Початок

Був досить похмурий день у Лос-Анджелесі. Дощ, що пройшов уранці залишив по собі багато великих калюж. В один будинок на вулиці Дженніса зайшла дівчина. Вона зайшла у ліфт і піднялася на останній поверх. Звідти вона пройшла до сходів, що вели на дах. Піднявшись, школярка озирнулась подивитись чи є тут хто. Дах як і завжди був пустий. Лізі часто піднімалась сюди, коли їй було сумно. Сьогоднішній день не був винятком, проте їй було не просто сумно. Їй було просто жахливо. Все зпаскудила близька до неї людина. Вони з Ліліт дружать уже більше 3 років. Десь із початку середньої школи. І ось саме сьогодні вони з класом грали в правду чи дію. Нічого незвичайного гра не обіцяла. Як і завжди, нічого серйозного не відбувалось. Адже їм лише по 13-14 років. Але цього разу все було інакше. Коли черга дійшла до Ліз. Її найкращий друг – Стефан – попросив сказати кого вона справді любить. Звичайно восьмикласниця могла збрехати, але зрозуміла, що довго все одно приховувати не вдасться. Отож, вона сказала правду.
– Я закохана у Лілі. – то була фраза, що перевернула її життя на 180 градусів. Реакція Лілі дуже сильно здивувала. Вона підійшла, обійняла подругу і сказала, що теж її любить. Це була єдина мить надії у Робінсон. Вона ніколи не думала, що подруга це прийме. Це було якесь диво. На жаль, потім Кларк сказала, що то був лише жарт. Це вдарило по Лізі сильніше, ніж будь-що до цього. Єдиним, хто розумів її, і не засуджував був Стефан. Він теж колись був закоханий у свого друга. І той звісно йому відмовив. Дівчина не знала, що робити. Першою в неї зринула думка: піти до кафе. Там вона взяла велике тепле лате, і пішла на дах висотки. Там Ліз сіла на край будівлі, як робила завжди. Вона довго вдивлялась у далечінь, ніби намагаючись знайти допомогу. Але її там не було. Принаймі дівчина її не помічала. Раптом вона вирішила подзвонила Блеку. Той одразу відповів.
– Привіт, Стефане.
– Привіт, Ліз. Я можу тобі чимось допомогти?
– Так. Прийди, будь ласка, на дах 15 будинку на вулиці Дженніса. І прихопи, будь ласочка, шоколадку.
– Добре, сонце. Зараз буду. Чекай.
– Чекаю… – вона відклала телефон і подивилась униз. Усе ж 12 поверхів то високо. Хоча, можливо замало для того, аби скинути всю бентегу і тривогу, що наростала всередині…

За кілька хвилин споглядання вулиці Ліз помітила темну постать унизу. І вже за мить ця “незнайома” постать відкрила двері, що вели на дах. Дівчина залишила каву там, де сиділа і одразу ж побігла до хлопця. Врізавшись у нього, і ледь не поваливши обох на землю, Робінсон все ж обійняла друга.

– Дякую тобі, Стефане! Ти просто мене рятуєш. – хлопець із темним волоссям і гарними карими очима усміхнувся.

– Для тебе все, що завгодно. – заставивши уже її нервово і сором’язливо усміхатись. – Тримай. Я забрав останню. – сказав хлопець і простягнув подрузі велику плитку шоколаду. Та з радістю її прийняла.

– Що б я без тебе робила!

– Ой, ну не знаю. Сиділа би перед дверима Джесс і плакала.

– Дуже смішно! А тепер ходімо. – восьмикласниця провела друга на місце, з якого щойно встала. Він трохи боявся, та все ж сів, ледь не перекинувши каву, і звісив ноги донизу. Збоку це виглядало би дуже і дуже дивно. Падає легенький дощ. Сонця вже майже не видно. На краю багатоповерхівки сидять двоє підлітків. Хлопець із чорним волоссям, смуглявою шкірою та карими очима, і дівчина з довгим кучерявим каштановим волосся, темно-синіми очима та блідою, наче у вампіра шкірою. Хтось подумав би, що вони зустрічаються, іншим, що вони брат та сестра. І останні виявились би ближчими до правди. За ті роки дружби вони стали один одному дуже близькі.