Він впав йому до колін. Обхопивши руками ноги. Море все ще було єдиним свідком їхньої трагедії.
Подолавши довгий шлях пекельно нагрітими від Сонця стежками гір, він стояв на цій скелі, і прохолода морського бризу, що, нарешті, долітав до них, мала повернути спокій і охолодити запал переслідування, та вони обидва знали, що так просто не буде. Не могло вже бути.
***
Життя звичайного мореплавця. Док-Джа проводив 365 днів на рік у відкритому морі та лиш зрідка сходив на берег, і то тільки для того, аби знову ступити ногами у злощасну воду та передати потрібний товар людям. Моряк знав тільки таке життя. Воно було звичним для нього, та не противило іншим бажанням. До одного дня.
Привезти в це містечко, розташоване на гірських скелях, відгороджене від решти світу океаном, всього лише сіль. Як безглуздо. Чому не можна знати долю наперед?
Того дня піднявся шторм, як тільки корабель підплив до берега. Того дня довелось спускатися в море, аби перенести товар на сушу. Того дня треба було підлаштовуватись під потоки хвиль, щоб вхопитись за черговий мішок.
Все ж, море не витримало такого зухвальства. Хвилі ставали все важчими, більшими, злішими. Приносили з собою каміння, що зустрічалось з бортом. Капітан все кричав з палуби, таким чином намагаючись пришвидшити роботу. Він хотів вийти в море в таку погоду? Він хотів більше грошей чи покинути це місце? Причини губились e морській глибині. Його голос також не було чути серед шуму хвиль і шурхоту принесеного каміння.
Черговий удар хвилі став фатальним. Великий валун розбив підгниваючу стінку корабля. Вода потікла всередину.
Місцеві допомогли витягнути корабель на сушу. Капітан хапався за голову і виривав шмати волосся від такого збитку.
Того дня, я вперше зустрів тебе.
***
— Я знаю, знаю, що ти чекав повернення сюди.
Голос Джун-Хьока знову повернув юнака на скелю.
Він почав цілувати його руки. Так палко і пристрасно. На вустах осідали залишки морської солі. Кінчик язика відчував цей присмак, та він був готовий облизати їх повністю. Ці рідні руки. Такі грубі, як у кожного моряка, і ніжні, коли вони торкались його тіла.
— Чому зараз ти мене зрадив?
Підняв він голову до гори. В очах було стільки печалі, Док-Джа все ще не опускав своїх.
— Я знаю, що ти мене кохаєш. Я відчуваю, навіть зараз. Не обов’язково. Не дивись на мене. Просто скажи. Навіщо ти мене зрадив? Нащо було грати комедію і втікати з моєю дружиною. Ти занадто розумний, аби зробити такий необачний вчинок. Ви би все одно не змогли дістатись сусіднього поселення.
Не змогли. Морські скелі не дозволять цього. Не змогли. Вони не знали шляху, були тут обоє чужими. Не змогли. Не хотіли тікати.
— Я її любив.
— Неправда. Для такого зізнання, для таки почуттів потрібні емоції. А тобі байдуже. Я бачу. Знаю.
Він не припиняв покривати долоні юнака поцілунками.
— І мені на неї байдуже. Залишимось удвох. Тільки скажи.
Та юнак продовжував мовчати.
— Тільки скажи, благаю. Бачив? Я впорався. Відправив решту, що хотіли тебе вбити. Сказав, що сам розберусь. Це тільки моя честь і моє діло. Як із тобою вчиняти.
Це було справою честі цілої громади. Коли дружина зраджувала, то всі чоловіки цього краю приймали її ляпас на своє обличчя.
— Боооже, мені так подобається твій запах.
— Я пахну сіллю, як і все тут, як завжди.
— Ні, ні, ні, ні, ні.
Джун-Хьок глибоко вдихнув, занурившись обличчям у його долоні.
— Ти пахнеш собою. Іноді мною, коли моє тіло перекриває твоє. Ці запахи мене дурманять ще більше. І збуджують.
Він засунув руки під сорочку Док-Джи, обплітав його руками. Випростався на колінах і вже міг покривати поцілунками весь його торс.
— Давай втечем.
Переривався він на короткі фрази від того, щоб і далі його цілувати.
— Давай. До того місяця, куди ви так бажано бігли зовсім недалеко. Будемо разом. Я знайду вихід, знайду гроші. Це все неважливо.
Юнак, нарешті, відповів на всю ніжність і слова, що лягали на нього. Заплутався пальцями в чорному, як ніч, волоссі. Ліва рука відразу була захоплена в полон. Покрита новою порцію обпікаючих поцілунків. Стони так і зривались із вуст. Слина перепліталась із брудом. Язик проходився по кожному тонкому пальчику, не пропускаючи нічого, обслідував кожен міліметр. Права рука лишилась зануреною у волосся.
Раптом, юнак напружив її, прикладаючи набагато більше сили, ніж потрібно. Його тонкі пальці вже не були такими безпомічними, він обплів навколо них коротке волосся, наскільки це було можливо, і присів, порівнявшись із чоловіком, нарешті, зазираючи в його очі.
У Док-Джі не було і крихти тієї ніжності, що йому віддавали з такою пристрастю вже останні пів години.
— Я тебе не люблю.
— Брешеш.
— Мені подобаються жінки.
— Брешеш. Ми стільки раз були разом.
— Ти брав мене силою.
— Ха-ха. Стільки разів я слухав твій стогін піді мною. Можеш не старатись. Слова зараз нічого не значать. Я відчуваю, як емоції закипають у тобі.
Юнак доклав ще більше сили до волосся й відтягнув голову Джун-Хьока, оголяючи шию. Нахилився ще ближче, покриваючи гарячим подихом його шкіру.
— Я. Тебе. Не. Люблю.
Просичав біля самого вуха.
— Я буду любити за нас обох.
— Лиш слова.
— Можу підкріпити їх вчинками.
— Хочу прямо зараз отримати докази.
— Не проблема. Що завгодно для тебе.
— Їж.
Чоловік не розумів.
— Їж. Те, що під ногами. Каміння, землю. Ти ж казав: зробиш, що завгодно.
— Як скажеш.
Джун-Хьок, навіть не дивлячись, зачерпнув повню долоню бруду й підніс до рота.
Док-Джа не витримав. Вибив вміст із його рук. Він розгублено дивився на опонента. Усі слова розбивались об невидиму для нього стіну. Він різким рухом відпустив волосся і скочив на ноги, опинившись біля самого краю прірви.
— Що з тобою не так?
Слів уже просто не знаходилось. Джун-Хьок старався не панікувати і не переводити так часто погляд із юнака на прірву. Аби не дати йому зрозуміти свого наміру і прискорити неминучі події.
— Чому ти не розумієш? Тримаєшся за мене. Я просто подорожній. У нас нема майбутнього разом. А в тебе воно було. Є. Вбий мене.
Юнак усе більше відходив до безодні.
— Вбий мене. Скажеш, що помстився за дружину.
Чоловік потроху ставав на ноги. Цей рух відкинув Док-Джу ще далі до прірви.
— Тебе зрозуміють. А якщо повернешся зі мною…
На цих словах його голос зірвався. Він бачив, що результату немає.
“Його очі так само сповнені коханням. Мої слова нічого не змінять.”
Відходити назад не було місця.
Відчай ще дужче охопив хлопця.
— Ти правий.
Констатував Док-Джа і зробив ще один відступ назад. Джун-Хьок реагував на кожен його рух. Намагався скоротити дистанцію.
— Я люблю тебе.
Останній крок було зроблено.
“Це непоганий фінал.”
Думки рознеслись за вітром.
— Для нас двох.
Каміння падало вниз так само, як декілька хвилин назад, коли з обриву летіла юна дівчина. Воно сповіщало про прийняте рішення.
***
Сонце ще обпікало гірські стежки. Каміння шурхотіло під ногами, створюючи монотонний ритм.
Чоловіки йшли вперед. Однією стежкою. Не слідкуючи за дорогою. Їх очі нічого не бачили.
Схопити в останній момент за руку було благословенням. Чи втратою.
Додати до улюблених