Яскрава фігура

Вони сидять один навпроти одного за столом. Раптово розмова про погоду переривається безглуздою брехнею.

— Я ж тебе кохав, а ти…

Накахара декілька секунд сидить з роззявленим ротом через здивування. Збираючись з думками, він на автоматі продовжує фразу співбесідника:

— Ні… Ні?

Скоро прийшовши до тями, він змінює погляд з майже скорботного на оцінюючий, відводить його, наче розмірковуючи, а потім повільно киває на знак згоди. Знову налагоджує зоровий контакт, будучи на межі від того, щоби просто потонути у чужих очах. Але з чистою совістю теж вимовляє неправду:

— Ні, не кохав.

Каже настільки впевнено та без краплі тремтіння у голосі… Що дивно. Все так тяжко й гірко. Про те саме думає Дазай. Нехай, у це складно повірити. У будь-якому разі, він не приховується та криво посміхається, натягуючи рукава темного светру на кісточки пальців. Він знає, що малось на увазі. Та знав, що відбувається. Однак Осаму нервувався. Говорити про почуття — останнє, що хотілося робити. І ні, йому не некомфортно з Чуєю. Сьогодні він навіть готовий бути відвертим більш, ніж колись ще. Але, все ж таки, поки що розслабитися повністю не виходить. Яскрава — в його очах — фігура складає руки на склі, опирається на одну з них і хмикає, після чого пояснює:

— Та хто тебе такого… Був у змозі покохати?

Ауч. Дазай починав сумніватися у своїх думках. Вже розглядаючи маленькі калюжі на прозорій поверхні, не до кінця усвідомлюючи, що це його власні емоції, як відкрита книга, лежать на ній, і що його висновки більш, ніж вірні, він навіть не намагається позбавитися від очікуваних коливань у голосі:

— Та ніхто.

Того, що говорить, пробив невеликий шок: його тон звучав лякаюче рівно. Він навіть підняв широко розкриті очі і машинально продовжив натягувати светр вже на самі кінці пальців, коли його перервали чужі, дбайливо стискаючи. Боже правий, це так тепло. Дазай оговтується від шоку та… Відчуває себе у безпеці. Чуя помітив. Він зрозумів. І чому ця яскрава фігура така гарна?

— Ніхто, окрім мене, телепень.

Він як і раніше посміхається, однак тепер Осаму дивиться на це по-іншому та нарешті ловить ніжність у погляді навпроти. Гаразд, він досі не повністю усвідомлює те, що відбувається, чесно кажучи, тому має надію це виправити:

— Але ти… Хвилину тому сказав…

— Неправду?

Дазай лише спостерігає за діями предмета його зітхання. А цей саме предмет перегортає його руку долонею доверху і, не перетинаючи кордонів, гладить її крізь тканину. До речі, светр був тонким, через що Накахара ще ширше усміхнувся. Цей недоумок досі не шкодує себе.

— Ні.

Осаму просто провалюється у яму переповнюючих його почуттів. Він нескінченно, в біса, божевільно вдячний Чуї за те, що той не став раніше часу лізти під рукав. І, будучи зачарованим до неможливого, але все ще невпевненим, Дазай не поспішає закінчувати мучити себе сумнівами:

— Чому?

Чуя дивиться у вирла свого…

Друга? Ну… Партнера? Вже ні. Ворога? Тим паче. Коханого? Мабуть що так.

…Та неприховано насолоджується оголеністю його почуттів. Незвичка ось так поводитися бере своє, й за цією причиною він не зізнається:

— Сам знаєш.

— Я не впевнений.

Накахара схиляє голову набік, намагаючись підібрати потрібні слова.

— Це… Бавить.

Він посміюється, змушуючи дазаєве нутро перевернутися від захоплення, робить з їх рук замок, шумно-шумно видихає і теж… Ні. Майже оголюється.

— Добре.

Чуя на декілька секунд закриває очі, а після дивиться з викликом.

— Я донині кохаю тебе.

Тепер не “майже”. Він відчуває, як Осаму напружується. Та його пронизує надзвичайне почуття жалю. Він усе розуміє.

— Все ще не…?

Не встигає яскрава фігура договорити, як Дазай слабко мотає головою, і з нього виривається нервовий смішок. Накахара розуміє. Розуміє й приймає.

— Окей. Тоді чому ти тут?

У Дазая в думках багато чортових сентиментальностей, котрими він хоче поділитися саме зараз, але справа, як раз, у тому, що їх занадто багато. До того ж, пізніше в нього безперечно буде можливість їх промовити.

— Я маю надію.

Чуя бачить цю надію у Осаму. В них є майбутнє.

Й він такий… Щасливий? Мабуть що так.

— О… І як мені…?

Сидячий з іншого боку столу нічого не каже, лише відриває вільну руку від нього, обережно торкається чужої щоки і невагомо проводить по ній грубуватими подушечками пальців. Він знаходиться настільки близько, наскільки взагалі може бути дозволено. Настільки, що чути його збите дихання. Дазай тягнеться до губ і з якимось переляком відхитується, коли його передпліччя стискає міцна хватка. Обличчя Накахари виглядає як суміш всіляких емоцій, але насправді він в жаху через те, наскільки простий цей дурень і яким він може бути тендітним.

— Ти ж не серйозно?

Осаму з крайнім нерозумінням вдивляється у чужі очі.

Спроба Дазая поцілувати Чую закінчується лайкою.

— Не смій цього робити, шпала кінчена! Доросла ж вже людина, як ти не розумієш?! В нас не любов, щоб ти собі таке дозволяв! Геть звідси.

За секунду рука полаяного відкидається ногою від обличчя Накахари. І у Дазая захоплює дух, бо його іншої, перетягнутої бинтами, пошкодженої кінцівки навіть пальцем не торкаються. Але задля власної безпеки він самостійно відривається від бажаної шкіри шиї, обходячись коротким вигуком:

— Йой, ясно!

Після чого одразу виходить з кімнати свого партнера у роздумах. Чуя звучав суперечливо, але ж безпричинно він би не брехав, чи не так? До речі, й не скажеш, що він був обурений. Скоріше, наляканий. Осаму з інтересом підмічає це і не розуміє. Невже, боїться…? Заждіть.

Якого біса це взагалі його турбує? Він намагався лише через чисту цікавість.

Правда ж?

— Зрозуміло.

Чуя говорить наче мати, яка дізналася, що її син знову накоїв бід. Було б комічно, якби не миготіння розпачу у погляді Дазая та його підібгані губи. Він морщиться з замруженими очима і починає відчайдушно розціловувати місце під підборіддям, переходячи до шиї через факт активної згоди другого, як раптом чує до божевілля потрібне, як світло у кінці тунелю, слово:

— Можна.

Його нутрощі знову мало не роблять сальто назад. Знов коливання. Знов сумніви. Він знає, що Чуя розуміє, наскільки цього замало, хоча воно і важливе. Тому він гадки не має, навіщо той погоджується:

— Але ти…?

— Не тому. Я справді хочу.

Ось, що потрібно було. Осаму остаточно тоне. Він цілує трепетно й тягнуче повільно. Чуя тане. Цього він боявся усе їх сумісне і не дуже життя. Але віднині все інакше. Він відчуває, як Дазай надто сильно турбується про його комфорт та як втрачає розум, обережно стискаючи його руку.

Чуя окидає його жадаючим поглядом.

— Ти рожевий.

Чарівно рожевий. Дазай долає нерви та ризикує:

— Як і ти, радість.

Накахару неначе б’є струмом. Але те анітрохи не погано: Чуя теж почувається захищено. Він ошаліло заправляє пасмо до тремтіння — Господи — привабливого волосся за вухо, лише трохи ширше відкривши рота, розглядаючи кожну деталь неперевершеної картини. Дазай розслабляється повністю і робить задоволене обличчя, нахабно позбавляючи Чую вибору: той з азартом пересувається на стільці ближче, трохи тисне на живіт, поки намагається перетнути скляну поверхню столу, і не залишаючи пристойної відстані знов, припадає до покусаних губ. У пориві почуттів він не бажає розривати замок з долонь, тож охоплює шию іншою рукою та без зайвого сорому відкидає якомога далі усю обережність. Таким чином, Осаму майже втрачає свідомість через те, наскільки диявольски добре яскрава фігура цілується.

О так, в них без сумнівів є майбутнє.