Спочатку вона відчула головний біль, розплющила очі, але нічого так і не роздивилася. Лише темряву. Мадлен усвідомила, що лежить в ліжку, спробувала встати, але її одразу хтось поклав назад.
— Якого біса, — обурилася вона, але її голос чомусь не був таким твердим, як їй хотілося. Скоріше жалюгідним і слабким.
— Тобі не можна вставати, — сказав чоловік, який повернув її до ліжка.
– Шерлок? А що ти тут робиш? – прошепотіла Мадлен.
— Чекаю, поки ти оговтаєшся.
– А це ще навіщо? Чому я нічого не бачу? — Вона тремтячими пальцями торкнулася пов’язки на очах. — А що це за херня?
— Ти, певно, не пам’ятаєш. – зітхнув Шерлок десь праворуч від неї. — Я тебе підстрелив.
– І тому я не бачу? Ти мене за дурепу тримаєш?
— Я вистрілив у ногу, щоб зупинити тебе, коли ти мчала по мінному полю за Френклендом.
— Я так вдало підірвалась? – посміхнулася іронічно вона.
– Не ти. Він. Ти постраждала від вибухової хвилі.
Секунда тиші.
— Моє обличчя понівечене? — спитала тихо Мадлен.
– Ні. Тимчасова втрата зору, садна і дірка в нозі, а так все чудово.
– Ти мені брешеш. Цього не видно під пов’язкою.
— Я побачив тебе одразу після вибуху. Твое лице не постраждало.
— Боги, у мене огидна натура, одна мила мордочка рятувала весь цей час. А якщо й обличчям стану неприємна, це кінець, — пробурмотіла собі під ніс Мадлен.
— Та все там добре. Потім сама побачиш.
Шерлок підвівся, розім’яв затерплу шию.
— Піду скажу лікарю, що ти подала ознаки життя, — втомлено мовив він.
Йому не відповіли.
Детектив повернувся до спогадів того фатального вечора і здивувався власній хоробрості. Він, мабуть, зовсім здурів, коли поперся в ніч на мінне поле. І є великим щасливчиком, якщо зміг вижити. Але чоловік також пам’ятав, що саме ним тоді керувало. Страх. Страх перед тим, що ця ідіотка підірветься на смерть на цих мінах, і що він її більше ніколи не побачить, нижня квартирка знову стане складом пилу та вогкості, та й жити тоді стане куди менш цікаво.
Шерлок просидів у палаті багато годин. Хотів особисто переконатися, що його ризик був виправданий, а Мадлен прийде до тями. Чергове безглузде рішення, ухвалене останнім часом. Навіщо було залишатися, якщо лікарі й так дали зрозуміти, що її життю нічого не загрожує? Йому теж так спочатку здавалося, і він навіть викликав таксі, спустився сходами і вийшов надвір, але раптом зупинився. Шерлок уявив, як Мадлен прокинеться в порожній палаті і побачить лише темряву. Йому згадався той жах, що вона пережила в Баскервілі, і він не хотів, щоб Мадлен пережила подібне знову. Мусить хтось розповісти їй про те, що сталося, якщо вона не згадає. Її зараз не можна кидати одну. І він повернувся.
Щойно вона почула, як двері за ним зачинилися, як тут же почала скидати з себе ковдру, спробувала знайти опору, щоб підвестися. Зачепила щось на тумбочці, мабуть, склянку, яка одразу розбився. Насилу намацала під ногами підлогу, паралельно борючись з диким головним болем і нудотою. Обережно спробувала зробити крок, тримаючись за ліжко. Крок вийшов навряд чи кроком. Нога відразу відгукнулася болем, і Мадлен згадала, що саме ця кінцівка була поранена. Але начхати на все. Зараз Мадлен зніме пов’язку і знайде дзеркало. Тоді сама все побачить. Не може бути, щоб вона втратила зір. Це ж нісенітниця! Не так сильно її зачепило!
Тремтячі руки не змогли впоратися з бинтами, і вона подумала, що в кишенях Шерлокового пальта має бути щось ріжуче. Пальто висіло на стільці біля ліжка. Залишилося лише зрозуміти, де саме цей стілець стояв. У темряві Мадлен обережно обійшла ліжко і почала судомно намагатися виловити в повітрі хоч щось. Крокувала вперед і знову нічого не знаходила. Немов у азартному маренні шукала чортове пальто. Але незабаром вона усвідомила, що загубилася. Не рахувала кроків, не запам’ятала сторони, не знає цього приміщення і гадки не має, де лежать уламки розбитої склянки. Залишалося лише стояти ось так на місці та чекати, як ідіотка. А якщо ще й знепритомніє, буде взагалі «відмінно».
Добре, що Шерлока не було всього кілька хвилин. Незабаром він повернувся до палати і застав там Мадлен, що стоїть посеред кімнати. Вона стояла в повному невіданні, опустивши руки і схиливши голову, а лікарняна сорочка і пов’язка на очах додавали її нікчемності. Вона почула, як він увійшов, обернулася на звук.
— Схоже, мені потрібна допомога, — сказала здавлено та.
Через кілька днів Шерлок та Ватсон забрали її додому. Мадлен на той момент залишила спроби викрити всіх навколо і, здавалося б, прийняла той факт, що тепер житиме у темряві. Хоча лікарі й запевняли, що є шанс відновити зір, Мадлен залишила надію, так її й не відчувши. Спочатку її не хотіли відпускати додому з лікарні, але Джон переконав усіх, що все буде як належить, бо він теж лікар, а вже тим більше військовий, і кому як не йому краще за інших знати, як треба розбиратися з наслідками вибухів і пострілів? Не те щоб всі рвалися якнайшвидше витягнути її з-під опіки лікарів, просто Мадлен уперлася, що більше не проведе там ні дня, і її доводи швидше дістали, ніж переконали сусідів відвезти її на Бейкер-стріт.
Тим не менше, незабаром місіс Хадсон вже зі сльозами на очах ставила перед Мадлен обід і відчайдушно скиглила.
– Моя нещасна дівчинка! – казала вона. — Мені так шкода… Що тепер буде? – Марта втирала сльози, наливаючи всім домочадцям чай.
– Поживемо – побачимо, – посміхнулася іронічно Мадлен.
Шерлок глянув на неї і сумно посміхнувся. Він розумів, що зараз її життя зламалось. Для неї зір був найважливішим інструментом. Втрать вона ногу – поставила б протез і обзавелася парочкою нових жартів. Втрати руку — історія та сама. Та навіть якби вона втратила мову — навчилася б грубити і розумувати мовою жестів. Але без зору, все, чим вона займалася раніше, розсипалося на порох. Її іронія зараз ніщо інше, як захисна стіна, за якою ховався нервовий зрив.
Вони пообідали, і тоді Мадлен підвелася. Тут же підірвався з місця Джон.
– Я проведу тебе, – сказав той.
– Ні, не треба, – спокійно відповіла Нері. — Я давно живу в цьому будинку й пам’ятаю, де щось знаходиться.
– Але … – спробував заперечити Ватсон, однак Шерлок злегка торкнувся його плеча, привертаючи до себе увагу, і негативно хитнув головою.
Джон залишив спроби і, лише зітхнувши, провів її повільно віддаляючуся постать поглядом. Мадлен крокувала не зовсім впевнено, трималася рукою стіни, згадувала планування до найменших деталей. Бракувало ще впасти і зганьбитися. Так дійшла до дверей у свою квартиру. Повернула дверну ручку та вийшла на ускладнений рівень пересування – сходи. Тут помилки не можна допустити, інакше можна впасти вниз і зламати шию. Тому дівчина вчепилася в перила і відміряла кожен крок. Нехай це й зайняло в рази більше часу, але вона спустилася, і найголовніше — зробила це сама. Там уже легше: навпомацки дійти до ванної кімнати, роздягнутися, трохи повоювати зі змішувачем у душі, а зі всіх баночок, що стоять на поличках, вибрати потрібні, щоб не помити голову гелем для душу. Загалом процес змивання з себе лікарняного пилу та запаху пройшов успішно. Вдалося навіть знайти потрібні рушники. Заморочуватися з феном вона відмовилася: розетка у ванній давно барахлила, і якщо вмикати апарат наосліп, то можна було й відхопити розряд струму. Рештою розеток у квартирі вона воліла не користуватися ще до цього нещасного випадку, а тепер вже й поготів не збиралася з ними мучитися. Чорт із волоссям. Потім розбереться.
Дійшла до спальні, а там уже й до шафи. Мадлен відганяла від себе тривожні думки і намагалася радіти кожному успішному кроку.
Одягу в неї було багато, але благо Мадлен на дотик пам’ятала більшу частину гардеробу. Вона проводила руками по вішалка, поки не знаходила потрібне. Вона не мала права погано виглядати, що б не сталося. Вибрала універсальний комплект: блузку, широкі штани та піджак. Колір у них має бути чорний, але особливої різниці це не мало, всі її речі добре поєднувалися між собою за кольором. Так само на дотик обрала чорні черевики із замші на середньому підборі. Можливо, надто сміливе рішення для неї — вибирати незручне взуття, але вона труднощів не боялася.
Коли Мадлен була готова, і залишилася лише невисушена шевелюра, вона до кінця усвідомила, що готуватися їй власне ні до чого, і на цьому її ентузіазм вичерпав себе. Мадлен опустилася на ліжко, і, намацавши декоративну подушку, обняла її, скрутившись калачиком. Пов’язку давно зняли, але очі все ще були заплющені. Адже все одно Мадлен нічого не бачила, тільки темряву, іноді світлові плями, що миготіли від якихось яскравих ламп.
Вона відчувала себе жалюгідною і немічною, але не переставала вдавати, що це не так. Ось навіть зараз, лежачи на ліжку з абсолютно мокрою головою, вона відмовлялася попросити когось допомогти з безглуздою розеткою.
У двері спальні постукали, і Мадлен одразу сіла, зобразила повний спокій.
– Заходьте, – сказала вона рівно.
Двері рипнули. Мадлен дізналася про кроки.
– Шерлок, чого хотів? – спитала вона, натягнувши усмішку.
— Приніс тобі ліки, ти забула на кухні, — промовив Холмс, поставивши упаковку на тумбочку. – Праворуч від пігулок склянка з водою.
– Добре, дякую, – кивнула Мадлен.
Секунду Шерлок дивився на неї, а потім сказав:
– Допомогти з розеткою?
— Ні, ти взагалі мене за слабку вважаєш? Я впораюся сама, – відмахнулась вона з усмішкою.
– Я вважаю, що тобі потрібна допомога, і в цьому немає нічого ганебного, – зітхнув Холмс. – Не впораєшся, бо там ідіотська розетка, я це знаю. Ходімо, я ввімкну фен.
Вона, лише схиливши голову, мовчки встала. Аргументів не було.
Шерлок узяв її під руку, щоб прискорити процес, і відвів до місця поразки боротьби з розеткою. Увімкнув фен та вручив апарат Мадлен. Сушити волосся виходило в неї не дуже добре. Пасма ззаду залишалися мокрими, а нахилити голову, щоб просушити все як належить, вона не могла через ще не до кінця відступивше запаморочення. Чоловік довго дивився на її спроби викрутитись, а потім мовчки забрав фен з рук і сам впорався з тим, що не виходило у Мадлен. Досушив недосяжні для неї пасма.
Коли гул апарата стих, вона, ледве ворухнувши губами, подякувала Шерлоку.
— Якщо тобі потрібна допомога, просто скажи. Ти нікого не обтяжиш цим, – говорив він, проводячи її назад до спальні.
— Мені вже нічого не потрібно. У цьому положенні я протягну недовго. Майкрофт пожене мене стусанами геть, толку йому від мене вже немає, – процідила крізь зуби Мадлен.
– Максимум відпустку дасть. Не сподівайся, він від тебе не відчепиться. Скоро зір повернеться і все буде як раніше, — усміхнувся Шерлок.
Вона проігнорувала його оптимізм і мовчки сіла на ліжко.
– Хочеш, я зіграю тобі на скрипці?
— З чого така доброта? – Вигнула брову Мадлен.
– Ти тепер мало чим можеш себе розважити і дуже скоро занудьгуєш, а мені навіть уявити страшно, що буде тоді і які думки тобі на думку полізуть.
— Гаразд, зіграй, — знизала та плечима.
– Одну хвилину, – промовив Шерлок і вийшов геть.
Як на зло у Мадлен розболілася голова, але це було можливістю перевірити те, наскільки добре вона орієнтувалася у власній кімнаті. Вона встала і заборонила собі торкатися чогось руками. Завдання просте: дійти до тумбочки так, ніби вона її бачить. Розправила плечі та зробила кілька впевнених кроків. Зачепила взуттям ніжку ліжка, ледь не спіткнулася об килимок, кілька разів стукнулася об кути меблів по дорозі, але, зчепивши зуби, втрималася. Торкнулася тієї самої тумбочки і напружено зітхнула. Дістала пігулки кількох видів. Тут усе було простіше, ніж здавалося. Маленькі кругленькі від головного болю. Інших їм подібних не було, лише капсули та пігулки в баночці. Ніяк не переплутати. Гіркі ліки лягли на язик. Справа залишалася за малим, запити водою і готово. Упевнено Мадлен потяглася до склянки і проти своєї волі просто змахнула її зі стільниці. Занадто запишалася малим успіхом, виявила необережність, і ось на підлозі лежить бите скло, розтеклася калюжка води. Мадлен розлючено стиснула кулаки і проковтнула пігулку, не запиваючи, після чого в її роті оселилася мерзенна гіркота. Бажаючи покарати себе за провину, вона повільно опустилася на коліна і навпомацки почала збирати розбите скло в долоню. Не дивно, що дуже скоро її руки були порізані, і що менше скла ставало на підлозі, то більше уламків лежало в її долоні. У голові крутилася лише думка з розряду: «Я можу прибрати за собою».
– Мадлен! – пролунало з боку дверей.
Це був Шерлок, Мад надто захопилася процесом самобичування і не почула кроків. Холмс кинув скрипку на ліжко і присів поруч до неї. Розтиснув її пальці і акуратно вигріб з долоні уламки назад на підлогу. Потім, схопивши за зап’ястя, оглянув рани і, не відпускаючи, підвівся, змусивши встати її. Здається, вона щось йому говорила, але він відключив звук. Якоюсь мірою Холмс сердився на неї зараз. На її упертість, точніше. Не питаючи, він підхопив Мадлен на руки та поніс нагору до своєї квартири. Пинком ноги відчинив двері по дорозі і вніс її у вітальню, під супровід здивованих поглядів домогосподарки. Усадив у крісло і покликав Ватсона:
– Джон! Принеси аптечку!
Через мить той відразу з’явився з коробочкою для першої допомоги.
– Що трапил … – Джон зупинився на півслові, коли Мадлен підняла руки долонями вгору.
— Мадам воліла збирати бите скло, — бурчав детектив, схрестивши руки на грудях.
— Мад, ти не мусиш робити все сама. Тобі варто розуміти, що зараз усе трохи не так, як раніше, — стурбовано пробурмотів Джон, опрацьовуючи її рани.
— Я маю звикати до самостійності, все гаразд, це лише маленька невдача. Наступного разу я нічого не розіб’ю, — посміхнулася вона.
– Та якщо тебе вантажівка зіб’є, ти скажеш, що все гаразд, – фиркнув Шерлок.
– Не зіб’є мене вантажівка, Шерлок. Не драматизуй.
— Ти так само і про мінне поле говорила, коли я тобі його показував і просив не потикатися!
– Шерлок, – Джон глянув на нього поглядом, що виразно вимагає прикусити язика і не торкатися цієї теми.
І Холмс уперше заткнувся і відвернувся до вікна, а Ватсон тим часом закінчував з обробкою та перев’язкою ран.
– Тобі треба відпочити, – доктор торкнувся плеча Мадлен, коли вставав.
— Я на лікарняному ліжку відпочила, — пирхнула вона.
— Може, тоді щось хочеш? Я схожу в магазин, – тихо поцікавився Джон.
– Цигарку, – не роздумуючи, сказала Мадлен чоловікам.
Шерлок глянув на неї, що сиділа в кріслі, і посміхнувся. Дістав з кишені сигарети, вивив одну з пачки і, піднісши до жіночого обличчя, злегка торкнувся губ Мадлен фільтром. Вона, відкривши рота, стиснула зубами цигарку. Чиркнула запальничка, язичок вогню підпалив тютюн, і Нері видихнула синюватий дим.
Потім вогник затанцював на долоні, на губах з’явилася усмішка.
— Спасибі, так краще, — сказала їм Мадлен.
Знизу пролунали кроки сходами, і детектив разом з нею промовив в один голос:
– Майкрофт.
— Мад, можу відвести тебе до спальні, скажемо йому, що ти спиш, нехай приходить потім. Не найкращий зараз момент, — пошепки запропонував Джон.
-Я не ховатимуся від відповідальності, – суворо відповіла вона. — Довго приховувати цей дефект ми все одно не зможемо.
— Вона має рацію, — кивнув Шерлок і направив погляд на двері, що відчинялися.
– Доброго дня, – на порозі з’явився старший Холмс із якоюсь упаковкою в руках.
– Був, поки ти не з’явився, – Шерлок розтяг губи в уїдливій усмішці.
– Я теж радий тебе бачити, але я прийшов до Мадлен, – хмикнув Майкрофт і підійшов до крісла, в якому вона сиділа. Мадлен завбачливо сховала долоні.
— Як почуваєтеся, полковнику Бірн? – нахилився Майкрофт, щоб їхні обличчя були на одному рівні. Голос ніс роздратуванням.
– Не скаржуся, – спокійно, але трохи напружено відповіла вона.
— Тоді, може, розплющите очі і подивіться на свого шефа? — не вгавав він.
– Майкрофт, відійди від неї, – сказав Шерлок з часткою погрози в голосі.
– Вона провалила елементарне завдання! І на довгий час відходить від невідкладних справ! Через свою дурість і запальність!
Мадлен мовчала.
-Тобі нічого сказати? Тримай тоді подарунок від начальства, — Майкрофт витяг з пакунка тростину для сліпих і всунув її підлеглій до рук. — Щоб наступного разу розуміла, куди йдеш.
Вона, ігноруючи біль у порізаних долонях, обома руками схопила «презент» і переламала двоє через коліно. Все це вона зробила абсолютно незворушно і спокійно. Потім простягла Ватсону, що весь цей час стояла поруч, і вимовила рівним тоном:
— Кинь це в камін або в смітник. Я цього не потребую, — потім звернулася до Майка. – Це все, що ти хотів мені сказати, Майкрофт?
– Усе. Всього доброго, — пирхнув він і вийшов із вітальні.
– Я його проведу, – сказав Шерлок і вискочив услід.
Наздогнав він старшого брата вже біля виходу на вулицю, одразу його гукнув:
— Братку, на пару слів.
Майкрофт обернувся і зупинився.
– У мене маленьке прохання, – уточнив Шерлок.
– І яке ж?
— Розкажи мені про Лідію.
Додати до улюблених