Вічність

Її нога закинута на підлокітник трону. Там же стоїть келих. Напівтемрява свічок дозволяє роздивитися його вміст: червоне вино доходить до країв, утворюючи випуклу плівку. 

Вона підіймає його так, ніби проголошує тост. Декілька крапель необережно стікають на білі руки, залишаючи сліди. Солодкі та липкі. Темна пляма розтікається сукнею. Рубінова цяточка опускається на світлі панчохи. 

Вуста, вульгарно підкреслені такою ж червоною помадою, розтягуються в насмішці:

— Коли ми любилися ти дав мені клятьбу, — бокал необережно цокнув по зубах, вона сьорбнула, знову гублячи краплини, — а як розлюбилися — назвав мене блядью.

Дівчина розсміялась, надто різко видихаючи повітря. Вдавилася. У грудях пекло, вдихнути не виходило. Перекинулась на підлокітник ребрами, ставлячи ноги на підлогу. Закашлялась. Тільки після цього змогла сміючись виголосити:

— Томе, ти щасливий?

Піднялася, розводячи руки в боки і досі не відпускаючи бокал. Майже порожній. 

Приглушене світло наче спеціально окреслювало лише її силует. Вона підійшла ближче, зупинившись просто перед обличчям чоловіка. Вхопила його за підборіддя двома пальцями.

— Мовчиш, Томе? Я думала, ти любиш говорити. Ти ж ніколи не закривався.

Відпустила його та махнула рукою, мов струшуючи бруд. Двоє масивних охоронців біля трону, чиїх облич не було видно, абсолютно синхронно загиготіли. Звук розійшовся луною, заповнив химерну тишу. А вона рухала рукою вверх та вниз мов диригентка. та й уявляла себе саме нею.

Чоловік беземоційно заговорив:

— Етерніті…

— О ні. Ні-ні-ні. Горокракси! Ти ж частково мертва душа. Тож повторюй за мною, — кожне слово вона ніби пояснювала рухами, все більше розплескуючи вино. — По-ве-ли-тель-ко. Розумієш? По складах. Ти ж тепер частково мертвий, як усі ми тут! — закричала з усмішкою на обличчі, келихом обводячи охоронців.

Вони знову загиготіли. Цей звук дзвінкою луною нісся по залі-печері, копіював краплі дзеркальної води. Та крапала тут зі стелі майже постійно. З абсолютно однаковою частотою. Крап-крап. І сміх повторював звук. Був ідеальним. Виваженим. Мертвим. 

— Я нагадаю знайоме тобі своє ім’я. Моє. Ай, — вона, хитаючись, відійшла далі від чоловіка. Стала двома ногами на трон, підіймаючись мов на сцену, — Ет-ер-ні-ті! — на кожен склад один змах бокалом, — Вічність! Знаєш, що насправді вічне, Томе?

— Терні…

— Ні-ні-ні, чекай! Вічна смерть! І всі ми тепер слуги її величності Вічності! — вона одним ковтком осушила бокал до дна. Підняла палець, мов згадавши щось важливе:

— Мерліне, я навіть тобі не запропонувала. Мій провтик.

Підійшла до маленького столика. Скинула на підлогу череп, хапаючи пляшку. Вилила в келих решту вина. Вистачило ледь до середини. Останні кривавого кольору кульки випали лише після того, коли вона потрусила тару. 

Необережно нігтями роздерла пачку маґлівських справді дідівських дзигарів, дістаючи одну штучку. Вставила собі в рот та, притримуючи двома пальцями, повернулась до Тома:

— Підкуриш, любий? — темні оченята звично ковзнули обличчям хлопця, ніби кошеня випрошувало чергову порцію їжі, хоч вже і наситилось.

— Інсендіо, — на кінчику його палички з’явився заяскравий жовтий вогник.

Етерніті взяла його за руку, ковзнувши передпліччям. Міцно вхопила десь в районі кисті, направляючи, підкурюючи. Дивилась на нього знизу вверх, але і зверху вниз. Ніби він справді лише тримач для палички.

Від їдкого диму сльозились очі. Вона скривилась, крапля туші стікала по щоці, залишаючи неприємний вугільний слід. Шахтарка в цій клятій печері. Іронічно. 

— Пий, — закашляла, відвертаючись від Тома. А тоді її темні очі знову ніби наповнилися свідомістю:

— Ти ж знаєш, що ти все ще у програшному становищі?

— Терні, я прийшов на перемовини, — взяв келих.

— З паличкою на беззахисну беззбройну дівчинку, ай-ай-ай, пане Волдеморте, — ще одна затяжка цього разу вдалася краще.

Військо беззбройної дівчинки чекало перед виходом із печери, затамувавши подих. Навічно