Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Есей

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Вступ

В будь-якій шаманській пісні, що її шаману-неофіту, який щойно пережив містичну хворобу, співає старий шаман-вчитель, йдеться про проходження Трьома Світами й повернення додому. Головний герой (чи пак героїня) напочатку декілька днів страшенно мучиться, блює по всіх можливих закутках, відтак доходить до своєї першої розмови з Духами. Старому шаманові сповіщають про погане самопочуття обраного і він (представимо це дещо архаїчно – у повному вбранні, з кістяним намистом, з кульчиками-зубами якогось химерного хижака та поглядом мудреця) крокує до нашого стражденного героя. Той вже готовий на все, аби тільки не вмерти. І ось – вони вже на горі, у Місці Сили, де треба просидіти в трансовому стані Три Дні; які, на власний розсуд продовжуючи цього ланцюга, видаються для новопосвяченого як Триста Років (хочеться додати ще слово “самотність” – і от: Триста Років Самотності! – яка гарна назва для шаманського епосу. Утім, на жаль для назви роману, але на щастя для неофіта, він блукає позасвіттям не сам, а у супроводі старого; до речі, на вік шамана-професіонала нічого не вказує – ми просто сприймаємо його як такого для зручності: старість дорівнює тут мудрості, із чим можно посперечатися, але навіщо?). І от, разом, старий та неофіт, спочатку йдуть до Нижнього Світу (ви ж, сподіваюсь, не сплутали його з християнським Пеклом), там малий (волію назвати його ще й так) починає вчитися лікуванню хвороб, це – перші сто років (самотності?): за ним наблюдає старий шаман, але всього він вчиться у Нижніх богів сам. Потім – підняття. Верхній світ. Верхні боги. Навчання управління погодою. Потім – Середній Світ. Спостереження. Дзен. Усвідомлення себе як шамана. І повернення. Саме з цих складових побудовано будь-яку шаманську пісню, шлях будь-якого шаману.

1.

Але цей есей, звісно, не про шамана. Він про дівчину. Я б міг назвати вам її вік, країну походження та хронологічні рамки її історії, але все це – маячня, все це – накладання певних меж для читача. Ми ж підемо іншим шляхом. Шляхом абстракції й архаїки. Йозеф Рот, згадку про якого ви, ясна річ, не очікували у цьому тексті, писав якось про відому російську революціонерку Ларису Рейснер. Шляхи нашої Героїні й героїні Ротівського писання, аж ніяк не співпадають, але їхня схожість буде помітна, як у романах Льюїса помітні його християнські погляди.

Ми спершу опиняємось в невеликому місті, хоча більш звично опинитись у селі, але – і цим ми додаємо несподівану ноту – села не буде. Буде місто. Воно розташовано не на окраїні й не є столицею. Місто це є перетином усіх можливих путів, воно – пристанище заводів й работяг, що витягують із кишень цибарети і крокують асфальтованою дорогою уздовж головної річки. Ви можете упізнати тут своє місто. Як вам завгодно. Проте, це точно не воно – тоді б ви розповідали цю історію. Але й до мене воно не має жодного відношення. Його можно уявити, як пса, який гуляє сам по собі. В одному з будинків цього міста з вік тому застрелився дуже видатний класик поезії. Поверхом нижче, просто під квартирою поета-самогубці, народилася двадцять чотири роки тому, наша Героїня. Вона нічого не знала ані про шалену втрату для літератури, ані про визначну роль свого міста. Вона й не думала для чого приходить у цей світ. Визнаємо, що так буває доволі часто. 

Ще однією несподіваною нотою буде те, що вона не втрачала батьків. Десь із сумом вже забиває тютюн у трубку Зигмунд Фройд, але ніяких втрат, сирітства, дітячих травм. Звичайне дітсадівсько-шкільне дитинство. Батьки невиразні, втім, пошани заслуговують: працюють на заводі вже десятий рік (станом на рік народження нашої Героїні), вправно сплачують податки, вірять у велике майбутнє, заважають на страждання друзів, але слідів у історії не залишають. Просто існують. Іноді вмикають світло в кімнатах, іноді його вимикають.

Її не люблять у колективах: у дітсадочку вона чужа, у школі її наче нема. Вона багато читає, ходить до книгарень, у чотирнадцять вперше коштує каву й до останнього дня дуже її любить (відтак помирає від серцевого нападу; очкувано). Курити починає у сімнадцять і, відповідно, також до останнього дня намагається припинити (і припинить – сьомого листопада, за чотири місяця до смерті).

До двадцяти нічого не вказує на зміни. Стабільність видається найзручнішим з відомих їй магічних інструментів. Вона кудись поступає, якийсь університет: в мемуарах про нього жодної конкретної згадки, тому припустимо, що працює – ким? — невідомо. У двадцять чотири Перший з Трьох її Світів шалено змінюється.

В одному з міських заводів вбивають робітника. Не він сам помирає від травми, не захворює на легені через постійні смоги, ні – його саме вбивають. Приладом, назву якого преса не уточнює; вбиває власний ж роботодавець, ім’я якого приховується. Механізм запускається, бунтують майже всі заводи у місті, згодом – всі робітники країни. Новини звуть це “проплачєним пєрєваротам”, люди поділяються на два типи і браки часто через те розпадаються. Їй двадцять чотири, її Перший Світ відходить у небуття.

Я не волію робити в цій частині свого есею якусь хроніку, позаяк певний того, що жодна з революцій немає ніякої послідовності: багаття просто-таки спалахує, далі бачиш лише дим, після – пожежа. І задачі постають дві: у багаття – спалахувати все з більшою силою й враз спалити геть усе, а у пана, що володіє будинком – стримувати (можливо силою; найкраще – фізичною) і сам вогонь й тих, хто його провокує. Тож, в цей момент життя, наша Героїня радше не слідкує за ходом подій, а переживає їх і втілює у собі. Вона – одна зі сотен дзеркал, у яких відображаються епохальні й карколомні баталії, вона радіоприймач, який передає звук, сам цим звуком не являючись. 

І все ж це саме вона робить той крок, що геть змінює революційне становище. Це відбувається під ранок на Площі Повстанців (дещо химерне співпадіння назви і дійсности); у сьомій починається масовий розстріл, гине понад сотню людей, і вона йде по трупах зі сльозами на очах, повільна як привид, як примара останніх днів, як сурма в руках ангела. Вона споглядає тих, хто падає їй під ноги, стогне, вмирає. І тоді вона бере у руки загублену солдатом-нападником рушницю (так робить чимало мітингарів на площі, але чомусь світло клином сходить саме на ній), піднімає її під кутом угору й стріляє. Невідомо куди, але куля влучає в ціль. Прем’єр-міністр падає на коліна. На мить невимовна тиша спускається як хмара на площу. І наша Героїня закінчує свій шлях у Другому Світі.

3.

Хорхе Луїс якось дуже влучно помітив, що “доля будь-якої людини, якою б складною і довгою вона не була, насправді полягає в одній-єдиній миті – в тій миті, коли людина раз і назавжди дізнається, хто вона.” Може це й дещо похабно – знаходити точку ініціації і казати, що з цього менту наш Герой (Героїня) ніколи вже не будуть такими, якими були раніше. Саме тому такого в нашому тексі вам й не зустрінеться. Проте, знову нас наздоганяє несподівана нота: цих точок, який мало бути одна, виявляється аж три: народження, перехід з Першого Світу у Другий і з Другого у Третій. Смерть я до точок не вношу з тих поглядів, що смерть ніяк не змінює наявний мірський шлях нашої Героїні.

Його може змінити наприклад тюрма. Відомо: якщо ти бажаєш перетворити свою країну на краще місце для проживання (то саме треба запитати: чи можливо це взагалі?), то ти погоджуєшся із Долею, що вона може списати тебе будь-якої миті з рахунку. І вона, як стара добра пані-відьма у сільській хатині, вирішує подальший шлях людини, себто нашої Героїні. Тюрма виявляється захистом: дівчина зовсім не бачить наслідків революції – як до влади одне за одним приходять слабі на розум тирани, як по підворотнях вбивають колишніх повстанців. В цьому одразу її багатий сум й велике щастя, її заковання й прихисток від Життя. Життя – це Третій Світ, в той час як перший був Народженням, а Другий – Ініціацією. Життя, навіть за стінами Тюрми, виявляється спроможнім на вільне дихання й бажання свободи. Тут найголовніше відкриваються Три Таланти Програвшої: Творчість, Сила й Магія. Вона пише вірші й есеї, здебільшого на туалетному папері, які через якісь тридцять років (зараз їй двадцять сім) публікуватиме в Мексиканському часописі “Зала Слави” під зрозумілим для нас й не скромним псевдо “Героїня ”. Тут вона постійно займається фізичними вправами й раз за разом долає себе, стаючи більш гідною своєї іще прийдешньої слави. Це Сила – назагал фізична з духовною. Залишається Магія, яка відкриває їй тотожність і взаємозв’язок Духовних й Фізичних Початків. 

В Тюрмі вона вперше знаходить Бога й не може зрозуміти де в Ньому жіноче, де чоловіче. Вона пише на стінах його ім’я давньогебрейською. Вона гностує. Пише вірші. Пише есеї. Іноді з’являється у бібліотеці і шукає релігійні й історичні роботи.

За гратами цінується повага. І вона знаходить її в очах як чоловіків, так і жінок. Згодом починає проповідувати, але швидко це кидає: те одкровення, що вона знайшла у своєму серці, ніяк не передати словами.

В тридцять дев’ять років її звільняють. За місяць до того вона продумує план втечі і вирішує здійснити його в вересні. Проте, двадцять сьомого серпня їй дає амністію один з вервиці однакових за суттю тиранів Нової Країни.

4.

Життя унеможливлює наші шанси рок за роком, зводячи їх наприкінці до нуля.

Нашій Героїні тридцять дев’ять, вона голить до трійки волосся з правого боку й опиняється на волі вже з дещо лесбійсько-революційним виглядом, із повним розумінням буття в очах й готовністю до усього. Рік потому її бачать вже у аеропорті: вона купує квитки до Мексики, чартерним рейсом (дехто вважає, що їй допомогли в цьому; втім, ніяких наявних підтверджень цього не існує). У Мексиці її теж бачать, але їй уже сорок сім, вона щось пише, купує стару беушну друкарську машину, занотовує тюремні роботи. У ЮТубі з’являється її канал, де вперше фігурує псевдо “Героїня”: літературна критика перемежовується релігійно-феміністичним лекціями, але шалений успіх наздагоняє лише в п’ятдесят сім, коли у новоствореному часописі “Зала Слави” з’являються її статті з історії Старої Азії (їхня історична якість дає підстави думати, що закінчений нею факультет університету мав відношення до історичних наук), періодично вона публікує вірші, чотиривірш одного з яких я якось дуже влучно цитував на творчому вечорі:

 

Зливаються в одне богиня й бог,

і простір вказує, що разом ми – тотожні,

отже і йти нам цим шляхом удвох,

крізь страх і радість, атеїзм й побожність. 

 

Важко відповісти, що саме сприяє її популярності: образ Останньої Жінки З Баррикад, яка Змінює Історію Й Літертуру або дійсно неймовірний рівень письма. Але у сімдесят чотири вона нарешті друкує свою першу книгу, яка дістає назву “Цивілізація Всепроникаючого Духу: Серця Старої Азії”. Її гіпотези або шалено підтримуються, або навпаки – повністю спростовуються. І все-ж у “Бібліотеці “Зали Слави”” трьома місяцями пізінше виходить її тепер вже перша збірка віршів, рік опісля – збірник “Невдалих есеїв невдалої революціонерки”. Тільки “Цивілізацію” вона випускає під своїм справжнім ім’ям, але передрук вже виходить під псевдом “Героїня”.

Шалений успіх не закінчується, гроші течуть до неї, але вона відправляє їх до узурпованої держави з надією на її одужання від тиранів (вони усі як один чоловіки; вона цього очікувала); до держави, з якою її поєднують лише неймовірні спогади та невблаганні до її щастя за кордоном любов та смуток. Шалений успіх не закінчується, закінчується життя. Вона більше не питає, лежачи у лікарняній палаті, навіщо вона стільки страждала. Відтак, багатостраждальна, вона вмирає із посмішкою на обличчі, двадцять сьомого лютого, в оточенні трьох журналісток (усі вони жінки, тож не все втрачено, думає вона).

Ховають її за власним бажанням на єврейському цвинтарі, хоч ніщо не вказує на відношення Героїні (тепер це вже не приховання справжнього ім’я в цьому тексті, а загальноприйнятий псевдонім) до цього народу. 

 

P.S.  Я особисто її не знав. Багато розповідав, особливо на творчих вечорах, але все це за спогадами наших спільних товаришів і друзів. Я б міг тисячу разів із нею познайомитись, проте після революції швидко збіжав у Германію, обминувши ув’язнення. Я питав себе не одну безсонну ніч: чому її не стратили? Відповіді я так не знайшов. Хіба що для того, щоб я написав цей невеликий за обсягом, але епохальний за історичною важливістю есей? Може, що й так.

P.P.S. Хоча. Просто знаєш, іноді важко прощатися. Пам’ятати теж. Писати ні. Тож, хай ти цього не прочтеш, хай ти стовідсотково була б проти такого есея, все ж я несу його вулицями Мюнхена до нововідкритої редакції “Зала Слави “Героїні””. 

І… Нехай Господь спам’яне тебе у Раю.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь