“Ґатс… Ґатс… Залишся зі мною, Ґатс… Давай разом слідувати за моєю мрією”
М’яка посмішка Ґриффіта вабила. Його світле волосся вилося, трепетіло по волі вітру, охоплене блідим сяйвом, і від того здавалося, ніби є у Ґриффіті щось нелюдське, далеке від цього світу. Білий сокіл. Янгол. Божество. Демон. Зараз він був ким завгодно, але не простим смертним, що так легко и витончено ступає по широкому клинку.
“Ходімо зі мною, Ґатс”
Ґриффіт простягає руку, але Ґатс не в змозі ворухнутись. Він не прийме її. Він назвжди залишиться у цій пітьмі, потоне у ній, згине на дні і згніє, занурений у мул, ставши її частиною. Небо ніколи не було прихистком для таких, як він, і тому воно завзято буде відштовхувати його, заганяючи у саму безодню пекла. Ґатсу нема чим дихати. Йому нестерпно боляче і сумно, але він лише сильнише стискає зуби. Холодна рука здавлює його шию, сильні пальці впиваються в неї.
“Ти належиш мені. Ти завжди належатимеш мені. Ти обіцяв, пам’ятаєш? Ти мій, Ґатсе, навіки мій!”
Ґриффіт заходиться у сміху. Його гарне обличчя тепер не здається таким відстороненим і далеким від реальності. Він — звичайна людина, його очі сповнені сліз, у їх вуголках причаїлися відчай та біль. Ґриффіт теж починає задихатися, але все ніяк не може вгамувати сміх. Їм обоїм нічим дихати. Вони обидва помруть. Вони обидва сміються, хриплять, обливаючись сльозами, доки байдуже небо мовчки дивиться на них, жалюгідних людей.
Ґатс прокидається. Він жадібно хапає ротом повітря. Йому лячно. Ґриффіт ввижається йому у передсвітанковій синяві, блідий привид недавнього кошмару, такий самий піднесений і недосяжний. Ґатс розуміє — небо безжальне до тих, хто готовий зректися мрії, промінявши її на меч і жагу до життя. Зірки, могили забутих ідолів та нездійснених надій, розчиняються в народженні нового дня. У народженні нової боротьби.
Спокій разом із вітром огортає їх обох, селиться ледве чутним шелестом у бездушному камені. Навіть мармур не здається тепер таким холодним та твердим. Ґатс відчуває себе дитиною, яка задає дурні питання про найзвичайніші речі, але чомусь услід за цим його гордість не бажає вересклим голоском заявити про те, шо її зачепили. Ґриффіт тихо зітхає, його очі сміються і дивляться то на Ґатса, то на безкрає небо. Світлі вії здаються золотими, вигнутою тінню опускаючись на щоки. Мовчання не зможе стати прірвою, що розділить їх зараз.
— Та ні, просто… — ніяковіючи, Ґатс не знає, куди подіти погляд. Він збентежений. Небо занадто високе для тих, чия сила не мрія, а помста. Він не насмілюється турбувати його даремно, і тому дивиться лише на його відображення у очах Ґриффіта. Сміливих очах, що готові кинути виклик самому небу, самій долі. З мільйонів смертних Ґриффіт один має змогу змінювати своє і чужі життя, вириваючи їх з десниці Господньої.
Ґатс розплющує своє єдине око, намагається, мружачись, закрити його долонею від безжального полуденного сонця. Вони ніколи не завершать цю розмову. Лиш тому, що вітер вирішив забрати за собою усі заготовані слова.
Фемто — так звучить неминучість. Гострий дзьоб сокола встромляється у серце пса, доки пес терзає крила птаха. Людські крики та стогін зливаються у одне невпинне благання зжалитися, сльози змішуються з кров’ю. Платою за його життя будуть тисячі смертей. Чиїсь крихітні мрії, чиїсь непримітні душі згорають, віддані одному великому багаттю.
“Я хочу крила”
Він не зупиниться. Шляху назад немає і ніколи не було. Дурні, вони повірили у те, що зможуть слідувати за його мрією, що зможуть жити завдяки його мрії. Твої крила будуть зіткані з ниток їх обірваних доль, білий сокіл. Твоє небо буде яскраво-червоним, пофарбоване їх кров’ю. Ґриффіт більше не здається легендою, що зійшла в мирське життя — він ніби ніколи і не був людиною. Їхні очі були сліпі, їхні вуха були глухі — вони не змогли помітити цього, коли ще можна було врятувати свої душі.
Але я не стану твоїми крилами. Я не стану твоїм небом. Я не буду вірним мечем у твоїх руках.
Світ руйнується. Старі звички, підвалини — їх усі забере новий янгол. Сокіл, вісник нової ери. Вісник нового неба та нового сонця. Серце озлоблюється ще більше, перетворюється на камінь, на холодний мармур, запечатуючи в собі агонію гріха. Ґатс не має мрії, адже мрія несе за собою відповідальність. Він віддасть перевагу ненависті і помсті. Це грубе первісне полум’я не затягне в себе вогники чужих надій, воно ніколи не зможе їх прийняти і занапастити, ставши новою всепоглинаючою, руйнівною мрією. Воно розжарить камінь людського серця і обпалить крила білого сокола.
Ґатс більше ніколи не піде за світлом посмішки Ґріффіта, адже Ґріффіта більше немає. Є Фемто. Так звучить неминучість. Так звучить гіркота. Такі на смак біль та розпач, що раніше сльозою збиралися у вуголках блакитних очей.
«Ти покинув мене, Ґатсе… Тепер я сам повинен іти за своєю мрією. Тепер тобі доведеться йти за мною. Хочеш ти того чи ні, ти навіки будеш моїм»
Ґріффіт… Він — привид минулого, що безповоротно зник у непам’яті, як і світлі дні Банди Яструба, що залишилися позаду. Іскра колишнього вогнища, що оселилася в пам’яті.
Ґатс загрубілими пальцями втирає сльози в темні вії. Йому не хочеться повертатися до жодного із світів — примари, як і те, що перебуває під владою неба, надто жорстокі до тих, хто намагається йти наперекір долі.
Додати до улюблених
Ого! Це ніби весь Берсерк на одній сторінці. Попри те, що я ніколи не читаю фанфіки, де в шапці є попередження про смерть головних героїв, я не жалію, що натрапила на цю роботу. Не вмію красиво виражатися та писати гарних коментарів, але хочу сказати, що вам вдалося темними і доволі гнітючими фарбами зобразити дещо дійсно чарівне. Це було прекрасно! Мені дуже сподобалося, дякую!
Дякую за прочитання. Найближчим часом очікується більш повноцінна робота по Берсерку, в якій, сподіваюся, теж вдасться втілити щось подібне