…Золоті промені сонця осяювали його бронзову шкіру, роблячи її колір більш насиченим ніж зазвичай. Сюань Чжень взяв Нан Яна за руку, й дивлячись йому прямо в очі, стиха мовив:
— То ти… Що ти насправді мав на увазі?
Той доторкнувся до обличчя Сюань Чженя, підсунувшись ще ближче.
— Те, що я не просто так це все робив… Я думаю, ти вже сам все зрозумів. Я хочу бути з тобою все життя, генерале Сюань Чжень.
Нан Ян дивився довго й уважно, все ніяк не в змозі сказати ще щось, поки Сюань Чжень дивився на нього з такою любов’ю і повагою, наче він для нього усе. Йому не треба було говорити: всі слова і речення вивітрились самі собою – залишилися тільки темні очі, в яких відбивається вічність і руки кольору білого нефриту, які тримали плечі Нан Яна.
Губи Сюань Чженя вмить зімкнулися на чужих губах, цілуючи ніжно й чуттєво. Нан Ян не відстає й відповідає на поцілунок, притуляючи генерала до себе.
— Я теж тебе кохаю, Нан Ян.
Фен Сінь перегорнув останню сторінку й відчайдушно зітхнув. Що він тільки що прочитав? Чому ця чортова книга так популярна серед людей? Невже вони й справді бачать двох південних генералів закоханою парою, так і ще в такому надто нудотному романтизмі?
“Стріла, що розсікає шаблю” – так називалася ця злощасна книжка, яка потрапила до рук Фен Сіня, коли він обідав у місцевій харчевні після чергового патрулювання. Книжка лежала на сусідньому стільці, певно хтось забув її, навіть не спромігшись повернутися.
“Ну чорт з ним”, — подумав тоді Фен Сінь, — “Зате дізнаюся що зараз люди читають”, — і з цими думками він відкрив першу сторінку. Спочатку ця новела його дещо зацікавила, адже була справді добре написана: битва на горі описувалася в яскравих деталях, наче автор або був очевидцем подібного, або ж він і сам має в цьому досвід. Але з кожним реченням він розумів що якась ця битва йому надто знайома. І… Сюань Чжень? Він ще раз подивився на обкладинку. “Айцін Лінсю “Стріла, що розсікає шаблю”. Права рука стиснула в руках палички. Хто в біса додумався писати про бойові мистецтва з таким дурним псевдонімом? Невже не можна було щось краще придумати?
Але Фен Сінь все одно продовжує читати. Кінець битви, пожертвування життям заради іншого, пошуки у натовпі, довга розмова про всі-всі-всі почуття за вісімсот років й поцілунок на заході сонця. Фен Сінь пройнявся персонажами, що аж на секунду замислюється щодо існування продовження цієї неординарної історії. Незважаючи на те, що це романтика. Його самого з найзапеклішим ворогом. Чи може не ворогом?
Він подумки дає собі ляпаса. Нісенітниці якісь. Таке може бути тільки в книжці й далі не виходитиме. Фен Сінь допиває останню чашку чаю, й залишаючи біля тарілки суму за обід, й покидає харчівню, прихопивши з собою книжку.
— Нан Яне! Радий бачити тебе у Палаці Літератури, — радісний голос Пей Міна зустрів Фен Сіня на порозі головного кабінет, — що тебе привело сюди, друже мій?
Фен Сінь лиш мовчки кидає книжку перед обличчям небожительниці, що сидить за довгим столом з горою сувоїв, на одному з яких вона записує чиїсь відомості.
— І Вам доброго дня, Генерале Нан Ян, – Лін Вен підіймає свій холодний погляд, тримаючи пензля прямо над книжкою. — Те що я Богиня Літератури, ще не означає що я несу відповідальність за всі-всі книжки в трьох світах, — каже вона. — це вам до Богині Кохання, скоріше. Чи до Бога, — вона легко кивнула на Пей Міна.
— Ох, моя люба Наньґун-цзе, — саркастично починає той, беручи книжку до рук й роздивляючись її з усіх боків. — Невже ти справді думаєш, що я став би таким займатися? Не сміши мене.
— А псевдонім каже зовсім інше, Пей Міне, — вона звертається до нього на ім’я, на що той різко дивується, округлюючи очі.
— Айцінь Лінсю? — генерал вертів в руках книжку, — Ці автори навіть не стараються! Якби я вмів писати, то придумав би псевдонім краще ніж це!
Пей Мін голосно засміявся, хапаючись за край столу. Фен Сінь почав закипати.
— Ви хоч раз це читали? — питає він, стискаючи в руках край одягу.
— У мене немає часу, — відрізає Лін Вень.
— То я залюбки тобі це почитаю, коли ти лягатимеш спати, — каже Пей Мін, посміхаючись.
— Тобто ви не знаєте?
Обидвоє похитали головою. Фен Сінь зітхнув.
— Скажи у двох словах про що там, — каже генерал.
Обличчя Фен Сіня налилося невеликим рум’янцем.
— Там я… і генерал Сюань Чжень. Ми, тойво… там у нас роман.
Пей Мін широко усміхнувся. Лін Вень лиш тихо хмикнула.
— То ось чому ти тут. А Генерал Сюань Чжень знає? — Пей Мін вже гортає книжку, в пошуках картинок, але нічого не знайшовши, закриває її.
Фен Сінь більше не може всидіти, й підривається з місця, хапаючи книгу зі столу. Сенсу мало слухати ці уїдливі жарти від генерала Мінгуана.
Ті лиш мовчки слідкували за діями нежданого гостя, і провівши його поглядами, продовжили свою розмову.
Фен Сінь майже вилетів з палацу, й відразу попрямував до себе. Цю книжку треба було заховати, а ще краще спалити, через неї він знову відчуває, й не може це контролювати. Серце б’ється частіше, а руки трясуться від хвилювання, поки всередині вивергаються вулкани. Неможливо. Стільки почуттів, які неможливо описати і правильно розтлумачити. Чортова книжка з людського світу, чортів Му Цін. Фен Сінь хоче вити.
Він задихається.
Чорт забирай.
***
Дим від пахощів заповнював всю кімнату, лоскочучи слизові оболонки. Му Цін був втомлений і єдине що йому зараз хотілося – написати звіт і сісти хоч трохи помедитувати.
Зручно влаштувавшись, він поринув у думки. І навіть не помітив двох молодших службовців перед собою, які прийшли через хвилин п’ятнадцять і в очікуванні дивилися на свого генерала.
Він розплющив очі й пустим поглядом подивився на молодиків. Ті помітно здригнулися.
— М-ми…. вибачте, але ви нас не чули, тому ми й зайшли, — хлопці відразу вклонилися, ховаючи погляд.
— Щось сталося? — тільки й питає Му Цін, опустивши ноги.
— Та нічого такого, якщо ви зайняті, то ми не будемо вас відволікати, — сказав один, і підштовхнувши іншого попрямував до виходу з покоїв, — Відпочивайте, фрукти ми вам залишимо.
— Стійте. Раз вже прийшли й відволікли мене, то розповідайте, — відсторонено каже Му Цін, слідкуючи за зміною виразів облич парубків, — я на вас не гніваюсь.
— Та… ось, — другий простягає генералу книжку в коричневій тонкій палітурці, — ми знайшли оце у світі людей, і подумали, що ви маєте це прочитати.
Му Цін приймає книжку, роздивляючись її з усіх боків.
— Що це?
Хлопці помітно почервоніли. Генерал відразу відкрив книгу на випадковій сторінці, шукаючи підтвердження їхньої ніяковості, й у самого очі поповзли на лоб.
“Нан Ян дивився уважно – так, що у Сюань Чженя тряслися руки, а серце майже вистрибувало з грудей. Він не міг сказати жодного слова – лиш нахилився до генерала, так само проникливо дивлячись йому в очі”
— Це що, любовний роман? — докірливо питає Му Цін, — Ви…!
— Ми вже йдемо! — службовці миттєво покинули покої, заливши на порозі кошик з фруктами й книжку в чоловікових руках.
Він лиш зітхнув й перегорнув на першу сторінку. Романтична новела він на те й романтична, аби читати його задля задоволення своїх бажань або для розслаблення. Му Цін не розумів тих, хто читає подібні книжки. В чому сенс? Яка від цього користь?
“Навіть я краще напишу!” — думав він, гортаючи сторінки. Він справді не розумів сенс усього цього, так ще й тих, хто це написав. Це його послідовники? Люди, які слідують і поклоняються південно-західному богу війни пишуть про те, як він цілується з південно-східним богом війни на березі річки після кривавої битви біля підніжжя гори, де він наговорив Нан Яну дурниць.
— Яка ганьба, це просто жах! — Му Цін закриває книжку, й відчайдушно зітхає, — Щоб ще раз я попросив своїх службовців купити мені фруктів з міста людей! Ні за що!
Він відкидає книгу й дивиться у вікно. Все ж таки варто продовжити медитацію, а потім лягти поспати. Надто сильно його втомили всі сьогоднішні події після патрулювання.
***
Так, Фен Сінь теж був втомленим, але ще мав якісь сили стояти на ногах, коли Му Цін буквально лежав на землі, важко дихаючи після кривавої битви з демонами на узліссі біля самого міста. В цей раз істоти підійшли надто близько до людських осель, що генерали ледь встигли аби зупинити їхнє проникнення крізь кордон. Ці тварюки – лиш тупі оболонки, у яких є тільки інстинкт вбивати та поїдати людей. Генерали вже триста разів прокляли Князя Демонів, але колись їм він попри свою неприязнь чесно сказав що в цьому немає потреби. Але якщо їм так легше – нехай. Тільки от Його Високість ображається.
Змахнувши чжаньмадао востаннє й поваливши чотирьох тварюк водночас, Му Цін сам впав на землю, важко дихаючи. Він не міг ні на чому сфокусуватися – темна ці сповільнювала його, змушуючи витрачати більше духовних сил ніж зазвичай. Фен Сінь навіть не бачив чому Му Цін лежить горілиць, лиш добивав істот, прикриваючи його.
— Му Ціне, ти в порядку? — Фен Сінь опинився перед ним, міцно схопивши його за плечі, — Скажи хоч щось!
Му Цін лиш кашлянув, повертаючись на бік.
Фен Сінь відразу зрозумів що справи кепські й взяв його за руку аби передати духовних сил.
— У тебе своїх вже…пхе….Мало. Від…пусти.
— Замовкни. Я тебе постійно рятую, ти хоч раз мені подякував? — роздратовано каже Фен Сінь, зітхаючи.
— Дякую, Фен Сіне.
Запала тиша.
Це сказав Му Цін? Другий раз за всі патрулювання?
Фен Сінь здивовано закліпав очима.
— Щ-що?
— Дякую.
Му Цін дивився прямо в очі – чисто й щиро. В темних зіницях – жодного натяку на сарказм, а на обличчі відсутня ніяковість. Фен Сінь знає – Му Цін такі слова говорить дуже рідко, хоч і після подій на горі Тонлу став більш лояльним. Але все ж таки подібними фразами продовжував не розкидатися. Дивина та й годі.
Вони мовчали; весь світ наче замовк. Сотні років праці рука об руку за час якої він чув від Му Ціна таке щире “дякую” лиш раз. І то, це навіть не йому було сказано, але саме в його плечах той ховав червоні щоки від нього та Його Високості. А зараз – сам не свій – навіть руки не спітніли.
— Вставай. Я тобі допоможу, — лиш каже Фен Сінь після довгої мовчанки.
Му Цін слухняно підіймається й приймає допомогу Фен Сіня. Тримається за нього усіма кінцівками, наче той зараз зникне. Разом з ним малює коло для заклинання Скорочення Тисячі Лі й зникає у стовпі світла. Фен Сінь чомусь хвилюється й забуває сказати про те, щоб він зв’язався з ним через духовну мережу як прибуде до себе. Але потім заспокоюється. Бо Му Цін – це Му Цін. І навіть от такий прояв нетипової поведінки не затуманює його звичайний характер.
І у Фен Сіня в голові пазли складаються один за одним – він починає розуміти себе. Яким же дурнем він був всі ці вісімсот років, і чому тільки зараз почав глибоко в собі розбиратися? “Не може бути такого, щоб я після якогось роману почав думати про нього по іншому” – каже він собі. Але саме зараз Фен Сінь хоче сказати Му Ціну слова. Не ті, що у книжці, а його слова. Ті, які він думав, що ніколи йому не скаже.
На мить він згадав той погляд, повний вдячності й поваги. То справді був Му Цін? Той самий Південно-Західний Бог Війни, Генерал Сюань Чжень?
Фен Сінь заплющує очі. Чорне волосся, світла, майже біла шкіра й виразні риси обличчя. Му Цін вродливий – це факт, який відомий усім. Але чи бачили люди іншу сторону цього обличчя? Коли на світлих щоках проступає рум’янець, а зіниці звужуються через моментальну реакцію на летючу тварюку, від якої потім залишаються лиш часточки. Коли його брови зведені до перенісся, а сам він гострим поглядом мечеться від одного ворога до іншого, змахуючи своєю довжелезною чжаньмадао, яка у його руках нічого не важить. Коли його очі блищать, а сам він єхидно посміхається сказавши щось у своїй звичній саркастичній манері.
Фен Сінь справді розуміє що він не байдужий. Він лиш хоче, аби Му Цін зняв маску повністю, і показав йому щось інше окрім сарказму та суворості.
***
Му Цін не задумувався. Закінчивши медитувати він зручно влаштувався у ліжку, й намагався хоч трохи заснути. Пахощі все ще горіли тоненьким димком розвиваючись по кімнаті.
Але думки він спинити не міг. Уява малює йому сцени з прочитаної новели, і як би Му Цін не намагався ці думки заглушити, картинки ставали яскравішими й більш деталізованими. Му Цін хоче кричати – він заручник своєї свідомості. Ніколи не думав навіть про жінок в такому контексті, про чоловіків тим більше. Але чому саме він? Його заклятий ворог з яким вони просто разом працюють і хвилюються за Його Високість. Якби не він, вони б вже давно повбивали одне одного. Але за що? За просту неприязнь?
“Дурниці, — думає Му Цін, — це ж не причина для вбивства. Але чому тоді я його так ненавиджу? Чи може…”
Він утикається обличчям в подушку. Ні, ні й ще раз, ні! Фен Сінь точно його не любить. І ніколи не полюбить. Але навіть якби любив – то тільки як друга, бо у Фен Сіня була жінка і є син.
Але навіть на просту дружню повагу від нього він не заслуговує.
“Одна подяка не змінить усіх стосунків”.
Але Му Цін помилявся.
Він і сам не помітив як провалився в сон. Так само й не помітив як прокинувся.
За вікном сонце жовтогарячими променями осяювало дахи храмів небожителів. Му Цін відчував себе так, наче проспав ціле століття, хоча насправді був достатньо бадьорим. Він встав з ліжка й попрямував до шафи аби накинути хоч верхнє ханьфу й вийти в люди, але до нього постукали.
У дверях з’явився один з молодших службовців, який тримав тацю з їжею, і дивився на Му Ціна широко розкритими очима.
— Генерале Сюань Чжень! – він витягнув тацю під собою і нахилився, доки Му Цін намагався встановити свій зв’язок зі світом, — Ви прокинулися!
— Щось сталося вночі? — спитав він, приймаючи тацю з рук хлопця, — Чому ти такий наляканий?
— Ні, вдень!
Му Цін підняв брови.
— Вдень?
— Вас кликали Його Високість Сянле і генерал Нан Ян, — доповів службовець.
— Чекай, скільки я проспав?
— Останній раз ми заходили до вас ввечері позавчора, ви тоді медитували, потім ми зайшли зранку наступного дня – ви спали, вдень ви теж спали, і вночі. І от тільки зараз прокинулися. Ми думали що ви захворіли, і старший сказав покликати мольфара, він сказав що ви просто втомилися й сказав, щоб ми вам приготували настойку і ситну їжу, — видав службовець й знову вклонився, — Пробачте що не будили вас.
— Я проспав два дні? – уточнив він, все ще не вірячи що відбувається.
— Саме так, генерале.
Він сів на ліжко й закрився руками. Йому ще треба скластися докупи.
— Вас кликали… — почав службовець, але Му Цін його перервав:
— Передайте що я буду за годину.
— Зрозуміло, — він вклонився й зник за дверима.
Му Цін глянув на себе в дзеркало: легкий рум’янець ще не відступив. Му Цін насправді не пам’ятає що йому снилося. Але, здається, то було щось таке, від чого йому справді було добре.
Фен Сінь уже прибув у палац стоячи перед троном де сидів Його Високість. Му Цін пройшов в глибину, і вклонився Сє Ляню.
— Ваше Високосте, — почав він. — Я чув що сталася якась надзвичайна ситуація.
— Ви маєте рацію, але все вже вирішилось, — посміхнувся Сє Лянь. — Але я кликав вас не тільки через це.
Фен Сінь і Му Цін одночасно підняли голови й побачили в руках владики достатньо товсту книжку в коричневій палітурці.
— Що це?
— “Стріла що розсікає шаблю. Повне видання”, — відповідає Сє Лянь.
Очі Му Ціна розширилися, а Фен Сінь здивовано підняв брови.
— Як… Що це таке?
— Дуже популярна книга у світі людей, і, скоро буде популярною і в Небесному Царстві, — Сє Лянь відкрив її, і прочитав: — І нічого їм не треба було, Сюань Чжень і Нан Ян були один в одного, як дві половинки червоного соковитого яблука.
— Мені дуже сподобалося, — почувся чийсь голос біля трону, — Тільки от головні герої трохи противні.
— Саньлан! — Сє Лянь повернувся до Хва Чена, затримавши погляд, від чого той спочатку зашарівся, а потім і зовсім відвернувся, ховаючи своє нетипово рум’яне для демона обличчя.
Му Цін з Фен Сінем лиш показово скривилися, але потім різко повернули попередні вирази облич.
— Кхм, Ваше Високосте, то з якою метою Ви нас сюди покликали? — почав Фен Сінь, — Невже для того аби віддати нам цю… книжку?
— Навіщо взагалі вона нам? — додав Му Цін.
— Ну, по-перше, ми зараз не в тих обставинах, щоб ви до мене на “Ви” зверталися, а по-друге, я не відрізаний від світу, тож знаю які чутки ходять про вас в трьох світах, — Сє Лянь підморгнув, й хитро переглянувся з Хва Ченом.
— Що… — почав Му Цін, — Які такі чутки? Що ти маєш на увазі, Ваше Високосте?
— Те що і на Небесах і у Примарному місті, всі знають що ви завжди ходите в парі. А вчора ми з ґеґе взагалі бачили ваші парні статуї у ваших храмах, — Хва Чен не відчуваючи жодного сорому, викладав все як на духу, дивлячись на те, як обличчя богів потрохи червоніють.
Му Цін дивився собі під ноги, спікши певно вже не менш ніж казан раків, поки Фен Сінь охопив руками обличчя, намагаючись осягнути в голові весь масштаб цього всього, в якому опинився він сам, та ще й з Му Ціном. Всі епізоди з тієї книжки, яку він читав за два дні до цього, раптом спливли в пам’яті, і йому хотілося вже під землю провалитися, аби більше ніхто не згадав про його існування. Так само було і Му Ціну, але ще більш ніяково йому було від того, що його таким бачить не тільки Сє Лянь, Хва Чен, а ще, чорт би його побрав, Фен Сінь.
З потоку думок його вивів Фен Сінь, який легко торкнувся його плеча. Він дивився прямо йому в очі, в яких було мільйони різних емоцій, які неможливо правильно зараз розтлумачити.
— Пішли, — стиха мовив він, киваючи на товсту книгу у своїх руках, — У нас ще багато справ.
***
Сонце потихеньку спускалося до горизонту, вітер ставав трохи холоднішим, а птахи вже починали співати вечірні серенади одне одному. Му Цін і Фен Сінь прийшли на берег якогось ставка, й сіли у якийсь трельяж поряд. Книжка опинилася посеред столу, а небожителі намагалися не дивитися один на одного, зосередивши свої погляди на воду крізь прозорість якої були видні незвичайного кольору риби й медузи.
Хвилина. Дві. Три. Десять. Ніхто з них не сказав ні слова.
Фен Сінь не витримав.
— Я не буду це читати. Мені однієї історії вистачило, — сказав він.
Му Цін перевів на нього здивований погляд.
— Не дивись так на мене. Так, я знаю, про що ця бісова книжка, і я навіть не візьмуся читати продовження. Бо хто міг так паскудно описати сцену зустрічі біля палацу? Я б в житті таких дурниць не сказав!
— Це точно, — Му Цін вже трохи розслабився, почувши вже рідну звичну лайку Фен Сіня, — Такого ти б точно не сказав.
— Та і я мало вірю в те, що і ти б щось подібне ска… Чекай, ти теж читав?
Кінчики вух Му Ціна знов почервоніли.
— Це було випадково, — почав виправдовуватися він, — і мені, як і тобі також не сподобалось. Це гріх, нісенітниці й порушення обітниці!
Фен Сінь почухав потилицю. Все це надто дивно. Книжки, парні статуї (а чи існують вони насправді?), двозначні чутки… Коли це все почалося? В який момент все пішло не так? Він справді не розумів.
— До речі, дивно, що люди які йдуть твоїм шляхом самовдосконалення, ліплять парні статуї зі мною… — вголос каже Фен Сінь, — Хоча з іншого боку, Сє Лянь також по цьому шляху йде…
— Йшов, — виправив його Му Цін.
Фен Сінь підняв на нього погляд, повний запитань і збентеження.
— Я свічку тримав, — той лиш показово відкашлявся, — і взагалі, знав би ти скільки чую сповідань у своєму храмі від людей які на святі перебрали з вином чи піддалися спокусі. Раніше я приходив до них у сни, кажучи що це гріх, потім просто відчайдушно зітхав, зараз вже все одно. Це люди. Не боги. Ніхто не ідеальний.
— І серед богів нема ідеальних людей. Божеств у цьому світі не існує, — продовжив Фен Сінь, задивляючись на синє небо, — Нам, і всім, хто тут опинився, дуже сильно пощастило.
Він відчув як щось холодне торкається його руки, й побачив як Му Цін забирає цю злощасну книжку, й відкриває першу сторінку вдивляючись у зміст.
— Ти справді зібрався це читати? — каже Фен Сінь, знову дивлячись на нього, — Могли б іще поговорити, не часто так сидимо.
— Ти такий самий філософ як і я, — каже він, гортаючи сторінки.
— Це комплімент чи образа?
— Думай як хочеш, — каже Му Цін, вдивляючись в рядки, — О боже, яка гидота!
Фен Сінь опиняється прямо біля нього і видирає книгу з його рук, вчитуючись в написане:
“Він стягує з нього спідній одяг, виціловуючи кожний цунь його шкіри, поки Сюань Чжень лиш важко дихає від надлишку почуттів”
Його щоки червоніють, чи то від сорому, чи то від люті, але він продовжує читати, з кожним словом наближаючись до того самого моменту. В якийсь момент він відчуває стук серця майже в горлі, а сам він увесь червоний з глухим звуком згортає книгу, і відсовує її якомога далі, наче вона якась отруйна, й встає зі свого місця виходячи з бесідки.
— Ти теж це бачив? — питає Му Цін, і Фен Сінь розуміє, бляха, розуміє що той надто гарний з цим рум’янцем на обличчі.
— Так, — лиш відповідає він, дивлячись в темні очі навпроти. Його погляд падає на муцінові губи, і зараз він майже не в змозі думати голову. Але якось намагається.
Не ті обставини.
Він сідає назад на місце прямо навпроти Му Ціна, і знов закриває руками обличчя. Думки намотуються у великий липкий ком, який заповнює майже весь і так напівпустий розум Фен Сіня, від чого він відчайдушно зітхає.
Му Цін думає що це просто якийсь провал. Жах, приємний жах що викликає майже двісті ударів на хвилину, і від якого хочеться втопитися в губах навпроти закопати його глибоко в землю і втекти від цього місця якнайдалі, забувши що воно існує. У Му Ціна в голові тільки міцні руки генерала Нан Яна, його очі кольору темного бурштину, які двиляться прямо в душу. Му Цін не в собі, він хоче торкнутися Фен Сіня, хоче відчути тепло цієї бронзової шкіри, хоче тут і зараз, хоче бути цілованим саме ним. Звідки це все? Чому саме Фен Сінь Генерал Нан Ян? Му Цін наче п’яний, хоча обітницю тримав все своє життя. А чи витримає?
— Це богохульство, — каже Му Цін, встаючи з місця й наближаючись до Фен Сіня крізь стіл, — Найсправжнісіньке богохульство.
Му Цін закриває долонею рот Фен Сіню й цілує її тильну сторону, поки той від шоку навіть не змозі заплющити очі. Серце його майже вистрибує з грудей, і він відчуває як по тілу розливається тепло.
Вони ще хвилину дивляться один одному в очі, важко дихаючи й не розуміючи що зараз сталося.
Голова йде обертом. Фен Сінь майже збиває руку Му Ціна зі свого обличчя, і цілує Му Ціна в губи, відчуваючи як той майже не падає від такої кількості почуттів.
Вісім сотень років всього їхнього сумісного існування і такої дивної алхімії відчувалося в цьому поцілунку. Стіл під ними майже нічого не важить, і Му Цін забирається на нього, відчуваючи чужі руки у себе на обличчі. Він приглушено зітхає прямо в поцілунок і бере ініціативу на себе, поклавши руки Фен Сіню на плечі. Той відсторонюється, і вони стикаються лобами, дивлячись один на одного й важко дихаючи.
— Я грішник зараз перед самим собою, — каже Му Цін, слухаючи десь у вухах свій пульс, — Ти…
— Пробач, що повів тебе не тим шляхом, — Фен Сінь усміхається, і Му Цін хоче поцілувати його ще раз й по-іншому, — Книжки треба спалити до чортового батька.
— Він-то тут точно не винний.
Але книжка була спалена.
Додати до улюблених