кожний корабель має піти

FavoriteLoadingДодати до улюблених

мінхо розбиває його машину, і лежить поруч із нею, поки вона палає так, як горіли його листи у ванній старої квартири лі. мінхо розбиває його серце, і цього разу він зовсім далеко –  вони розмовляють по телефону на різних кінцях міста і з кожною секундою синмін все більше й більше хоче розплакатись.

просто мінхо такий. егоїстичний і неприборканий, схожий на ті урагани, один з яких вони колись намагалися перечекати в маленькому будиночку, дах якого чудом не зірвало в перші кілька хвилин.

без мінхо – погано, з ним, насправді, ще гірше. але синмін звикає до нього, й без нього як без повітря, хоча його повітря отруєне сигаретним димом, дряпає горло, опадає пилом в легенях.

– можеш не чекати на мене на вихідних.

– я думав, що ти прийдеш, щоб віддати мені гроші за машину.

– чорт забирай, це все, що тебе хвилює? добре, я скину тобі на карту найближчим часом. все, давай, мені час іти.

синміну начхати на машину, чесно. його єдину машину, але мінхо у нього теж лише один; синмін намагається поводитися так, наче його почуття охолонули, але більш за все він боїться втратити лі.

мінхо просить йому не дзвонити. він кидає свій телефон з мосту – хоча б не летить за ним сам, але синмін не знає, синмін приймає на свій рахунок й спить лише три години після важкого робочого дня, тому що йому треба більше часу для того, щоб згадати що саме він зробив не так.

мінхо почувається винним – він сам через все це проходив й усі його відверті вірші кинули йому під ноги; він же все спалив. мінхо не мав цього робити, він ненавидить себе й синміна – останнього за те, що йому довіряв. свої щоденники, свою машину, своє життя; синміне, ти ж знав, що це не взаємно, але чому дозволив собі так багато?

мінхо повертається до нього знову, каже те кляте “справа не в тобі а в мені”, яке він казав безліч разів, кидає на стіл пачку грошей.

– синміне, ти чудовий друг, а я дуже поганий хлопець. мені шкода, я відремонтую і поверну тобі твою машину, й більше не візьму її ніколи.

синмін шукає в собі сили вигнати його, але мовчки кусає губи.

– угу. це все?

– так. я… я не буду вибачатись, тому що не заслуговую прощення, але знай, що я дуже шкодую про те, що зіпсував ці п’ять років твого життя.

вони були найкращими, й синмін обіцяє собі розплакатись – обов’язково переглядаючи фотографії, але тоді, коли він знову залишиться наодинці.

– ти заслуговуєш на когось кращого за мене, тому що я був поганим другом і тому, що я був би ще гіршим коханцем, – мінхо посміхається, але його маска впевненості повільно ламається і він усвідомлює це занадто добре.

– я обіцяв мінгю, що завжди буду поруч із тобою.

– я передам йому, що це не твоя провина.

синмін ненавидить мінхо за те, що розуміє контекст.

– мінхо…

– я знаю, що навіть зараз вчиняю неправильно, тому що для початку я мав би впевнитися, що мені є на кого тебе залишити. але я все ще поганий друг.

тому що так, мінхо такий – егоїстичний і неприборканий, а ще зламаний, не шукаючий допомоги.

– я – камінь, що тягне тебе на дно, синміне. я більше не…

– знаю.

– так. тоді прощавай?

– а машина?

мінхо сміється.

– чанбін привезе.

– так, дякую.

– нема за що. ще раз вибач.

мінхо розбиває його серце двічі, без нього все ще погано, й він з тих звичок, яких не позбутися швидко і легко.

синмін видаляє його номер, спостерігаючи за тим як мінхо залишає його двір зі свого балкону.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: