Частина 35. Флешбек 1: Виживший

Минуле. Одинадцять років тому назад. 19 липня. Спальний район Лондона.

– Вжжуух! Вш-шш, пам. Ми прибули на місяць. Як чути? Земля? Відгукніться, будь ласка.

– Чую вас добре, капітане Луї.

– Мама! – кароокий хлопчик спохватився з килимка і припав до ноги матері.

– Луї, збери, будь ласка, іграшки, – погладжуючи по спині сина, попросила чорнява жінка. – А то мама скоро спіткнеться об одну з твоїх ракет і в неї літатимуть зірочки перед очима.

– Але мам! Я ще не дограв! Ось коли дограю, тоді і позбираю… – відлипнувши від неї, хлопчик знову сів на свій м’який килимок і почав гратися іграшковою ракетою, поки з коридору не пролунав голос:

– Я вдома.

– Братиику! – Луї миттєво підстрибнув і навалився, обіймаючи того, хто зайшов до кімнати.

– Як справи в школі? Голодний? – усміхнулася тому жінка, але посмішка її попустилася, коли вона подивилася на обличчя сина. – Рею, що трапилося? Чому в тебе синець під оком? Ти знову бився з однокласниками!?

– Вони перші почали. – опустив той голову.

– Мамо, братик не винен! Його завжди першого зачіпають! Він лише захищається. – не відпускаючи з обійм старшого, надувся Луї.

– Хто тут захищається? Від кого? – перепитав чоловік, що увійшов до дитячої кімнати.

– Татусю! Ти нарешті прийшов! – молодший відпустив брата і підстрибнув до батька на руки, обіймаючи його навколо шиї. Той зняв свій кашкет котрий одягнув на маківку молодшому і зору усім присутнім відкрились виразні лисячі очі, настільки проникливі, що здавалось, затягували у себе наче безодня. Заправивши спадаючу на лоб чолку за вухо, брюнет поцілував сина у щоку, запитавши:

– Привіт, космонавте. Як пройшов політ на місяць? Успішно?

– Місія зірвана! Мама сказала все прибирати!

– Грейс, він же грався. – подивившись на кохану, мовив той.

– Нехай грає далі. Але половину непотрібних іграшок треба позбирати. – поклавши руки на пояс, невдоволено пробурчала жінка.

– Ти почув маму? Вперед прибирати. Або я заарештую тебе за не дотримання порядку в домі. – опустивши з рук молодшого, сказав високий чоловік у поліцейській формі.

– Ні! Не хочу до в’язниці! Я хочу на місяць! Як Ніл Армстронг! Вжжуух! – розправивши ручки як пташка, Луї помчав збирати іграшки в корзину.

– Що тут у нас, – чоловік опустив погляд на старшого, що стояв з низько опущеною головою, а тоді підняв його за підборіддя. – А-ну, а-ну, чекаю на пояснень.

Рей надувся, відводячи очі у бік.

– Мабуть, знову побився з тими хуліганами з класу… – припустила Грейс.

– Ось як? Це правда, Рей?

– Я з ними не бився… вони перші почали мене діставати і тягнути за волосся…

– Ти ж дав їм здачу?

– Знову ти вчиш його поганому! – вигукнула Грейс.

– Я не вчу його поганому, – заперечив чоловік. – Я вчу його відплачувати кривдникам тією ж монетою і ніколи не принижуватись перед іншими. Ти ж дав їм здачу сповна чи залишив все як є і стерпів?

– Звичайно, я дав їм здачі. Один з них навіть розплакався і пригрозив, що розповість все своїй мамі. – схрестивши на грудях руки, доповів Рей.

– Дивись сюди, – його батько відразу став серйозним і твердим поглядом заглянув синові у очі, погладжуючи того по ще тендітних плечах. – Якщо вони завтра знову полізуть, нагадай їм, що твій батько працює в поліції і якщо вони й надалі поводитимуть себе як бандити то я приїду і заберу їх разом з батьками в відділок. Я ясно висловився?

Рей, задоволений таким результатом, посміхнувся і твердо кивнув:

– Так точно, батьку!

– Молодець, – той поплескав його по плечу. – А тепер іди, допоможи братові з іграшками.

Коли Рей попрямував до молодшого брата, чоловік перевів погляд на молоду довговолосу жінку, що невдоволено косилася на нього. Він ширше усміхнувся їй, підійшов і підтягнув дружину до себе за руку, заглядаючи в її шоколадні очі.

– Крістофере, ти нестерпний. Довго ще збираєшся вчити його самообороні? Впевнений, що він не виросте таким же хуліганом, як і його кривдники? – закинувши руки за шию чоловіка, запитала Грейс.

– Якщо він хоче стати таким самим, як його батько, то думатиме, перш ніж робити в житті непоправні помилки. – усміхнувся їй Крістофер. Вони ніжно стикнулися лобами.

– Хіба ти не робив раніше помилок? – обдарувавши чоловіка солодким поцілунком у щоку, запитала вона.

Крістофер міцніше обвив свої руки на талії коханої і притис її до себе так, що їхні тіла тісно стискалися один з одним, відповівши:

– Визнаю, іноді помилки дозволяють нам не ступати двічі на ті самі граблі. Але ще частіше, роблячи помилку, ми підставляємо наші граблі іншим і псуємо собі цим життя навіть сильніше, ніж ступили б на них самі. Я лише сподіваюся, що він не ставитиме їх перед кимось, адже зруйнувавши мрії інших, сам же станеш нещасним.

– Ах, якби я могла повернути час назад… тоді я не робила б подібних помилок і вибачилася перед Керрі… – опустивши очі, задумливо промовила Грейс.

– Значить, я та помилка, яку ти хотіла би виправити заради своєї подруги?

– Ні. Ти – моя найкраща помилка в житті, коханий, про яку я ніяк не шкодую.

Вони злилися в лагідному поцілунку, а затім, спустилася на перший поверх в кухню.

– Луї, що ти робиш? Мама говорила збирати іграшки, а не витягувати їх із кошика. – обурився Рей.

– Я не винний. Для гри мені потрібні і ці іграшки також. Рей, Рей, давай грати в космос, давай?

– Ні.

– Ну Рей! Ти постійно відмовляєшся…

– Тому що мені набридло грати у твої космічні пригоди, Луї, – він поліз у кошик, дістаючи звідти поліцейські машинки. – Давай краще пограємо у прибульців та поліцію?

– О, давай! Чур, літаюча тарілка моя. – займаючи іграшку і притискаючи її до грудей, сказав Луї.

– Ти ж постійно у цій грі граєш за прибульців. Навіщо тоді питаєш? – скуйовдивши тому все волосся на маківці, посміхнувся Рей. – Починаємо. Ти готовий?

– Я завжди готовий, навіщо питати? – висунув той язик і підняв свою іграшку в повітря. – Вшш-х! Біп-біп. Увага, земляни! Здавайтесь добровільно або ми захопимо вашу планету силою!

– Вам ніколи не захопити нашу землю! – під’їхавши поліцейською машиною до того, оголосив Рей. – Готуйтеся до повного знищення вашої літаючої тарілки, мерзенні потвори! Випустити вогонь! Пуф-пуф-паф!

– Аха-ха! А ми ухилилися! Цільтеся краще земні герої! – зловісно засміявся Луї.

– Луї, Рей! Ідіть вечеряти!

– Мама кличе. Давай пізніше дограємо? – усміхнувшись, Рей приобняв того за плечі.

– Ум-н, гаразд, але не забудь! Ти маєш дограти! А потім полетіти зі мною на Марс! – ткнувши пальцем у груди брата, попередив Луї.

– Ви ще довго там? Іграшки всі прибрали?

– Тс-сс, – Рей хитро всміхнувся молодшому. – Збрешемо, що так.

– Але мама казала, що брехати – це погано… – пошепки сказав тому Луї.

– Один разок можна. Коли тато вдома, мама стає добрішою. – підморгнув йому Рей.

– Пх-х, добре.

– Останнє попередження і я піднімаюся до вас із наручниками! – пролунав сердитий батьковий голос.

– Не треба татку! Ми вже все прибрали і спускаємось! – вигукнули брати і побігли вниз сходами, у простору кухню.

– Сідайте. Вже все готове. – звернулася до синів Грейс.

Рей сів зручніше за великий сімейний стіл і взяв до рук порцелянову чашку, але помітив, що чай у ній холодний.

– Мам, мій чай охолонув. Зробиш мені новий, будь ласка?

– Ще чого? Новий йому подавай. Іди розігрій його в мікрохвильовці. Сам не поспішав приходити. – промовила Грейс, подаючи на стіл картоплю зі смаженим беконом та яйцем.

Рей надув щоки, пробурмотівши:

– Не хочу… – раптом його потягли за вухо від чого він занив:

– А-яй!

– Зараз захочеш. – дорікнув Крістофер і, відпустивши його вухо, підштовхнув у спину, поки той не зліз зі стільчика і не попрямував до мікрохвильової печі, невдоволено бурмочачи під ніс щось нерозбірливе.

– Стій! Ти хоч дивишся, яку чашку в мікрохвильовку кладеш!? – Грейс злякано перехопила руку сина.

– А що з нею не так? – байдуже знизав плечима Рей.

– Це ж наші сімейні чашки із позолотою! – насупилась та. – Їх не можна класти в мікрохвильову піч, інакше вона просто згорить!

– Грейс, не лякай ти його. – глянувши на них, усміхнувся Крістофер.

– Я не лякаю, а повчаю. Якщо він занапастить наш дорогий порцеляновий сервіз, хто буде в цьому винен? – переливаючи чай з чорної чашки в білу кружечку, звітувала Грейс, тоді, поставила кружку у мікрохвильову піч і включила її проте одразу ж нахмурилася. – Арх… Кріс, коханий, мікрохвильова чомусь знову замість 1 хв. вмикає 2….

– Справді? Ох, через роботу постоянно забуваю віддати її в ремонт. – зітхнув той. – Облиш, кохана. Я потім поди-…

Грейс зненацька вдарила по мікрохвильовці зверху, від чого двієчка на моніторчику магічним чином перетворилася на одиничку…

– Ось так краще. – Грейс підштовхнула Рея до столу. – Сідай. Давай їсти, інакше будеш знову нити, що їжа холодна.

– Мам, можна, я поїду до парку? Ти ж обіцяла відпустити мене погуляти з другом сьогодні, пам’ятаєш? – нагадав їй Рей, сідаючи за стіл.

– А-а, ти про того хлопчика, якого зустрів учора в поліцейському відділенні тата? Як його там звали?.. – вийнявши кружку, Грейс піднесла її тому.

– Я… не спитав його імені… – Рей тільки зараз це усвідомив.

– Пх, це нагадує мені нашу першу зустріч, кохана, – відклавши газету, посміхнувся дружині Крістофер. – Я тоді теж забув запитати твоє ім’я і наступного дня бігав із букетом троянд по всьому університету. Пам’ятаєш?

– Як таке забудеш, коханий. – посміхнулася чоловіку Грейс.

– З ким ти хочеш зустрітись, братик? – куштуючи яйце, поцікавився Луї.

– З моїм… хм, другом, – задумливо посміхнувся Рей. – Він милий. Ми з ним гарно потоваришували.

– Він миліший за мене? – ображено надув губки молодший.

– Аха-хах! Луї, що ти таке кажеш? Ти в мене наймиліший, правда.

– Тоді чому ти їдеш із ним грати, а не залишаєшся зі мною? – образився той.

– Я ж тобі обіцяв, що як повернусь, то ми обов’язково дограємо. А ще я прочитаю тобі казку на ніч, гаразд?

– Тоді прочитаєш дві казки чи три!

– Пх-х, чи не надто це багато? Ти заснеш раніше, ніж я почну читати.

– Не-а! Я обіцяю, що не засну, поки ти не прочитаєш усі три казки!

– Пф, умовив.

– Обіцяєш? І не обдуриш?

– Обіцяю.

Луї простяг йому руку і вони сплелися мізинцями. Після чого брати з усмішками дивилися одне одному у очі.

– Добре. Можеш їхати. Але за годину, щоб був у дома в ліжку, зрозуміло? – попередила Грейс.

– Інакше я поїду шукати тебе на поліцейській машині. – посміхнувся батько.

– Добре мам. Добре тат. Я скоро! – Рей вибіг із кухні у великий коридор і за пів хвилини зібравшись, вийшов із дому.

– Ох, я чомусь за нього хвилююся, Крістофере… Може, повернути його поки не пізно? – схвильовано подивилася тому в слід жінка.

– Йому вже сім. Дай йому волю дій. Тим більше, у нього сьогодні не задався день у школі, то нехай повеселитися з другом на майданчику, – заспокоїв її чоловік. – Нічого не станеться. Він повернеться.

– Так, мамо. Братик завжди стримує слово і повертається вчасно. – усміхнувся їй Луї.

– Сподіваюся, з ним усе буде добре, – Грейс опустила погляд на повну кружку чаю. – І навіщо я гріла чай, якщо він все одно його не пив!?

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Рей схопив свій велосипед, сів, і поїхав тротуарною стежкою вниз, до парку. Він заїхав на майданчик і окинув округу уважним поглядом, але світловолосого хлопчика все ще не було. Рей глянув на цифровий годинник на руці. Рівно дев’ята година вечора. Він знову оглянув округу і, знизавши плечима, залишив велосипед біля воріт та сів на качелі погойдуючись на них.

– Він має прийти. Він обіцяв.

Хлопчик просидів на гойдалках цілу годину. Але так ні кого не побачив.

– Може, він зараз на іншому майданчику поблизу? – він ухопив велосипед і поїхав перевіряти інші майданчики парку. З’їздив навіть до відділку батька, де вони вперше зустрілися й до кафе, але ніде нікого не було видно. Рей знову глянув на годинник. Одинадцята ночі…

– Уже так пізно… мама буде злитися через запізнення, а може, навіть покарає. – він зітхнув і розглянувши місцевість, вирішив, що той просто забув про зустріч, тому поїхав назад до дому. Але він не знав, що це був його останній день, проведений у рідному домі.
Рей ще з далека побачив чорний дим, але до останнього не вірив своїм очам, доки не зупинився біля білого двоповерхового будинку з вікон якого струменіло полум’я.

– Ні… мамо! – Рей кинув велосипед і не довго думаючи, забіг у середину. – Тато! Луї! Де ви!? Кха-кха..! – він натягнув свою футболу на ніс і, орієнтуючись у густій ​​хмарі диму, попрямував до другого поверху. Але з жахом застиг на місці, коли помітив знайомий маленький силует унизу довгих сходів.

– Луї! – він підбіг і опустився на коліна, піднімаючи тендітне тільце. На нього дивилися тьмяні застікленні очі брата, вираз яких він уже ніколи не забуде.

Рей закам’янів, у невірі втупившись у нього розгубленим поглядом, після чого міцно обійняв. Гіркі сльози покотилися по обличчю. Він закашляв, тихо плачучи тому в плече.
Вони більше ніколи не гратимуть разом. Рей не дотримається обіцянки і не прочитає йому казку на ніч. Його щасливе дитинство назавжди поховано у цьому будинку та спалено разом із їхніми іграшками та книжками.

– Луї! Луї, не засинай, чуєш мене?.. Я врятую тебе. Все буде гаразд… – схлипуючи, він потягнув брата через весь коридор до дверей. Футболка злізла з носа, з кожною секундою задушливий дим різав очі. Його горло здавлювало, ніби довкола того сиділа товста змія. В очах почало темніти. Навколо танцювали язики полум’я. Стеля почала розсипатися і звалюватися на перший поверх наче картковий будиночок. Він спіткнувся об якийсь уламок і впав, ковтаючи повітря – мов скинута на берег риба. В очах стало страшно пекти. Він замружився, дивлячись на прочинені за п’ять кроків від себе, двері, але сил піднятися просто не було. Дихання стало рваним і до болю важким. В очах все почало розпливатися.

– Швидше сюди! Бачу дітей!

Рей відчув приємну легкість. Його підняли чиїсь великі руки і міцно притиснули до себе. Отямився він, коли його везли на до карети швидкої допомоги. Перед очима було лише зоряне небо, в яке тягнувся чорний потік диму. Він повернув голову до двох лікарів, що штовхали з обох боків його каталку.

– Де мама?.. де вони… усі?

Відповіді не було. Краєм ока, Рей помітив ще одну каталку неподалік, накриту білою тканиною, з края якої виднілася звисаюча тендітна жіноча рука, на пальчику якої виблискувала золота обручка.

– Мама…

За нею несли ще одну ношу, також накритою білою тканиною. Тіло під нею явно належало ще одній дорослій людині.

– Тато!? – Рей зірвався з кушетки, перш ніж її встигли завантажити в карету швидкої. Знімаючи з себе кисневу маску, він зіскочив і під безперервні крики лікарів, які намагалися впіймати його, побіг прямо до другої карети швидкої.

– Що за..!? Хто-небудь, заберіть цю дитину! – вигукнула молода медсестра, зачиняючи перед ним дверцята швидкої.

Рей всього на секунду побачив почорнілу ногу батька, на якій не було живого місця. Вона була ніби роздерта собаками. Одна червоно-чорна плоть і кістка, але крім виду лякав найбільше… Бридкий запах палаючої плоті, або ж підгорілого м’яса.

Швидка рушила з місця. Рей ще кілька кроків біг за нею, але в результаті, його зупинив пожежник, що проходив повз.

– Пустіть мене! Де Луї? Куди ви його сховали!? Поверніть мені брата! Поверніть їх усіх!

Його закинули на плече, тихо прошепотівши:

– Мені шкода…

Це слово стане для нього до нудоти нестерпним. Сльози новою рікою омили його чорне від диму личко.

– Шкода? – останнє, що він видавив з себе, дивлячись на карети швидкої допомоги, що віддалялись одна за одною.
Зрозумівши, що залишився зовсім один, він у відчаї завмер і ще довго дивився спустошеним поглядом на сині мигалки. Його голова заболіла і все довкола перевернулось з ніг на голову, ніби від сильного обертання колеса… Лікарі підбігли до нього, помітивши, що він знепритомнів.

Пізніше Рею розповіли як його батьків знайшли сплячих у спальні, вже без дихання з третім ступенем опіків. А бездиханне тіло його п’ятирічного брата та його самого ж – у коридорі. Луї не встиг вибігти і просто задихнувся димом.
Через день стане відомо, що в їхньому будинку спалахнула пожежа через несправність кухонної техніки. Все спишуть за нещасний випадок. Лікарі зроблять все, що в їх силах, проте нікого не врятують.

▪️▫️▪️▫️▪️

– Щось ще підозріле було перед тим, як ти пішов із дому?

Рей знав цього чоловіка. Вільям Брентлі – один із найкращих слідчих. Разом із ним працював його батько. Вони дружили з часів університету. Рей би хотів йому розповісти більше, але не знав, що ще розповідати… Його очі почервоніли від не зліченно пролитих сліз і розтирань. Неморгаючим поглядом він тупився в плитку підлоги поліцейського відділення, вже не як син старшого сержанта поліції, а як постраждалий. Такий самий, як і інші люди, що приходять у поліцію.

– Більше нічого…

– Зрозуміло, Рей… – чоловік років тридцяти, підвівся з-за столу і підбадьорив його поплескавши по плечу. Але, ясна річ, це не допомогло тому прийти до тями. Слідчий тяжко зітхнув. Було помітно, що йому самому не вірилося у те, що сталося, як і цьому хлопчику. Вільям невтішно попередив:

– Поки ми все не з’ясуємо, нам треба передати тебе одному з твоїх опікунів. Наскільки я знаю, кандидатів не так вже й багато. Я читав звіт про аварію, що сталася на відкритому перехресті чотири роки тому з батьками твого тата. Батьки Грейс… Її тато залишив її ще маленькою, а мати отруїлася таблетками шість років тому… Є ще батько Керрі, – це дружина молодшого брата твого тата, проте через бізнес та проблеми зі здоров’ям той не готовий взяти опіку… Сама ж Керрі злягла в лікарню. Мені дуже шкода. Залишилися лише два кандидати. Я зв’яжуся з твоєю тіткою по маминій лінії, але чи зв’язуватися з твоїм дядьком… я поки що не впевнений. Зачекай мене тут. – поліцейський вийшов із кімнати для допиту до кабінету своїх колег.

Рей підняв голову і глянув на маленьку прозору цукерницю перед собою. Він стиснув зуби. Незрозуміло з якої причини, але його вивертало від виду різнобарвних солодощів. Рей схопився за баночку. З силою замахнувшись, він шпурнув її об стінку зачиненої кімнати, так, що та розсипалася на уламки. Йому цього було мало. Він попрямував до розбитої баночки і почав розтоптувати ногами всі цукерки, що розплющились в кашу. Потім, набрав в обидві руки жмені розтоптаних солодощів, змішаних зі шматочками скла, і направив все це до губ. Але саме в цей момент до нього забігли кілька поліцейських і поспіхом струсили йому руки, та відтягнули від уламків.

– Що ти робиш!? Тримай себе в руках!

– Вільям! Навіщо ти залишив його тут одного!? З глузду з’їхав!? – кричала на того міс поліцейська.

– Відведіть… відведіть мене до тата… – дивлячись на закривавлені долоні, тихим, пониженим від стресу голосом, прошепотів Рей.

Двоє поліцейських переглянулись. Вільям зі смутком відповів:

– Рей… послухай, у це важко віриться, але твого батька більше немає з нами. Будь хоробрим хлопчиком і не…

– Ви брешете!!! Негайно відведіть мене до кабінету тата! Він точно там! Як завжди сидить та перевіряє звіти та заяви! Відведіть мене до нього! Відведіть!! – кричав він на весь голос чуть не до хрипоти.

– Подзвоніть у швидку! Попросіть їх приїхати якомога швидше! – Вільям підняв хлопчика, що плакав, на руки, і міцно притис до себе, уткнувшись носом у його волосся і не перестаючи, погладжував по спині. – Рей, спокійно… все буде гаразд. Ми розберемося у всьому. Вір нам.

– Відпустіть… відпустіть мене до тата… – стиснувши його уніформу, прохрипів Рей.

Декілька поліцейських заспокоювали його в залі очікування до приїзду швидкої. Його забрали на ніч до лікарні та вкололи снодійне, від якого він спав до обіду. Наступного ж дня Вільям Брентлі повернувся і попросив його знову поїхати з ним у відділок. Там на Рея чекав високий чоловік, чорні очі якого так нагадували йому татові. Він згадав його не одразу. Минуло п’ять років як містера Джеймса заарештував його ж власний брат за незаконне перевезення наркотиків. Тато мало про нього говорив, так само, як і мама про свою сестру близнючку.

– Рей, ти пам’ятаєш чоловіка перед собою? Це молодший брат твого батька, – пояснив поліцейських, поклавши руку на плече малого. – На жаль, ми не змогли зв’язатися з твоєю тіткою. Як ми знаємо, вона знаходиться за межами Мадриду. Ми надіслали їй листа. Сподіваюся, вона відгукнеться нам згодом, і тоді вже ми зможемо передати тебе до неї, а поки…

Чоловік у пальто підійшов до нього. Рея з незрозумілих причин кинуло в холод. Йому здавалося, що той душить його своїм пильним поглядом.

– Рей… давно не бачилися. Слава Богу, ти вижив, – містер Крайтон опустився перед ним навпочіпки, щоб заглянути в його опущене обличчя. – Я добре тебе розумію. Ми обоє втратили братів минулої ночі. Мені також дуже боляче це усвідомлювати… Скажи, ти поїдеш після допиту до мене? Не турбуйся, зі мною ти будеш у безпеці. Я виховаю тебе навіть краще, ніж твій батько.

Несподівано його небіж підняв голову і подивився з глибоким болем і відчаєм на того. Цей погляд змусив іншого відчути окол у грудях. По щоці Джеймса покотилась сльоза, но він її негайно витер рукавом, розгублено промовивши:

– Ох… Ти… Так схожий на мого брата, що мене… Охопило таке відчуття, наче Крістофер зараз переді мною… Я тебе не бачив так давно і… Міг вже не побачити, це справді диво… У мене не має слів… Рей, ти… Станеш мені сином?

Рей на це нічого не відповів. Чоловік міцно притис його до себе. Але хлопчик відчував лише крижаний холод його рук на шкірі. Коли той відсторонився, Рей без жодної емоції на обличчі прошепотів:

– Я хочу померти.

Може йому тоді здалося, але він вловив, як чоловік перед ним посміхнувся куточками губ, а тоді поцілував у лоб, тихо промовивши:

– Ти мені вже подобаєшся.

– Містере Крайтон. Пройдіть зі мною на допит, будь ласка. – скомандував Вільям, що стояв позаду них.

– Так, звісно. – спокійно відповів той, підвівшись на ноги. Не зводячи пильного погляду з скорботного обличчя племінника, той подався за поліцейським.

У Рея раптово закрутилася голова. Йому знову причудився задушливий запах диму. Він знепритомнів, прямо посеред поліцейського відділка, і прийшов до тями вже в зовсім іншій сім’ї. Першим, кого він побачив, була чорнява дівчинка, що з мерехтливим поглядом схилилася до нього і посміхнулася:

– Привіт, братику.