Цінність

Опис:

НемагічнеAU. Драко і Герміона – піхотинці королівського загону добровольців інтернаціонального легіону під час війни в Україні. Дії нарису відбуваються під час зачистки Бучі.

Хотілось плакати.

Ком негативних почуттів дер горло, очі сльозились не стільки від смороду, як від побаченого. Душа розривалась на частини при вигляді тих жахіть, які з’являлись перед ними з кожним кроком в глубину міста. Колись неймовірної архітектурної краси будівлі зараз були лиш купою будівельних матеріалів: де-не-де обгорілі, без вікон, без даху та дверей. На дитячих майданчиках більше не було і згадки про відлуння сміху та радості – прямо із пісочної ями стирчала ракета, якій пощастило не розірватись, а на гірці в світлі сонця виблискували плями крові.

Та не це вивертало душу. Трупи, багацько трупів, сморід яких роз’їдав очі та ніс, викликаючи рвоту. Невеличка бабця під кленом з кулею в голові, очі якої уже встигли виїсти мухи та завестись личинки; молодий хлопець з перев’язаними руками за спиною, закатований до смерті біля паркана одного із приватних будинків; жінка з десятирічною донькою, розстріляні біля входу в магазин. Це була лише менша частина звірств нелюдів, яких після довгих боїв вдалось вигнати та локалізувати.

Долоня тремтіла, так як і нижня губа від емоцій та сліз. Герміона міцніше перехопила автомат, притискаючи до себе. Плакати не можна – вона і не збирається, а вся біль знову перейде лише в більшу лють та ненависть до солдат, чинивших такі жахіття. Бачила б вона себе зі сторони, то напевне помітила б, як її ніжні карі очі наливалися кров’ю та бажанням вбивати.

– Зліва провулок майже чистий, – голос наче віддаля пролунав в затьмареній свідомості Герміони. Вона різко втянула носом повітря, неначе прокинувшись після довгого сна, і озирнулась на напарника через плечо. – Трійка трупів, та без мін і снарядів. – Драко говорив чітко, неголосно, ховаючи погляд в стороні.

Незважаючи на весь холод і зібраність, йому також було боляче. Та все ж притримуватись головного правила: “Чоловіки не плачуть” – для нього було справою честі (виплеснути біль він дозволить собі лише вночі, коли сон побратимів ховатиме таємницю його сліз).

– Тут дві нерозкриті ракети та десяток трупів, – намагаючись не видати тремтіння в голосі, відрепортувала дівчина, розуміючи, що мала порахувати кількість загиблих. Та Мелфой на це лише закрив очі, відсахнувшись. Йому і не потрібно було дивитись на напарницю, щоб зрозуміти її стан. Такий, як і в нього – з молитвою, аби не гірший.

– Не тормозіть, нам потрібно ще три квартали сьогодні пройти! – вдалині махнув рукою Невіл і, поправивши свій наушник, поспішив кудись за поворот. Ґрейнджер заледве встигла кивнути, втім з місця не рушила. Стояла посеред дороги, вкритої ямами та уламками будівель, шматками людської та тваринної плоті, і дивилась вдалечінь, де виднілось ще більше трупів та звірств.

Драко, чудово розуміючи, що саме турбувало подругу, невагомо доторкнувся пальцями ліктя. Вона знову здригнулась, різко оглянулась і сумно усміхнулась, навіть не намагаючись створити образ впевненості і того, що все добре.

– Ти як?

– Я гаразд, – наспіх відповіла Герміона, роблячи крок вперед. – Ходім, у нас ще багато… кхм… роботи…

Хлопець лише невдоволено стиснув губи в тонку лінію, з неприкритим сумом проводячи очима свою напарницю.

***

Вогонь неголосно тріщав, чим добавляв звуків в навколишню тишу, яка, відверто кажучи, лякала. Ґрейнджер неголосно зітхнула, поправляючи довгою палицею жаринки в серцевині багаття. Її інтернаціональний загін давно відправився відпочивати перед завтрашньою зачисткою іншої частини міста, а вона, розуміючи, що не засне, вирішила залишитись на варті.

Серце билось в грудях з дивною швидкістю та тупим болем, покриті тонкою пеленою сліз очі незацікавлено бігали по оточуючій пітьмі, а дихання час від часу зривалось від кому емоцій посеред горла. Варто лише було закрити очі, як жахливі картини побаченого поставали в пам’яті калейдоскопом, неначе повільне катування душі.

Біль. Невіра. Прийняття. Ненависть. Ярість. Помста.

Хотілось взятись за зброю та вбити кожного, хто не тільки причетний, а і просто представляє цю жахливу націю фашистів та окупантів; націю, в якій немає ні однієї доброї риси; націю, яку давно потрібно ізолювати від всього цивілізованого світу. Герміона з кривою, просякнутою гіркотою посмішкою згадала, як Чо минулого тижня сказала, що не всі заслуговують смерті, бо там теж є “свідомі”. Дівчина промовчала і лише тому, що Драко невагомо притримав її а лікоть, кивнув цього не робити.

Ґрейнджер знала, що найгірше в їх роботі втрата контролю емоцій, тому була вельми вдячна другу, що він опинився поруч в той момент. Але, незважаючи на це, всередині її здійнялася бурю негативних думок і емоцій з одним головним питанням: “Чому, дідько їх би побрав, ці “свідомі” нічого не роблять? Чому лише розводять руками?”

– Нація гівняних рабів, – не стримавшись злісно буркнула собі під ніс Герміона, сильніше копнув жар палицею. Червоний дерев’яний шмат з майже що білою серцевиною всередині вилетів із кострища і впав по ту сторону від дівчини. Вона лише провела гірким поглядом це і тяжко зітхнула.

Драко підійшов тихо. Сів позаду на холодну лавку та впився очима в вогонь, який своїми язиками намагався злетіти, як можна вище – зачаровувало, але, шкода, що не випалювало спогади. В цей час хлопець віддав би все, аби жахливі картинки покинули його пам’ять.

Мимоволі він перевів погляд на Герміону. Вони рідко проводили час удвох, надаючи перевагу дружнім чварам та теплим посиденькам з іншими, але в певні, рідкі моменти вони залишались наодинці. Нічого не говорили – лише мовчали, і цього було достатньо, щоб відчути підтримку один одного.

За десять років служби в одному легіоні, вони переживали всяке, і Драко був певен – і це переживуть. Та він був не сліпий – холодний, так, – та не сліпий: напарниця неочікувано зламалась. І, не подаючи вигляду, намагалась уникнути любого жалю зі сторони, ховаючись за сталевим і грубим характером.

Йому боліло бачити такою подругу.

– Знаєш, – тихо почала Герміона, обійнявши себе за коліна, – ми з тобою бували в багатьох гарячих точках планети, – голос був тихий і його майже заглушав жвавий трескіт вогню, – ми залишались без води майже тиждень, бачили, як нашого напарника майже порізали на шматки, як наші підривались на міні, – дівчина заледве колисалася зі сторони в сторону, неначе себе заспокоюючи, – та такого жахіття, як тут, я не бачила ніде, Драко…

Хлопець здригнувся від болі в цих словах. Акуратно перевів погляд з вогню на скроню напарниці і сумно посміхнувся. Згорблена, втомлена та розбита. За десять років служби він бачив Ґрейнджер всякою, та з низько похиленою головою двічі: на похоронах батьків та тепер – серед залишків колись квітучого міста Буча.

Повільно він опустився поряд з нею, підігнув під себе ноги та заледве стримався аби не провести долонею по копні темно-коричневого волосся. Натомість Драко тяжко зітхнув і обійняв за тонке плече, притискаючи до свого серця. На деяку долю секунди йому здалося, що тишу перервав неголосний гіркий схлип, та очі Герміони були сухі, а вона сама здавалась пустою лялькою, яку забули під мотлохом на балконі.

– Якщо тобі потрібно – поплач, аби полегшало…

– Полегшає, – зі знервованим смішком повторила дівчина, туплячи погляд в пітьму дороги. – Боюсь, що це не допоможе… – чесно обронила вона. – Я як тільки закрию очі, уявляю цих ні в чому невинних людей, які просто хотіли жити на своїй землі…

– Я розумію тебе, Гермі…

– Ні, ти не розумієш, – більш різко, ніж хотіла, перервала Герміона, – і я не розумію. Нікого із цих вбитих… Їм би ще жити і жити, радіти маленьким приємностям, зустрічатись з друзями, кохати один одного… Творити своє майбутнє… – хлопець ніжно, несвідомо водив долонею по спині, притискаючись вилицею до темноволосої маківки. – Але Росія…

Фраза залишилась незакінченою в нічній тиші. Втім, казати було нічого. Вони все чудово розуміли без слів. Нелюди, які тут побували, мусили понести найбільше покарання. Відчути втричі більше болю, ніж інші завдали. І Драко, і Герміона знали, що так і буде. Міжнародний трибунал буде чекати везунчиків; тим, від кого відвернеться фарт, – краще молити про безболісну смерть.

– На жаль, цих бідних людей не повернеш, але ми повинні стояти за тих, хто живий; стояти, щоб привести до міжнародного суду кожного причетного…

– Краще вбити.

– Краще вбити, – з сумним смішком погодився Мелфой, а після невагомо потерся носиком о копну волосся.

В обіймах вона була така мініатюрна, тендітна та втомлена. За ці десять років він так і не зрозумів цей дивний вибір професії дівчини. Коли вона вперше переступила поріг казарми королівської армії, то йому – старшому сержанту – здалося, що то першоквітневий жарт. Його упередженість щодо дівчини-солдата і зіграла з ним злий жарт – постійні сварки, спроби зачепити та звинуватити в незрозуміло чому. Втім ця невисока красуня виявилась більш войовничою, ніж більшість інших новобранців, і скоро стала однією із головних облич королівської піхоти, вдало та моментами агресивно відповідаючи командиру своєї роти.

Потроху він закохувався. Не тільки в її красу, а в її розум, силу, наснагу та волю, якої в неї було не відібрати. Саме до неї він згодом почав прислухатися, складаючи плани наступу та оборони, нею захоплювався, наглядаючи за навчальним процесом новобранців, над яким вона неймовірно любила кепкувати. Герміона була ідеальною, та вона ніколи не дозволяла показати собі слабкість.

Рівно до одного моменту – допоки терористи не взяли в полон близьких їх загону. Вона зберегла холодний розум та чудово провела операцію, але врятувати батьків не вдалося. В той вечір вона вперше розревілась на плечі в Драко в холодній, пустій казармі. Це був переломний момент, який ніхто із них ніколи не забуде.

Тоді встановилась довіра не між людьми – вона і так була, бо вони один загін – тоді встановилась довіра душ. І Мелфой, який цього добивався, чомусь в той момент не зрадів. У нього заболіло серце, та він не знав, що міг зробити. Окрім, як обійняти та показати, що поруч. Так само, як зараз.

– Герміоно, я тут подумав, – неголосно почав він, дуже побоюючись відповіді на майбутню пропозицію, – можливо, ти полишиш наш загін, та і всю роботу в цілому?… Не гнівайся раніше часу і вислухай мене уважно, – поспішив добавити він, відчувши, як вона різко відірвалась, щоб поглянути в його голубі оксамити. – Ти вже десять років ризикуєш життям, тобі майже тридцять… і я не хочу давити, та мені здається, тобі потрібно створювати сім’ю та пожити для себе. Все ж, після цього міста, я знову впевнився в тому, що ця робота не для дівчат…

І без того заледве чутний голос стих.

Мелфой не відводив погляду від коханих темних очей, сподіваючись побачити там розуміння такої пропозиції. Але там був лиш непроглядний біль за весь світ, та за людей, який допомагає їх легіон.

– Знаєш, – неголосно обронила Герміона, – ти, напевне правий, – кожне слово було на рваному вдоху, – досить з мене цих жахіть… – Драко здивовано підняв брови та поглянув на дівчину, неначе бачив вперше. Вона, замислившись, вивчала поглядом жовто-блакитний прапор на плечі його форми. Повільно дівчина підняла очі на нього, заледве прошепотівши: – Та як я буду створювати сім’ю без тебе?

Пару секунд Мелфой не мав гадки, що мала на увазі подруга, допоки розуміння не накрило з головою, перехопивши подих. Безглузда, невагома посмішка проявилась на обличчі, голубі очі сталі більш ясніші, а розсип зморшок біля очей дарував неабияку м’якість. Нарешті карі зіниці виражали щось окрім холода – легенький страх та ніжність, про яку він мріяв рокам. Герміона боялась відповіді, та, мабуть, побачивши в цьому житті все, вирішила піти ва-банк.

Драко закусив нижню губу, підніс руку до волосся дівчини та акуратно заправив прядку за крихітне вушко, тим самим відтягуючи довгоочікуваний момент. Повільно він зупинився і знову поглянув в її очі, помічаючи невеличкі краплинки сліз.

– Тоді ми щось обов’язково вигадаємо, – пообіцяв хлопець, а після лагідно доторкнувся вустами скроні коханої, заспокоюючи. Герміона нарешті голосно з розслабленням видихнула, а потім знову притулилась до його серденька.

Кожен з них думками погодився з тим, що, пройшовши пекло, пора віддати шану цінності життя…