В кабінеті молодого герцога живе маленька канарка. У неї малинове пір’ячко і вона, навіть в клітці, дуже гарно співає.
Трі-трі-трі-трі.
Але Пенелопа знає, що це не пісенька.
Це бісів передсмертний крик про допомогу.
— Хороша пташечка. Їж, — він насипає їй в годівничку зерно. Просо сиплеться з долоні, немов золото.
Пенелопа уявляє, як голодна пташка зачаровано дивиться. Її маленькі чорні очі-намистинки наповнюються життям. А коли рука Деріка зникає з клітки, вона жадібно кидається на зерно.
Пенелопа сподівається, що канарка від страху переїсть та помре. Тому що для канарочки з малиновим пір’ям єдиний вихід з її позолоченої клітки — смерть.
Кхе-кхе.
Тихо кашляє дворецький, проходячи повз кімнати.
Всі розваги Пенелопи — вслухатися у звуки за дверима та дивитися на клаптик неба за вікном.
Сьогодні небо за кольором лазурит. Вчора було бірюзою. Завтра буде халцедоном. Ще через місяць — цирконом.
Прути клітки такі, що канарка навіть лапку висунути не може.
Ізоляція поглинає всі думки. Її кидає від нестерпного бажання битися об стіни і до тотальної апатії, коли поворухнутися — уже досягнення.
Пенелопа, на відміну від канарочки, уже прийняла власну смерть.
Молода герцогиня в пам’яті бачила холодні очі герцога, що завжди горіли до неї тихим гнівом. Здається, ті очі були лагідними до неї лише раз, коли її волосся серед смердючих брудних вулиць здавалося не тим відтінком, яким насправді було. У Деріка очі були такими самими, що і у його батька, але з одним жорстоким “але”: у них жалю до Пенелопи ніколи не було.
Та фальшивка-принцеса чомусь ще довго тримала надію, що Дерікове серце все ще має до неї щось світле.
Замок на Пенелопиних дверях всім говорив про зворотне.
“Він не може знущатися наді мною так довго”, — згасало всередині, пригадуючи всі ігрові фінали Пенелопи.
— Ти усвідомила свою помилку?
Пенелопа впізнала його за кроками. Сенсу заходити сюди комусь іще просто не було.
Двері гучно проскрипіли. Пенелопа продовжувала дивитися на небо, яке за тиждень тиші встигло стати сапфіром.
Вона знайшла в собі сили звестися з ліжка на ноги та вклонитися паничу.
— Так. Мені дуже прикро. Більше такого не повториться, — сказала Пенелопа те, що від неї хотіли почути.
Бам!
Гучні кроки віддалялися. Здається, вона дала неправильну відповідь. А може, вся справа у тому, що очі її аквамаринові, а не сяють як літня блакить.
Покривала до покривал, вузли на шторах — вона спробувала ще раз ту феєричну спробу втекти з маєтку. На жаль її нещасній голові, внизу не було Рейнольда, який її врятує. Внизу на неї чекав лише диявол.
Більше ніяких вікон для канарочки. Прощавай, небо апатитове.
Губи Пенелопи були сухими й потрісканими. Де-не-де видно точки запеченої крові від того, як вона кусала собі губи.
Коли запах їжі пролетів повз двері, Пенелопа відчула себе собакою, яка вертіла носом услід. Слина одразу набралася в роті, а живіт скрутило вузлом.
Дзинь. Дзинь. Дзинь.
Звук шкрябав вуха. Це дзвенів посуд. Коли Дерік знову зайшов в кімнату, Пенелопу ледь не розірвало надвоє.
На підносі був гарячий ароматний суп, ідеально запечене курча з золотою скоринкою та корзинка хрусткого хліба.
Будь слухняною, птахо.
Пошли його до біса.
Трі-трі-трі.
Канарочка щебетала на весь маєток. Дерік відсунув стілець від стіни та всівся навпроти. Гордість не бурлила кров, бо Пенелопа знала, що довшого голоду не витримає. Шлунок здавався чорною дірою, який затягував у себе сусідні органи.
Він протягнув ложку з зачерпнутим супом. Пенелопа покірно дозволила запихнути її до рота.
“Чортів садист”.
Глоть.
Тепло побігло по стравоходу, а для язика звичайний суп здавався витвором кулінарного мистецтва, що точно не міг конкурувати зі звичними черствим запліснявілим хлібом чи іншими помиями.
Дерік був задоволений. Куточки його губ злегка піднялися.
— Зрозумій, Пенелопо, — його голос прорізав простір і дівчина ледь стрималась, щоб не смикнутися. Вона не піднімала на нього очі, боячись спровокувати, замість цього терпляче чекаючи наступні ложки супу, — я роблю це заради тебе. Тобі небезпечно виходити назовню.
Його рука зарилася в її волосся. Дерік накручував пасма собі на пальці.
— Я хочу побачити батька і особисто вибачитися. І перед братом Рейнольдом теж, — мовила вона тихо хриплячи, не впізнаючи власний тон. Він промокнув серветкою її рота.
— Де твої манери, Пенелопо? Скільки тебе можна вчити, що не ввічливо розмовляти за їжею, — Дерік проігнорував її прохання, а Пенелопа задумалась про те, чи знають про неї герцог та Рейнольд взагалі? Як давно вона їх не бачила? Де вони? Дерік нахмурив лоба та продовжив: — Вони ніколи не розуміли нічого у вихованні, давали занадто багато свободи і подивися: ти скажена мавпочка у суспільстві і вічно лізеш в пригоди, щоб десь загубитися.
Пенелопі хотілося сміятись. Дерік! Знайшовся експерт у вихованні! Та навіть її мозок з нестачею глюкози зрозумів, про кого насправді зараз він говорив, видерши з недр пам’яті одне ім’я:
“Івонна”.
Вона вчепилася в наступну ложку зубами. Івонна пропала майже шість років назад, а її привид все ще переслідує Деріка.
— Заради мене? Що ти за ці роки зробив заради мене?
Мовчи. Будь слухняною.
Індекс інтересу над головою небезпечно заблимав.
— Бачу, тобі треба ще більше часу, щоб зрозуміти, — він піднявся, забираючи їжу. Пенелопа не з’їла навіть половину тарілки.
Мовчи. Мовчи. Мовчи.
Не роби собі гірше.
Коли він стояв у дверях, вона з усіх сил крикнула вслід:
— Івонна не загубилась, вона втекла від того, який ти псих! І краще б ніколи не поверталась!
Здоровий глузд завивав; демони всередині святкували перемогу. Пенелопа завмерла, очікуючи свого вироку, очікуючи удару, від якого не оклимається. Але Дерік просто пішов. Скоринка хлібу випадково випала на запилену підлогу.
Трі-трі-трі-трі.
Вона переконує себе, що має протриматися ще трохи. Скоро по неї прийде герцог. Але Пенелопа не знала, що герцог передав всі повноваження синові, а сам поїхав в інший кінець країни. Скоро має помітити Рейнольд. Яким би покидьком він не був, але знущань такого масштабу не допустив би. Та вона не знала, що він разом з кронпринцем десь патрулював на кордоні.
Якщо притиснути вуха до заколочених вікон, можна почути те, як садівник підрізає кущі.
Клац-клац-клац.
Її не врятує ні “татко” герцог, ні “братик” Рейнольд.
— Чому ти проливаєш сльози, Пенелопо?
Холодний метал торкнувся шкіри. Новий тягар повиснув на її шиї.
— З топазом вже було, — промовляє. Дерік зняв з неї кольє і надів нове. Його підборіддя опустилося на її кістляве плече, Пенелопа прогнулася під його вагою. Пальці молодого герцога знову гралися з її волоссям.
— Воно таке неслухняне.
Шурх. Шурх. Шурх.
Їй би було уже все одно, навіть якщо він відстриг їй всю довжину. Дерік розглядав її, думаючи, чим би прикрасити любу “сестру” ще.
На рукаві його піджака вона помітила пташиний пух. Серце стиснулося: що сталося з канаркою і чому вона більш не співа?
Фантомна пісня невільної пташки крутилася у голові. Пенелопа рухнула на коліна і її нудило, вивертало все те, що колись у її шлунку було. Більше не існувало ні голоду, ні смаку.
Вона залишиться тут. Як і канарка. Це її вирок.
При проміннях сонця, що пробивалися через заколочені вікна, вона помітила, яке сухе і безжиттєве її волосся, власне як і хазяйка. Пасма, ніжно-рожеві і прямі, тепер обрамляли змучене обличчя Пенелопи.
Він обіймав її. Їй здавалося, кісточки зараз тріснуть.
— Відпусти мене, — Пенелопа не знає, скільки разів уже благала про це. Але знову ті слова були не тими, що бажав почути від неї Дерік. — Відпусти мене. Відпусти.
Одна з дощок від вікна відвалилась. Пенелопа дивилася на небо аквамаринове, а з її губ зривалася пісня пернатих.
Трі-трі-трі-трі.
Лунало набагато милозвучніше на волі.