Його друзі

Ось так.

Нічим не примітний день.
Не звичайний, а звичайнісінький.
Не нудний, а нудчючий.
Не пересічний, а пересічнюсінький…

Так, останнє звучить так собі, але що ще робити, коли його вчитель вже вкотре читає лекції про хорошу поведінку пристойного учня в їхньому вельми престижному навчальному закладі?

То йому треба на уроках коцентруватися. То домашнє вчасно здавати. То на скейті по школі не їздити. То відповідати, коли звертаються. Із вчителями вітатися. З однокласниками намагатися подружитися.

Та це просто жах! Жахіття, не інакше.

І ще гірше, коли додому грозяться зателефонувати (ніби їм хтось відповість), але це так, дрібниці. Дріб’язок у порівнянні із тою невимовною тугою, через яку він проходить щодня. Доки, ясен грім, він не зможе вийти з території набундюченої зазнайок і кинути дошку додолу.

Вітер на швидкості теліпатиме йому рівненько занесені пасма. Люди огдядатимуться, деякі навіть «хуліганом» заклейм’ять. Його? Дурбелики недосвідчені, їм ніколи не зрозуміти.

Що таке поцілунок вітру.
Що таке драйв гонки.
Що таке довгочікувана перемога.

Катання на скейті це не діло для бевзнів чи недоумків — жодна душа на білому світі при ясному розумі не назве Каору недоумком. Ніколи й ні за яких обставин.

Але от щодо решти…

Двоє закоханих підлітків (ідіоти); один Ромео, що на менеджерку свою дивитися навіть боїться (дурбецало); Джо, який готує найсмачнішку їжу у всій галактиці… (перекачана горила?)

Простими словами, цікава компанія зібралась.

І, чомусь, він є частиною неї.

Й по правді, нікому не зашкодить мати за друга геніального скейтера, що залюбки проведе час перемагаючи вас в іграх та обзиваючи «слизом», «слимаками», «ґолумами», «големами» «смердами» й так далі й тому подібне.

Ніхто ще не скаржився.

Це, також розумні люди кажуть, прийняттям називають. З цим він може погодитися, навіть якщо й не в голос.

(Але він любить своїх друзів)