Занурення в тінь. Частина 2

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Почніть писати…

11 червня 2015 року

Добре брести босоніж по воді, ні про що не думаючи. Немає ні старту, ні фінішу, ні страху зробити щось не так. Ти просто йдеш, і неважливо, що з тобою трапилося або ще станеться, і бачиш тільки, як у морі відбивається сонце. Здавалося, цілком природно було побачити на березі розбитий деревяний човен. Він належав цьому світанку, тому я не знайшла нічого кращого, ніж сісти в нього, розправивши по-циганськи квітчасту спідницю і витягнувши втомлені ноги. Звідки цей човен взявся, чому його звідси не прибрали – мені думати не хотілося. Я заплющила очі, підставила обличчя під перші промені сонечка й стала рахувати, скільки хвиль встигнуть розбитися, поки я тут. Я люблю все рахувати: сходинки, кроки, вдихи й видихи під час пробіжки. Це чомусь заспокоює. Я нараховую пятнадцять.

Клацання фотокамери – і мій спокій зникає. Я неохоче розплющую очі. Він стоїть навпроти, зовсім близько, і зухвало, мабуть, навіть дещо нахабно, посміхається мені. На вигляд молодший за мене, напевно, років на пять. Руде скуйовджене волосся, обличчя в ластовинні, шорти до коліна, майка з якимось дурним бунтарським написом. Схожий на безпритульного підлітка.

Привіт, — промовляє він, — я хотів сфотографувати човен, а в ньому виявилася ти.

У житті нічого дурнішого не чула. Я мовчки встаю і обтрушую спідницю від піску.

Ти хотіла побути одна? — не відстає він, — я тобі завадив?

Анітрохи, — крізь зуби кажу я, — а тепер, дозволь, мені треба йти.

А можна тебе провести?

Не відстає, невгамовний.

Скільки тобі років? — прямо питаю я.

Двадцять один, — не моргнувши оком, видає хлопчисько.

А виглядаєш на шістнадцять, — я витягаю з дна човна свій пошарпаний рюкзачок і зітхаю.

Всі це кажуть, — не ображається юний фотограф, — а ти не образилася, що я тебе сфотографував?

Мені все одно.

Про що я з ним узагалі розмовляю!

Ти гарна, коли так хмуришся. До речі, я Марк. Може, підемо кудись, і я пригощу тебе сніданком?

Декілька секунд я тільки кліпаю очима, приголомшена таким несподіваним і сміливим натиском. Але… якщо він пригощає… їсти все ж хотілося. Та й він говорить, що йому вже двадцять один…

Ходімо, — нарешті здаюся я, — десь поснідаємо.

Однаково ранок безнадійно зіпсовано.

Наступного дня я знову проходжу повз театр, майже не сподіваючись зустріти Богдану. Але вона тут, грає щось меланхолійне на гітарі й майже недбало, але вміло висвистує мотив. Я зупиняюся за кілька кроків від неї. Мені ніяково, але вона моя єдина подруга в цьому місті. Принаймні подругою мені хочеться її вважати. Я обірвала майже всі зв’язки, і мені потрібно з кимось поговорити, бо повертатися зараз додому я не можу.

Дана грає зі заплющеними очима: їй, напевно, так легше уявити себе в іншому місці, або ж вона розчиняється у своїй музиці настільки, що бачити зовсім необов’язково. Я користуюся можливістю й намагаюся ретельно запам’ятати всі риси її обличчя: тонкі губи, кирпатий ніс, широкі густі брови, довгі вії. Мені подобається запам’ятовувати обличчя людей й шукати в них щось особливе. Мабуть, я б хотіла мати таке кучеряве, густе й довге волосся, але все життя я мала прямесеньке волосся, як ті макарони для пасти, а вкладати його мені безмежно лінь. За кілька хвилин вона мене помічає й махає рукою.

— Я збиратимуся за п’ятнадцять хвилин, почекаєш?

Я киваю. Звичайно, я побуду тут. І буду тут, скільки попросить: мені більше йти нікуди. Якщо зараз піду додому, то, напевно, розіб’ю в цьому будинку всі дзеркала, а потім…

Я не хочу думати, що я потім можу зробити. Я наче законсервований ядерний реактор. Або як сплячий вулкан (які ж дурні порівняння видає мій мозок). Може, завтра я встану й піду на роботу, або сяду в будь-який потяг і поїду на інший кінець країни, або викину з вікна всі свої речі, або…

Дана підходить до мене, розкривши обійми. Я не дуже люблю обійматися, але ухилитися не можна, бо можу її образити.

— Куди йдемо? — запитує вона, — я збиралася посидіти трохи в парку, але спочатку зайти до крамнички й узяти щось пожувати. Ти як?

— Я за, — дуже швидко відповідаю я. Шлунок відгукується незадоволеним бурчанням.

Ми беремо в магазині круасани й холодний чай в пластикових пляшках. Якраз гарний перекус як для теплого весіннього вечора.

Я жадібно поїдаю круасани, поки Дана співчутливо дивиться на мене:

— Дуже зголодніла на роботі?

— Як вовк, — з повним ротом відказую я. — Вибач.

Вона їсть повільно й маленькими шматочками.

— Чим ти займаєшся? — нетактовно питаю я. — Ну, знаєш…

— Викладаю дітям спів, — з готовністю відповідає Дана, — а тут я, можна сказати, розважаюсь і відпочиваю. Ну, і грошиків зайвих не буває. Як тобі тут?

— Поки прекрасно, — майже радісно відповідаю я, — рада, що я не одна. Нічого, що прийшла до тебе?

— Я дуже рада, — відповідає Дана так, що в її щирості не вдається засумніватися.

Ми знищуємо залишки круасанів.

— Здається, я тебе десь бачила, — задумливо говорить Дана, — на фото або…

— Ну, я була фотомоделлю, — без особливої гордості повідомляю я, — для свого колишнього чоловіка. Ти могла бачити на якій-небудь виставці чи журналі. Чорт, не знаю, навіщо я тобі це все розповідаю…

— Тобі потрібно кому-небудь розповісти, — Дана дістає трохи пом’яту пачку цигарок з кишені джинсів і мовчки пропонує мені. Я хитаю головою.

— Ти пали, я не проти. Зараз щось не хочу.

— Гаразд. А ти розповідай.

І я розповідаю.

 

15 серпня 2015 року

Я почуваюсь такою справжньою. Я одночасно Наталі Палей, Доріан Лі й Марго Гемінґвей. Чорна відкрита сукня й обєктив фотокамери: просто, елегантно, нехай і трохи банально. Одна поза за іншою, нова емоція витісняє попередню. Фотографії в стилі ретро: трохи смутку за минулими днями, чарівність історії, магічним чином перенесеної в наші дні.

Ми в фотостудії Марка – місці, де він практично живе, і в якому тепер проходить значна частина й мого життя. Тут ми разом творимо дива: він художник, а я – його муза. Тут я відчуваю, що причетна до мистецтва, і все, що сталося раніше, було недарма.

На моїх фотографіях та версія мене, про яку я завжди мріяла. Впевнена в собі, горда та прекрасна.  Моє зображення прикрашає безліч виставок і вітрин. Це лестить, це пробуджує уяву і марнославство, але мені подобається позувати не тільки через це.

Чорні вузькі рукавички недбало кинуті на стілець, а я притуляюся до Марка. Це моя людина. Я знімаю з себе свій образ, свій одяг і нитку штучних перлів, бо з ним мені не потрібно прикидатися ніким: я і так сама досконалість.

Ще один день запам’ятався хорошою клієнткою. Прослизає неприємна думка: я пропрацювала всього декілька днів, а вже лицемірно ділю клієнток на «хороших» і «поганих», треба щось із цим робити… До крамниці впурхує, мов та ластівка, юна дівчина в яскраво-синій сукні, з темним каштановим волоссям, яке трохи безладно, але елегантно заколола шпильками. Вона настільки схожа на героїню мого улюбленого французького фільму, що я зітхаю від захоплення: хотілося би мені бути такою. Я трохи заздрю її квітучості, її ще не зламаній юності. Скільки їй років? Сімнадцять чи вісімнадцять?

На моє «Доброго вечора» вона радісно відповідає не менш гаркавим «Доброго вечора!» Після цього жартує, що гаркаві люди дуже добрі, тому я повинна їй допомогти вибрати сукню.

За п’ять хвилин ми вже хихикаємо, як давні подружки, обираючи їй плаття. Вона крутиться перед дзеркалом з таким дитячим задоволенням, що я майже готова подарувати їй будь-яке. Мене зупиняють тільки порожні полиці в холодильнику, про які мені слід перейматися передусім.

— Спасибі, я візьму цю, і цю, — ми з нею йдемо на касу, де вона розплачується готівкою.

Я широко усміхаюся: ранок почався добре, зазвичай, щоб довести клієнтку до покупки, потрібно більше зусиль.

Вона теж рада: такого непідробного захвату від нової сукні давно мені не доводилося бачити. Я вручаю їй пакети, і в цю ж секунду в її сумочці надривно дзвонить телефон. Вона бере трубку, все ще щиро усміхаючись, і мовчки вислуховує невідомого співрозмовника. Захват гасне. Я раніше бачила такий вираз на обличчі, і ще до того, як вона впускає пакети і, спіткнувшись на порозі, вибігає з магазину, я знаю: щось трапилося.

15 липня 2016 року

Люблю літо, і люблю теплі вечори. Крісла-мішки можна витягнути на балкон, ввімкнути у квартирі музику й пити мятний чай. Я люблю робити чаї і вмію правильно (це важливо!) заварювати багато різних сортів з ягодами й цитрусовими. Це частково компенсує моє невміння готувати.

Мого чоловіка, здається, це не дуже хвилює. Йому не так вже й важливий побут. Він охоче поглинає результати моїх не дуже вдалих кулінарних експериментів, іноді сам намагається щось приготувати, та врешті-решт кидає це й купує готову їжу.

Іноді я думаю, безумство це або справжня любов — бо ми живемо ніби у вічному медовому місяці, не замислюючись про те, що буде завтра. «Так не буває», — здивовано-сонно думаю я, прокидаючись і усвідомлюючи, що заміжня вже рік і ми до неможливості, безсовісно щасливі наче трохи п’яні підлітки, які вперше цілуються на нагрітому сонцем даху гаража.

Фотографії, сотні моїх фотографій на виставках і конкурсах. Я маю повне право пишатися нашою роботою: вона дає непогані результати, особливо ретро-проєкт. Ми тепер працюємо в студії разом, і заробляємо майже достатньо, якщо наші зарплати скласти. Я модель і фотограф, і розриваюся, намагаючись вибрати, що мені подобається більше. Роботу в магазині я кинула, але майже не шкодую про неї.

— Гей, ти де? — кричить Марк з балкона, — ти йдеш? Захопи бутерброд на кухні!

Я завязую неслухняне волосся у хвіст і ліниво прямую в сторону кухні, човгаючи ногами у вєтнамках. Хтось відчайдушно стукає в двері. І я відразу усвідомлюю: щось трапилося.

— Миро! Хто там прийшов?

Марк нічого не розуміє. Він не знає, як стукають, коли щось сталося. А я ось занадто добре знаю. А занадто добре це вмієш відчувати, коли самій доводилося з усіх сил барабанити в чужі двері, коли тобі вже все одно, завадила ти чи ні, тому що гірше, ніж є, бути не може. І я відчиняю, вже майже знаючи, хто за цими дверима.

Моя сусідка, п’ятнадцятирічна Ліна, буквально падає в мої обійми, ридаючи так, наче трапився кінець світу.

— Миро, будь ласка, можна, я в тебе переночую..? Будь ласка! Я не можу там більше перебувати. Я так здурію. Прошу тебе, дозволь…

Я дивлюся на Марка. Тепер він розуміє. Потім ми втрьох сидимо на кухні і п’ємо чай із величезних блакитних кружок, подарованих його мамою, і я слухаю розповідь Ліни. Ось воно, щастя бути дочкою, яким щодня тобі докоряють.

«Ти жирна потвора. Ти ніколи нічого не добєшся. Ніхто не візьме тебе з таким характером на роботу. Та кому ти потрібна, крім мене, з таким характером. Виповниться вісімнадцять, вижену тебе на вулицю. Ти погана дочка. Найгірша.»

Я прекрасно знаю все, що зараз плутано повторює Ліна, давлячись сльозами.

Марк бере мене за руку: здається, він зрозумів, що я зараз відчуваю.

— Залишайся, поки все не вляжеться, — кажу я, — приходь в будь-який час. Це найменше, що я можу зробити.

Ми з нею обіймаємось.

Перший вихідний – і я йду у своїй тій самій оксамитовій сукні з секонд-хенду, помахуючи крихітною сумочкою. Я обстригла волосся – тепер у мене зачіска, як у Коко Шанель. Почуваюсь неймовірно вільною і стильною. Може, все повернеться на краще, як знати? Чомусь я все ще трохи хвилююся про ту напівзнайому дівчину в синій сукні та з довгими шпильками в зачісці, але це занепокоєння сидить так глибоко, що іноді я про нього забуваю.

Я майже готова насвистувати, тільки ось так і не навчилася. Хлопець з пофарбованим у неймовірні кольори ірокезом перегороджує мені дорогу й суне в руки листок, я зминаю його й іду далі, але він колить мені долоню, і я розкриваю її. Це реклама знижок на фото- і відеокамери в магазині за рогом.

Я застигаю на тротуарі, і мене одразу штовхають. «Так не можна, Миро, чуєш?», — вмовляю я себе, коли переходжу дорогу в напрямку магазину фототехніки. — У тебе немає грошей, щоб харчуватися нормально й купити собі новий одяг, чуєш чи ні? Ти ходиш в тому, що купила ще до весілля, тому що пішла з одним рюкзаком, дурепа принципова. Миро, чим ти думаєш платити за комуналку?» — продовжую я, але вже себе не слухаю…

Через пів години я дзвоню своїй сестрі: єдиній людині зі свого минулого життя, з якою я сяк-так ще можу спілкуватися (коли ми обидві в хорошому настрої) й урочисто оголошую, що на аванс і деякі заощадження я купила чудовий фотоапарат.

— Тобі вислати грошей? — відразу випалює Ірина.

— Ні, — лякаюся я, — не потрібно. Я впораюсь. У тебе діти й усе таке. Просто хотіла сказати, що я тепер знаю, чим займатимусь у вільний час. У мене був потенціал. Думаю, я могла б чогось у цьому досягти.

— Звичайно, — не задумуючись, відповідає вона, — досягай собі й приїжджай до Мінська. Пожила б з нами.

— У вас і так тісно, сонце… Але спасибі, що запропонувала, — зітхаю натомість я.

— Якщо будеш довго тягнути, я народжу ще одну дитину, і місця не буде зовсім, — обіцяє Іра.

— Ти вагітна?

— Що? Ні, не дай боже, ти що! Я пожартувала, аха-ха! А ти все ж приїжджай. Надішлеш, що нафотографуєш, добре? Тобі давно пора вже було цим зайнятися. Знаєш, перетворитися з музи на творця, — пафосно промовляє сестра, і раптом я розумію, що вона має рацію.

Я більше не хочу бути музою.

30 вересня 2015 року

Затишне, маленьке кафе «Зелений кріт», офіціантка сидить, загорнувшись у коричневий плед, і дивиться старий французький фільм «Амелі». Ми єдині відвідувачі. Тут можна залишитися хоч до ранку й слухати старі рок-балади по радіо, пити зелений чай із пузатого білого чайничка, закушуючи фініками.

Вже стає прохолодно, тому я сиджу в пальті Марка.

— Памятаєш той день, коли я тебе зустрів?

— Не так і давно це було, — глузливо відповідаю я, — але з того часу не минуло ще й дня, щоб ти мене не сфотографував. Мені вже страшно, чи не занадто багато у мене фотографій для звичайної людини.

— Який день тобі запамятався найбільше? — Марк нічого не відповідає про фотографії, тому що я сама знаю: він не може не фотографувати мене, запамятовуючи в різних образах. Він каже, що зробить з цього новий проєкт, але я не вірю. Йому мало просто бачити мене, цілувати мене, доторкатися до мене. Він ніби боїться, що я кудись зникну, і фотографує мене знову й знову, щоб, коли мене не виявиться поруч, у нього було безліч знімків.

— Коли ми засмажили картоплю на вогнищі й купалися при місячному світлі, — не задумуючись відповідаю я, — дивовижне поєднання романтичності та буденності, земного і піднесеного…

— Як ти іноді пишномовно говориш! — сміється він, — ти не думала піти працювати депутатом?

Я легенько штовхаю його ногою, він хапає мою руку й починає цілувати долоню.

— Знаєш, про що я думаю? — питаю я, відкинувшись на спинку стільця.

— Про що думає моя королева?

Я кривляюсь, щоб він зрозумів, що це вже занадто, а він сміється.

— Все, що з нами відбувається, мов вирвана сторінка зі старої книги. Я весь час запитую себе: хіба зараз таке буває? Хіба можуть бути такі стосунки взагалі?

— Надто добре, щоб бути правдою, — закінчує Марк, — іноді я відчуваю те ж саме. Не будемо про це думати. Нам випало таке величезне, приголомшливе щастя… Чому б просто йому не радіти?

З п’ятої до пів на дев’яту, вівторок, п’ятниця і неділя. Цей розклад я завчила напам’ять. О восьмій я зазвичай вільна.

Я люблю слухати, як наближаються голоси, коли я потихеньку обминаю театр. Приємно знати, що мене об’єднує з перехожими – цей голос, володарку якого не видно за поворотом, але я знаю, де вона, і багато хто зупиняється, щоб послухати. Тим дивніше, що в день, коли ми зустрілися, не було нікого. Вулична магія, вона, знаєте, існує.

Я махаю їй рукою, а вона усміхається, продовжуючи співати. За кілька хвилин Дана збере зароблене в сумку, покладе гітару в чохол і ми підемо на пляж. Сядемо де-небудь на пірсі, витягнувши ноги, щоб вони майже торкалися прохолодної води – і будемо балакати й грітися під сонечком. І не віриться, що ми вже знайомі два місяці, і так швидко пролетів початок літа.

— Як пройшов робочий день? — запитує у мене подруга, і я потихеньку повертаюся до реальності. Люблю малювати картини в уяві, хоч я і не художниця, і навіть не зовсім фотограф.

— Як правило, вирівнюю вішалки по лінієчці, — трохи сварливо кажу я, але тут же виправляюся, — насправді, мені майже починає це все подобатися. Хоч я наче… розслабилася? Перестала дуже старатися. Виходить, не повіриш, так же само.

Ми йдемо на пляж. Усе в точності, як я уявляла. Я із задоволенням знімаю кросівки й занурюю втомлені ноги в прохолодні хвилі. Я примудряюся натерти ноги в будь-якому взутті. Дивовижне вміння, яке маю ще з дитинства!

— Як же прекрасно жити біля моря!

Дана мовчки курить; їй потрібно хвилин десять, щоб отямитися після виступу. Неначе частину себе вона щойно залишила там, біля театру, разом із застиглою в сутінках магічною мелодією.

— У тебе все гаразд? — трохи згодом запитує вона.

— Так, на роботі все добре.

— Але…

— Але?

— Мені здалося, ти хотіла додати «але».

— Я… — я раптом починаю нервувати й смикаю рукав, — я все ще не можу отямитись після розлучення. Це дивно…

— Зовсім не дивно, — дуже серйозно відповідає Дана, — Сумуєш за ним?

— Ні, чи… Так? Так, гадаю, я сумую, але це зрозуміло, і я впораюся. Я більше сумую за колишньою собою.

— Ти змінилася, і це нормально, — заспокійливо каже Дана, відкорковуючи пляшку коли, — тобі налити в стаканчик?

— Це не те.

Я підхоплююсь і починаю ходити по пірсу, крок вперед і два назад, щоб заспокоїтися. І тут мене прориває.

— Я була з ним красивою, дуже красивою, я любила себе, ти не уявляєш, як добре мені тоді було! Тепер я дивлюся в дзеркало і не впізнаю себе, ніби… ніби я стала іншою людиною. Я здаюся собі потворною. Несправжньою. Постарілою. На його фотографіях я була прекрасна, і тепер цього немає… У мене… ніби забрали віру в себе. Як я можу далі так жити..? Хтось робить мені комплімент: щодо мого волосся, очей, гарної фігури, ще чогось. І я кажу: «Спасибі», але знаєш, що я насправді хочу сказати?

Дана розгублено дивиться на мене, але я бачу, що вона приймає мій біль. Вона мені співчуває…

— Я ненавиджу своє обличчя. Я огидна. Моє тіло має жахливий вигляд. Ви цього не бачите, але воно огидне. Ви, мабуть, нічого не розумієте, але як ви можете вважати мене красивою? Ви, мабуть, сліпі.

Начебто одна я нічого не варта.

— Напевно, ти не розумієш, — я знову сідаю поруч з Даною, — це безумство. Я сама це знаю. Але дивитися на себе не можу. Тому ледь зачісуюся і припинила фарбуватися, аби не дивитися на себе, аби не бачити свого обличчя зайвий раз.

— Я розумію, — несподівано для мене каже Дана, — можеш не вірити, але… я теж так почувалась.

— І як же ти з цим впоралася? — я витираю обличчя рукавом. Здається, вже плачу. Я стала жахливою плаксою останнім часом. Стає вкотре огидно від себе самої.

— Ніяк не впоралася, — Дана видихає дим і надовго замовкає, щоб коротко і сухо додати, — зістрибнула з даху. І впала… в повний сміттєвий бак.

Це ані краплі не смішно, але я починаю істерично реготати. Вона сміється разом зі мною.

— Пробач, — я витираю сльози, — я тебе не образила?

— Ні, мені самій смішно, — хихотить Дана, — але тоді було боляче. Я ногу все-таки зламала. А потім ще був один хлопець… Він ще сильніше змусив мене себе ненавидіти. Але згодом, коли вже порвала з ним, я зрозуміла, що даремно я себе так ненавиджу. Я ж могла загинути… Тоді б я не змогла нічого виправити. Краще жити в тілі, яке ти не любиш, і намагатися якось полюбити його, аніж померти. Так я тоді вирішила. Ну, і взагалі, ось, я жива.

— І більше не ненавидиш себе? — тихенько запитую з надією.

— Іноді це почуття повертається — дуже серйозно відповідає вона, без паузи продовжуючи, — думаю, тобі треба ще поїсти сьогодні. Ти ж їси, або теж відмовилася від цього з ненависті до себе?

— Я дуже багато їм, — зізнаюся я, — з якимось прямо озлобленням. Їм і ридаю. А іноді забуваю і не їм. Але це нечасто.

Дана хитає головою. Я вже не розрізняю виразу її обличчя, але вона дуже стурбована.

— Миро, ти не хочеш до психолога сходити? Ти ж себе занапастиш.

— Ні, я в порядку, — відповідаю я. Брехати собі, заперечуючи очевидне: ну, на що ще я здатна?

— Подумай про це,  — наполягає вона, — зі здоров’ям не жартують. Гаразд?

Я тисну їй руку.

— Гаразд. Добре. Я тебе почула.

Немає нічого гіршого, ніж сказати, що з тобою все гаразд, а потім ридати в подушку, тому що ненавидиш і зневажаєш себе за це ще більше. Потрібно бути дуже сміливою, щоб визнати, як сильно насправді ти потребуєш допомоги.

Наступного ранку я прокидаюся, повільно проводжу рукою по покривалу поруч, не розплющуючи очей, начебто це може щось змінити.

Коли ця самотність закінчиться?

Мене ніхто не бачить, тому я можу поплакати. Хоча недавно я мало не розридалася перед клієнткою, якій знадобилися джинси на дівчинку чотирнадцяти років. Ні розмір, ні зріст, ні вагу вона не подумала дізнатись, і все, що я їй не пропонувала, було не те, і тоді я подумала: «А чи не краще мені звільнитися, і… і невідомо що?» Мені було абсолютно начхати на те, що я  робитиму далі. Я так нічого їй і не продала. У той день я взагалі нічого не продала. По-дурному тоді вийшло. Хіба це моя провина, що людям не подобається одяг, до того ж розрахований тільки на худеньких? Чому б виробникам не брати до уваги, що в світі існують різні типи фігур?

Я збираюсь на роботу, не підходячи до дзеркала. Вікторія вимагала, щоб я наносила косметику: що ж, отримуйте, помаду я могла намазати й не дивлячись. Яскрава помада і темні кола під очима, землиста від безсоння шкіра — я могла б зійти за вампірку.

Проте в тролейбусі по дорозі на роботу зі мною намагається познайомитися юнак в окулярах, на вигляд студент-першокурсник: блідий, жахливо заїкається, як якийсь Шурік з радянського кіно. Я не даю йому свій номер, але настрій трохи підіймається. Можливо, інтелігентна блідість робить мене цікавою. Ха-ха…

Попереду ще один день, наповнений сварками з повільним комірником (кастинг тут був на найледачішого комірника чи що?!), який ніяк не хоче шукати інший розмір. Я кваплю його, або починаю шукати сама: на складі темно, тому швидко здогадуватися, в якій же купі складених речей потрібно шукати, у мене поки не виходить.

Вибігаючи зі складу з кофтиною в руках, я налітаю на свою колегу Женю. Вона швидко стирає сльози. Мені потрібно бігти в зал, поки клієнтка не зникла, але я змушую себе зупинитися. Не можна весь час бути байдужою сволотою і думати тільки про себе.

— Що-небудь трапилося?

— Скаргу написали, — крізь зуби відповідає Женя, пригладжуючи пухнасте волосся й витираючи обличчя долонею, — я дала їй розмір L, а у неї, бачте, на підставі повноти депресія, або вона так вважає, і я їй, негідниця така, нетактовно не запропонувала S. Звільнюсь звідси, до біса, як же це все задовбало!

— Чорт, — співчутливим тоном мимрю я, — це ж нісенітниця якась…

— Точно, — промовляє вона, геть розклеївшись, і зникає на складі.

Я згадую про клієнтку й біжу щодуху, ледь не збиваючи начальницю. Ні, ще не пішла, щось інше приміряє… Добре. Я розхвалюю річ, яку щойно випадково відкопала на складі, на всі лади, інакше доведеться знову йти шукати, а ось цього мені зовсім вже не хочеться.

Ситуація Жені, хоч і здається неймовірно дивною, насправді не така вже й рідкісна. Я відчуваю себе останньою мерзотою через те, що не люблю підходити до повних. З ними буває складно, бо вибір у нас не дуже: деякі бренди все ще вдають, що жінок, більших за розмір M, не існує, і це засмучує до сліз.

Тим часом до мене прямує пишна дама з цікавою високою зачіскою. Навчена досвідом Жені, я пропоную їй розмір S, на що вона обурено відповідає:

— Дівчино, ви з глузду з’їхали? Ви мене взагалі бачите? Як я влізу в це дитяче платтячко?

Ну, що поробиш, то життя, то не вгадаєш.

3 жовтня 2015 року

Прогулянковий катер заповнений метушливими, збудженими людьми. Вони показують один одному щось у воді, напружено вишукують дельфінів, фотографуються, цілуються, підхоплюють на руки вередливих дітей. У якийсь момент мені хочеться сказати Марку, що я втомилася, мені набридло, я хочу бути тільки з ним наодинці – жодних більше катерів і зайвих людей… Я обертаюся до Марка, та його ніде немає. Опісля повільно обходжу палубу, виглядаю його серед пасажирів.

Марка не видно. Я здаюся і наближаюся до борту, але враз щось змінюється. У натовпі відчувається хвилювання; всі розступаються й утворюють півколо, а в центрі чомусь я і… Марк в костюмі й з червоною трояндою на довгому стеблі в руці.

Мамочко, де я..? Що це за мелодрама? Невже він пропозицію зібрався робити?

Я чекаю захоплених промов і зворушливої пропозиції руки та серця, але Марк все робить мовчки. Мовчки опускається на одне коліно й відкриває коробочку з кільцем. І чекає. Знає, що зайвих слів я не люблю.

Усі навколо, здається, перестали дихати. Мені не дуже все це подобається: я не можу відповісти ні, як би я не хотіла за нього заміж… як би… чи хочу я взагалі? Чи готова я? Я закохана, це безсумнівно, але розділити з ним ціле життя?! І що буде, якщо зараз, при всіх цих людях, я скажу йому «Ні»? На секунду я уявляю собі таку ситуацію, і мене ледь не починає трясти від нервового сміху. От би всі здивувалися! А як незручно було б, поки ми всі не зійшли на берег?

Мені стає весело: наскільки моє життя стало схоже на американський фільм! Чого в світі не буває, може, погодитися? Адже, врешті-решт, якщо щось піде не так, я можу розлучитися з ним. Чи не так?

І я погоджуюся.

Я люблю фотографувати, тому що так ті миті, які хочеться зберегти, залишаються зі мною назавше. Насправді, це не лише «ті» миті, не тільки їхня винятковість мене притягує, а й те, що в них видно мою присутність, моє бачення, і від цього я люблю фотографію ще більше.

Десять світлин, які я відібрала, лежать переді мною на столі. Люблю тримати знімки в руках. На екрані все не те, ех… І коли я стала такою старомодною?

Найулюбленіше фото нагадує старовинну листівку. Дівчинка в блакитній сукні, котра вилізла на парапет, задумливо дивиться вдалину. Мені подобається небо на цій фотографії, і те, що дівча бачиш тільки зі спини, і те, що моря не видно, але якимось незбагненним чином його присутність… відчувається. Я хочу показати це Дані.

Чомусь на роботі мені не вдалося зав’язати ні з ким щирих, міцних взаємин. Здається, я дещо не вписуюсь у колектив: і тому, що старша, і тому, що гаркавлю, і через  свою «дивну» зачіску, та ще з безлічі дрібних причин. Або ж ні, і я все це вигадала, хм, важко себе зрозуміти… Але поміж роздумів я все ж складаю світлини в конверт, і весь день не можу дочекатися, коли нарешті побачу Дану. Ми підемо з нею в ту кав’ярню з красивими подушечками й книгами на поличках, сядемо в залі для курців, і я похвалюся своїми першими роботами. З нею легко і з біса комфортно: вона каже, як є, навіть якщо їй не припадає щось до душі, але я все ж думаю, що їй сподобається, тому що, коли я знімала, то відчувала себе набагато краще, по-іншому, і навіть, хоч це дивно, майже не думала про Марка.

Ми домовились зустрітися о сьомій. Я вдягаю довгу спідницю в бузкову клітинку й мереживну чорну блузку: в такому вбранні я трохи схожа на циганку, тільки не пасує мені в такому разі коротка стрижка. Ще б одягнути якісь сережки, але в мене жодних давно немає: вони не подобалися Марку, через що я майже все роздарувала.

Мій старенький мобільний видає дратівливу трель звідкись з-під дивана. Це Дана.

— Що трапилося? — стурбовано питаю я. Вона ніколи не телефонувала мені раніше, ми завжди домовлялися про зустріч наживо.

— Вибач, Миро, — дещо втомленим голосом каже вона. — Здається, сьогодні у мене не виходить прийти.

— Жодних проблем, — відповідаю я дещо невпевнено, — нічого страшного. Побачимося наступного вівторка?

Але вона вже поклала слухавку.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: