Де голос твій?

І як ми опинились тут? Посеред моєї кухні, з Тіною, сидячи настільки близько одна до одної, що наші плечі торкалися між собою. Я уникала її погляду, намагаючись весь час дивитися в свою, майже повну, тарілку. Ковиряла шматок торта вже яку хвилину, в сподіванні, що мені все ж таки захочеться їсти. Сьогодні чомусь шматок у горло не ліз. Можливо, хвилювання. Пуста чашка, в якій ще кілька хвилин тому був чай, самотньо стояла осторонь.

Мені здавалось, що час зупинився. Так тихо і спокійно. Зимові вечори завжди такі, в цьому навіть є якась тривога.

Іноді повна відсутність будь-яких звуків лякає не менше, аніж найгучніша їх навала.

Запланована розмова все ніяк не могла початись. Я відтягувала цей момент, як могла, але, напевно, доведеться зіткнутися зі своїм страхом. Намагаюсь менше думати. Необдумане рішення завжди зробити легше.

Нарешті дивлюсь на Тіну, одразу зустрічаючи її погляд на собі. Її очі так приємно переливаються в темноті. Задивляюсь в цю темно-синю ніч, у якій немає зірок. У неї цілий космос в очах, не важливо, що повністю пустий. Тіна перебиває моє мовчазне любування.

— Мені пора.

Лишає на моїй щоці легкий поцілунок, встаючи зі стільця. Я, відійшовши від ступору, хапаю двома руками її за талію. Відчайдушно хочу її зупинити. Вже навіть не для розмови, просто… щоб побути поруч.

— Залишся ще на трохи.

— Вже темно за вікном, я думаю мені краще піти.

Я гублюсь, не знаючи, що сказати.

— Зараз темніє рано.

Занадто слабкий аргумент, вона не лишиться.

— Я все одно піду.

Можливо вона не вкладала ніякого додаткового сенсу в ці слова, але вони почали крутитися в моїй голові без упину. Все одно піду.

— Я не знаю коли побачу тебе ще раз, не йди.

Тіна мала б зрозуміти.

Але іноді складалось враження, що вона мене зовсім не знає.

Тіна виплуталась з моїх рук, повільно, настільки, що я встигла за цей час ухвалити ще одне відверто дурне рішення. Взяти чуже обличчя в свої руки і поцілувати в губи, м’яко. Тепер розмова не була потрібна. Я вклала все в цю, здавалось, дуже просту дію.

Не встигши розчинитись в моменті, відчуваю удар по обличчю.

Ляпас? Серйозно?

Я готова все покинути і прибігти по її найменшому проханню, а вона не хоче залишись надовше, коли я так відчайдушно цього хочу? Розумію, що це відбувалось раніше. Завжди готова віддатись Тіні на всі сто відсотків, поки вона цього навіть ніколи не хотіла. Зірвати з неба зірку, але їй це нахрін не вперлось.

Поки я стою, як вкопана, Тіна встигає пройти повз мене, захлопнувши за собою двері. Страшно. Страшно залишитись без неї. Надія все ще жевріє в мені. А що як вона ще повернеться? Можливо, вона так само зараз страждає, а пішла через щось дуже важливе про що я просто не знаю? Можливо, Тіна теж вечорами думає про мене, відчуваючи смуток? І готова на все всього лише заради короткої зустрічі зі мною?

А можливо мені просто пора перестати мріяти.