– Це кінець? – питаю я у збентежені.
– Так, він не повинен більше встати після таких ушкоджень, – відповідає мені Акутагава, – але нам треба дбати про себе, а не про таких жалюгідних створінь. Як тебе взагалі взяв із собою Дазай-сан, якщо ти так дбаєш про інших?
Я сам точно не знаю, навіть чому справжній Дазай-сан так зробив. Швидше за все, це був план – поєднати мене з Акутагавою заради поєднання наших здібностей. Однак, може, за цим стояло щось більше? Щось, чого мені ніколи не дізнатися, було в голові Дазай-сана, коли він вирішив взяти мене до ЗДА. Я не знаю, що відповісти Акутагаві.
– Я не знаю. Він побачив, як я борюсь за допомогою дару, і після цього запросив мене в мафію. Може, в цьому була причина?
– Тоді ти ще безнадійніший, ніж здається. Дазай-сан навряд чи вибрав би когось лише заради дару. Будь у тебе будь-який дар, не вмій ти ним користуватися, і він стає марним в той же момент. Дазай-сан побачив потенціал і саме в тобі, а не тільки в дарі, коли вже взяв із собою.
– Що… – Акутагава, якого я знаю, навряд чи сказав би мені щось подібне. Однак, це ж його версія з минулого, так? Що, коли весь час вимовити це йому заважав гнів на мене, що Дазай-сан від нього перейшов до «новенького» мене?
– Ми не маємо часу на довгі розмови. Нам треба повертатися, – він відволікає мене від моїх думок і нагадує, навіщо ми тут.
– Так, ти правий, – я погоджуюсь з ним, і ми обертаємося від несвідомого тіла Воннегута.
Однак, безперешкодно нам піти не вдасться. Перед нами закривають вхід товстими залізними дверима, які просто так не пробити. Що ж робити?
– Слухай, тигр, – до мене звертається Акутагава, – коли я виріжу дірку, вибий її своєю силою, зрозумів?
– Так! – відповідаю я.
Він, як і сказав, вирізає діру Расемоном і стрибаю в неї, вибиваючи з дверей. Мене відразу ж обсипали градом куль, від яких я з труднощами ухилився, попутно вирубуючи солдатів Бійні. Коли ж я розправився з усіма, до кімнати заходить Акутагава.
– Тепер шлях чистий.
– А ти не поспішав висовуватись, так? – роздратовано питаю я.
– Я правильно зробив, що пустив тебе в хід невбиваємого звіра, на кшталт тебе.
– За монстра мене приймаєш? Ти що “завжди був таким?” – я зупинив себе на півслові.
– Що ти хотів сказати?
– Не має значення, нам треба йти, – я розвертаюсь і йду на вихід.
– Відповідай, що ти хотів сказати?!
– Це не важливо.
– Скажи, інакше я виріжу з тебе відповідь силою!
– У тебе не вийде, – я дивлюся йому в очі, показуючи свою рішучість боротися.
– Ти напрошуєшся на битву, приховуючи від мене щось?
– Я не хочу з тобою боротися.
– Чому?!
– Я не хочу позбавляти твою сестру єдиного брата, – я подумав, що цих слів буде достатньо, щоб заспокоїти його, хоч вони й розкривали мене.
– Що? Звідки ти знаєш? – Його погляд змінився з люті на непорозуміння. Я ніби повернув його у реальний світ словами про сестру. Як я й здогадувався, йому не начхати на свою єдину родину.
– Якщо ти мене зрозумів, то варто йти назад.
Акутагава заспокоївся, подивившись кудись у підлогу і про щось замислившись. Після нетривалих роздумів він слідує за мною, і ми виходимо через той самий вхід, звідки вийшли. Сонце б’є у вічі і перед нами постає Дазай-сан.
– Ви добре попрацювали. Тепер повертайтеся додому. Більше у вас завдань на сьогодні немає, – він зберігає свій грізний вигляд, від чого стає злегка некомфортно.
– Зрозумів, Дазай-сан, – вимовляє Акутагава і йде по дахах за допомогою Расемона.
Залишившись наодинці, Дазай-сан пропонує довести мене додому. Я погоджуюсь і сідаю в машину. Включається магнітола, з якою починає програватись якась похмура пісня.
– Тобі подобається? – запитує Дазай-сан. – Мене завжди так заспокоює цей плейлист. У мене навіть є кілька запасних копій, – він дістає з бардачка п’ять дисків, – щоб я завжди міг їм насолоджуватися.
Я дивлюся у вікно машини, слухаючи пісні про депресію, суїцид та божевілля.
Мені давно хотілося поставити одне питання, і можливо, що така обстановка буде цим самим рідкісним шансом:
– Дазай-сан, чому ви такі жорстокі до Акутагави? Адже до мене ви ставитеся набагато м’якше.
Не зводячи очей з дороги, Дазай-сан мені відповів:
– Він зможе це витерпіти. Порівняно з тим, що було в його дитинстві, мої дії навіть знущанням не назвати, – ці слова віддалися тихим болем у грудях. Вони нагадали мені про притулок і … про нього, – Я лише використовую максимально ефективні методи для його виховання, тому що йому вдасться пройти через них. Ти б на третій день його тренувань зламався, тому мені й доводиться діяти відповідно.
– “Тобто, якби Акутагава і зараз у вашому підпорядкуванні, ви б чинили так само?” – від цієї думки мені стало неприємно на душі, адже, у такому разі, між ним та його версією з минулого не так багато відмінностей, якщо вони взагалі є. Може, Дазай-сан ніколи і не змінювався, адже я ж не можу залізти до нього в розум, щоб дізнатися про це. Та й сама ідея дослідження його свідомості не здавалася мені приємною.
Поки я був занурений у власні думки, то раптом я помітив щось у вікнах машини, я усвідомлюю, що ми рухаємося зовсім не в бік житлового комплексу мафії. Я обертаюся на Дазай-сана і бачу убивчий погляд у відповідь.