Кролик у вовчому хутрі

«Все почалося десь півроку тому, наприкінці жовтня. Як зараз пам’ятаю ті холодні ранки й вечори та неймовірну сонливість, яка переслідувала мене ледь не щодня. Я вже знаходилася на робочому місці в кафешці, намагаючись нарешті прокинутися. Хоча на вулиці й було дуже холодно, приміщення добре обігрівалося, через що я ніяк не могла оговтатись. Навіть здавалося, що зірочки спалахували в очах.

Різкий дзвін, що пролунав невідомо звідки, повернув мене на Землю. “Час працювати.” Попереду чекав ще довгий робочий день…

***

Морозний вітерець повністю відігнав набридливу денну сонливість, проте в цьому вже не було жодної потреби. Тяжко зітхнула, розуміючи, що сьогодні знову не зможу нормально заснути. Очі піднялися догори та зловили крихту блискіток на чорному полотні. Зорі. Такі звичайні й у ту ж мить чарівні. З’явилося бажання все кинути та рушити поза місто. І байдуже на холод. Тільки я та безкрає небо. Можливо так і зроблю у вихідні.

Ще раз зітхаю, востаннє дивлюсь на “Пухнастого кролика” й рушаю до потрібної зупинки.

Взагалі наше кафе досить популярне в місті Ікс. Миленькі малюнки кроликів приваблюють людей різного віку: від дорослих до малих. Мої однолітки навіть придумали місцевий “сленг”, так би мовити. Якщо дуже узагальнено, то “добрих” людей називали кролями, а “поганих” – вовками. Звучить по-дитячому, знаю.

Гадаю, це почалося з дурнуватого девізу нашого кафе: “І в злому вовку знайдеться білий кролик”. Поняття не маю, хто це придумав, але така безглузда фраза виявилася геніальною в якомусь сенсі. Багато-хто почав жартома називати один одного кроликами, коли робили щось добре, і навпаки – вовками, коли пакостили. Особисто мене кликали “кролицею”, адже я, по-перше, працівниця вищезгаданого закладу, а по-друге, мене вважали гарною людиною. Не те, щоб я була святою, але то не мої слова.

— О, так це ж Ви, кроленятко!

— Га?

«Хто цей божевільний? Яке ще кроленятко?»

Ластовиння рясно вкривало обличчя усміхненого парубка з рудими кучерями. Хоч він і здавався привітним, проте мені було дуже незручно від його погляду. Звужені зіниці й холодний сірий колір райдужок викликав дрижаки по всьому тілу. Я намагалася триматись спокійно, однак…

— Перепрошую, я певно Вас налякав, хе-хе…

«Дідько, знов у мене все на обличчі написано.»

— Як Вас звати? – спитав він.

— …Аліса. А Вас? – дещо насторожено відповіла.

— А мене Гриць. Так, так, той самий Гриць-молодець, що на конику вертівся, ха-ха.

— На конику? А може той Гриць-ледар з порваними чоботами, в якого ще ніженьки боліли, хай йому грець? – підіграла його дурнуватим порівнянням.

— Ха-ха, а може й так. Тоді добре, що Ви хоч не Галя.

«Що за дурко?»

Саме так ми з ним і познайомились. Він досить набридливий хлопець, як виявилось. Гриць, а точніше Григорій, “час від часу” навідувався до “Пухнастого кролика”, інакше кажучи, ледь не щодня, і з такою ж частотою проводив мене до зупинки. Як казали мої колеги, вився барвінком. У нього явно якесь нездорове захоплення народною творчістю. Багато-хто казав, що ми з ним чудово ладнаємо, але мені все ще незручно… Чому у нього такі моторошні очі? Та час минав, я звикла до того погляду й надмірної уваги, і врешті закохалась…»

***

— І що далі було? – дещо байдуже запитала Марена, відклавши мою писанину.

— Та нічого такого. Я йому зізналася, він відповів взаємністю, але зрештою виявився повним покидьком , тож ми розійшлися.

Подруга прискіпливо подивилася на мене своїми чорнющими як ніч очима. Мене й досі лякає цей її готичний макіяж. Вона взагалі-то чудова людина, але має “моторошні уподобання”: атеїстка, готка (а отже поплічниця Сатани за думкою районних “експерток”), ще й лесбійка – загалом справжній скарб для тутешніх пліткарок на пенсії і не тільки.

— Хоч ти так і кажеш, – задумливо мовила вона, – проте переїхала в інше місто після розлучення.

— Ну… – чесно кажучи, поняття не маю, що на це відповісти.

— Гаразд, байдуже. Я все одно можу лише вислухати.

— Що, навіть жодної поради не даси? – награно засмутилась.

— Якщо треба від мене порада, переходь на дівчат. Буду тобі і порадницею, і подругою по щастю та нещастю, і дівчиною, якщо знадобиться, – посміхнулась Марена.

— Наче я можу.

— Хто його зна. Життя непередбачуване.

Ми з нею дуже різні, але гарно ладнаємо. Вона була першою людиною, яка допомогла мені побороти депресію: намагалась запхати до психотерапевта, познайомила зі своїми друзями-“фріками”, які вилили на мене всі свої сльозливі історії про нерозуміння та булінг, а я на них свої, допомогла зробити пірсинг, відвела до покинутої будівлі, де ми порозбивали кілька старих вікон та пляшок з-під пива, навчила заварювати смачну каву, навіть пообіцяла поїхати зі мною до колишнього і надерти йому сраку та ще багато іншого. Як каже мама, “втягнула в погану компанію”. Хоча я б не назвала їх поганими. З цими “неформалами” було куди приємніше проводити час аніж із, так би мовити, “нормальними людьми”. Цікаво, чи всі фріки такі милі?…

— Гей, ти там жива? Заснула, чи що?

— Та ні, задумалась просто.

— Про дівчат? Я взагалі-то пожартувала, але якщо тобі справді…

— Нєа, просто згадала слова мами, що ти втягнула мене в погану компанію.

— Ааа, он як, – відвернулась Марена. – То ти все-таки вирішила погодитись?

— Погодитись? На що?

— Ну як же, щоб тобі викатали яйцем.

— Марю, ти на приколі? Які ще яйця? Не вистачало мені тільки з тими бабками бавитись.

— А що, чому ні? Досить атмосферно, а головне – “дієво”.

— Так? То може сама поїдеш?

— Я що, дурна? Хто його зна, може вони тим яйцем і викачують увесь здоровий глузд. Чай будеш? – змінила тему.

— Ага.

— От і добре, мені теж зроби. Чорний, без цукру.

«Ото вже… нагле…»

— Жартую. Тобі зелений? – спокійно мовила Маря, поки розглядала мої насуплені брови.

— Ага, і дві ложки цукру.

— Чайні?

— Ні, бляшанко консервована, столові. А без дурних питань можна?

Марена лиш висунула язика з залізною кулькою. Завжди так поводиться. Це дещо бісить, але я вже звикла.

Поки вона пішла гріти воду, я завчасно дістала печиво. Хоч Маря й надає перевагу напоям без цукру, але вона обожнює солодощі та й не тільки. Марена просто любить смачно поїсти, тому вона й пухкенька. Та якщо відверто, їй навіть личить. Хоч у повсякденному житті вона лякає інших своїм виглядом, що їй безумовно подобається, проте на роботі доводиться змивати той жахливий грим і вкладати зловісне “гніздо” з трохи короткого волосся. Тоді можна спокійно сказати, що вона дуже приваблива дівчина. Не знаю, як наш Володька (власник кав’ярні “Не злий Вовчик” і мій новий роботодавець) знайшов її, але він не помилився у виборі так точно. До нас часто навідуються хлопці, щоб випити смачної кави і (дуже крінжово) позагравати до неї. Саме тому Марена й хоче звільнитися та активно шукає краще місце. Певно то не вперше…

— Ну що, кролику у вовчім хутрі, чай готовий.

Невдоволено примружені очі зловісно блиснули на бліду “чорнявку”.

— Добре, вовчику-братику з кролячою лапкою, печиво теж на місці.

— Пфф, та ти поетеса, – захихотіла Маря, стискаючи підвіску з лапкою.

І все-таки з нею дійсно приємно проводити час. Навіть добре, що мені не подобаються дівчата, інакше б я точно на неї клюнула. Кохання мінливе й ненадійне, а от щира дружба може тривати аж до самої старості. Сподіваюся, ми будемо чудовими подругами. Мені більше не потрібні ті гидкі покидьки. Надто вже клопітно допомагати їм розкаюватись у власних гріхах…

— То як додому з’їздила? Як мама?

— Більш-менш. Вона досі злиться на тебе, хоча то був мій вибір приєднатися до вас.

— Ну, приєдналася ти до нас лише в лапках. Ми просто гарні друзі, от і все.

— Ага, від такої краси можна й “самообмінуватись”, особливо вночі.

— Пха-ха, ну вибач, вибач, – усміхнулася “лоскотунка людських нервів”. – До речі, ти чула новини?

— Які?

— Біля твого рідного міста знайшли тіло якогось хлопця. Можливо тобі щось відомо? Щось про це чула? – очі так і випромінювали іскри тривоги та зацікавленості.

— Ого, невже співчуваєш? А ти добріша, ніж я думала.

«Ох, Марю, не варто тобі у це лізти. Наврядчи ти зможеш це спокійно прийняти…»

— Пх, не порівнюй мене з собою. Мене цікавить лише історія, не більше. Я взагалі обо…

— Ти й справді добра, – не помітила, як вирвався шепіт.

— Га? Що ти там белькочеш? – дещо ображено пробурмотіла Марена.

— Нічого, нічого. Кажу, що ти аж занадто допитлива. Дивись, щоб не вбили ще, ха-ха.

«Ніколи не знаєш, хто може встромити тобі ножа у спину…»

— Ой, налякала їжачка голою дупою. Я сама кого хоч…

«Ти й справді занадто добра, Марю. Хоч і намагаєшся здаватися злою, проте твої дії говорять про інше. Ти єдина тут кролик у вовчому хутрі…»

————————————————————–

Дякую всім за прочитання цієї невеличкої розповіді і вибачте, якщо вона вас розчарувала.

Взагалі у мене просто виникла ідея написати про щось “чорно-біле” і те, наскільки воно часом не співпадає з реальністю. Оскільки це всього лиш невеличка замальовка історії, багато деталей було упущено. Мені хотілося зробити акцент на почуттях чи думках головної героїні (+ додати трохи символіки).

Не знаю, чи вийшло гарно реалізувати цю ідею, тому цікаво буде послухати вашу думку. Можливо чогось не вистачає? Або десь є помилки? Чи було б цікаво прочитати повноцінну історію,

чи воно того не варте? (Якщо ні, то просто подумаю, яку з наступних 200+ ідей вибрати…)

Ще раз дякую, що прочитали. Сподіваюсь, вам сподобалось.