Перший рік: Сортування

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Ремус був цілком впевнений, що він спить. Або він втонув перепливаючи це жахливе озеро і його мозок просто уявляє різні речі, перед смертю. Він стояв у величезному кам`яному холі, розміром з костел. Тут було повно учнів і всі одягнені в однакові чорні мантії, але з різними краватоками. Все освітлювалось свічками. Не просто свічками, а літаючими. Він міг би з цим жити; це може бути розумний фокус освітлення, щось подібне до дротів. Але коли хлопчик подивився вгору, він ледве не закричав. Тут немає стелі – просто величезне нічне небо надвисало над ними, маячіли сірі хмари і блискучі зорі.

Ніхто більше не здавався зацікавленим, окрім рудоволосої дівчинки – Лілі – та декількох інших дітей, у яких, на думку Ремуса, мали маґлівських батьків. Ремус був у формі і відчував себе трохи краще, тому що був одягнений, як всі. Інші учні сиділи за довгими банкетними столами під прапорами свого гуртожитку. Джеймс схвильовано пояснив різницю між ними, засмучений через Сіріуса і Пітера, які були впевнені, що опиняться не в тому місці. Ремус не знав, варто йому нервуватись чи ні. Він не бачив в цьому великого сенсу, як це може повпливати на нього. Його, попросять звідси після першого уроку, в будь-якому випадку. Чим більше часу Ремус знаходився серед чарівників, тим більше переконував себе, що не може бути одним із них.

Професорка Макґонеґел струнка, з суворим обличчям відьма, яка мала провести всіх першокурсників до зали, зараз стояла поряд з табуреткою, тримаючи брудний старий капелюх. Це той тест, про який розповідав Джеймс. На них одягали шляпу і тоді, якимось чином їх розподіляло в один з гуртожитків. Ремус подивився вгору на інші прапори. Наразі він знав, що точно не опиниться в Рейвенклові – не якщо для цього треба бути кмітливим. Він не думав про барсуків, вони точно не були захоплюючим тваринами, особливо порівнюючи зі зміями. Йому подобався зелений колір, якщо говорити відносно вибору краватки. Але Джеймс і Пітер зосередились на Ґрифіндорі і було очевидно, що ці двоє дружили вже дуже довго, він був би не проти опинитись в гуртожитку з ними.

Першим викликали хлопця, Сімона Арнолда. Капелюх опинився на його голові, закриваючи половину його обличчя. Ремус задумався, чи воняє там так жахливо, як здається. Матрона завжди маніакально відносилася до вошей і він сподівався, що їх не має ніхто з дітей, перед ним. Симона, під бурхливі оплески, швидко розподілили на Гафелпаф, гуртожиток борсуків.
Сіріус Блек був першим з їх групи, він виглядав безумовно занепокоєним, коли підходив до стільця. Почулося улюлюкання зі сторони Слизеринського столу – хтось з старших студентів кликав його. Дві юні дівчини з копнами темного волосся, високими вилицями і повними губами, вони були схожі на Сіріуса. В залі повисла тиша на деякий момент, коли капелюх опининився на голові Блека. Потім шляпа звизгнула:

– ҐРИФІНДОР!

Якусь мить була приголомшлива тиша, потім почулося плескання. Макґонеґел акуратно підняла капелюх з голови Сіріуса і подарувала йому недовгу рідку посмішку. Він виглядав повністю зажаханим, кинувши відчайдушний погляд на Слизеринський стіл, де дві дівчини, насміхаючись, шипіли, примруживши очі. Підвівшись, він повільно пішов до Ґрифіндорського столу, де він став першим новим учнем і зайняв своє місце під червоно-золотим стягом.

Сортування продовжилось. Лілі також потрапила ло Ґрифіндору, посміхаючись сіла біля Сіріуса, який виглядав дуже жалюгідно. Коли нарешті настала черга Ремуса, він все ще не міг зрозуміти до чого це суєта. Йому не дуже сподобалось, що всі витріщали на нього очі, коли він пробирався вперед, але хлопчик намагався, як найкраще це ігнорувати. Він хотів би засунути руки до кишень джинсів і зсутулитись, але в його дивній новій формі це не спрацювало б.

Ремус сів перед всією школою, перед самим носом Макґонеґел. Вона частково нагадала йому Матрону і огида підступила до його горла. Професорка опустила капелюх йому на самі очі. Було темно. І зовсім не воняло, тиша і спокій трохи полегшили його переживання.

– Гммммм, – м`який голос лунав прямо в його вуха. Це був капелюх. Ремус намагався не сутулитись, коли шляпа муркотіла далі. – Ти одинак, чи не так? Що ми маємо з тобою робити? Можливо Рейвенклов. В тебе тут хороші мізки.

Ремус здригнувся, відчуваючи себе, неначе хтось з ним жартує. Ага, курва, ймовійно.

– Тоді, – міркував капелюх, – ти можеш рухатись далі… Набагато далі, якщо ми відправимо тебе на…. ҐРИФІНДОР!

Ремус зняв капелюх з голови, як тільки його розподілили, не чекаючи, поки це зробить Макґонеґел. Він поспішив до Ґрифіндорського столу, приймаючи аплодисменти і плескання по плечах, коли він проходив повз. Хлопчик вмостився напроти Лілі і Сіріуса. Вона швидко мило йому всміхнулася, але він просто дивився в свою пусту тарілку.

Коли прийшов час розподілу всіх на букву “П”, Ремус трохи отямився і з певною цікавістю почав спостерігати, як Пітер, маленький, пухкий хлопчик поспішив до сортувального капелюха. Хлопці, типу Пітера, не протрималися би і п’яти хвилин в Святому Едді. Він постійно був нервовий і сутулився, що завжди помічали інші хлопці. Ремус був здивований, що Джеймс, який був повною протилежністю Пітера – рослаблений, впевнений в собі, був таким добрим до когось настільки, очевидно, гіршого.

Капелюх міркував дуже довго. Навіть викладачі помітили це і почали нервуватись, коли минали хвилини. Нарешті, його відправили до Ґрифіндору і набагато швидше, туди ж. розподілили і Джеймса, який крокував до столу з величезною посмішкою на обличчі.

– Як це круто, – звернувся він до трьох інших хлопців. – Ми всі зробили це!

Сіріус застогнав, опустивши голову на складені на столі руки.

– Говори за себе, – приглушено відповів він, – мій батько мене вб`є.

– Повірити не можу. – Сказав Пітер, широко розплющивши очі. Незважаючи, що він отримав, що хотів, він продовжував заламувати руки, стріляючи очима оглядаючись за плечі, наче хтось може підійти в будь-який момент і змусити його зробити це ще раз.

Ззаду підійшла Макґонеґел і поклала кістляву руку Ремусу на плече.

– Містере Люпин, – тихо сказала вона, але не настільки тихо, щоб інші хлопчики не могли її чути, – Зможете підійти до мого кабінету після вечері? Він поруч з Ґрифіндорською вітальнею, хтось зі старост покаже.

Ремус мовчки кивнув і вона пішла.

– Про що це вона? – Запитав Джеймс. – Макґонеґел вже хоче тебе бачити?

Навіть Сіріус зацікавлено подивився. Ремус відмахнувся, наче йому було абсолютно байдуже. Він знав про що вони думають – неотесана дитина вже мала проблеми. Сіріус знову подивився на його синець. На щастя, з’явилася їжа, відволікаючи їх. І вона дійсно “з’явилася” – раніше, пусті тарілки, буквально наповнились розмаїттям страв. Золотисті смажені курки, купи смаженої хрусткої картоплі, тарелі з паруючою морквою, фасоля у вершковому маслі і величезний глечик з темною насиченою підливою. Якщо їжа буде такою весь час, міркував Ремус, він цілком міг би ігнорувати розмовляючі капелюхи і снобів з його гуртожитку.

Хлопець дуже уважно спостерігав за одним із Ґрифіндорських старост, який представився Френком Лонґботомом і повів першокурсників до їх кімнат, однієї з веж. Ремус ненавидів блукати, тому намагався, як найкраще запам`ятати дорогу. Він робив помітки в своїй голові, про розмір і форми дверей, про кожен портрет, повз які вони проходили та щодо рухаючих сходів. Хлопчик був настільки виснажений і добре наїдений, що це все вже не здавалось настільки недоречним.

Дійшовши до правого коридору, Ремус побачив кабінет Макґонеґел, позначений акуратною мідною табличкою, і вирішив пошвидше покінчити з цим. Він зупинився біля дверей і тільки-но зібрався постукати, як біля нього з`явився Джеймс.

– Друзяко, тебе почекати?

– Навіщо? – підозріло запитав Ремус хлопчика. Джеймс потиск плечима.

– Ти не маєш робити це сам.

Ремус витріщився на нього на мить, потім повільно мотнув голову.

– Ні. Я в нормі. – Він постукав.

– Заходьте. – Почулось з середини. Ремус відчинив двері. Кабінет був маленьким з невеличким охайним каміном і рядами книг біля однієї стіни. Макґонеґел сиділа за бездоганно охайним письмовим столом. Вона тоненько посміхнулася і дала Ремусу знак сісти у крісло навпроти. Він так і зробив, шморгаючись та чухаючи ніс.

– Рада вас бачити, містер Люпин, – сказала вчителька з явним шотландським акцетном. Її сиве волосся було зібране з тугий вузол ззаду, на ний була темно-зелена мантія з золотою застібкою в формі лева. – Мені приємно вас бачити в гуртожитку Ґрифіндору, головною в якому є я.

Ремус нічого не сказав.

– Ваш батько був в Рейвенклові, ви знаєте.

Ремус знизав плечима. Макґонеґел піджала губи.

– Я думала, що найкраще поговорити з вами якомога швидше про ваш… стан. – Тихо мовила вона. – Дамблдор пояснив, що до цього у вас була мінімальна взаємодія з чарівним світом, і я вважаю своїм обов’язком повідомити вам, що люди з, конкретно, вашою проблемою підлягають сильному негатийному тавруванню. Ви ж знаєте, що значить “таврування”?
Ремус кивнув. Він не міг виговорити, але знав це слово дуже добре.

– Я хочу, щоб ви знали, що поки ви в моєму гуртожитку, я не потерплю, щоб хтось поводився з вами якось якось інакше чи недоброзичливо. Це стосується всіх студентів під моєю опікою. Однак, – вона прочистила горло. – Вам краще бути обережним.

– Я нікому не скажу, – відповів Ремус, – я не хочу, щоб хтось знав.

– Так, добре. – Макґонеґел кивнула, з цікавістю дивлячись на нього. – Це підводить мене до наступного моменту. Ми підготувалися до наступного повнолуння, яке, за моїм розрахунком, буде цієї неділі. Тоді підійдете до мене після вечері, я покажу вам, куди йти. Можливо, ви могли б сказати вашим друзям, що вам треба когось відвідати вдома?
Ремус фиркнув і почесав потилицю.

– Я піду?

Професорка, злегка насупившись, кивнула.

За дверима Ремус наткнувся на Джеймса, який стояв чекав його тут, наодинці, чекоючи його.

– Я казав тобі, я буду впорядку. – Роздратовано сказав Ремус. Джеймс просто посміхнувся.

– Ага, але ти пропустив, коли Лонґботом давав нам пароль. Чи ти хотів би стирчати тут всю ніч? Пішли.

Джеймс провів його в кінець коридору, де висіла величезна картина з пишною жінкою, одягненою в рожеве.

– Широкі гомілки. – Сказав Джеймс і портрет відтворився, як двері. Вони зайшли до вітальні.

Ремус був в вітальні у Виправному центрі для хлопців імені Святого Едмунда, але вони були абсолютно різними. Там кімната була скудо прикрашена, з невеличким чорно-білим телевізором та декількома настільними іграми. Колоди карт завжди були неповними, більшість стільців було зламано чи пошкоджено.

А Ґрифіндорська вітальня була теплою, комфортною та затишною. З величезними, м`якими, на вигляд, диванами та кріслами. З товстим темно-бордовим килимом перед палаючим каміном, і стіни були прикрашені картинами.

– Нам нагору, – сказав Джеймс ведучи Ремуса до закручених сходів в кутку. Зверху були ще одні двері в спальню. Знову ж таки, зовсім не так як в притулку. Було чотири величезні ліжка, завішані щільними оксамитовими червоними шторами, оздоблені золотими китичками. Тут був ще один камін і важкі скрини для речей кожного хлопчика, з червоного дерева, як і полички біля їх ліжок. Ремус побачив свою валізу, яка підпирала скриню. Він підійшов ближче, припускаючи, що це його ліжко.

Пітер переривав свої речі, відкидуючи одяг, журнали і книжки, утворюючи жахливий безлад.

– Я не можу знайти свою паличку, – горлав він. – Мама запакувала її, і я не міг загубити в потязі, але її тут нема!

– Піт, – усміхнувся Джеймс, – твоя мама попросила приглянути за цим, пам`ятаєш?

Джеймс і Пітер, як зрозумів Ремус ще в потязі, росли по-сусідству і прекрасно знали один одного. Не зважаючи, що хлопчики абсолютно різні, і Ремус досі не міг збагнути, як Джеймс не вибив з Пітера все лайно.

Сіріус сидів на ліжку, його валіза залишалася нерозібраною.

– Не парся, друг, – Сказав Джеймс сідаючи біля нього, – ти ж, все рівно не хотів бути в Слизерині, так?

– П’ятсот років, – холодно мовив Сіріус, – п’ятсот років кожного Блека в Гоґвортсі відправляли прямо в Слизерин.

– Ну значить, прийшов час відзначитись, та? – Джеймс весело стукнув його по спині.

Ремус відкрив чемодан. В середині був великий був великий олов`яний котел – ще одна річ від Дамблдора, яку той знайшов серед забутих речей. Внизу також була довга тонка коробка з запискою зверху.

Він розгорнув записку і довго ретельно дивився на закручені слова, намагаючись зрозуміти хоч щось. Але він лише впізнав слово “батько” і здогадався, що це теж від Дамблдора, але колись ця річ належала його тату. Відкривши коробку, він побачив довгу, відполіровану паличку. Він ще не думав про палички, але взяв її в руку і міцно стис. Вона була теплою і відчувалася, як частина його плоті, хлопчик відчував її еластичність, коли повертав в руках. Це було добре.

Нарешті Сіріус почав розпаковувати речі, витягуючи книгу за книгою зі свого чемодана. Ті книжки, що не поміщалися на поличці, він складав біля ліжка. Джеймс витріщився, як тільки но закінчив вішати постер біля свого ліжка. На плакаті було зображено багато рухаючих чоловічків на мітлах, які кидали один одному м`ячі. Ремус подумав, що це виглядає трохи краще, ніж футбол, який він ненавидить.

– Знаєш, – почав Джеймс до Сіріусу, який досі розкладав книжки, – тут є бібліотека.
Сіріус хмикнув.

– Але це, переважно маґлівські книжки. Мій дядько Альфард залишив мені їх, і мама спалила би їх, лиши я книги дома.

Це різонуло Ремусові вуха, що не так з маґлівськими книгами? Не те щоб в нього була хоч одна з собою. Він ненавидить читати більше всього не світі. Але він не довго про це переймався, тому що тепер Сіріус дістав справжній програвач і коробку нових блискучих яскравих пластинок. Він підійшов блище, щоб подивитись.

– Це Abbey Road?! – Спитав хлопчик, зазираючи в коробку з вінілом.

– Ага, – посміхнувся Сіріус і передав йому пластинку. Ремус витер руки об мантію, перш ніж обережно взяти. – Ти, значить, маґлонароджений. – Сказав Сіріус, – ніколи не зусстрічав чаклунів, хто знає the Beatles – окрім моєї кузени Андромети. Це вона мені купила.

Ремус кивнув, на секунду забувши про все.

– Я люблю Бітлів, в одного хлопця в мене в домі було не менше десяти пісень, але він ніколи не давав мені їх торкатись.

– Хлопця в домі? – Сіріус вигнув брову. Ремусу він здавався дуже дорослим. – Ти маєш на увазі, свого брата?

– Ні, – Ремус мотнув головою, повертаючи пластинку назад і відходячи. – Я живу в дитячому будинку.

– Типу притулку для сиріт? – З широко розплющеними очима запитав Пітер. Ремус відчував, як в ньому закипає злість і червоніють вуха.

– Ні. – Виплюнув він, відчуваючи, що хлопці знову витріщаються на його синець і розвернувся, щоб мовчки продовжити розпаковувати речі.

Зрештою Поттер і Блек почали розмову про щось, під назвою квідич, що незабаром перереросло в дуже гарячу суперечку. Ремус заліз на ліжко і засунув штори, насолоджуючись приватністю. Було темно, але Ремус звик до темряви.

– Йому варто краще намагатись, щоб завести друзів, – голосно прошепотів Пітер. – Особливо, якщо він з маґлів.

– Ти впевнений, що тобі місце не в Слизерині? – Протягнув Сіріус, після чого Пітер затих.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: