Знову

Я заблукав на рівному місці, навіть коли карта була в руках.
Тону у власних амбіціях, навіть не діставшись до берега.
Я програв. У всьому. Програв собі, програв любові.

Програв Валіку. Хоча він навіть не здогадується про це. Не бачить мого білого прапора, який я давно підняв перед ним, дозволяючи зайняти всі території мого серця.

Але, по правді, він захопив їх ще до того, як я почав свою внутрішню війну.
Він “валікінізував” мене задовго до того, як я це усвідомив. А коли зрозумів, було вже надто пізно.

Я ледь помітно зітхаю, коли він сідає поруч, просто щоб поговорити. Погляд ковзає у бік вікна — так легше не дивитися йому в очі. Ті самі очі, що й два, три, чотири роки тому.

Зовнішність Валіка змінюється, але його погляд — ніколи. Він усе так само дивиться на мене веселими, трохи турботливими синіми очима.
А я, як і завжди, ховаюся від цього погляду. Наші очі рідко зустрічаються поза камерою.

Хоча й під час зйомок я надаю перевагу спостерігати за ним крадькома, аби не зловити його погляд у відповідь.

Валік щось питає мене, його голос сповнений цікавості, але я майже не чую слів. Заглиблений у власні думки, відповідаю різко, з нотками агресії. Ні, я не злюся на нього. Я злюся на себе.

Злюся за те, що кохаю без відповіді. За те, що він ось тут, поруч, у цей момент. І водночас ненавиджу те, як звик до його присутності.

Раніше це здавалося природним: “Імпров”, зйомки шоу, тури, влоги Роми. У ті часи було легко приховувати свій тактильний голод. Хочеш-не-хочеш — завжди поруч із ним: граєш у парі, сидиш в автобусі, постійно ділишся простором.

А потім настав 2022 рік. Я пішов із шоу ще взимку, і ми бачилися все рідше. Навіть коли зустрічалися у компанії друзів, я більше не міг торкнутися його просто так. Це вже не сцена, де будь-який жест можна було назвати грою. Тут кожен рух був справжнім, і це лякало більше за все.

Валік знову щось питає, сміється і легко кладе руку мені на плече, намагаючись витягнути з глибини моїх думок. Я неохоче відводжу погляд від вікна і кидаю короткий погляд у салон автобуса.

Ми сидимо на задніх місцях. Попереду, занурений у свій світ із навушниками і телефоном, байдуже сидить Зирянов. Роман Щербан, як завжди, щось жваво обговорює з кимось на вулиці.

Як я взагалі опинився тут? Як мене знову занесло в це?

Я ж хотів віддалитися, відсторонитися, стерти Валіка зі свого життя, навчитися більше не бачити його… Але ось я знову поряд. І знову наступаю на ті самі граблі.
І знову страждаю.

Він, здається, не помічає моєї внутрішньої боротьби. Його сміх звучить так щиро, а рука на моєму плечі настільки природна, ніби ми все ще там, у наших перших турах, коли я не намагався уникати його присутності.

— Ти взагалі слухаєш мене? — запитує Валік, нахилившись трохи ближче. Я мимоволі напружуюсь.

— Так, слухаю, — відповідаю різкіше, ніж хотів би. Він трохи здивовано дивиться на мене, але посмішка не зникає з його обличчя.

— Ну тоді про що я казав? — Валік посміхається, ніби хоче зробити все це жартом, але мені не смішно.

Я мовчу, а він продовжує:

— Ти, як завжди, витаєш у хмарах. Як у старі добрі часи. — Його голос теплий, і в цих словах нема нічого звинувачувального, але мені стає нестерпно важко. Старі добрі часи. Для нього вони, можливо, були такими. Для мене ж це були роки стресу, прихованого за фальшивими посмішками і дружніми обіймами.

— Валік, може, ти сядеш на інше місце? — виривається з мене, перш ніж я встигаю подумати.

Його обличчя змінюється. Він виглядає трохи спантеличеним, навіть ображеним.

— Чому? Тобі щось не так?

Я хоч і шкодую про сказане, але не можу дозволити собі вибачитися.

— Ні, просто… Хочу побути трохи сам, — відповідаю холодно, відвертаючись до вікна.

Він мовчить кілька секунд, а потім, не сказавши більше ні слова, прибирає руку і встає. Я чую, як він іде вперед, до Зирянова, і його голос звучить вже безтурботно, ніби нічого не сталося.

Але для мене все змінилося. Тиша, яка залишається після нього, здається оглушливою.

Я дивлюся у вікно, намагаючись знайти там відповіді, яких у мене немає. Як довго я зможу це терпіти? Як довго я зможу ховатися за маскою байдужості, коли всередині мене все кричить від бажання бути поруч із ним?

Мені здається, що я чую його сміх попереду, і це болить сильніше за будь-які слова. Він завжди сміється. Завжди живе, ніби в його світі немає проблем. І я — лише ще один знайомий, один із багатьох.

Чи знає він, наскільки сильно я намагаюся зібрати себе докупи щоразу, коли він поруч? Чи здогадується, наскільки сильно я вже здався в цій боротьбі?

Можливо, він і не має знати. Бо якщо він дізнається, це зруйнує все, що ще залишилося між нами.