Драко прийшов до тями біля столу, знову не відразу зрозумівши, де знаходиться, і подумав тільки: «Та пішло воно все».
Пішло воно все до чорта лисого.
Часоворот засвітився трохи яскравіше, наче погоджуючись. При одному погляді на нього Драко ставало неприємно, тому він відвернувся, заплющивши очі і провівши долонями по обличчю. Потім знову відкрив очі, з роздратуванням оглянувши спальню. Якщо не зважати на часоворот, виглядала кімната так само, як минулого ранку. І позаминулого. Хоча ранок, якщо подумати, весь час той самий. Ця думка змусила світ розмитись перед очима.
Віл оглядів себе. На ньому була шовкова піжама, в якій драко заснув минулого разу. Точніше, засне в майбутньому. Хоч якийсь плюс, що він прокинувся не в м’ятій мантії, що тхне перегаром. Якщо сьогодні знову потрібно виступати з тою дурною промовою, Драко довелося б знову одягти цю мантію, а чарами очистки він не володів досконало: одяг ніколи не стає таким ж чистим та, найголовніше, свіжим, як після прання.
Мабуть, плюс якийсь безглуздий. Якщо Драко потрапив у часову петлю, то в цьому можна знайти безліч переваг. Однозначно щось краще чистої піжами день у день.
Вдягнувши домашнє взуття, він спустився в їдальню. Драко знав, що тут нічого не змінилось, але, побачивши матір у серці загорівся вогник надії. Втім, він швидко згас. Мати читала газету з величезним заголовком: «СПАДКОЄМЕЦЬ МАЛФОЇВ ВИСТУПИТЬ ЗА СПІВПРАЦЮ З МАГЛАМИ».
Від розчарування у Драко підкосилися ноги, і йому довелося спертися на край столу.
-Доброго ранку, милий,- мати відклала газету і з співчуттям подивилась на нього.- Нервуєш через промову?
Сівши за стіл, Драко розклав на колінах серветку, якщо він так робив і минулого разу, і позаминулого, нема чого порушувати звичаї. Мати налила йому чашку чаю та покликала домашнього ельфа.
– Ні, – відповів він. – Анітрохи.
І це правда, Драко зовсім не нервував. Він був злим як чорт. Той самий, про якого ви подумали.
Намазуючи маслом поданий ельфом тост, Драко намагався вирішити, на кого ж злився найсильніше. На себе він сердився за те, що так і не полагодив часоворот до кінця, хоча частково пишався, що взагалі змусив його заробити. Ну гаразд, не ідеально, але ж у минуле Драко ж повернувся? І, напевно, колись зможе втікти з цієї петлі. Потрібно лише розібратися, що його тут тримає.
Або якщо точніше, хто.
До того моменту, як Драко доїв тост, йому стало все зрозуміло. Навіть дивно, що він одразу не здогадався.
Як завжди, у всьому винен Поттер.
З логікою не посперечаєшся. Хто пішов серед промови Драко? Поттер. Хто змусив Драко скористатися часоворотом? Поттер. Не піди Поттер посеред його промови, Драко до цього чортового годинника б і не торкнувся. Отже, якщо Поттер не піде, часоворот Драко не знадобиться, і петлю часу вдасться розірвати.
Відпивши чаю, Драко трохи підбадьорився і навіть погортав газету, уникаючи першої сторінки. Батько успішно замовляв позитивні статті про їхню родину в пресі – настільки успішно, що часом Драко відчував уколи жалості до Поттера, з яким досі носились у «Пророці». Увага преси далеко не настільки приємна, як Драко очікував, а листи від фанатів іноді приходили просто шалені, і не в приємному значенні слова.
– Мабуть, я вже піду збиратися, – нарешті промовив він, вставши з-за столу і поцілувавши її в щоку. Мати у відповідь усміхнулася.
– Одягни темно-зелену, – заявила вона таким тоном, ніби вони ще місяць тому не вибрали строгу, старомодну та традиційну мантію. – Тобі личить цей колір. – Посмішка матері стала зовсім м’якою та сентиментальною. Виходячи зі їдальні, Драко відчував потилицею її погляд.
Одягаючись, Драко постарався розробити план. Цікавий виходить парадокс. Якщо він прочитає початкову промову, Поттер майже напевно піде. Якщо ні, то Поттер залишиться, але проблема нікуди не дінеться. Треба переконати його дослухати все до кінця, хоч би яким він був мерзотником. Драко відразу відмілив свій перший порив: банально наслати на Поттера Петрифікус Тоталус. Навіть якщо вийде – о, як же Драко цього хотілося, – Поттер лише завмре і просто впаде з лави. Всі це помітять, і Драко взагалі не зможе виступити з промовою. Чари, що приклеюють, теж не годилися. Укладаючи волосся “Простоблиском”, Драко їдко подумав, що уявлення про такт у Поттера ніякого. Зрозумівши, що прилип до лави, він точно не стане спокійно сидіти і чекати відповідного моменту, щоб попросити про допомогу. Швидше вже, розкриється і почне сіяти паніку, знову зіпсувавши Драко промову.
Закінчивши збиратися, його осяяло рішення. Є лише один спосіб змусити Поттера зробити як потрібно: треба буде чемно поговорити з ним ще до початку прийому. І переконати залишитися, на благо суспільства чи ще заради якихось дурниць. Поттер оцінить. А якщо сумнівається, Драко для впевненоті додасть якусь нісенітницю про співпрацю з маглами. Сам він поки що зустрічав лише маглівських політиків і не міг сказати, що сильно від них у захваті. Втім, колишнього презирства Драко теж не відчував – лише жалість. Амбіції та жадібність до влади у них були не меншими, ніж у його батька, зупиняла лише відсутність магії. Життя маглів здавалося Драко важким, нудним і втомлюючим.
Хоча, якщо подумати, бути маглом куди спокійніше. Якби Драко, Мерлін боронь, не був магом, то й не потрапив би, як повний ідіот, у часову петлю.
До Вестмінстерського палацу він явився рано. Зайшовши усередину, по дорозі киваючи знайомим. Зупиняти його ніхто не став, що приємно втішило самолюбство. У швидкому темпі піднявшись Королівськими сходами, Драко досяг Нормандського ґанку, по обидва боки прикрашеного бюстами колишніх прем’єр-міністрів. Стук його черевиків ехом відбивався від мармурової підлоги. У Королівської галереї Драко зупинився, переводячи подих. Тут ніби грифіндорська вітальня, не дивно, що батько вирішив запросити «почесного гостя» саме сюди: чекати початку прийому він буде з комфортом. Мармурова підлога була вся червоно-золота, а з нею і стіни. Все навколо – картини, статуї та масивні крісла з червоної шкіри – освітлювали величезні люстри. Тотальний несмак, але своя чарівність у цьому є. Драко сподівався, що Поттер не спізниться. І що вдасться спіймати його без вічної парочки. Поттера і так непросто вмовити мовчки вислухати всю його промову, а вже з Візелом або ще гірше з Грейнджер буде на порядок важче. Навряд чи вони раптом відчують до нього співчуттям.
Драко почав чекати, з кожною хвилиною все дужче виходячи з себе: Поттер ніяк не з’являвся. Королівську галерею заповнили іноземні делегати, хоча всю кімнату виділили одному Поттеру, і Драко був змушений їх вітати – кивати, посміхатися та обмінюватись порожніми фразами. Потім усіх попросили зайняти свої місця. Драко глянув на годинник і ледь не скривився: Королівська галерея спорожніла, гості пройшли в коридор до Палати лордів, а Поттера все ще не було.
До того моменту, як він з’явився, Драко вже кілька разів пройшов з кута в кут, гупаючи туфлями по мармуровій підлозі. Виглядав Поттер так, ніби його безжально розбудили і витягли з ліжка. По обидва боки від нього трималися Візлі та Грейнджер, жваво підштовхуючи вперед.
Візлі окинув Драко явно неприязним поглядом, і Драко поволі почав закипати. Варто зазначити, що сам Поттер ворожим не здавався, скоріше втомленим як собака.
– Драко, – ввічливо, але напружено привіталася Грейнджер, явно збираючись обійти його стороною і тягнучи за собою Поттера.
– Ти не міг би мені приділити хвилинку? – спитав Драко Поттера, не рухаючись. Набридливих посіпак Поттера він вирішив геть ігнорувати.
– Якщо тобі є що сказати Гаррі, кажи при нас, – озвався Візлі. Наче його хтось питав! Склавши руки на грудях, він сердито дивився на Драко і ступив уперед, затуляючи від нього Поттера.
Краєм ока Драко помітив, що Поттер спробував відштовхнути Візлі, але зараз його куди більше нервувало інше: нестерпно хотілося приструнити Візела. Що скажеш, вони ніколи не ладнали.
– Сумніваюся, що Поттеру потрібний захист від такого боягуза, як ти, – зневажливо промовив він.
Візлі побілів як крейда, і Драко запізно усвідомив, що ображати кращого друга Поттера – явно не найкращий спосіб привернути його до себе. Та й навряд чи це корисно для здоров’я. Він згадав піжаму, в якій зранку прокинувся: схоже, вона теж потрапила до петлі. Цікаво, якщо Візлі пошматує його на шматочки, вранці всі втрачені частини тіла повернуться до нього? Мабуть, краще не перевіряти.
– Дозволь нагадати, що магією тут користуватися не можна, – посміхнувся Драко.
– Ну і добре! – заволав Візлі. Погляд його Драко не сподобався, і він швидко відступив назад. Грейнджер голосно почала говорити щось, але Візлі вже кинувся на нього, широко розмахуючи кулаками.
Драко ухилився, раптом згадавши, як на першому курсі бився з Візлі на квідичних трибунах. І заловолено посміхнувся: добре він тоді його побив. Досі пам’ятав, з яким чавкаючим звуком зламав йому ніс. Як і зараз, варто було Драко врізати йому по морді. Реакція ловця нікуди не поділася, це у Візлі її ніколи не було.
Грейнджер з криком покликала на допомогу, а Поттер спробував Візлі відтягнути, але цей рудий кретин не хотів нікого слухати. Загарчавши, він знову кинувся вперед, але Драко встиг вчасно підняти кулак, збивши його з ніг.
“Якийсь фарс”, – весело подумав Драко. Не будь він такий роздратований, що завтра доведеться ще раз брати участь у цьому цирку, обов’язково розреготався б.
Візлі звалився на підлогу, обличчя в нього було все в крові. Тієї ж миті до кімнати увірвалися двоє поліцейських, Драко по ідіотських капелюхах здогадався, що вони з маглівської поліції. Обидва вихопили палиці, і Драко навіть захотілося їх пожаліти: просто подумати: надумали загрожувати йому якимись палицями. Але з жалем він явно поквапився, бо один поліцейський вмить зімкнув навколо його зап’ясть пластикові кайданки, а друга жінка! – одразу його облапала. І з переможним виглядом заграбастала своїми клешнями його паличку.
– Не виривайся, синку, – м’яко сказав перший поліцейський, і Драко різко захотілося плюнути йому в обличчя і звідси просто явитись. Тільки як він тоді поверне собі паличку? Подумати тільки, його обеззброїла мага! Це ще ганебніше, ніж якби його обеззброїв Поттер.
– Упрчт його за нплр, – видавив з підлоги Візлі, притискаючи до обличчя носову хустку.
– Я сумніваюся… – почав Поттер, але Драко не слухав.
– Він перший почав! – крикнув він. І тут же усвідомив, що не тільки поводиться, ніби йому знову одинадцять років, а й розмовляє відповідно.
– Це правда? суворо запитала Візлі поліцейська.
– Ні! – закричав рудий.
– Взагалі-то так, – одразу заявив Поттер, помітно поблідгнішви. Грейнджер мовчки кивнула, склавши руки на грудях.
Поліцейська виразно подивилася на свого колегу, і той поклав на плече Візлі широку долоню.
– Тоді нам і тебе треба допитати. Бійка у палаті парламенту! Це ж треба дожуматись до такого!
Поліцейські вивели їх із Візлі до коридору. Вуха Драко горіли від сорому. Мабуть, краще йому зараз не озиратися: вираз обличчя Поттера і так страшно було уявити. Весь сьогоднішній день – марнування часу, частково навіть добре, що завтра його можна прожити з чистого аркушу. Драко і подумати не міг, що втеча Поттера посеред його промови то не найгірше, що може статися. Але опинитися під арештом у маглівських поліцейських і навіть не зуміти виступити – на таке Драко точно не розраховував. То ж стало краще? Чи гірше?
«Явно гірше», – вирішив Драко, коли поліцейська стала заштовхувати його в машину. Одразу ж зібрався натовп маглів, що насолоджувались видовищем, деякі навіть почали знімати все на камери. Слабо втішало лише одне: у сусідню машину заштовхали Візлі, здається, той впав у мовчазний ступор. Коли на вулицю вибігли делегати з магічного світу, а десь у натовпі майнула світла маківка батька, машина з Драко вже рушила з місця.
Чомусь він почував себе на диво спокійно. Опинившись у поліцейській дільниці на Чарінг-Крос, Драко навіть упіймав себе на тому, що йому швидше цікаво, ніж прикро. Його відводили від одного магла до іншого: обшукали, забрали все, що було в кишенях і поставили безліч незручних питань. Потім привели до камери, наглухо замкнувши за ним важкі двері. З Азкабаном не порівняти, звичайно, та й для чарівника металеві двері не перешкода. Але відразу явдятись Драко не став: паличка все ще у маглів, а без неї він сьогодні вже нічого не доб’ється. Та й узагалі: цікаво, що станеться далі. Батько надішле когось йому на допомогу? Чи це зробить Поттер? Чи Драко так і весь день нудьгуватиме в камері?
Як варіант, можна ще явитись в камеру до Візлі і вибити з його дурноїї голови все, але вийде занадто багато морокиі. Драко і раніше не дуже хотів з ним битися, просто все так склалося.
Так що він просто ліг на вузьке ліжко і став чекати, поки що його хтось не розважить.
Але в наступні пару годин його «розважили тільки засохлі неапетитні сендвічі та склянка води, яка на смак віддавала пилом. Драко просто вмирав від нудьги. Коли сонце почало сідати, він вирішив якнайшвидше лягти спати. Матрац був тонким і горбистим, але якщо явитись додому, то Драко точно натрапить на батька з матір’ю. При думці про те, що вони могли за нього хвилюватися, він відчув укол провини, проте швидко його придушив. Вранці всіх подій цього дня вже не стане. Драко саме влаштовувався на ліжку, як двері в камеру з брязкотом відчинилися. У проході, склавши руки на грудях і тонко підібгавши губи, стояла Грейнджер.
– Прийшла зловтішатися? – розгубився Драко.
Грейнджер закотила очі.
– Не будь ідіотом. Я тут аби витягти тебе.
Драко не зрушив з місця. Якщо скласти список людей, які стали б його рятувати, Грейнджер точно потрапила б у самий кінець.
– То ти йдеш чи ні? – запитала Грейнджер. – До речі, я домовилася про твоє звільнення під заставу, міг би й подякувати.
Драко гадки не мав, що це означало. Напевно, якась маглівська бюрократична нісенітниця. Але несподівана допомога від Грейнджера інтригувала, так що він встав на ноги, розправивши мантію і пригладив волосся.
– Дякую, – промовив він, явно здивувавши Грейнджер.
Повернувшись до приймальні, вони разом підійшли до реєстратури. Черговий офіцер передав Драко пластиковий пакет із конфіскованими з кишень речами та паличкою.
– Розпишіться, – попросив він, і Драко послухався, сам дивуючись, як легко контактував з маглами. Ще рік тому він би навіть не роздумуючи перетворив їх на жаб.
Вийшовши на жваву вулицю, вони ще якийсь час мовчки йшли поруч. Схоже, у маглів це місце було популярним. Драко з цікавістю дивився на натовпи людей в ексцентричних вбраннях. Його елегантну мантію перехожі лише окидали байдужими поглядами, і Драко несподівано подумав: як він сам виглядає в їхніх очах? Він вражено моргнув побачивши компанії хохочучих жінок мало не в ночнушках. Невже він виглядає настільки ж дико? І якщо так, то чи можуть його сприйняти як магла? Дуже неприємна думка.
– Навіщо ти звільнила мене? – Драко оглянув Грейнджер, теж одягнену в маглівському стилі. Якби він не був знайомий, точно сприйняв її за маглу. – Не те, щоб я не був вдячний, – поспішно додав він. Це не зовсім правда, йому скоріше цікаво, але якщо зобразити подяку, Грейнджер, напевно, легше буде розмовляти.
-Бачу вдячність просто переповнює тебе, – хмикнула Грейнджер. Драко навіть трохи здивувавсяц: не чекав від неї такої проникливості. – Ми з Гаррі звільнилися після прийому на честь союзу з маглами, – продовжила вона. – Так, він все одно відбувся, навіть без твоєї участі. – Мабуть, на його обличчі позначилася недовіра. – Нас чекав Рон, сказав, що його вже кілька годин випустили, але про тебе він нічого не знав. Гаррі запропонував, що з тобою. – Грейнджер скоса на нього подивилася, але сенс цього погляду Драко так і не вловив.
– Чому ж тоді мій рятівник сам не прийшов? – посміхнувся він. Здається, прозвучало не надто іронічно, тому що Грейнджер тільки пирхнула.
– Мабуть, вирішив, що ти і йому спробуєш врізати, – незлобно відповіла вона, підійшовши до якогось коридору з бетонними сходами. Натовп тут став ще густішим, магли ходили туди-сюди, зі сміхом штовхаючись ліктями. Драко запідозрив, що багато хто з них просто напився.
– Я піду в метро, тож до зустрічі, – оголосила Грейнджер. Озирнувшись, Драко помітив знак із написом «Станція метро Лестер-сквер». Сам він у житті не спускався до лондонського метро. Навіщо Грейнджер взагалі їздитиме поїздами, раз вона вміє являтись? Дуже дивно. Ніби Грейнджер чіплялася за свою маглівську спадщину, не могла віддалитися від цього стада і до кінця опанувати магічний світ.
– Мені зовсім не хотілось розбити пику Візлі, – несподівано для себе оголосив Драко, ніби бажаючи й далі розмовляти з Грейнджер. Втім, це правда: складно уявити собі сумніше заняття, ніж бійка з Візлі. Якщо хтось і заслуговував на удар по морді, то це Поттер. Хоча раціонально Драко цей порив довести б не зміг.
– Чому б не назвати його Роном? Ви ж так давно знайомі, – зітхнула Грейнджер. – Хоча ні, так не можна. І що я тільки думала? – Вона вже зробила крок до входу на станцію, але раптом обернулася. – Знаєш, Гаррі на тебе не начхати. Як думаєш, навіщо він так гаряче заступився за тебе на суді, хоча знає, що ти його ненавидиш? Подумай щодо цього, Драко. – З цими словами Грейнджер зникла в юрбі на сходах – так швидко, наче явилась. Може так і було. Лицемірства б у Грейнджер точно вистачило.
“Та пішов Поттер”, – подумав Драко. Та пішов він нахуй, в усім відомому напрямку. Це ж треба, перекласти всю брудну робітку на дівчину. Та на нього не варто навіть витрачати час.
Розвернувшись, Драко озирнувся і намагався стримати злість, яка обпалювала, наче кислота. Він був прямо біля дороги, повз швидко проїжджали машини, а з усіх боків його оточували – навіть здавлювали – магли. Багато хто дружно перебігав через вулицю, лавіруючи між таксі та автобусами і лише дивом уникаючи смерті. Здається, нормально ходити по бруківці не вмів ніхто: усі врізалися в Драко, відразу ж вибачаючись. Всюди мерехтіли яскраві вогні вивісок – паби, забігайлівки, пекельні клоаки з азартними іграми, театри. Не знаючи, куди йти далі, Драко перейшов разом з натовпом через дорогу і рушив уперед вулицею, пройшовши щось із загадковою назвою «В’ю», пахне «Бургер Кінг» і блискуче казино «Імперія». У результаті Драко опинився серед галасливої і жвавої площі, чомусь сильно засадженою зеленню і деревами. Магли десь його віку почали пхати йому флаєри, закликаючи сходити на комедійне шоу або придбати незрозуміле «два за ціною одного». Компанія темношкірих хлопчиків співала якісь релігійні пісні, причому неприродно гучними голосами – навіть дивно, адже вони явно не маги.
Хоч би куди Драко глянув, усюди були люди. Компанії дружно сміялися, парочки трималися за руки, співали, кричали, перемовлялися. Драко не міг зрозуміти, подобалося йому тут чи ні: надто вже галасливо, та й народу надто багато. Раніше магічний Лондон ніколи не здавався йому маленьким, але тепер Драко раптом усвідомив: порівняно з маглівським, просто величезним! – мабуть, так і було. Він йшов далі, але натовп людей анітрохи не зменшувався, лише розсіювався.
Потім він вийшов у якусь іншу частину міста – судячи з вуличного вказівника, вона називалася Чайна-таун. Спершу навколо смачно пахло, але вже за пару хвилин Драко звернув у якийсь провулок, де пахло гниючим сміттям і довелося мало не стрибати по бруківці, щоб не вляпатися черевиками в якусь мерзотність. Однак попереду знову виднілися вогні та натовпи маглів, так що Драко попрямував да11лі. І явно опинився в якомусь злачному місці – ось тільки, на подив, тут було повно народу.
Ханжой Драко б себе не назвав, та й про непристойний бік життя чув чимало: після повноліття батько прочитав йому болісно відверту лекцію про секс. Навіть повідомив, де і як обачний чистокровний джентльмен може, якщо раптом потрібно, знайти когось для випадкового зв’язку. При одному спогаді Драко досі кидало в тремтіння. Але в магічному Лондоні немає вулиць, де з суші-баром, чайною кімнатою та ломбардом сусідить стрип-клуб, секс-шоп і лавка, в якій торгують, здається, однією лише чоловічою шкіряною білизною. Драко навіть подумати не міг, що спідня білизна буває шкіряною, тим більше в різних стилях.
Він пройшов повз ряд відкритих дверей, де зі нудним виглядом стояли жінки в обтягуючих сукнях або ж красувалися їхні знімки – разом зі стрілками, які вели на сходи, що покосилися.
І опинився на вулиці, повній одягнених жінок. А з ними і чоловіків, причому багато хто стояло парами і навіть тримався за руки. Драко завмер, витріщивши на вивіску бару з простою назвою «ГЕЙ». Зі входу гриміла музика, а якийсь перехожий – без сорочки, зате в ковбойському капелюсі та розкльошених шкіряних штанах – ущипнув його за дупу і проревів: «Відмінне плаття, мило!», від чого Драко мало не підстрибнув.
Він квапливо відвернувся, тут же помітивши обжимаючу парочку: худорлявий хлопчина з розпатланим темним волоссям притискав до стіни високого блондина. Схоже, вони явно захоплені один одним, і Драко швидко відвів погляд, зніяковівши, що підглянув щось таке особисте. Сам він навіть не уявляв, як можна так піддатися якомусь хвилинному пориву і почати цілуватися на людях. Так виставляти напоказ свої почуття та бажання, щоб будь хто міг їх побачити і засудити.
Цікаво, чи магли таким весь час займаються? У всіх на увазі? Якось це непристойно. Та й не тільки… це просто ризиковано. Невже ці магли не мають батьків, які можуть про все дізнатися? Хіба це не зруйнує їхні мрії про шлюб та дітей заради продовження роду? Драко давно вже усвідомив, що гей, і зрозумів, що батькам про це розповідати не можна. Варто тільки уявити їхні розчаровані обличчя, як у шлунку все переверталося. Та й не те, щоб Драко це засмучував: він з усім змирився. Все одно йому особливо не хотілося ні з ким зустрічатися. Єдиний, хто йому весь час сниться, такий далекий, наче його взагалі не існує.
Але… Драко застиг, розриваючись між хвилюванням і все сильнішим бажанням зайти в якесь із цих місць і з’ясувати, що ж твориться в темряві, серед шуму і блискіток. У Маглівському Лондоні безпечно: його ніхто не знає. Це ніколи не дійде до батьків.
Однак він швидко розгубив всю рішучість і відправився бродити далі, повз нові бари і клуби. З музикою, світлом, блискітками, криками та танцювальними гуляками майже без одягу.
І весь час відчував, як стискають груди. Від якихось невиразних бажань чи жалювань – Драко сам не міг зрозуміти.
***
Щойно Драко сидів у маглівській кав’ярні, сонно дивлячись у вікно на кудись поспішають людей у костюмах, а вже наступної миті перед очима все попливло, і світ закружляв. Прийшов до тями він у рідній спальні, а на столі знущання мерехтів часоворот.
частково Драко навіть полегшало. Принаймні магли не заарештували його прямо на очах у Поттера. І він не хитався цілу ніч по центру Лондона, дивлячись на маглів у їхньому звичному світі, і не відчував якоїсь неясної… ні, це точно не заздрість.
«Ну гаразд, заздрість», – визнав він, валячись з ніг від утоми і, мабуть, голоду. Якщо не брати до уваги тюремних бутербродів, Драко весь день нічого не їв.
Нашвидкуруч застосувавши до себе й одягу чари, що чистять – ця мантія на ньому з учорашнього ранку, навряд чи вона особливо чиста, – Драко поспішив униз. У їдальні чекав уже звичний ранковий розпорядок: мати, газета, заголовок («СПАДКОЄМЕЦЬ МАЛФОЇВ ВИСТУПИТЬ ЗА СПІВПРАЦЮ З МАГЛАМИ») та інше, що набридло до зубного болю. До того ж Драко ніяк не міг придумати, як повестися сьогодні. Потягуючи чай і розпливчасто відповідаючи на співчутливі питання матері, він тільки про це й розмірковував. Знову спробувати умовити Поттера? явитись до Парижа, весь день харчуватися бриошами та зняти мірки для нової мантії? А що, раптом Поттера так вразить його стильне вбрання, що цей придурок навіть не вслухатиметься в промову. Це вмить вирішило б усі проблеми. Правда, потім Драко спало на думку, що нова мантія з ним у минуле не перенесеться, а ось пара зайвих фунтів – запросто. Отримані калорії у тимчасовій петлі зникнуть? Чи відкладуться на боках? Мабуть, краще цю теорію не перевіряти.
Одне точно: знову виступати з цією чортовою промовою Драко не збирався. Ось тільки чим довше він з нею тягнув, тим більше разів мешкав цей день.
Так і не вирішивши, що робити, він швидко ковтнув Бодряче зілля(може енергетична настоянка). І явився у Вестмінстерський палац, як і за минулої спроби все виправити. Поттера Драко знову почав чекати в червоно-золотій Королівській галереї, тепер уже знаючи, що той запізниться, з’явиться весь скуйовджений і в компанії своїх підспівував.
Коли делегати залишили Королівську галерею, Драко замислився, чи не підкинути монету. Орел врізати Поттеру, решка… врізати Поттеру.
Цю привабливу думку він відмілив, але нічого придумати так і не встиг: у Галереї вже з’явився Поттер. Як і раніше, разом з Візлі та Грейнджер, які жваво підштовхували його вперед. Візлі окинув Драко явно неприязним поглядом, Грейнджер видавила ввічливе вітання. Якщо він має намір щось змінити, то діяти треба негайно, і несподівано сам собі Драко випалив:
– Як щодо того, щоб не вбивати весь день на цю нудятину, а кудись зі мною сходити, Поттер?
Тепер Візлі глянув на нього з неприхованою підозрою, а Грейнджер уважно, дбайливо дивилася, ніби бачила наскрізь.
Драко навіть зацікавився, що вона могла розглянути. І чи взагалі можна якось пояснити цей вчинок, раз Драко сам нічого не розумів. Одержимість Поттером ставала вже зовсім нездоровою, якби Драко був розумнішим, тримався б від нього подалі. Навіть шкода, що розсудливим його не назвеш.
– Я… Чого? – спантеличив Поттер. Чим вразив Драко до глибини душі, тому що на відповідь: “Ні, Малфой, провалюй, ще чого!” це анітрохи не скидалося.
– Ми з тобою, – безсоромно продовжив він. – Ходімо… – Драко знизав плечима. На думку не спадало нічого, крім як побитися, а цю ідею він уже відкинув як невдалу. – Поговоримо, – закінчив він. М-да, це вже не просто невдала ідея, а найгірше, що взагалі можна було вигадати.
Візлі знову окинув його неприязним поглядом і насупився. Напевно, вважав, що це надасть йому загрозливого вигляду.
– Що ти таке затіяв, тхоре?
Драко ледве втримався, щоб не заскреготіти зубами. Візлі він уже обробив, це і вперше було не дуже захоплююче, а вдруге тим більше. Але Поттер знову здивував його.
– Заткнися, Роне, – кинув він. Потім явно збентежено подивився на Драко. – Тобі хіба не треба виступати з промовою? Я заради цього сюди прийшов. Кінгслі примусив, – посміхнувся Поттер. Справді, посміхнувся. Самому Драко.
Таке точно вперше.
Драко раптом відчув, як губи самі собою дивно розтягуються – чи то в посмішці, чи то просто від шоку. Він тут же пирхнув, щоб приховати розгубленість.
– А сам ти захотів би виступати перед цілим натовпом старих зануд? – спитав він. І з веселощами зазначив, що Візлі згідно кивнув. Потім нахмурився, мабуть, згадавши, що перед ним Малфой, його лютий ворог. – Давай, Поттер, погоджуйся зі мною втекти, – безтурботно запропонував Драко. Подумки скривився від того, як це звучало, але простягнув руку.
– Я дуже сумніваюся, що… – несхвально затягла Грейнджер.
Але вона нічого не зіпсувала: Поттер подався вперед і взяв Драко за руку. Долоня його виявилася теплою, і відчувати її у своїй було якось дуже потаємно. Зустрівшись з Поттером поглядами, Драко несподівано усвідомив, що якщо зараз не порушить заборону на магію в парламенті і не почне парну явивлення, то вони з Поттером так і триматимуться за руки. Понадіявшись, що ніхто не помітив його збентеження, Драко квапливо явився.
Тільки коли вони опинилися біля маєтку Малфої, він зрозумів, що треба було хоч трохи всю цю справу спланувати. Адже Поттера можна привести в безліч місць, і будинок – точно не найкращий варіант. Все-таки востаннє Поттера тут замкнули у підземеллях.
Озирнувшись, Поттер насупився, але протестувати не став. Принаймні, не явно: руки він все ж таки прибрав у кишені, напевно намацавши паличку. Або просто намагався стриматись, щоб Драко не врізати. Швидше за все, ця спокуса переслідувала обох.
– У мене не було часу подумати… – вибачаючись, почав Драко. Поттер лише знизав плечима, наче кажучи: «Ну, якщо ми вже тут».
“Ми не зобов’язані тут перебувати”, – хотів з роздратуванням додати Драко, але промовчав. Все вийшло надто спонтанно. Не завадило б скористатися ситуацією – адже Поттер на території Малфоїв, – ось тільки він не міг придумати, як саме.
– Ну то що, покажеш мені тут усе? – Поттер явно намагався згладити ситуацію. – Здається, на екскурсію мене ще не запрошували. – Згладити, але не без шпильки. Екскурсія, як же!
– Серйозно? – Драко пильно глянув на Поттера. Волосся в нього все ще стояло торчком, а під очима залягли темні кола. Роль переможця йому явно не йшла. Драко справився б набагато краще.
Поттер знову знизав плечима.
– Ну чому б і ні.
Надихало не особливо, але на краще Драко не міг і розраховувати, тож вирішив погодитися. Цікаво, чи повернеться батько, у нестямі від люті через його втечу? Ну, що вдієш, зараз уже нічого не зміниш. Зате батько одразу зіткнеться тут з Поттером. Це навіть ще більший тріумф, ніж нова, хоча ще не оголошена, посада батька в Міністерстві: консультанта зі зв’язків із маглами.
– Пішли тоді, – заявив він Поттеру, ведучи його широкою дорогою до елегантного ганку. Біля дверей Драко завмер: зазвичай він стукав і чекав, поки домашній ельф послужливо не відчинить, але щось йому підказувало, так Поттера до себе не розташуєш. Так що він нашарив у кишені мантії ключ і відчинив двері сам, запрошуючи відчинивши перед Поттером.
– Ви не ставите на двері захисні чари? – Поттер зайшов усередину.
Драко замислився.
– Взагалі-то ні, – з сумнівом протягнув він. Наче хтось посміє сюди проникнути. До війни всі боялися зв’язків батька, зараз же всі боялися, що на них звідкись вистрибнуть останки Темного лорда. – А ти ставиш? – Драко зачинив за Поттером двері.
– Ні, звичайно, – Поттер чомусь стиснув руки в кулаки.
Явно не від нервів, наголосив Драко. Якщо сам він може жити в маєтку, де стіни немов протікають магією Темного лорда і про нього нагадує навіть затхле повітря, то рятівнику точно нічого скаржитися. Може, Поттер цього виродка і вбив, але жити з ним в одному будинку довелося Драко.
– Відновили інтер’єр? – Поттер обвів поглядом вестибюль. На його обличчі читалася настороженість, і Драко відчув, як усередині піднімається хвиля агресії. Він намагався швидко її придушити. Поттер не винен, адже він нічого не знає.
– Батько вирішив надати маєтку більш мінімалістичного вигляду, – незворушно відповів Драко, хоч і крізь зуби.
Складно описати вираз обличчя батька, коли він відлівітував чи не все, що не було прибито до підлоги, а в родовому маєтку, чорт забирай, до підлоги нічого не прибивають, в сад і підпалив. Драко з матір’ю спробували зупинити пожежу, але мало що змогли врятувати. Наступного дня батько заспокоївся і заявив, що вчинив так, щоб жадібні аврори не змогли заграбастити нічого чужого своїми брудними лапами.
Начебто аврорам потрібні були срані меблі! Коли ті прийшли заарештовувати їх із батьком, то на всі боки навіть не дивилися.
Драко постарався подивитись на свій будинок свіжим поглядом. Навколо було чисто, акуратно, але дуже блякло: без меблів вестибюль здавався порожнім і незатишним, а кам’яна підлога – дуже похмурою без килима. Стіни прикрашали низку портретів з предками, але останнім часом вони мовчали і навіть майже не рухалися. Драко задумався про решту кімнат у маєтку. Що можна показати Поттеру? Вітальню, де Темний лорд тримав пораду? Підземелля, де ув’язнили Поттера та його друзів? Спальню для гостей, де спочив Темний лорд? Або просто таївся там ночами – хто знає, можливо, цьому виродку взагалі не був потрібний сон. А може, спальню самого Драко з мерехтливим часоворотом, що сплавився зі столом?
Екскурсія раптом здалася не найуспішнішою ідеєю. Єдине гарне в будинку, що справді можна показати – це його мати. Адже Поттер не буде проти з нею зустрітися? Швидше за все, ні: до чужих матерів він зазвичай ставився тепло, мабуть, бо сам зростав без батьків. Та й мати явно його схвалювала – стільки про нього тріщала, що Драко вже втомився її смикати.
У результаті він відвів Поттера до літньої зали для сніданків, де мати нещодавно облаштувала собі особистий кабінет. З Темним лордом це місце нічого не пов’язувало, та й улітку тут ставало тепло та сонячно. Мати майже все приміщення змусила квітами в горщиках, зала виглядала світлим і пахла духами. Драко постукав у двері, і мати трохи здивовано запросила його зайти.
– Милий, – видихнула вона, коли він зайшов у кімнату, і перевела погляд з нього на Поттера. Той зніяковіло переминався з ноги на ногу. – Ти не казав, що Гаррі приведеш у гості.
– Я й сам не знав, – чесно повідомив Драко, одразу помітивши, як на обличчі матері промайнув якийсь дивний вираз. Драко відразу зніяковів, навіть не уявляючи, що вона могла подумати. Іноді мати, чорт забирай, знала його набагато краще, ніж він сам. Це і дратувало, і водночас трохи заспокоювало – що він такий відкритий і його багато в чому зрозуміють. Пощастило, що Драко любив матір, а вона кохала його.
– Спасибі, що зайшли, – просто сказала вона і, вставши зі стільця, поцілувала в щоку спочатку Драко, а потім і Поттера.
Поттер мужньо це витерпів, але особливо радісним не виглядав, так що Драко поспішив втрутитися.
– Боюся, Поттер ненадовго. Йому вже пора на зустріч.
– О, але ж він встигне випити? – Підійшовши до буфета, мати швидким помахом палички поставила кип’ятити чайник.
Драко тільки якимось дивом утримав на місці щелепу. Здається, він уперше в житті бачив, як мати сама заварює чай.
Поттер надіслав йому вдячний погляд. Мабуть, через те, що залишив шлях до відступу.
– Спасибі, пані Малфой, – озвався він. – Це дуже люб’язно.
Чаювання вийшло до жаху незручним. Мати завела ввічливу бесіду, Поттер відповідав ще ввічливіше, а Драко вже шкодував, що не виступив із цією чортовою промовою і не повернувся далі спати. Що він взагалі думав, коли привів додому Поттера? Тому явно не хотілося тут перебувати, і Драко навіть не уявляв, чому взагалі вважав цю ідею вдалою.
На другій чашці чаю намір матері дотримати умовності дав тріщину.
– Гаррі, любий, здається, я так тобі толком і не подякувала за те, що ти для нас зробив. – Вона тремтячою рукою поставила чашку на столик і стиснула Поттерову долоню. В очах її стояли сльози.
Залившись фарбою, Поттер теж відставив чашку і поплескав Драко мати по руці.
– Вважайте, ви це вже зробили, – голосно оголосив він, дивлячись їй у вічі. – Все гаразд, правда.
Мати почала схлипувати, а Поттер стійко поплескував її по руці. Драко раптом усвідомив, що він не вдає. І загалом чимало змінився. Начебто за той час, коли Поттер зник з очей – на сьомому курсі і пізніше, коли Драко знемагав під домашнім арештом і планував, як повернути Малфоям колишню славу, – той непомітно встиг подорослішати. Цікаво, що Поттер теж думає, що Драко подорослішав? Або ж… зупинився. Ніякого розвитку, ті ж слизеринські цінності вічного школяра, що так і не виріс зі шкільних інтересів і ворожнечі. Іноді Драко справді відчував, що нікуди не рухається. Все той же будинок, те ж життя…
Але ж Поттер тут? А це щось та значить.
Десь на відстані несподівано пролунав шум із силою відчинених дверей. Всі різко підскочили, і з коридору почувся невдоволений окрик батька.
Поттер скочив зі швидкістю блискавки.
– Був дуже радий побачитися, пані Малфой, – оголосив він, – але, боюся, мені вже час вухо…
Мати окинула його суворим поглядом – у найкращих традиціях Блеків. Поттер мовчки сів. Ось тільки нога в нього тремтіла, а пальцями він навіть вчепився в мішкуваті штани, благаючи глянувши на Драко.
– Мам… – почав Драко, трохи розгубившись через те, що Поттер звернувся до нього по допомогу. Проте мати різко піднялася і перетнула кімнату.
– Гаррі, Драко, перепрошую, я на хвилину. – Вона вийшла в коридор, щільно зачинивши двері.
Спершу лунав тільки стукіт каблуків по підлозі, потім десь у вестибюлі почулися і одразу ж затихли голоси. Поттер ще дужче напружився.
Потім до зали знову увійшла мати. Одна.
– Мій чоловік вибачається, Гаррі, – лагідно повідомила вона. – Він би привітався, але має повернутися назад на прийом. Як щодо пирога?
Напруга спала, і ввічлива бесіда відновилася – насамперед між матір’ю та Поттером. Драко усвідомив, що пишається ними, причому не лише матір’ю, а й Поттером. З непередбаченими труднощами той упорався чудово. Сам він сумнівався, що міг би так само ввічливо триматися, скажімо, з пані Візлі. Втім, пані Візлі швидше пригостить його отрутою, ніж пирогом.
Через деякий час Драко вирішив, що настав час визволяти Поттера з пазурів матері. Судячи з її вигляду, вона б із задоволенням весь день загодовувала його солодким, а Поттер явно не заперечував, хоча Драко гадки не мав чому. Попрощавшись із нею, обидва вийшли з літньої зали до саду.
Коли вони відійшли так далеко, що мати вже не змогла б їх чути, Поттер засміявся.
– Дякую за екскурсію, – подякував він.
Він що, знущається? Драко ледве стримав роздратування. Страшенно дивний день, і прогулянка по саду з Поттером нітрохи не робила його нормальнішим.
– Твоя мама тебе дуже любить, – тихо сказав Поттер.
– І? – виплюнув Драко.
Поттер обернувся до нього, одразу ж нахмурившись.
– Що і”?
Драко задумався.
– І значить, десь у глибині душі я добрий? – Протягнув він. Адже це якась образа.
Поттер смикнув куточком рота.
– А сам як думаєш?
Драко тільки пирхнув, і далі вони йшли вже в тиші. Мовчання не здавалося незручним, але… ні, все ж таки стало ніяково.
– На мою думку, моя мати – єдине гарне, що є в цьому чортовому будинку, – випалив Драко, щоб чимось наповнити тишу, і тут же скривився. Це не зовсім правда. Батька він теж любив, хай і не так сильно обожнював, як раніше.
Він відчув на собі погляд Поттера, але не став повертатися, і в результаті Поттер відвернувся. Драко не хотілося вести побиті сентиментальні розмови. Вистачало вже того, що він почав розпинатися про матір, чи мало Поттер ще з нього витягне.
Вони вийшли до штучних руїн у саду. Бійки вони завжди подобалися: імітація зруйнованих стін, наче колись тут стояв крихітний замок. Поруч лежало мініатюрне озерце – водна гладь у ньому була як дзеркало. Драко опустився на ковану залізну лаву серед руїн. На її спинці розрісся плющ та якісь квіти, назви яких Драко не пам’ятав. Варто йому сісти, як білі квіти сколихнулися і розкрилися, розповсюджуючи солодкий аромат.
Поттер сів поруч.
– Навіщо це все? – спитав він. Драко буквально відчував його присутність: стегнами вони не стикалися, але сиділи зовсім близько.
На сонці виявилося дуже тепло. На мить Драко заплющив очі, розмірковуючи, як відповісти. Якщо повідомити про часоворот, то Поттер може вважати його якимось ненормальним, якому саме місце у палаті імені Януса Тікі. До того ж часоворотом не поясниш, чому Драко ніжився зараз разом із Поттером під сонцем. Він, як і раніше, гадки не мав, про що тільки думав, запросивши Поттера на чай. Наче вони друзі. А друзями вони ніколи не були.
На цій думці Драко відчув укол жалю через втрачені можливості і нездійснені бажання. І несподівано для себе почав виправдовуватися:
– Тільки не думай, що я вирішив так вибачитися перед тобою.
– Ще б пак, – втомлено мовив Поттер. – А нема за що?
Драко відчув мовою дивну гіркоту.
– А тобі?
Поттер насупився.
– А мені за що перепрошувати? – Слово «придурок» він додавати не став, але з інтонації і так було зрозуміло.
Взагалі Драко і не вважав, що Поттеру треба вибачатися. Просто хотів переконатись, що не одному йому довелося паршиво. І що, хай Драко і опинився на боці тих, хто програв, він зовсім не заслужив на те, що з ним сталося.
– Не один ти втратив близьких, – зауважив він.
Поттер з обуренням на нього втупився, і Драко відразу відчув прилив люті.
– Порівняємо число? – спитав він.
Знову повівся як мудак, але зупинятися не хотілося. Чомусь із Поттером ніколи не вдавалося тримати себе в руках. І взагалі у Драко виникло таке почуття, ніби він уже дуже давно хотів комусь це сказати – причому будь-кому. Довіритися було особливо нікому: хіба що колишні однокурсники зі Слізерина останнім часом знову вийшли на зв’язок, але Драко підозрював, поспілкуватися їм захотілося після статей, що вихваляють у пресі. До сьомого курсу у Драко не залишилося друзів, одні тільки приятелі, а програш їхньої сторони у війні не найкраще позначився на його становищі в суспільстві. На жаль, люди добре пам’ятали, хто і як поводився, а тих, хто втратив владу, ніхто вже не потребував.
Після цього Драко пообіцяв собі, що ніколи більше не опиниться на боці тих, хто програв.
Поттер облизав губи.
– Що? – спитав він з таким виглядом, як Драко ідіот. – Порівняти число? У… померлих близьких?
– А що не так? Чи потрібний тобі список моїх родичів і друзів, які тепер у могилі або гниють в Азкабані? – холодно продовжив Драко.
Поттер відкрив рота, але Драко не дав йому і слова вставити, вже увійшовши в раж:
– Виходить, смерть моєї тітки чи, скажімо, найкращого друга не рівноцінні смертям твоїх друзів? А скільки тоді рівноцінні? Дві? П’ять? Десять? Чи раз моя сім’я утискала маглонароджених, а Вінсент був повним кретином, то в мене взагалі немає права скорботи?
Повисла незручна тиха.
Поттер відкашлявся.
– Знаєш що, Малфой? – кинув він. – Найчастіше мені до вас взагалі немає справи, хоч би як я намагався думати про програли. – Він нахилився вперед, упираючись ліктями в коліна та обхопивши долонями голову. Саме уособлення каяття. Страшенно благородно. – Я хочу поспівчувати тим, хто зробив неправильний вибір, та їхнім сім’ям, але… – Він рвано вдихнув. – Мені просто начхати. Це… – Поттер ковтнув. – Це ж неправильно?
Неймовірно, але Поттер щиро говорив. Він серйозно питав Драко, чи не робило його це… ким? Монстром? Чи від однієї думки взагалі захотілося розреготатися слизеринцем?
Перед очима майнув спогад про ледь знайому тітку: як вона мало не з піною біля рота намагалася увірватися за допомогою легиліменції до його свідомості, нібито на користь Темного лорда.
– Тітка Белла була чокнута тварюка, – заявив він, і Поттер здивовано підняв голову. – Якщо посмертя існує, то щоразу, коли ти дивишся вниз, Белла дивиться вгору і намагається плюнути тобі в око. Вона була б просто в захваті, що ти так убиваєшся.
– Але… – почав Поттер, але зразу замовк. Сумно опустив униз куточки рота, і Драко зрозумів, що це все через нього.
– Я тільки хотів сказати… – він осікся, не знаючи, які слова підібрати, щоб Поттер перестав сидіти з обличчям побитого цуценя. Колишній Драко вирішив, що Поттер жалюгідний. Жоден слизеринець не став би переживати, що дуже мало шкодує ворогів, що програли. Взагалі йому не хотілося, щоб Поттера мучила совість, просто… Драко знизав плечима. – Усі прихильники Темного лорда отримали по заслугах, – сказав він. – Але це все одно паршиве, тільки й годі.
Поттер, мабуть, задумався. Потім майже непомітно кивнув, і Драко відразу переповнило чи то торжество, чи полегшення.
– Іноді я… – Поттер похитав головою, – найдужче сумую за Гедвігом, – додав він таким тоном, наче поділився страшною таємницею. – Як взагалі так можна? Рон утратив брата, а я… – Поттер не домовився. В очах його відбивалася скорбота.
Драко тільки якимось дивом не пирхнув. По сові? Він вирішив не гадати, хто у Поттера наступний у списку скорботи за загиблими. Мабуть, це виявиться огидний домовик, який колись належав їхній родині. Але Драко одразу засоромився, відчувши себе жорстоким: раз Поттер найдужче сумував за своєю совою, йому напевно було зовсім самотньо і нема кому виговоритися.
Зараз Драко вже мало чим у житті дорожив, але беззастережне кохання матері та батька, мабуть, цінував найбільше. Незважаючи на всі його кошмари, ніхто з них не помер. Драко готовий був щодня дякувати за це долі. Адже він не зовсім безсердечний.
– Страждати по сові – і справді дико, Поттер, тут я не сперечаюся, – простяг Драко, і Поттер якось напівзадушено засміявся.
– Та йди ти, – буркнув він. Голос його звучав хрипко, але в ньому чулися веселі нотки.
Драко нічого не відповів, тільки-но присунувся до Поттера трохи ближче і стиснув його плече. Як не дивно, Поттер теж подався назустріч дотику, і якийсь час обидва мовчки сиділи на лаві під променями сонця. Було тихо і якось напрочуд затишно. Потім Поттер зітхнувши відсунувся, зашарівши в кишенях штанів у пошуках хустки і явно намагаючись не дивитись на Драко.
Незабаром Поттер пішов, Драко ще надовго залишився в саду, задумливо дивлячись на озеро.
***
Коли голова вже звично закружляла, а день почався наново, Драко раптом усвідомив: він може робити будь-що, не побоюючись наслідків. Спробувати будь що. Бути будь-ким. За будь-який злочин розплачуватися доведеться лише добу. Він може… може…
Він попрямував до найбільшої сімейної оранжереї. За нею вже пару місяців ніхто не доглядав, двері тепер ледве відчинялися, і Драко довелося продиратися через рослини, що широко розрослися. В оранжереї було занадто жарко, разило потім і гниючим листям. Він би із задоволенням усе тут підрізав, утихомирив би зарості, що заполонили оранжерею, але який сенс? З ранку все стане, як і раніше, джунглі знову повстануть. Драко струснув головою. Він же не потрапив у пастку, лише… в петлю. І якщо сьогодні не спробує вивільнитись, це нічого особливо не змінить.
Насилу, але він дістався квітів, заради яких сюди прийшов, і тут же виявив, що забув інструменти. Стебла довелося розривати прямо нігтями, але в результаті Драко вдалося зірвати пишний оберемок квітів з нерозкритими бутонами. Прорвавшись назад до виходу, він з силою зачинив за собою двері, і її одразу обплели пагони рослин, ніби в оранжерею ніхто й не заходив.
День Драко провів, мовчки сидячи біля могили батьків Поттера.
Відвідувачів тут виявилося більше, ніж він очікував, цілий потік. Спершу Драко напружено завмер, приготувавшись до того, що його грубо виженуть, але решта чарівників лише з цікавістю на нього косилися. Замовляти з ним ніхто не поспішав, і десь за годину він розслабився, переставши дивитися за боками. На цвинтарі тихо та тепло. Сидячи з квітами на колінах, Драко почував себе незвично легко і спокійно.
Коли стемніло, він спробував підвестися, але вдалося це не відразу – затекли ноги та шия. Могилу освітлювали світлячки, що ширяли над нею, а з трави чулися пісні цвіркунів. Десь у темряві тихо вухали сови. Драко поклав букет квітів на могилу. Нічні троянди. Бутони вже трохи розкрилися, піднявши золоті пелюстки і поширюючи приголомшливий аромат.
Драко глибоко вдихнув і сподівався, що якщо батьки Поттера можуть його бачити, то… що? Вибачать? Але їхнє прощення Драко ні до чого. Хіба воно йому потрібне? Точнісінько не від батьків Поттера. Від самого Поттера? Думка несподівана, але швидко закралася до тями, ніби обплітаючи Драко прозаними нитками.