– Тобі шалено личить мій одяг, ти знав? – гарячі руки ковзнули довкола чужої талії, а губи торкнулись шиї.

– Мхм, відпусти, – виймаючи з вуха навушник прошипів Мін. Через них він не почув, як Со зайшов, тому налякався.

– Я скучив, привіт, – шепіт розніс сиріт по тілу.

  Синмін відклав ніж, яким нарізав овочі для салату, і розвернувся в його руках. Він також сумував, вони не бачились два дні через напружений графік. Сорочка досі тримала його запах – і це єдине, що рятувало від почуття самотності. Холодний ніс торкнувся чанбінової шиї, чорт, як же він сумував за ним.

– Я кохаю тебе, сильніше ніж ти можеш собі уявити, – зізнання давались важко, але Синмін знав, наскільки важливі для Со ці слова.

– І я тебе, сонце. Уявляю, бо кохаю тебе так само сильно. І все таки, чому саме ця сорочка, вдома купа одягу? – Бін знав відповідь, просто хотів подражнити.

– Перестань, це все через те, що вона пахне тобою – соромʼязливий румʼянець пробіг від щік до самих грудей і Мін, відчуваючи це, ще сильніше ткнувся у чужу шию, лишаючи на ній вологі поцілунки.

  Зверху почувся тихий сміх, а чужі руки пробрались під одяг, залишаючи по собі опіки. Це був час, що належав лише їм, все довкола давно перестало мати хоч краплю сенсу, вони розчинялись одне в одному, у своєму коханні.

  Чанбін завжди цілував так солодко, протяжно і мʼяко, що Мін танув, як цукрова вата на сонці. Він так не вмів, йому часом було шкода, що він не міг так само яскраво і щиро проявляти власні почуття. Це все тягнулось із дитинства – у родині ніколи не було прийнято говорити слова накшталт «я люблю тебе», «пишаюсь тобою», «ти молодець». Але Со ніколи не давав цим думкам брати верх, і вчив його потрохи відкриватись, говорити з ним. І за це Кім був йому надзвичайно вдячний.

  Руки переплітались між собою, губи, здається, були одночасно на всіх ділянках тіла. Синмін встиг лише кліпнути, коли опинився на мʼяких простирадлах, цілунки опускались нижче, а сорочка зісковзнула з плечей, відкриваючи вид на гострі ключиці. Кім слабо простогнав хапаючись за кофту Чанбіна, без слів благаючи стягнути її.

  Бурштинові промені затримались на силуеті двох людей, що лежали під ковдрою насолоджуючись одне одним.

– Там вечеря на плиті, все як ти любиш, – Мін мʼяко посміхнувся, кутаючись в обіймах.

– Ох, я тільки зараз осягнув наскільки голодний, але давай полежимо ще 5 хвилинок, –      Со виводив лише йому відомі візерунки на спині хлопця. Він так не хоче його відпускати, навіть на мить.

– Хочу в душ. З тобою.

– Мінні, ти вбиваєш мене. Ідем, – Чанбін відкинув ковдру і піднявшись з ліжка простягнув руки, щоб перехопити у них Синмо, на що той фиркнув.

  Вони продовжували цілуватись поки гарячі краплі скочувались вниз по їхнім тілам. Душова кабінка іскрилась їхніми почуттями, пронизане ними було навіть повітря.

  Вже сидячи на кухні і обговорюючи пройдешні дні, Со раптом встав, сказавши, що зараз підійде. Він справді зʼявився у Міна за спиною вже за дві хвилини, знову обіймаючи його зі спини і цілуючи кудись у волосся.

– Я хотів сказати тобі дещо, але я страшенно нервую – оминаючи стіл мовив Чанбін.

– Ти лякаєш мене, та я у будь якому разі підтримаю тебе, – занепокоєно простягнув Мін.

– Ох, пробач.. я думаю… точніше, мені здається, що це хороша новина – завжди впевнений голос, зараз чомусь тремтів, – ми разом вже майже пʼять  років, тож певне було б непогано надати нашим стосункам новий статус. Я вже тисячі разів прокручував в голові цю розмову, але зараз не можу згадати і слова. Кожен раз дивлячись на тебе, я потопаю у твоїх очах, вбачаю там нескінчений космос, і найголовніше – хочу продовжувати тонути в них, у тобі. Ти так багато значиш для мене, що не хочеться навіть уявляти як це – прокидатись і не бачити тебе у своїх обіймах, – Со нервував, але ніжний блиск у очах навпроти надавав сил, – Я радий, що зустрів тебе колись, що ми там, де ми є зараз. Минуло так багато часу, ми пережили чимало випробувань, та все ще разом. Ти – моя душа, мій світ. Я безмежно сильно кохаю тебе, – він схлипнув, неможливо було стриматись, – Тож, ти вийдеш за мене, Кім Синмін? – простягаючи йому коробочку з обручкою, промовив Бін.

  Весь цей час вони не зводили одне з одного очей. Синмін плакав, вони обидва плакали. Звичайно він був згоден, а як інакше. Витерши сльози, що продовжували скочуватись по щокам, Мін прошепотів:

– Так, так. Я вийду за тебе, Со Чанбін. Я вже ніколи не зможу без тебе, я без тебе не хочу, – його струшувало, і Бін, побачивши це, огорнув свої пальці довкола руки навпроти, – Я кохаю тебе, так само безмежно сильно, ти робиш мене найщасливішим у всьому всесвіті. Якщо я тону в твоїх очах, то лише тому, що я сам цього бажаю. Хочу потонути в тобі, – Синмін витяг свою руку і обійшов стіл, для того, щоб залізти Со на коліна, огорнувши обійми довкола шиї та знову ткнутись носом у неї. Чужі руки у відповідь стиснули талію.

  Кільця на їх пальцях виблискували сріблом, вони ніби були доказом червоної нитки, що нерозривно звʼязала їх душі між собою. Ми самі творці свого життя, але у нас є маленька помічниця – Доля, ще та жартівниця, але вона ніколи не помиляється у своїх підказках.

Fears are gone

Dark and blue at place I call my home

Call my home

Oh, someone calls

Better stay at place I call my home

Call my home

Додати до улюблених