Лі Юе, земля, що споконвічно належала Гео Архонту – Мораксу. Місто контрактів та столиця економіки цілого Тейвату.
З часів правління Володаря каменю пройшло багато часу. Все змінилося. Із смертю свого божества, людям кам’яного королівства прийшлось взяти відповідальність за їхній дім на свої плечі. Розкрити плани фатуї, пережити напад Осіала – архонта вихрів та його дружини – Бешт.
Завдяки могучій силі мандрівника, холодному розуму Волі Небес та вірі жителів – все це тепер у минулому, а для народу Лі Юе настає нова ера.

Це був один із тих самих сонячних днів в котрі гріх не вийти на прогулянку. Стоячи у гавані, милуватися літнім сонцем, насолоджуватись свіжим морським бризом звісивши ноги у воду й слідкувати за кораблями, що то відливають то прибувають. Одним із таких став сам Алькор. Величне судно, неймовірної краси й масштабу. Гордість міста. За штурвалом якого стояла сама Бей Доу. Капітан корабля і вірний друг Волі Небес, що разом з нею встала на захист батьківщини.
Вона і її команда повертались із довгої подорожі до Інадзуми, країни блискавок й незмінної вічності. Події, що відбулись там дістались кожного куточка Тейвату. Неочікувано для всіх той самий мандрівник зміг змінити вічність Сьогуна, але не без втрат. Але як кажуть, все добре, що добре закінчується.
–Гей, на борту! Вище ніс, скоро зійдете на берег! – весело прокричала пані капітан.
–Нарешті вдома… – пошепки додала вона собі під ніс.
Працівники порту допомогли пришвартуватись та почали розвантажувати корабель. А прохожі з усмішками махали долонями, вітаючись. Всі були раді поверненню команди додому.
–Ха-ха, як чудово! – Бей Доу солодко потягнулась – Мені потрібно провідати Нін Гуан, думаю, без мене не пропадете.
–Ви сумніваєтесь в нас, капітан? – жартівливо спитав один із матросів.
–Ніяк ні! – з посмішкою відповіла жінка, махаючи рукою на прощання.
Бей Доу часто далеко від дому, все ж вона піратка. Та як би там не було, вона рада відчути під ногами землю рідного міста. В гостях добре – а вдома краще. Як раніше і було сказано, шлях лежав до Нефритового палацу, в якому працювала його власниця, білокура жінка, з очами кольору рубіну, витонченою фігурою та в дорогому одязі, під стать їй самій. Нін Гуан – правителька Лі Юе. Вона була хорошою подругою капітана, якщо це можна так назвати. Більшість думає що їх зв’язують лише робочі стосунки. В той час як самі вони значать одне для одного набагато більше.
І ось, вона перед вхідними дверима в світ політики на заклопотаних людей. Просторий павільйон, оздоблений традиційними меблями. Із вікон, промені сонця відблискували від золотих елементів, пускаючи повсюди сонячних зайчиків. Зелений, жовтий, коричневий, всі кольори в інтер’єрі гармонійно поєднувались між собою. У повітрі витали пахощі що створювало особливу атмосферу. Дивовижне місце. Прислуга та інші працівники були раді бачити гостю, вітаючи її усмішками та словами поваги. Бей Доу відповідала їм тим самим, продовжуючи іти до кабінету знайомої їй жінки.
–Нін Гуан, я вдома! – радісно викрикнула капітан, коли в решті решт зайшла до приміщення.
Жінка в червоній сукні з чорними елементами, довгих чоботах з золотим орнаментом та пов’язкою та оці що частково прикривало каштанове волосся, стояла на порозі з розпростертими руками. Але сьогодні у її співрозмовниці, був настрій подразнитись.
–Я помітила, пані Бей Доу, не потрібно галасувати – відповіла біловолоса жінка, що сиділа за столом, та перебрала папери закинувши ногу на ногу.
–Ти не рада мене бачити? – немов маленька сумна дівчинка, спитала гостя. Така мила.
…
–Пані Ке Цин, не могли б ви залишити нас з пані Бей Доу удвох? – спокійним тоном спитала Нін Гуан.
–Звісно, пані. Я зайду до вас пізніше. До побачення. – відповіла та й покинула кабінет.
Двері зачинились, власниця кабінету встала з-за столу й стала спереду, обпершись на нього. Кабінет відображав особистість власниці. Золоті ваги, що стояли на столі. Книги на полицях із темного дерева. Великий зелений килим з золотою канвою. Стіни прикрашені візерунками. Та сама відома усім дошка, яка пам’ятала кожен документ що коли висів на ній. Неймовірно.
Вишуканою рукою, Бей Доу поманили, на що вона з задоволенням відкликнулась. Одна мить. Руки правительки Лі Юе були сплетені за шиєю капітана Алькору, в той час долоні іншої дбайливо притримували талію навпроти. Їх губи зустрілись.
Це був поцілунок-відповідь. «Я завжди рада тобі» «Я люблю тебе» «Я так скучила». Він пояснював усе, більше не потрібно було питань.
Вони кохали, хотіли й поважали одна одну. Серця їх були сповнені ніжністю, стримати яку неможливо.
Поцілунок закінчився, змінившись на обійми, яких так не вистачало обом. Тепло чужого тіла лікували будь які рани, хотілось лишитись так вічно.

Першою порушила тишу Бей Доу.
–Колись ти говорила, що око капітана Бей Доу помічає тільки справжні скарби. Тому, сподіваюсь цей, тобі сподобається – сказала вона дістаючи невелику коробочку.
Нін Гуан поволі відкрила її, а на обличчі з’явилась щира посмішка.
То був гребінь для волосся, різьблена основа з візерунками драконів та її улюбленими лазурними ліліями на верхівці.
–Ти знаєш мене як ніхто інший, ти не могла прогадати – муркаючи промовила біловолоса – Дякую.– … –Я так тебе кохаю..
–А я тебе ще більше…
Можливо їх часто розлучає робота і обов’язки, а вік летить не зупиняючись. Та кохання, що було скріплені довічним контрактом, з часом стає лише сильніше.