– Синмін? – звук розрізав нічну тишу кухні.

Ні, ні, він сподівався, що всі достатньо втомились, щоб не виходити з кімнат до ранку. Хотів побути наодинці. Однак, помилився.

– Так, хьон, ти щось хотів? – голос був трохи охриплим, здебільше втомлений, він відкашлявся. Занадто довго мовчав.

– Всі давно розійшлись, а посуд мав мити Чан-хьон, невже ти вирішив зробити це за нього? Я чекав у кімнаті, але тебе довго не було, подумав, що ти заснув тут, – Чанбін сперся на одвірок, led-стрічка, що була наклеєна по периметру кімнати розсіювала м’яке жовте світло, залишаючи атмосферу кімнати затишною, при такому освітленні силует Со пом’якшав, проте був від того не менш красивим.

Варто було поїхати у свій гуртожиток під приводом поганого самопочуття, хоча тоді хтось точно б напросився поїхати проводжати, а потім можливо і залишитись з ним. Відповідати на питання і підтримувати діалог зовсім не хотілось. Невже не логічним було те, що якщо він залишився на кухні один, а не повернувся до кімнати як тільки всі розійшлись, то це через те, що він хотів побути на самоті. Здається,очевидним це було лише для Синміна. Він навіть не помітив, що дивився на хьона весь цей час.
– Мінні, ти тут? Мовчиш і дивишся мов крізь, адже я не текст, щоб читати мене між рядків, – голос Чанбіна був, навпаки, спокійним і впевненим. Його голос завжди був таким, за винятком ситуацій,коли шалені емоції керували ним. Вигляд у нього був відповідно до голосу, впевнений. Складалося враження, ніби його взагалі ніколи нічого не бентежить. Якщо так подумати, то хьон рідко жалівся або розповідав про свої проблеми. Зрідка він міг попросити пораду у Чана, але робив це настільки нечасто і змазано, що не викликав жодних сумнівів. У цьому вони були схожі, Синмін теж рідко розповідав комусь,окрім дзеркала в кімнаті, що у нього на душі. Вдома це було неприйнято, а під час дебюту у всіх була купа своїх проблем і вивалювати туди ще свої було незручно. Ні, ніхто не сміявся і не знецінював би його проблему, навпаки, Кріс завжди казав, що як тільки щось на душі не так – звертатися до нього або один до одного, щоб разом вирішити проблему. Проте, самому якось завжди було легше, напевно. Він раніше справлявся сам – значить зможе і зараз. Хоча, звичайно, були моменти коли він не витримував і зривався, і чомусь тоді поряд був саме Чанбін. Він ніби вловлював його стан. Точно, питання, він так і не відповів.

– Вибач, хьон, я просто втомився. Ні, Чанні-хьон сам помив весь посуд. Я скоро прийду, хотів посидіти один, – горло трохи саднить, напевно, перестарався на вокалі, залишається плекати надію на те, що  голос не зникне до ранку. Це не те, чого б хотілось напередодні туру. Також варто було спитати у Біна навіщо він взагалі прийшов, – А ти, Чанбін-хьон, навіщо зайшов, я думав всі вже сплять. Ми довго сиділи, а графік завтра із самого ранку.

Погляд Со ніби сканував мене. Я що вже питав навіщо він тут? По моєму зовнішньому вигляді не важко здогадатись, що щось не так, але він не з тих, хто лізе в душу коли цього не просять, навіть якщо проблему видно неозброєним оком. Треба подякувати йому за це.

– Зайшов води налити,- він показав стакан який весь цей час тримав у руці,- моя закінчилась. Ти не сиди довго, сон – найкращий засіб від утоми, – Чанбін продовжував ковзати поглядом по моєму обличчю, він ніби бачив мене наскрізь, ніби я книга яку можна прочитати. Йому завжди  вдавалось робити це.

    Можливо, в очах Синміна мерехтіло моління про допомогу, можливо Чанбін був тим хто розгледів його.

– Ти маєш рацію, скоро піду, – дідько, говорити стає неприємно, замість звуку прориваються хрипи.

– Захворів? – не дивлячись на те, що він вже підійшов до холодильника, що був за моєю спиною, я всеодно вихопив з його тону ноти занепокоєння.

– Ні. Просто був на уроці вокалу, напевно перестарався, – сил на більш розгорнуті відповіді не було, та і багато не скажеш, щоб не зачепити справжні причини хвилювання. Аби тільки не став допитувати.

Со чимось шарудів, дивно, він здається хотів налити води.

– Ти займався тричі на тиждень, взяв ще один урок?

Мда, вдача точно обрала не мою сторону.

– Так, вирішив, що напередодні туру треба працювати наполегливіше. Бін-хьон, чим ти там шарудиш, ти, здається, хотів налити води, не думаю, що пляшка може видавати такі звуки, – цабанити не хотілось, але такий стиль був властивий моєму способу спілкування.

– Не перестарайся, працювати на шкоду ще гірше, ніж не працювати зовсім. Своїми перепрацюваннями тільки шкодиш собі. Я був більш тактовний, якби від цього не залежало твоє здоров’я. Попереду тур і божевільні навантаження, перевантажиш себе зараз – не зможеш повною мірою віддатись стей. Адже ти знаєш це відчуття, коли розумієш, що енергії, якою хочеш поділитися, набагато менше тієї, що дарують фанати. Не думай, що я чи всі інші сліпі і не бачать, як ти працюєш на знос. Просто всі сподіваються на твою розсудливість, ти ніколи нас не підводив і ми довіряємо тобі, завжди довіряли. Я знаю, що говорити про свої проблеми комусь, не те, що є звичним для тебе, але якщо правда важко, кожен готовий вислухати, не обов’язково просити пораду. Іноді просто сказати, що тебе турбує значно полегшує життя. Будь ласка, потурбуйся про себе хоча б трохи, інакше мені доведеться зробити це за тебе. Зрештою, я твій хьон і несу відповідальність за твоє здоров’я і, можливо, іноді гарний настрій. Ти весь вечір сидиш як те ягнятко, хоча зазвичай вас з Чоніном не заткнути. Все буде гаразд поки ми поруч, пам’ятаєш? – він замовк і повітря в кімнаті чомусь поважчало. Я відчував, що він дивиться на мене і повернувся, але очі так і не підняв.

– Така прониклива промова, хьон, не хочеться навіть бісиків пускати. Вибач, що змусив турбуватися, я правда трохи не в собі, ніби витрачаю час даремно. Знаєш, це щось накшталт старих загонів, які іноді спливають, хоча ти думаєш, що давно переріс їх. І дякую, мені ніяково це говорити, але ти допоміг, ти не сказав чогось того, чого б я не знав, але ще раз почути це від людини якій довіряєш допомагає трохи відпустити ситуацію, – я все ж таки вирішив подивитися на нього, наші погляди перетнулися. Я бачив щось у його очах, але не міг розібрати що саме.

Дивно, буквально 5 хвилин тому я був впевнений у тому, що мені не потрібні зараз нічиє суспільство і поради, і що з усім цим я впораюся сам, але якось несподівано стало так важко, наче залізні руки здавлюють горло і ти не можеш нікуди від них подітися. Все ж таки, складно нести це все самому, загони потрібно вирішувати, а не заштовхувати їх кудись далеко, сподіваючись, що вони ніколи більше не спливуть. Чому я раптом перестав вірити в те, що вирішу все сам, куди поділася ця моя непохитна віра в себе. Чанбін справді не сказав нічого такого, але в його словах поміж рядків іскрилася турбота. Він говорив це так щиро і впевнено, що мені на секунду захотілося сховатися в його руках і повірити, що ніхто мене в них не чіпатиме. Повірити в те, що я правда роблю достатньо і не варто стрибати ще вище за голову. Ніколи спроби Кріса поговорити не впливали на мене так, як впливали розмови Чанбіна. Він уміє у двох-трьох реченнях вмістити те, чого так не вистачало, при цьому не тиснучи і даючи можливість ухопитися за, скажімо, рятівну соломинку. Його слова до божевілля прості, але він вкладає в них стільки сенсу, що не влізло б і в кілька сторінок. Такі прості, але дані вчасно поради, просякнуті щирістю і приємним почуттям турботи, віддавались теплом у грудях.

Може, це тільки те, що йому хотілося б почути? І насправді це просто банальщина, яку кажуть ті, хто не хочуть заглиблюватись у суть проблеми? Але ж, по-перше Синмін і словом не обмовився про якісь проблеми, а по-друге до біса все це, нехай він чутиме, те, що хоче чути, йому так хочеться підтримки хьона зараз. Йому так важко справлятися, він так втомився, старі комплекси ніби зжирають його зсередини. Батьки завжди казали, що справлятися потрібно самому і ніхто  все життя тобі не допомагатиме, ти сильний один, без інших людей. Але ж людина не може бути зовсім одна, в якийсь момент потрібна опора і порада того, хто спостерігає з боку. Ніхто не допоможе, поки ти не покажеш, чому тобі погано. Але відкриватися страшно, прив’язуватись ще страшніше. Біль від зради найсильніший. Хоча з іншого боку, така наша, як виду, потреба. Людині необхідна людина і ніхто не зможе з цим посперечатися.

Так склалося, що за 5 років перебування у компанії в його переломні моменти поруч був Бін, він підтримував і заспокоював, не тиснув і давав можливість виплакатися, а потім не сміявся і не торкався того, що сталося без причини. Його, Синмін міг з легкістю назвати своїм найкращим другом, напевно кимось навіть більшим, кимось ближчим ніж брат. Їх усіх пов’язували роки спільної роботи та всі 8 хлопців стали сім’єю. Взаємодії цих двох складно якось охарактеризувати. На камеру, та й без неї вони досить рідко показували знаки уваги або щось накшталт. Але за останні, здається, 2 роки вони зблизилися і все частіше почали спілкуватися. Вони не лізли один до одного в душу, але стосунки не були поверхневими. Вони один для одного неймовірно важливі, ніхто не говорив про це, але в душі обидва були у цьому впевнені.

– Хей, ти ж знаєш, що я поряд. Ти вибач, що порушив особистий простір, я сподівався відволікти тебе розмовою, боляче дивитися було, сидів зовсім кислий, – куточки чанбінових губ сіпнулися нагору, як тільки він помітив, як розслабились плечі Синміна. Він знову розвернувся від нього, коли зрозумів, що той не поспішає відповідати

Через якийсь час, Со відчув як чужі руки обвивають його талію і чужі груди претискуються до його спини, а підборіддя втикається в шию. Його дихання змушувало мурашки лізти від потилиці вниз. Вони не знали скільки простояли так, їм було комфортно, і цього було достатньо. Синмін був тим хто похитнув тендітну тишу:

– Чанбін-хьон, ти знав, що ти допомагаєш навіть коли просто мовчиш? Я такий вдячний тобі, що й слів підібрати не можу. Ходімо в кімнату, нам завтра рано вставати,- шепіт тихий і зовсім трохи осиплий.

– Я радий допомогти, завжди. Звичайно, підемо, я зробив тобі воду з лимоном, варто відновити водний баланс, – на губах блищала посмішка.

Синмін тільки зараз відчув мокрі доріжки на щоках. Дідько , тепер знову ніяково.

– Я намочив твою футболку. Стій, то ось чим ти там шарудів! – трохи відсторонившись, промовив Мін і повернув голову так, що тепер його погляду відкривалися дві склянки з водою.

М’який сміх прокотився по кімнаті, незабаром до нього приєднався хрипкіший, від сліз, і кімнату знову наповнила приємна і схожа на ранковий серпанок атмосфера щастя. Ось тепер, залізна рука точно розтиснула свою важку хватку і дала можливість відчути легкість повітря, що вдихається. Хотілося б вірити, що вона більше не посміє торкнутися його, поки його хьон поруч.

– Мій тренер сказав, що я п’ю недостатньо води, а пити її просто так стало нудно, тож я вирішив додавати до неї різні фрукти. Здається, що нічого не особливо не сталося, вода залишається водою, але її сприйняття зовсім змінюється і рутина перестає бути такою нудною, – Со повернувся, намагаючись не розірвати обійми, в яких, до речі, вони продовжували стояти, простягнув Кіму склянку з водою, де плавали шматочки лимона та листочки м’яти.

– Звучить дуже по-філософськи, хьон. Можна я тебе поцілую? – м’яко посміхаючись, запитав молодший

– Ти завжди знав, що можна? Ти знову став схожим на сонце, я радий, – вже майже в самісінькі губи прошепотів Бін.

Їхній поцілунок не був пристрасним. Він був легким, ніжним, просоченим турботою, щастям та любов’ю.

Їм не потрібні слова, вони навчилися читати поміж рядків…

Додати до улюблених