо чесно, я ледве тримаюсь при свідомості, боюсь, що довго це не триватиме.

Стайлз підвівся на ноги та злякано відповів:

— Тоді я сам побіжу шукати допомогу, навколо повно людей, хтось точно допоможе, не можна гаяти час!

Він не встиг зробити навіть кроку, як Дерек схопив його за щиколотку.

— Не йди, — вперше Стайлз побачив такий відчайдушний погляд Дерека, і це налякало його ще більше, ніж його смертельно бліде обличчя. Саме це змусило знову опуститись на коліна та взяти його за руку.

— Будь ласка, — прошепотів він, не звертаючись до когось конкретного.

— Пообіцяй мені одну річ, — Стайлз завмер в очікуванні, вже знаючи, що нічого доброго не почує. — Що завтра ти підеш звідси. Ти залишиш мене та поїдеш.

— Ні! — перебив його Стайлз. У нього не було жодного бажання слухати всі ці речі, коли Дерек все ще був тут, поруч. Це було неправильно.

Усе це було неправильно.

Тільки два тижні тому вони насолоджувались життям у своїй квартирі, будували плани на майбутнє, а зараз усе це могло зникнути назавжди.

— Послухай, — Дерек слабко стиснув його пальці, привертаючи до себе увагу. — Тобі буде дуже важко, але ти впораєшся. Ти повинен жити далі. Хоча б заради нас.

— Заради нас? — роздратовано спитав Стайлз. — В тебе зараз маячня через твій стан, тому краще замовчи, щоб потім не шкодувати про сказане.

— Я не буду шкодувати, бо прекрасно розумію, що потім не буде, — похитав головою Дерек. Він визволив руку з хватки Стайлза та повільно підніс її до його обличчя, щоб обережно провести по лінії скул, губам й щокам. — Люблю тебе. Я так рідко це говорив. Але я так радий, що ти з’явився в моєму житті, — він зітхнув, на мить закривши очі, а потім подивився на Стайлза трохи розфокусованим поглядом. — Я хочу, щоб ти був щасливий. Забудь те, що тут відбувалось, і почни життя заново, а я завжди буду поруч з тобою.

— Ні, — прошептав Стайлз. — Ти не можеш так вчинити, ми ж тільки почали. Будь ласка, Дерек.

Але той лише слабко усміхнувся:

— Ти сильний, я знаю.

— Я не зможу без тебе, — Стайлз знову взяв його руки в свої та стиснув.

— Ти зможеш, — Дерек знову закрив очі й, не відкриваючи, додав. — Я дуже хочу спати. Не можу більше боротись з цим.

Стайлз відчув, як серце завмерло, а потім почало битись вдвічі сильніше. Він не міг відпустити Дерека, але й не мав можливості вплинути на те, що відбувалось. 

На жаль, деякі речі ми не можемо змінити, як би не намагались. Такі події, як війна, вносять корективи в життя, і ми занадто слабкі, щоб якось вплинути на те, що відбувається навколо.

Стайлз міг лише спостерігати, як найближча йому людина гине через таке жахливе стікання обставин й не мав можливості хоч щось із цим зробити.

— Ні, тобі не можна засинати! — він отямився від думок та почав трясти Дерека. Той зусиллям відкрив очі та подивився на Стайлза неясним поглядом.

— Чому ти розбудив мене? — невдоволено промовив Дерек. — Мені ж ще рано на роботу.

— Що? — Стайлз завмер.

— Мені снився такий дивний сон, — Дерек ніби не помічав того, що відбувається навколо, просто дивився на Стайлза й тихо говорив. — Нібито почалась війна, ми ховаємось в підвалі, а потім на нас падає бомба. Жахливий сон, все ж добре, що ти мене розбудив. Стайлз, чому ти плачеш?

— Я не плачу, тобі здається, — обережно витерши сльозу, відповів Стайлз і спробував посміхнутись. — Правда жахливий сон, але він вже позаду, — він не міг повірити, що Дерек, який завжди був сильним та вселяв впевненість, зараз здавався таким безпорадним. Було боляче брехати йому, але іншого вибору не залишалось — можливо, для психіки Дерека це було своєрідним порятунком. Він засне з думкою, що лежить в їх теплому ліжку разом зі Стайлзом, а завтра його чекає новий мирний день.

Засне назавжди. 

— Так, — посміхнувся Дерек у відповідь. — Мабуть, я ще посплю. Лягай теж, вже пізно.

— Добре, — кивнув Стайлз, ледве стримуючи емоції. Він намагався усміхатись, щоб Дерек нічого не запідозрив; ця думка стала єдиною, про що він думав — не дати зрозуміти, що це не сон.

— На добраніч, Стайлз. Я тебе люблю.

— На добраніч, Дерек. І я тебе.

Що таке втратити весь світ? Для когось це в прямому сенсі апокаліпсис, для когось втрата дому, а хтось може так сприйняти звільнення.

Для Стайлза його світом був Дерек.

І щойно цей світ зник.

Скільки вони були знайомі, стільки Стайлз боявся його втратити, навіть сама думка про це викликала нестерпний біль і сльози. Він досі пам’ятав те відчуття втрати, яке виникало пізніше, хоча не було реальністю.

Тепер це сталось насправді. І цього разу все було інакше.

Стайлз нічого не відчував. Тільки порожнечу, величезну, всепоглинаючу, повністю беземоційну.

Наче все припинило своє існування. Світу навколо більше не було, тільки він і Дерек.

Стайлз поклав голову на груди Дерека та закрив очі, все ще нічого не відчуваючи. Тільки одна думка з’являлась знову і знову: «А раптом це ще не кінець».

Все це здавалось якимось затягнутим кошмаром, у якому збувались всі його страхи. Спочатку він втратив двох друзів, а потім найцінніше — Дерека. І досі не було відомо, що з його домом, швидше за все, він теж був знищений.

Мабуть, у такі моменти розумієш, що втратив абсолютно все.

А скільки таких зруйнованих життів було в цілої країни. Навіть страшно уявити кількість покалічених доль.

— Я любив тебе більше за життя, а ти так просто пішов, — одна сльоза все ж зірвалась з щоки, але Стайлз швидко витер її, усвідомлюючи, що зараз не час. Він подумки пообіцяв Дереку вибратись звідси, навколо все ще падали шматки перекриттів й частини меблів, залишатись тут було небезпечно.

Він розумів, що потрібно йти. Тільки знайти сили, щоб підвестись, не вдавалось. Хотілось померти поруч та залишитись так назавжди.

А може, це і був вихід — знайти тут свій кінець, поруч з Дереком, так, як він завжди хотів.

Стайлз раптом відчув, як закружилася голова, і на секунду закрив очі, щоб прийти до тями. Він хотів хоч на кілька митей відчути себе так, ніби нічого не сталось — зараз ніч, він лежить поряд з теплим Дереком й все добре.

— Чому так важко прийти до тями? — пробурмотів Стайлз перед тим, як сили залишили його, а все навколо занурилось у темряву.

Рятівна темрява, де Дерек живий й вони обидва живуть своє щасливе життя. Туди, звідки не хотілось повертатись.

Вперше за ці дні Стайлз щиро посміхався.

***

Стайлз дивився на падаючий сніг. Цього року його було справді багато, але не можна сказати, що це Стайлзу не подобалось. Сніг завжди асоціювався у нього з чистотою та якимось оновленням.

Тим самим, чого він так хотів вже стільки місяців.

Все навколо було прикрашене до Різдва, площі сяяли гірляндами, різдвяні ярмарки збирали натовпи людей, а магазини були заповнені покупцями, які поспішали купити подарунки.

Світ продовжував жити, і це було найважливіше.

Проте водночас Стайлз не міг зрозуміти, як це можливо. Як одні йдуть назавжди через чиюсь чужу волю, а інші продовжують жити?

В такі моменти Стайлз ніби губився в просторі, йому не вірилось, що менш ніж рік тому він сидів у холодному підвалі, здригався від вибухів та подумки прощався з життям. Він дійсно вірив, що загине, і ця думка так міцно засіла в його свідомості, що коли залишався сам, починав задумуватись: чи точно він живий, чи, може, просто став привидом, який блукає навколо та спостерігає за тими, хто вижив.

Його психотерапевт сказав, що у нього синдром вцілілого. Можливо, так воно й було, але Стайлза не дуже хвилювало, що саме з ним відбувається. Він просто хотів якнайшвидше позбутись цього задушливого почуття провини, яке постійно нагадувало йому про тих, кого він мусив залишити в палаючому місті.

Спогади про це змусили Стайлза зупинитись, щоб перевести подих. Він підняв погляд догори та глибоко вдихнув — зазвичай це допомагало йому повернутись до реальності та припинити чути звуки вогню й крики людей. Перед очима знову з’явились задушливі картини тих страшних днів, до горла підступила паніка й Стайлз відчув, як усе його тіло слабшає.

Він ніяк не міг звикнути до цього стану, хоча це траплялось дуже часто. Зазвичай у такі моменти Стайлз знову опинявся у підвалі зруйнованого будинку й не міг нікому допомогти, тільки безпорадно спостерігати, як його життя стрімко рухається до краху.

Стайлз намагався дихати, але це мало допомагало. Хотілось бігти кудись, аби тільки втекти від власних спогадів. А ще було бажання кричати до хрипоти, бо здавалось, що таким чином біль усередині хоч трохи відступить.

Саме в цей момент у кишені завібрував телефон й Стайлз на мить прийшов до тями, навіть знайшов сили дістати його та прочитати повідомлення: Ти де? Скоро будеш?

Стайлз глибоко вдихнув, відчуваючи, як паніка поступово відступає, наче всього хвилину тому йому не здавалось, що світ розсипається на частини. Він зрозумів, що хоче якнайшвидше опинитись вдома, де його чекали, і це зараз було найважливішим. 

І хоч руки все ще трохи тремтіли, а думки були сплутаними, Стайлз пришвидшився. Він знав, що вдома йому стане значно легше, адже саме там він відчує, що життя триває.

— Де це ти так довго ходиш? — було першим, що він почув, коли вхідні двері відчинились.

Не відповідаючи, Стайлз просто зайшов у квартиру та міцно обійняв Дерека. Живого й майже неушкодженого. Той відповів тим самим, не ставлячи жодних запитань й даючи Стайлзу час самому розповісти про те, що у нього на думці.

— Я йшов вулицею, а потім раптом знову почалась панічна атака, — нарешті вимовив Стайлз, притискаючись до шиї Дерека. — Не розумію, чому це продовжує траплятись. 

— Це нормально, тобі просто потрібен час, — Дерек заспокійливо погладив його по спині, з самого початку розуміючи, чому Стайлз відразу захотів обійняти його — так він намагався переконатись, що Дерек дійсно живий, що він тут і його спогади більше не реальність.

Того дня, коли Стайлз мало не втратив усе, їх дивом врятували — у напівзруйнований будинок прибігли військові, які й знайшли Дерека без свідомості та лежачого поряд Стайлза, що знепритомнів від травми й сильного стресу.

Отямився він вже у військовій машині, якою їх відвезли на невелику базу, де Дереку надали першу допомогу. Звідти вони разом з іншими врятованими вирушили до центру міста, щоб виїхати евакуаційною колоною.

Ті кілька днів були суцільним туманом. Стайлз майже нічого не пам’ятав, окрім сильного головного болю і роз’їдаючої паніки, яку він ніяк не міг побороти. Він тримався заради Дерека, що виглядав не краще й навіть не міг пересуватись самостійно. Як їм сказав військовий лікар, потрібно було терміново виїжджати та звернутись до лікарні, адже Дерек все ще знаходився в критичному стані.

Ризикуючи, вони разом зі Скоттом, який не міг залишити їх у такому стані, пробрались майже повністю зруйнованим містом до центру та сіли в один з автобусів.

Все інше Стайлз пам’ятав ще гірше — він то втрачав свідомість, то приходив до тями та дивився у вікно, зі сльозами спостерігаючи за палаючими будинками, повз які вони проїжджали.

Він навіть не знав, як вони дістались, адже їм доводилось безліч разів зупинятись біля блокпостів та проходити перевірки. Кожен із них розумів, що перевірку вони могли й не пройти — їх перевіряли справжні чудовиська, назвати яких людьми просто не повертався язик.

Лише коли вони опинились у відносно мирному місці, Стайлз зміг видихнути, хоча все ще відчував себе живим мерцем. Йому не стало краще, адже потрібно було лікувати Дерека, а це виявилось зовсім непросто, але принаймні він був у безпеці й не чув кожної секунди вибухи.

Стайлз виринув зі спогадів та, намагаючись повернутись в момент, тихо сказав:

— Дякую, мені стало легше.

Дерек похитав головою:

— Не варто. Ти точно в порядку?

Стайлз впевнено кивнув. Коли він бачив живого Дерека, паніка відступала й він міг знову дихати. Для нього це було найважливішим.

Переконавшись, що Стайлз точно в порядку, Дерек обережно поцілував його. Той з готовністю відповів на поцілунок та провів рукою по щоці Дерека, щоб упевнитись, що це точно не сон.

Теплий вологий язик торкався губ Стайлза, а гарячі пальці обережно торкались його щоки, і він знав тільки те, що не хоче, щоб це закінчувалось.

Дерек не збирався зупинятись, він проник язиком глибше й Стайлз відчув різкий прилив збудження по всьому тілу. Він хотів більшого, прагнув відчути Дерека ще ближче, зняти з нього одяг.

Стайлз шалено кохав цю людину. Настільки сильно, що іноді ставало страшно, адже одного разу він уже ледь не втратив його.

Він точно знав, що не зможе жити без Дерека. Не тепер, коли той повернувся буквально з того світу. Не тоді, коли вони втратили майже все, що мали та будували все з нуля.

Стайлз відчував таку ніжність, що не міг передати її ні дотиками, ні словами. У такі моменти він був безмежно вдячний за те, що вони обоє вижили та змогли вибратись з того кошмару, що тепер стояли разом у коридорі своєї нової квартири й залишились один у одного.

Хіба це не справжнє щастя?

Стайлз вірив, що так.

Війна змусила їх переосмислити багато речей й одна з них була — цінуй те, що маєш та насолоджуйся кожним днем. І хоча ще нічого не закінчилось, вони разом, тому зможуть подолати все, що їх чекає попереду.

Вони обов’язково впораються з усіма наслідками, головне — не втрачати зв’язок між ними. Разом вони зможуть досягти всього, що було у них раніше й навіть більшого. Разом.