Книжки та булочки з родзинками

Вже давно забута, але така знайома темрява, пронизана пекучим болем у нозі. Здавалося, ніби вся пригода була дуже дивним сном-попередженням, а все прожите досі – повториться, як тільки Вів розплющить повіки. Невже це все було лише вигадкою її фантазії: вона не познайомилась з чудовою книгаркою Рутою, не мала побачень з чарівною Мейлі, ніколи не була знайома з Лантухом та Галіною і не перемагала з їх допомогою тої злої відьми? А що, як вона розплющить повіки і побачить абсолютно іншу кімнату? І не буде ні Мейлі, ні Рути, ні Лантуха, нікого!

Але її роздуми роздуми знову перервав пронизливий біль у стегні. Варто було відкласти параноїдальні думки і бодай спробувати зрозуміти, де вона та що потрібно робити далі. Саме коли Вів перестала слухати своїх внутрішніх бісів, то зрозуміла, що віддалено чує вже знайомі їй голоси.

– В..і

– В…ів, пр…ин..я

–  Вів прокинся!

Холодна вода струменем току пройшлась по тілу і дозволила остаточно прийти до тями.

– Бісове поріддя, як же ж ти налякала! З такими мультиками і на той світ недалеко попасти!

Навколо неї стояли всі знайомі обличчя та з певним полегшенням перемовлялись одне з одним, але більшість тих розмов розібрати було важко. Біля свіжої але старої рани порався лікар. Цього він разу не лаявся так сильно, як зазвичай, але Вів розуміла, що потім доведеться довго вибачатись за свою необережність.

– Ти як гепнулася на підлогу, то я вже думала, що ти і зовсім того, на той світ полетіла. Налякала мене страшено. Ти наступного разу, як щось задумаєш, то хоч з іншими планом поділися, а то бачиш до чого твоя самодіяльність доходить!

– Наступного разу не буде, обіцяю.

Рута пройшлась по Вів тяжким поглядом, але розуміла, що щоб вона не сказала – все пройде повз цю вперту орчицю.

– Краще б твої слова були правдою. Моя крамниця не переживе більше таких пригод. Ми з коржиком сходим тобі по ліки, а ти щоб навіть нікуди не рипалась.

Вів закотила в чергове очі, але десь глибоко в середині щиро раділа чути цей скрипучий голос, що так безпощадно її вичитував. Все виявилось не сном. І хоча дорогою ціною, але їй вдалося врятувати друзів. Звісно біль не дозволяв їй радіти надто яскраво, але відчуття полегшення та спокою переповнювало її із середини.

Але на мить кімната здалась надто тихою. Це було б логічно, якби тут більше нікого не було, крім самої орчиці. Вів перевела свій погляд на інше крісло, на якому абсолютно незворушно сиділа Мейлі. Вона лише зі сумним видом оглядала Вів, але не наважувалась вимовити ані звуку.

– Не дивись так, ніби я вже вмерла.

Голос вів звучав невпевнено, ніби орчиця вчинила щось неймовірно погане і зараз мусить виправдовуватись перед старшими. Можливо частково це і було так, можливо вона і винна в тому, що нікого не попереджала, але чи могла вона вчинити інакше? Невже Вів мусила зі спокійною совістю просто піддати небезпеці всіх їй найдорожчих людей? Та й що вони робили б з цією інформацією?

Мейлі все так ж незворушно дивилася.

– Ти не вмерла, але це не означає, що ти в порядку. Знаєш, поки я дивилася на тебе, то справді не могла зрозуміти: невже воно того вартує? Хіба це справді так приємно ризикувати своїм життям, а не оселитися у спокійному місті.

Вів помітно похмурніла. Вона ніби і розуміла переживання Мейлі, але не могла з ними погодитись.

– Ми вже з тобою це обговорювали. Я люблю відчуття свободи, яке мені дає меч. Мені подобається знищувати ворогів та це… як його… незалежність? Сила?

– Але одне не виключає іншого! В перший раз тобі пощастило бо поруч був Ворен. Цього разу тебе врятували ми. Але везіння не вічне! Що робитимеш, як нікого не буде?

– Ну… не те щоб я у такій ситуації змогла б щось обирати…

– У тебе є вибір зараз! Ти можеш обрати спокійне життя в Мурку! Хіба тобі тут на стільки погано?

– Ти ж знаєш що не у цьому річ! Я не можу тут залишитись, не можу!

З очей Мейлі потекли сльози. Вона показово відвернулася від Вів, яка намагалася дотягнутися до неї. Тоді терпіння орчиці теж луснуло і вона максимально розлючена пошкутильгала з костилем від книгарні, ігноруючи Руту, що гукала її у слід на вулиці.

Наступні кілька тижнів пройшли напружено. Ніби ніяких пригод і не відбувалося, Мурк повернувся до свого звичного життя. Хіба що новим для малого містечка було перебування Воренів, але вони зазвичай не виходили далі таверни, тому більша частина навіть не знала про їх приїзд (та й не особливо цікавилась). Але щось у цій буденності було іншим.

Вів все рідше навідувалася до книгарні і їх з Рутою розмови мали тяжкий характер. Щуролюдка буквально витягувала бодай якісь враження від книг, коли орчиця байдуже і коротко відповідала на запитання. Мейлі теж давно ніхто не бачив – у пекарні здебільшого працювала її помічниця. І хоча теоретично на смак булочок це ніяк не впливало, але щось в них було не таким, як раніше.

– Ти ж збираєшся хоча б попрощатися з нею?

– Ти про кого?

– Ти й сама прекрасно знаєш про кого я! Про Мейлі звичайно! Через вашу драму весь Мурк похмурнів. Вам, народ, треба нарешті поговорити одна з одною.

– Нам нема про що говорити.

– Та дідька лисого, чого ж ти така вперта?! Ти ж розумієш, що вона теж була налякана?!

– Але це не означає, що вона має лізти у моє життя!

– Не мала, але спробуй поставити себе на її місце! Уяви зворотню ситуацію: Мейлі постраждала після нападу Варіни, але замість того, аби зостатись у Мурку, вона вирішує по одужанню повернутись до життя найманки. Що б ти робила?

Вів помітно скривилася та нахмурила брови.

– Авжеж я була б проти! Але це взагалі інша ситуація: я живу цим, постійно тренуюсь, не випускаю меча з виду, а вона – невідомо коли останній раз тримала булаву в руках. Після травми це вкрай небезпечно.

– Ти надто раціоналізуєш це питання зараз. Та відро мені в гузно, як ти не зрозумієш, що вона так же переживає за тебе, як і ти за неї. Те що вона давно не бувала в бою не означає, що вона б не впоралася з булавою. Але ти все одно опиралась, бо вона тобі не байдужа. Бо ти переживаєш за неї, чорт би тебе побрав.

– Все, досить з мене цих розмов! Якщо ти й далі хочеш діймати мене питаннями, то я краще піду прогуляюсь.

На цих словах орчиця піднялася і попрямувала до виходу. Рута й далі намагалася вмовити ту піти до пекарки, але Вів навіть не слухала її.

Нічний бриз окутував свіжістю, а вигляд темної порожньої набережної посилював відчуття внутрішньої самотності. Напевно, десь там, Ворени влаштовують гамір у таверні, а Галіна з гучним реготом сміється з жартів Фенуса. Але ця дружня атмосфера була чужою для Вів. Непомітно для самої себе, вона дійшла до невеличкого човника, на якому вони з Мейлі плавали на їх таємні побачення.

–  Не очікувала тебе тут побачити.

Мейлі стояла поруч з чималенькою корзинкою свіжоспечених булочок. Запах змішувався з солоністю хвиль та безпощадно проходився по голодному шлунку Вів.

Її вигляд був більше схожий на примару уяви, ніж на справжню Мейлі. Саме в той момент, коли орчиця найбільше відчувала смуток через всю ситуацію і в середині неймовірно хотіла побачити її бодай ще раз, Мейлі стояла поруч, з’явившись так же неочікувано, як і раптово зникла з буденості Вів.

– Та оно, прогулятися вирішила.

Запала холодна тиша. Орчиця згадала нещодавню їхню розмову з Рутою. Це справді були важкі декілька тижнів і не сказати, що ні разу не прослизало і думки про те, що можливо Мейлі і права. Можливо Вів варто схаменутись і більше подумати про себе, про НИХ. Або принаймні вартувало би вибачитись. Мейлі не заслуговує на ту реакцію, яку вона отримала. Її напевно краще було б заспокоїти, підтримати, переконати, що все буде добре, а не грюкнути дверима та ігнорувати тижнями.

Набравшись хоробрості, Вів хотіла промовити “Пробач”, але її голос прозвучав у синхрон з голосом пекарки.

– Це я маю вибачитись…

– Мило, Мармелядко, але тут лише моя провина. Я знала, що не зміню твого рішення. Як би мене не накрило страхом, як би я не хотіла тебе вберегти від всіх лих світу, ти – не моя річ. Я не маю жодного права розпоряджатись твоїм життям, яке належить лише тобі.

Вів не було чого сказати. Точніше навіть навпаки, вона хотіла сказати багато, але розуміла, що це скоріше відчуватиметься як дешева гра.

– Ти ж завтра їдеш, правильно?

– Так. Рана хоча ще і не до кінця затягнулась, але я вже знаю як справлятись із загоюванням і лікар дав з собою все необхідне. Я б… я б хотіла, щоб ти прийшла і ми змогли попрощатися.

– … оно воно як. Знаєш, я приходжу сюди щовечора з корзинкою булочок з родзинками. Я пам’ятаю як вони тобі сподобались і це був мій спосіб, так би мовити, перетравити всю нашу невеличку історію. Чи не будеш ти проти розділити зі мною цю трапезу?

На ранок група Воренів заправляла своїх коней для поїздки до столиці за винагородою. Вів разом з Галіною мала їхати у повозці, тому лише прощалася зі своїми товаришами та товаришками з Мурку. Навіть коржик цього разу петляв біля ніг орчиці і все ніяк не хотів відступати. Вів крепко стискала у руках подарену Рутою книгу, а також тримала в кишені один з пиріжків, який вона сховала після вчорашньої з Мейлі зустрічі. Самої пекарки видно не було.

Хоча це і було дуже важко усвідомлювати і все всередині Вів стискалося від смутку, ніби її зараз розірве на частини, але вона всім виглядом намагалась цього не показувати, адже усвідомлювала, що для Мейлі це все так же тяжко, як і для неї.

Підготовка вже була завершена. Вів, за допомогою гномки, залізла до возу і всі дружно почали повільно рушати з цього фантастичного містечка. Але щойно вони від’їхали на декілька дюймів, як серед невеличкого натовпу проштовхалася Мейлі. Вона вийшла наперед, щоб її було видно, і щодуху крикнула: “ГАРНОЇ ДОРОГИ”, – а опісля заходилася активно махати своєю рукою доти, доки повозка не зникла за горизонтами Мурку.