Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

.

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

– Ні! Не заплющуй очей, милий, чуєш мене?! Не смій! Ми разом сюди прийшли, то разом і виберемось! Вже всього нічого залишилось, зараз лишень кров зупинимо і… – панічно Оля шукала хоч щось, що могло б стати джгутом для величезної рани на руці її чоловіка. Та все було марно – Степан вже знав, що то була далеко не єдина рана на його змученому тілі.

– Поцілуй за мене сина коли повернешся додому, люба, – просив, стримуючи сльози, – Скажи батькові, що я його люблю, обійми мати… І Рудольфа також поцілуй, дай кісточку, йому ж бо несолодко довелося, коли їхали до Львова з сусідами в машині. Тісно, певно, було.

– Не кажи так, милий. Ми разом виберемось, – вона вже й сама не вірила в це, але вогники життя в очах її чоловіка сповнювали душу жагою до життя, такою сильною та водночас гіркою, ніби та смола, що вони зі Степаном жували замість жуйки, сидячи на старій вишні у бабці Галини в селі, – Ти ж знаєш, що я тебе не залишу тут? Я з тобою побуду, ти лишень тримайся, допомога вже близько. Не встигнеш отямитись, як будемо в шпиталі, а там вже й додому на лікування відправлять, сина побачимо, сам поцілуєш його, обіймеш батьків… Чуєш, милий?

– Не потрібно, сонечко, – просить він, коли перші сльози його сильної та такої коханої жінки впали на заляпану кров’ю форму. Він, лежачи в неї на колінах, ледве підвівся, але спроба віддалася різким болем у руці та ребрах, де кров’ю стікала величезна рана. Стягнувши брудну рукавицю, він обережно витер їй сльозину, – Не плач… Не можу бачити твої сльози.

Його очі повільно закривались, а сердце Ольги з гучним, надто гучним тріскотом розбивалось на друзки. Все, про що вона мріяла зі Степаном, все у що вірила – все забрала війна. Забрали підступні окупантскі руки, що вона готова відірвати голіруч.

І вона сиділа на холодній землі, з болем та мовчанням спостерігаючи як тліє вогник життя в очах її коханого чоловіка, слухаючи його тихі монологи, а замість його крові Ользі виділися лише червоні, майже багряні мальви. Тремтячими руками вона перебирала його відрослі темні кучері, схлипуючи раз-по-раз та ледве не виючи від істерики, що з кожною секундою все більше поглинала її.

У темних очах чоловіка їй вбачалося все, що вони пережили з самого дитинства.

– Пробач, що не вберегла. Ти, лишень, приходь до мене у снах, любий. Щоразу, як заманеться, – вона цілує завмерлі, зльодянілі вуста, підіймається на ноги та бере до рук автомат. Не час плакати й страждати, слід помститися. Пролити буру окупантську кров, умити нею весь їх народ, що по лікті в крові українців та жити потім з сином за трьох. Так, як цього хотів би Степан.

І Рудольфа не забути нагодувати смаколиками-кісточками, коли повернеться.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь