Вогники

— Клятий виродок! Та як твій поганий язик взагалі повертається казати такі речі? — почервоніле лице Одіна й насуплені брови брата було єдиним видовищем, що Локі міг споглядати крізь пелену сліз, яким господар просто не дозволяв вилитися. Він не стане принижуватися перед «родиною» в такій ситуації.

— Мама б не хотіла чути таке на своєму… похороні, — Тор осудливо хитнув головою, вимовляючи останнє слово тремтячим і тихим голосом: досі не вірив. Локі теж не хотів вірити, та довелося.

— Ну, чого мовчиш? Під час процесії таким мовчазним не був. Бісів покидьок, — Одін навіть не намагався фільтрувати мовлення, що анітрохи не дивувало, проте слова від цього менш болісними не ставали.

— Усі ті огидні лицеміри не заслуговували на доброту мами… То якого біса вони там стояли й виголошували «скорботу»? Якого біса… ти їх туди запросив? — голос не слухався власника, з кожним новим словом ламаючись та майже зриваючись на нескінченні схлипи. Ще трішки й він не витримає. Треба швидше закінчувати.

— Вона не твоя мати! Такий виродок, як ти, не заслуговував навіть на крихти її турботи! Яке ти взагалі маєш право щось казати на її захист? Яке право ти маєш відкривати свого клятого рота в моєму домі? — Одін підійшов небезпечно близько. Тор навпаки відійшов подалі, передбачаючи, що відбуватиметься протягом наступних кількох хвилин. Дідько.

Серце вило від невимовного болю з кожним новим потоком образ, що проникали аж занадто глибоко. Горло стис розпач, заважаючи чітко говорити. Та Локі не збирався йти, не висказавши всього.

— Ви — кляті довбні! Замість того, щоб поховати… маму за її заповітом, ви вирішили потішити власні амбіції та… влаштувати традиційний похорон з купкою лицемірів, які кожного дня бажали швидше її здихатися! Задля чого? Невже після… смерті вона втратила для вас цінність? — боляче. — Невже у ваших очах зараз вона лише… лялька, якою хочеться похизуватися перед колегами й суперниками? Невже тепер для вас вона не любляча дружина й мати, а звичайнісінький, нікому не потрібний… — занадто боляче, — труп… — світ перестав бути чітким. Звичайно, крізь сльози надважко бачити чітко. Хоча Локі також припускав, що причиною короткочасної втрати зору став кулак Одіна, що завдав удару прямісінько під око.

А потім ще.

І ще.

Ще одного.

Другого.

Третього.

Десятого.

Щось тепле й липке обпікало шкіру, стікаючи струменями, що пульсували. Хоча пульсували не самі струмені, а все його лице, яке повільно, проте впевнено обпалював біль, заважаючи чітко бачити, відчувати й навіть думати. Він абсолютно повністю дезорієнтований. Він має бути нажаханий власним станом, та йому байдуже. Чесно кажучи, прямо зараз він волів би просто не існувати. Ситуацію погіршували сльози, що все-таки вирвалися з очей і зараз пекуче відгукувалися у відкритих ранах. Таке враження, ніби Одін і не збирався зупинятися. Було б просто пречудово, якби ці удари стали для Лафейсона останніми.

— Батьку…

— …вб’єш…

— …живий?

— …що… з …кі..?

Сенс уривків Торових слів ледве доходив до Локі крізь ватяну подушку, в якій зараз перебувала пекуча свідомість. Дідько, треба йти. Усе-таки є більш приємні способи себе добити.

Ігноруючи пронизливий біль, він підвівся. Навіть не вмившись, поспіхом одягнув чорне пальто й поквапився вийти на вулицю, аби зайвий раз не перетинатися з «родичами». На щастя, Одін та Тор були в іншій кімнаті і, якщо спиратися на уривки розмови, брат пробував заспокоїти батька. Дивовижно, намагається робити вигляд, ніби йому не все одно. Локі майже повірив.

Білосніжна, бліда рука прогортає ключ, впускаючи у квартиру легкий запах прокуреного морозного під’їзду.

— Куди зібрався посеред ночі? Чи ти вирішив приєднатися до Фріґґи? Що ж, я був би не проти… — гуркіт дверима. Придушений схлип. Досить з нього на сьогодні болю.

Сніг. Білий, холодний, крихкий. Прекрасний. Знайомий двір, що вмить перетворився на чужий (а може, ніколи й не був по-справжньому рідним), ледве освітлювали вуличні ліхтарі. Хоч багатоповерхівки й мерехтіли мільйонами яскравих вогнів, усе здавалося ще сірішим, ніж зазвичай.  Десь далеко лунали феєрверки. Кляте Різдво. Клятий Одін. Кляті люди.

Це ж бляха треба було додуматися провести похорон в такий день.

Сльоза на снігу. Ні. Плакати через дурних людей, яких чомусь у дурному суспільстві з його дурними правилами прийнято називати «родиною», надто принизливо. Локі глибоко вдихнув, запускаючи морозне повітря в легені, аби заглушити той розпач, що нероз’ємними лещатами стиснув горло.

Рани на обличчі кровили. Чесно кажучи, Лафейсон радів, що його огортала пітьма, бо якби якась дитина побачила його зараз, то вечір перед Різдвом у неї назавжди асоціювався б зі страшним монстром із кривавим лицем. Лицем, на яке він заслужив. Лицем, яке доволі часто було вкрито щедрими «батьковими» синцями.

Лицем, яке зараз потерпало від нестерпного болю. Це занадто. Треба щось робити. Не довго думаючи, Локі зачерпнув купку м’якого снігу й занурився в нього, мовби то була якась подушка. Різкий удар холоду, що зачепив усі нервові закінчення на обличчі й змусив тихо скрикнути, відносно швидко перетік у жадане оніміння. Пекучі рани притихли, що дозволило Лафейсонові полегшено видихнути.

Він повторив це ще разів п’ять, доки багряна кров повністю не просочила білосніжне полотно. Певно, йому краще повернутися. Крихти раціональності, які ще не встиг поглинути пекельний відчай, кричали Локі, аби той повертався: надворі ніч, він травмований (як фізично, так і морально), іти більше нікуди. Та перспектива бути побитим з новою силою зовсім не втішала. Тож, відкидаючи залишки хаотичного здорового глузду, Лафейсон попрямував до метро.

***

Локі вирішив, що все-таки себе доб’є. Доб’є алкоголем. Сидячи в майже повністю порожньому вагоні, він вдивлявся в рідкісні вогні підземного тунелю, що надшвидко спливали й змушували хаотичну свідомість віднаходити хоча б якийсь порядок у світі випадкових подій. Нарешті, удавано оптимістичний голос інформатора оголосив про зупинку на кінцевій станції, після чого пасажири поспіхом почали виходити. Лафейсон не поспішав. Йому, на відміну від інших, нікуди було поспішати.

Ну гаразд, якщо говорити об’єктивно, то в нього була своя квартира, але, по-перше, вона в іншому кінці міста, до якого вже громадським транспортом не дістатися через надто пізню годину, а по-друге, у тій квартирі на самоті в такому стані йому робити нічого. Найкраще, що з ним там станеться, це стрибок з вікна. А стрибати з вікна не хотілося. Не хотілося бути самому. Не хотілося бути тверезим.

Тому, уже давно зваживши всі «за» і «проти», він попрямував шукати найближчий бар.

«Сакаар. Місце для ваших дивацтв». Яскрава неонова жовто-блакитна вивіска безжалісно засліплювала очі, що звикли до комфортної темряви. Дивна назва. Дивний опис. Хоча, судячи з усього, відчуття чогось «дивного» вона й мала викликати. У Локі не було настрою аналізувати весь глибокий замисел (якщо він, звичайно, взагалі був), який вклав власник бару в ці два коротких речення, а тим паче з’ясовувати семантику першого. Головне, щоб там був алкоголь. Бажано достатньо міцний.

Інтер’єр закладу огортала напівтемрява, крізь яку погляд наштовхнувся на височезну ялинку, що прикрашали незвичайно тьмяні вогні гірлянди і… пусті пляшки з-під алкоголю. Дивина. Це ж скільки зусиль пішло на те, щоб кожнісіньку пляшку прив’язати до дерева? Та воно було того варте — світло вогників проникало в скло, створюючи своєрідну ілюзію того, що в кожної лампочки був свій дім. Деякі «мешканці» жили великими компаніями, деякі — на самоті. Це місце справляло якесь неземне враження: ніби там, на вулиці, була жахлива сіра реальність, а тут — зовсім інша планета. Раптом увагу хаотичної свідомості привабила деталь, що лише підтверджувала здогадки Лафейсона: у самому центрі ялинки, на найвиднішому місці, висіла яскрава банка дивовижної форми, яку не здатні описати звичайні земні слова, а в ній «жили» два вогники — зелений і синій. Два холодних відтінки буття. Дві самотності. Дві єдності. Одне ціле.

У нього у квартирі висіла стара гірлянда з тусклими зеленими вогнями, які навіть за найбільшого бажання не здатні були дати достатньо світла. Хоча, якщо придивитися, то зелений вогник на цій ялинці теж був не надто виразним. Проте йому надавав сили синій, не затьмарюючи його власною яскравістю, що було притаманно червоному вогнику на іншій гілці, а навпаки: він підживлював сусіда енергією, теплом та світлом. Любов’ю.

Локі кліпнув. Він точно не на гірлянду витріщатися прийшов. Швидко проганяючи дурні думки про заздрість зеленому вогникові, Лафейсон підійшов до барної стійки. Напитися. Напитися якомога сильніше, аби вбити, спалити, втопити надокучливі розпач і біль. Якщо йому судилося бути одному в цьому клятому світі суцільних втрат, то зараз хай хоч буде самотнім п’яницею, що не здатен повною мірою осягнути гірку реальність.

— Вітаємо вас у барі «Сакаар», місці, де всі ваші дивацтва… Бля, чуваче, от тобі обов’язково цю пурду розповідати чи ти вмієш читати? — жінка з високим темним хвостом й дивними візерунками на обличчі виснаженим голосом зверталася до спантеличеного Локі. Місце вмить перестало здаватися неземним. Звичайний бар з незвичайною архітектурою й хамовитими барменами. Усе, як на рідній планеті.

— Агов, я питаю, що будеш замовляти? Бляха, та не втикай же ти, за кілька годин Різдво, Керол чекає… — остання фраза явно була адресована не гостю, проте сказана не менш знесилено.

— Що у вас найміцніше? — Локі вирішив не затягувати з відбуттям із реальності. Чесно кажучи, це місце потроху починало його дратувати своїми одночасними позаземністю та приземленістю.

Жінка зітхнула й налила в стакан рідину карамельного кольору. В очі Лафейсону впав її бейджик з коротким написом «Вал». Очевидно, ім’я не справжнє. Що це взагалі за чудернацький псевдонім? Хоча, з іншого боку, цілком у дусі бару. Вал мала надзвичайно молодий вигляд, проте манера говорити й рухатися викривала її справжній вік: вона явно старша від Тора мінімум років на десять. І, очевидно, мала когось, хто чекав (чи радше чекала) її вдома. Щастить.

Виринаючи з нескінченного виру думок, Локі робить перший ковток. Кривиться: смак у напою зовсім не карамельний. Вогняна рідина безжалісно обпалює чутливе горло, повільно, проте впевнено затуманюючи свідомість.

— О боже, що в тебе з лицем? — дідько. Локі ненавидів зайву допитливість. Особливо від незнайомців.

— Бійка, — Лафейсон зробив ще один ковток. Вал невдоволено зітхнула, воліючи знати більше.

— І що, ти переможець?

— Радше переможений.

Вогник в очах жінки дуже швидко згас. Певно, вона жадала почути якусь епічну історію, а натомість зустріла чергового жалюгідного невдаху.

— Тобі не потрібна допомога? У нас є аптечка, я можу…

— Ні.

— Ти диви, які ми грубі. — Локі закотив очі на такий прояв фамільярності. — Ну, моє діло — запропонувати.

Він замислився: невже його обличчя дійсно було настільки ушкодженим, що викликало в незнайомців прояви жалості? Погано.

— Агов, а відколи це ми перейшли на «ти»? — не те, щоб його дуже хвилювало це питання, та перевести тему зараз здавалося найкращим рішенням.

— А, та то політика закладу, не переймайся, — Вал почала протирати бокали. Дуже типово для барменів. Цікаво, чи вказують вони в резюме навички протирання бокалів? І якщо так, то яким чином оцінюють їхній досвід у цій справі? За кількістю протертих бокалів? Чи на співбесіді їм дають бокал і просять його протерти, аби впевнитися, що беруть гідного працівника? Чи відмовлялися колись когось влаштувати на роботу тільки через те, що вони погано протирали бокали? Чи існують курси протирання бокалів? А що, як цілий світ — це гігантський бокал, а людство — звичайнісінький бруд на склі, що одного разу зітре якийсь величезний бармен? А того бармена зітре інший бармен. І так до нескінченності, доки Всесвіт не згасне. А потім відродиться мільярдами синіх та зелених вогників.

Локі кліпнув. Так, схоже, алкоголь був занадто міцним.

— І в чому ж полягає ця політика? — ставити уточнювальні запитання, аби відволіктися від нав’язливих думок про бокали, зараз здавалося найкращим рішенням.

— Ой, Ґрандмайстер щось розповідав про те, що тут всі мають почуватися як вдома, атмосфера повинна бути максимально неформальною, спілкуватися з клієнтами ми маємо так, ніби давно знайомі, і якусь іншу хрінь про прийняття дивацтв, та я не сильно-то й слухала. Чесно кажучи, я тут лише заради грошей і безкоштовного бухла, — ніби підтверджуючи свої слова, Вал налила повнісінький бокал вина й одним ковтком хильнула його, навіть не скривившись. А потім широчезно усміхнулася і… почала протирати бокал. Що ж, таємницю розгадано.

— Ґрандмайстер? — очевидно, у цьому місці прізвиська мали абсолютно всі. Локі вже почав думати над власним, та нічого кращого за «виродок» і «покидьок» у голову не лізло. Бісів Одін.

— Власник бару, ми його так називаємо, бо чувак буквально одержимий іграми.

— Ясно, — нічогісінько не ясно.

Якщо чесно, сенс сказаних слів ледь доходив до Лафейсона. Певно, алкоголь неабияк ударив у голову, проте болісне ниття всередині підказувало, що ще не достатньо. Він навіть не був упевнений, чи назвала Вал справжнє ім’я Ґрандмайстра, бо практично все, що чув Локі, вже за кілька секунд вилітало в нього з голови. Неначе в якомусь температурному сні.

— Ти ще не знаєш, як він проводить співбесіду: ми з ним сиділи й просто грали в якусь настільну гру. Після кількох питань і мого програшу Ґрандмайстер сяйливо повідомив мені, що я прийнята. Цікаво, яким би було його рішення, якби програв він? — Вал, очевидно, очікувала почути щось від Локі, та марно. Усі сили витрачалися на те, аби збагнути сенс почутих слів, на відповідь же їх просто не лишалося.

Наступні пів години минули в тиші. Ну, як у тиші, Лафейсон вирішив не враховувати музику, що весь цей час грала в барі. Та вона зовсім не дратувала: помірно гучні, по-монотонному ніжні звукові хвилі заспокоювали свідомість, заражену розпачем і самотністю. Колисали. Потроху зцілювали. Проте не змогли втамувати біль.

Зміг алкоголь. І чхати було на те, що лише тимчасово. Чхати було на те, що завтра його голова розриватиметься так, як ніколи. Чхати на те, що літри міцнющої випивки не воскресять Фріґґу. Не відновлять втрачену частину душі.

Не чхати зараз було лише на одне.

— БОДЯ — БОС ВСІХ ПАВУКІВ, ВІН ЇВ МУХ І КОМАРІВ, ХАВАВ В МЕНЕ ПРЯМО З РУК, ДРЕСИРОВАНИЙ ПАВУК! — роздирати горло вщент зараз здавалося ідеальним рішенням.

Його мета виконана: свідомість затуманено. Тепер він не може думати ні про що, окрім як про те, з якою інтонацією заспівати наступну пісню. У його голові зараз існувала лише напівтемрява бару й ті вогники, якими палала дивовижна алкогольна ялинка. Голос вже починав зриватися, та це не хвилювало. Перед очима все розпливалося, це не хвилювало. Його трусило, у мозку панували не думки, а тягуче запаморочення, рухи були рваними, декілька разів він мало не впав.

Не.

Хвилювало.

Йому було добре. Якщо чесно, Локі цікавило, куди поділася Вал, його нова і, мабуть, тепер єдина подруга, — так хотілося розділити цю радість із нею. Певно, вона вже пішла додому.

А Лафейсонові було нікуди вертатися. Ключі від власної квартири він залишив в Одіна.

Локі дзвінко розсміявся: звичайно, чого ж іще слід було очікувати? Це мало його турбувати: йому буквально ніде провести ніч.

Проте Лафейсону було занадто весело, щоб відчувати ще щось, окрім нервового збудження.

У нього не було дому, де можна було б переночувати.

Цікаво, а що ж таке цей «дім»? Місце? Ні, тоді у своїй порожнісінькій квартирі він би почувався вдома. Близькі люди? Навряд, бо навіть поряд із Фріґґою не виникало такого відчуття. Можливо, стан душі? Точно ні, бо коли Локі тверезий, іноді просто хотілося викинути себе з вікна. Проте він цього не зробить: має надію, що все ще зміниться на краще.

Зараз він відчайдушно потребував свого синього вогника.

Знову дзвінкий сміх. Який же абсурд.

То що ж таке цей «дім»?

— Для мене дім — це он ті два вогники на ялинці.

Локі обернувся. Затьмарений зір дозволив розгледіти силует високого сивого чоловіка з дивними відблисками синього, що ніби огортали всю його постать. Може то була дія алкоголю, може Лафейсон раптово став екстрасенсом, здатним бачити аури людей, а може він просто сходив з розуму. У будь-якому випадку, ця «аура» з якоїсь дивної, як і це місце, причини не відштовхувала.

Інші люди завжди змушували насторожену свідомість тривожитися, битися в недовірі, шукати підводні камені, придумувати тисячі планів утечі, проте не цей чоловік. Він відчувався правильним. Йому хотілося довіряти. Хотілося нарешті віднайти дім.

Локі захотів підійти ближче. Ризикнути. На очі розраховувати не можна: усе просто розпливалося, і тремтів він так, неначе відчайдушно боровся з жахливою гарячкою. Тому єдиним орієнтиром був голос. М’який та впевнений. Ніжний, проте здатний на болісні словесні тортури. Не для Локі, звісно ж. Грайливий, проте безпечний. Рідний.

— Пташеня, ти коли-небудь мав дім, крім того гнізда, з якого випав? І чи було воно колись твоїм домом?

Вулиця. Мороз. Хрускіт снігу під ногами. Чиясь рука. Брязкіт ключів.

Одні з небагатьох речей, що Локі запам’ятав перед тим, як все поглинула темрява забуття, був той факт, що він тепер перебував не в барі, а в якійсь квартирі, гарячі сльози, що величезними струменями стікали з очей і віддавалися печінням на свіжих ранах від побоїв, схлипи, що переходили в болісні скрики, стиснуте розпачем горло, тугу, що проявила себе з новою силою, бо усвідомлення смерті матері тільки зараз почало проникати у свідомість, отруюючи її вогняним болем. Краще б на її місці опинився він. Фріґґа заслуговувала на це життя набагато більше, ніж Локі.

— Не кажи такі жахливі, жахливі речі, серденько.

А ще теплі, ледь не гарячі руки. Руки, що відгукувалися на кожен схлип, на кожен навіть найтихіший скрик, на кожне сказане слово. Вони ніжно вимальовували заспокійливі візерунки на спині, що здригалася, поступово вгамовуючи тремтіння в усьому тілі, а плечі були достатньо широкими, щоб вилити в них усі-усі сльози, що ледь не роками накопичувалися в Лафейсоні.

Руки його колихали. Руки бажали, аби хаотична свідомість нарешті перепочила від своєї хаотичності, поринувши в жаданий сон. І свідомість послухалася.

Золотиста сорочка була останньою, що побачив Локі перед тим, як заснути на плечі в знайомого незнайомця.

***

Різдво. Нормальні люди зустрічають ранок Різдва в родинному колі, розпаковуючи подарунки під ялинкою й споглядаючи щасливі обличчя рідних. Справжнісінька ідилія.

Проте річ у тім, що Локі ніколи не міг похизуватися так званою «нормальністю».  Саме тому ранок цьогорічного Різдва (точніше, уже день) він зустрів у квартирі незнайомого чоловіка, що зараз стояв над ним зі склянкою води, якимись таблетками від похмілля й надзвичайно стурбованим виглядом. Просто чудово.

— Якого взагалі… — речення не дав закінчити різкий біль, що ніби проштрикнув голову.

Лафейсон улігся назад на подушку: його організм зараз явно не був готовий до різких рухів. І, очевидно, до будь-яких розмов.

— Ох, я залишу це тут, тобі… тобі має стати краще. Незабаром повернуся.

Чоловік поставив склянку на тумбочку, намагаючись видавати якомога менше звуків, аби не сколихнути нову хвилю головного болю. І вийшов, даючи можливість побути на одинці з думками й воскресити крихти раціональності, які безжально вбив алкоголь.

Він у чужій квартирі, лежить у чужому ліжкові з диким похміллям. Точніше, навіть не так — він у чужій квартирі, лежить на чужому ліжкові з диким похміллям, невідомо в якій частині міста, невідомо скільки часу, у чоловіка з невідомо якими намірами, без ключів від власної квартири. Ще й посеред Різдва. Прекрасний початок нового дня. Здається, лише він вміє потрапляти в такі надзвичайні пригоди.

Не придумавши кращого рішення, Локі вирішив оглянути кімнату: треба ж знати хоча б щось про це місце. Великі вікна затуляли сині штори, не даючи нав’язливим променям потрапити в приміщення. Подумки Лафейсон подякував за це чоловікові, бо його очі зараз не могли дивитися ні на що яскравіше за екран телефону. Сама по собі кімната була доволі просторою. Її наповнювали найтепліші відтінки жовтого та світло-помаранчевого, створюючи ілюзію вогню, який зовсім не обпалював, а, навпаки, приємно зігрівав чутливий зір. Ліжко, на диво, було надзвичайно м’яким. Якби Локі не був у чужій квартирі, то одразу ж провалився би назад у сон, тікаючи від надокучливою, занадто часто болісної реальності. Та проспав він вже навіть більше, ніж достатньо. Треба якомога швидше позбутися всіх симптомів похмілля та їхати до себе. Не вистачало ще псувати Різдво незнайомій людині.

Раптом погляд Лафейсона завмер. Тіло паралізувало, на кілька вічних митей він перестав дихати, навіть головний біль різко кудись зник. Неможливо. На стіні навпроти висіла гірлянда з синіми вогнями. Такого ж відтінку, як і вогник на ялинці в барі.

З невідомої причини серце забилося частіше. Синій колір вабив. Заспокоював. Робив атмосферу в кімнаті космічно-неземною. Змушував свідомість поринути в нескінченні мандри, з яких було надзвичайно важко відірватися. Так само важко, як і відвести погляд.

— Пташеня, тобі… тобі слід випити таблетку, аби твій стан покращився, — ніби намагаючись бути якомога яснішим, чоловік знову вказав на склянку з водою.

Локі здригнувся від неочікуваності. На жаль, його змусили знову повернутися до реальності. Як грубо. Ще й ось це ставлення, мов до дитини, зовсім не приваблювало. Хоч Лафейсон і напився так вперше в житті й цей стан для організму був абсолютно новим, він цілком був здатний подбати про себе самостійно.

— Зі мною все…

Локі вже хотів підвестися з до біса зручної подушки, аби показати, що немає причин для занадто великої турботи, та нова, ще потужніша хвиля головного болю різко дала про себе знати, не дозволяючи навіть поворухнутися. Він скривився, ледве стримуючи стогін. Дідько.

— Не гаразд, я бачу, — чоловік абсолютно точно знущався. На мить він замислився й ледь не скрикнув від, очевидно, геніальності ідеї, що спала йому на думку, проте вчасно втримався, не бажаючи сполохнути нову хвилю болю. Локі дійсно був вдячний, проте не міг не закотити очі, — У мене, ох, у мене є просто чарівний засіб від похмілля. Мій власний рецепт.

— І звідки він у вас?

— Що ж, власник бару повинен розбиратися в таких кропітких речах, — очі чоловіка загорілися. Що то був за вогонь, Локі не зрозумів. А може, просто не хотів розуміти.

— То ви… Ґрандмайстер?

Чоловік кілька секунд дивився на Локі, трохи збентежено кліпаючи. А потім не гучно розсміявся, не бажаючи сполохнути загострені відчуття й погіршити головний біль гостя.

Лафейсон щось невдоволено пробурмотів. Він шкодував, що тоді в барі не спитав справжнього імені власника: тоді б цю й без того до біса ніякову ситуацію можна було б зробити менш ніяковою. Локі відвів погляд і відвернувся, ховаючи за довгим волоссям зрадливий багрянець.

— Що ж, приємно знати, що я відомий під таким, ха-ха, під таким надзвичайним прізвиськом, — в карих очах гралося полум’я азарту й нескінченної радості. З невідомої для себе причини, Лафейсон усміхнувся, хоча жодного раціонального приводу усміхатися не було. Вогонь в очах чоловіка ніби ненадовго перейшов до Локі, розтоплюючи кригу всередині й запалюючи кожну клітину вщент зруйнованої нервової системи.

— То чи можна дізнатися ваше ім’я?

— Навіщо? Це прізвисько подобається мені набагато більше, — карі очі зараз просто згорали.

— Тоді я також не скажу вам свого імені, а прізвиська в мене немає, — він вдоволено усміхнувся.

— Як це немає? Хіба «пташеня» тобі не подобається? Як на мене… як на мене, воно просто ідеально тобі пасує, серце.

Лафейсон знову зашарівся. От дідько, Ґрандмайстер ніби спеціально розпалював не лише давно приспану радість, а ще й щоки. Жах повнісінький.

— Чому саме «пташеня»? — це не могло не дивувати. Локі звик до прізвиськ типу «клятий виродок» та «бісів покидьок», але щось ніжне він чув про себе вперше. Незрозуміле тепло почало розростатися в геометричній прогресії. Не можна. Небезпечно.

— Бо всі пташенята мають знайти свій дім, чи не так?

Щось всередині ніби обірвалося. Лафейсон не розумів, чому серце розривається на дрібні шматочки болю, коли він чує слово «дім». Не розумів, чому йому вмить відібрало мову, а тіло раптово паралізувало, мов від укусу отруйного павука. Та навіть цей уявний павук мав дім. Хоч уявний, але все-таки дім.

— Мене… мене звати Локі, — якщо він не переведе тему, то розридається просто зараз. Знову.

Чоловік на мить завмер, не очікуючи почути раптове розкриття імені. Напевно, він його й не потребував, щоб вільно спілкуватися. Кілька секунд він вдивлявся в обличчя Локі, безсоромно читаючи його, а потім ледь чутно зітхнув.

— Пташеня, у тебе… у тебе чарівне ім’я, та твій стан… зовсім не чарівний.

Лафейсон промовчав. Зараз у нього були лише сили на те, щоб утримувати сльози. Він уже завдав власникові того бару занадто багато турбот.

— Але я хочу, аби ти дещо усвідомив. — неочікувано для Локі чоловік сів на ліжко поряд з ним і поклав теплу руку на худе плече, даруючи незнане відчуття спокою. — Ти не один і в будь-який момент можеш звернутися по допомогу. Навіть… навіть якщо тобі ні до кого звертатися, завжди є я.

Лафейсон відвернувся, ховаючи почервоніле обличчя за волоссям. Він не розумів, звідки в чоловіка стільки добра. Стільки добра до нього. У сім’ї він ніколи нічим не вирізнявся на фоні Тора, який, на думку Одіна, був кращим у всьому. Його ніколи не приймали у великі братові компанії друзів через специфічне почуття гумору, надмірну чутливість до так званих «підколів» й фізичну слабкість. Одін завжди вважав його недостатнім, негідним бути частиною родини Одінсонів. Він мав бути хорошим, мав поводитися правильно, аби заслужити хоча б крихти любові.

Та тут усе було інакше. Він напився як чорт перед самісіньким Різдвом, опинився у квартирі незнайомця, який, вочевидь, всю ніч був поряд і заспокоював його істерику. А тепер він не виганяв Лафейсона, а навпаки проявляв… турботу? У це просто не вірилося. Тобто йому не треба було прикидатися ідеальним, щоб отримати тепло? Неможливо. Нереально. Ірраціонально.

Тут точно якийсь підвох.

— Моє ім’я — Ен Дві Ґаст, — раптове зізнання вивело Локі з нескінченного виру думок.

— То виходить, мені слід звертатися «пане Ґаст»?

— Навіщо ці формальності, пташеня? Можна просто «Ене», або, ох, або вже звичне для тебе «Ґрандмайстре», — чоловік абсолютно точно знущався. Ну нічого, Локі теж умів знущатися.

— Гадаю, пане Ґаст, наші стосунки не передбачають зайвої фамільярності, — він вдоволено усміхнувся.

— Твої слова ранять у самісіньке серце, серденько, — Ен показово приклав руку до грудей, — та я тішитиму себе надіями почути від тебе… як ти це назвав? А, хоча б крихти фамільярності.

Очевидно, під «фамільярністю» чоловік мав на увазі щось зовсім інше, проте підсвідомість Лафейсона категорично відмовлялася якось це трактувати. Бо це було неможливо.

Тим часом свідомість вирішила остаточно повернути всю втрачену в барі раціональність.

— Мені потрібно вмитися, — і вшитися. Локі вже змирився з тим фактом, що проведе це Різдво на самоті, та не змирився, що своєю присутністю заважає святкувати іншому.

Холодна вода розбудила біль у ранах, про які він встиг забути. Тепер вони неприємно нили, приєднуючись до голови. Таке враження, ніби всі органи в тілі змовилися й влаштували якийсь похмільний флешмоб персонально проти нього. Клятий алкоголь. Клятий бар. Клята Вал, яка вчасно його не зупинила. Не клятий Ен Дві Ґаст.

Локі подивився в дзеркало, жахаючись побаченій картині. Усе лице було вкрито синцями й ранами. Червоно-сині барви грали на блідому обличчі, мов на білому полотні, створюючи картину невимовного болю. Щоки, ніс, підборіддя, лоб, навіть губи — на ньому не було жодного живого місця. Не дивно, що Вал так відреагувала в барі. Дивно, що її тоді не знудило. Цього разу Одін дійсно постарався.

Лафейсон набрав повні руки води й почав терти лице ще старанніше, ніби намагаючись змити, замаскувати страхітливі барви. Біль знову нагадав про себе, та Локі намагався знову забути його. Він не хотів бачити постійну стурбованість у до біса теплому погляді Ена. Не хотів бачити щось негативне у, здавалося, вічно веселих очах. Не хотів бути причиною чужого смутку. Та йому чомусь ніколи не вдавалося.

Навіть не витираючи обличчя, він вийшов з ванної кімнати. Поспішав надто сильно, аби не завдавати клопоту власникові квартири. Дарма.

— Пташеня, твоє… твоє обличчя… — Ґаст виглядав стурбованим. Хоча, тут радше підійшов би дієприкметник «нажаханим».

— Ви тільки зараз помітили? — у спальні, звичайно, бракувало світла, але ж не на стільки.

— Воно все в крові.

Тиша. Локі кліпнув. А потім торкнувся щоки, ігноруючи різкий біль. На пальцях залишилося щось мокре, липке і тепле. Дідько. Терти обличчя, мов божевільний, абсолютно точно було поганою ідеєю. Ну якого біса це сталося саме перед чоловіком, якого він знає лише кілька годин?

— Ти тільки не хвилюйся, я зараз принесу аптечку, і ми… і ми все виправимо, — Ен німим жестом наказав сісти.

— Вам справді не слід турбуватися, вони самі загояться, — Локі вже хотів натягнути одну з його найяскравіших фальшивих усмішок, аби не бачити стурбованості в чужих очах, проте ноги раптово підкосилися, зіштовхуючи власника зі зрадливим законом Ньютона. Сьогодні тіло явно було не на його боці.

Дотик теплих рук завадив не надто приємній зустрічі з підлогою. Щось його за останню добу занадто часто рятують. І рятує одна й та сама людина. Яка знає його лише кілька годин. Погано.

— Дозволь… прошу, дозволь обробити твої рани, бо такими темпами їх стане ще більше, — рука міцно стискала талію, не даючи знову впасти. Локі здався.

Дотики якоїсь антисептичної рідини відгукувалися неприємним печінням, що викликало бажання скривитися й втекти від турботливих рук, проте Ен торкався ушкоджених ділянок максимально обережно, навіть ніжно, намагаючись не завдати ще більше болю. Так з ним ще не поводився ніхто. Ніхто, крім Фріґґи.

Локі відвів очі, ховаючі раптові, зовсім непрохані сльози. Чому вона пішла так неочікувано? Чому всі близькі завжди йдуть так неочікувано? Чому їхню цінність та справжній ступінь близькості усвідомлюють лише тоді, коли вони вже пішли? Чому їх неможливо зупинити?

— Пташеня, звідки в тебе ці рани? — от дідько, знову клята стурбованість у погляді. Ну якого біса йому не все одно?

— Від… вітчима, — Локі міг збрехати, як завжди. Міг вигадати якусь банальну історію типу «падіння зі сходів», урешті-решт, вчора він напився до чортиків. Міг сказати, що не пам’ятає. Міг промовчати. Міг перевести тему. Та правда зараз відчувалася чимось необхідним, — Моя мачу… мати нещодавно померла через інфаркт, тому…

Він заплакав. Згадувати про смерть Фріґґи надто боляче. Настільки, що стримувати потік болісних емоцій було вже неможливо. У голові нескінченним виром крутилися незліченні «чому?». Це втомлювало. Утомлювало настільки, що сил на те, щоб прикидатися, ніби все гаразд, не лишилося.

І він розповів. Розповів про ставлення колег до матері, про те, як вони постійно користувалися її добротою, обговорюючи її прекрасну «наївність» за спиною. Дивно, як вони взагалі могли прирівнювати поняття віри в людей до звичайної наївності. Безглузде знецінення. Просто купка клятих придурків. Про те, як Одін, жадаючи влаштувати «грандіозний похорон» й надати події приторної пишності, призначив дату якраз перед самісіньким Різдвом й запросив усіх тих лицемірних колег. Колег, які вбили його матір. Колег, через яких у неї і стався серцевий напад. Колег, які паршиво вдавали скорботу на похоронах найдорожчої для нього людини. Він не міг на це просто дивитися. Тому, перервавши чергову «надважливу» й «найщирішу» промову якогось гостя, Локі розпочав свій монолог, мовби то була роль, до якої він готувався все своє життя. Роль захисника. Захисника, якому вже нікого захищати. Лафейсон говорив усе, що думав. Усе те, що мав сказати, коли Фріґґа була живою, аби хоч якось полегшити її страждання, бо такі, як вона, заслуговували на цілий світ, а такі, як її співробітники, робили цей світ жорстоким і непридатним для існування. Він кричав. Кричав, аби його почули, почув хоча б хтось, хоча б одна людина на цій брехливій планеті. Та єдине, що він отримав, це кулак Одіна, який змусив замовкнути. А потім осудливі погляди всіх присутніх. Погляди, сповнені ненависті. Ненависті до світу, оточення, любові, поваги, довіри, всього. До ненависті у свій бік Локі давно звик, бо він — втілення пітьми, яка вміє лише поглинати, поглинати себе та тепло, якого ніколи не було достатньо, яке завжди перетворювалося на холод. Та він ніколи не розумів ненависті до світла. Певно, ніколи й не зрозуміє.

Руки. Теплі. Ніжні. Надійні. Вони притиснули Локі, воліючи ніколи не відпускати, воліючи захистити, сховати від надто жорстокого світу, заспокоїти, дозволити бурі нарешті вилитися, проте не дозволити завдати шкоди самому власникові штормових сліз.

Пальці Ена занурилися у волосся, ніжно гладячи голову, обережно покладену на плече. Це дійсно заспокоювало, проте й не забороняло виливати бурхливий біль. Зараз було так дивно: уперше Локі не соромили за його сльози, обзиваючи нікчемним слабаком, а втішали. Чоловік не казав нічого. Дотики говорили за нього: він співчуває, хвилюється, турбується, люб…

Ні. Це неможливо.

Рука мандрувала спиною, жадаючи знайти шлях до умиротворення. Під час особливо гучних схлипів його притискали ще ближче, бажаючи зігріти закрижаніле серце, що кожної секунди розривав біль, та нарешті розтопити пекучий лід. Тіло Ена тремтіло разом з ним, здригалося, трусилося, аби лише забрати всі жахливі відчуття й почуття собі. Тепло приглушувало біль. Тепло змушувало біль піти. Біль був вимушений слухати тепло, бо саме тепло тепер було головним.

— Пташеня… Мені дуже шкода, що ти вимушений проводити Різдво з таким важким тягарем на душі, — Ен не випускав Локі з обіймів, немов надкрихку статуетку з порцеляни, боючись розбити. Локі не хотів іти. Та хаотична совість взяла гору.

— Мені слід повертатися до дом… до своєї квартири.

Лафейсон відчув, як надтеплі руки стиснули його сильніше. Легко усміхнувся. Сховав обличчя в плече. Уперше в житті його не  просто не проганяли, а ще й не хотіли відпускати. Таке дивне відчуття.

— Я, ох, я просто не дозволю тобі піти в такому стані.

— Чому ви взагалі піклуєтеся про мене, якщо могли вже давно виставити за двері? Чому просто не залишили мене в барі? Та й від алкоголю я почувався… краще, — він замовк, згадуючи свій «концерт». Який же сором.

— У твоєму сміхові я чув крики болю. Я… я не міг дивитися, як хтось настільки страждає. Тож тепер ти тут. Зі мною. Не сам, — чужі пальці продовжували ніжно мандрувати головою, від чого внутрішнє тепло лише розросталося. Та розросталося недостатньо, аби назавжди розтрощити всі сумніви.

— Своєю присутністю я псую вам свято. Певен, у вас є близькі, які чекають…

— На мене ніхто й ніколи не чекав, пташенятку.

Тиша. Гіркота самотності в словах чоловіка дійшла до очей, викликаючи кілька нових сльозинок.

— Чому найцінніші скарби цього світу завжди залишаються непоміченими й самотніми?

— Бо тоді б вони не були найціннішими.

— Повнісінька дурня.

Приглушений сміх змусив обурено зітхнути. Дурня і є дурнею, то чого ж з неї сміятися?

— У мене немає для вас різдвяного подарунку, — відтінки сорому легко торкнулися голосу Лафейсона, змушуючи притихнути.

— Сама твоя… твоя присутність — найбільший подарунок для мене, пташеня. Ти ніби вогник, якого постійно мені не вистачало.

Серце завмерло. А потім засяяло нескінченним теплом. І плювати, що вони знайомі всього кілька годин. Плювати, що десь на іншому кінці міста Одін лютує, мов той чорт, а Тор дзвонить усім знайомим Локі, аби знайти його. Плювати, що вже післязавтра слід виходити на роботу. Плювати на Різдво, Новий рік, Великдень та навіть на власний день народження.

Не плювати лише на одне: можливо, він нарешті знайшов дім. Можливо, слово «можливо» тут зайве і на нього також слід наплювати.