you give me that love, real love

Луз якось знайшла її стару куртку для гри в Граджбі, і вирішила її приміряти. Серце Еміті буквально зупиняється.

Бачити Луз в своєму одязі це занадто для неї, вона відчуває себе так, наче може впасти без свідомості. Вона хоче подякувати богам за те, що має можливість спостерігати за цим небесним видовищем. Коли вона ще була в команді, це була одна з її фантазії: побачити милу дівчину одягнуту в її куртку. Це одна з тих фантазії, яку вона ховала глибоко в серці і не наважувалась сказати вголос.

Вона ніколи не думала, що це стане правдою. І, звісно, вона не очікувала побачити Луз в ній.

Або, Луз знаходить стару куртку Еміті для гри в Граджбі, і Еміті присягається, що цей краш колись вб’є її.

Переклад https://archiveofourown.org/works/25944322

Все почалось з невинного коментарю Луз.

– Мені цікаво, чи є тут якісь книжки, які б допомогли мені з моїм видом магії… Ні одна з книжок в школі не розказує про те, як використовувати знаки, щоб творити магію, як я це роблю. – каже вона.

Це змушує загорітися лампу в голові Еміті – десь на задвірках її пам’яті існує нечіткий спогад про стару книжку в особняку Блайтів. Вона пам’ятає, як читала згадки про старі способи чаклування відьм в одній з найстаріших книжок в їхній колекції. Ба більше, вона пам’ятає, що ця книжка одна з тих, які вона тримає у своїй кімнаті.

– Думаю, в мене є одна. – каже Еміті. Обличчя Луз осяює посмішка, і серце Еміті тремтить, як вона це баче. «Сконцентруйся», – каже вона сама собі.

– Серйозно? Я можу її побачити? – вигукує Луз. Її обличчя несподівано опиняється прямо перед обличчям Еміті. Вона відсахується так швидко, як тільки може, намагаючись приховати рум’янець.

– Не знаю… – відповідає вона. – Мені не можна виносити ці книги з дому.

– Будь лааааска. – благає Луз, і її щенячі очі роблять неможливим відмовити її в чому б то не було.

– Гаразд… Мабуть ти можеш зайти, щоб поглянути на них? – каже вона. І, о ні, навіщо вона це сказала. Луз в її домі – це не те, що вона б хотіла допустити. Справа не тільки в тому, що це змусить її неймовірно нервувати, а й в тому, що існує мільйон речей, які можуть піти не так, як слід.

– Так! – вигукує Луз, здіймаючи руки в повітря. – Дякую тобі, дякую!

Вона обіймає її, коли вигукує останні слова, й Еміті впевнена, що вона безконтрольно червоніє прямо зараз. Вона відчуває засуджуючий погляд Віллов на собі (о ні, вона якось забула, що Ґас та Віллов також тут) і намагається уникнути зорового контакту з іншими людьми в кімнаті. Віллов знає, знала вже деякий час, і це змушує її почуватися неймовірно ніяково. Не те, щоб вона не почувалась ніяково раніше, особливо поруч з Луз, але це точно робить це ще гіршим.

Проблема полягає у тому, як їй провести Луз до себе додому, з її батьками в ньому. Вони не схвалюють ніяких друзів, що не мають високого соціального статусу – тим паче друзів людей. І тих, в яких вона закохана.

В цей момент ні звідки з’являються її брат та сестра.

– Привіт, рукавичка. – каже Еміра.

– Чому така засмучена? – запитує брат.

Луз занадто зайнята, говорячи з друзями, щоб помітити присутність близнюків, чому Еміті дуже вдячна.

– Я пообіцяла Луз, що проведу її додому, щоб показати одну книжку, але я не можу дозволити батькам побачити її. – проговорюється вона.

Вони обоє кидають на неї знаючий погляд.

– Тобі пощастило. – каже її сестра. – Сьогодні вночі їх не буде вдома.

Еміті не може повірити своїй удачі. Це не схоже на її батьків: не бути вдома, звичайно, вони люди зайняті, але вона не очікувала, що їх не буде саме сьогодні.

Шкільний день проходить, і скоро прийде час їй йти додому з Луз.

(«Йти додому з Луз – звучить гарно». – думає вона.)

Всю дорогу Луз заповнює своєю жвавою балаканиною, і Еміті намагається не відставати від неї. В неї немає проблем з володінням мовою, вона навіть гордиться своїм навиком введення дебатів, але обличчя Луз її постійно відволікає. Як же ж ніяково.

– Вау, твій будинок величезний. – каже Луз, як тільки вони опиняються навпроти особняка Блайтів.

– Так, думаю так і є. – ніяково відповідає Еміті. Вона не згадує про те, як цей розмір завжди змушував її почуватися самотньою, коли вона росла, навіть в компанії Еміри та Едріка.

Проходячи коридорами до її кімнати, вона помічає, що приголомшений вираз обличчя Луз на всьому, що зустрічається на їхньому шляху. Її очі бігають з однієї сторони в іншу, напевно, намагаючись роздивитися все навкруги. Еміті уявляє собі, що людські будинки мають дуже відрізнятися від будинків на Киплячих Островах.

Потім Луз починає вказувати на різні предмети і запитувати, що це таке, намагаючись вдовольнити свою зацікавленість. Це так чарівно, те, яка вона допитлива в своєму намаганні дізнатися все. Еміті не думає, що вона коли-небудь настільки цікавилася людською культурою, як Луз цікавиться їхньою.

Дорога до її кімнати займає більше часу, аніж планувалось, адже вони весь час відволікаються на найменші деталі. Серйозно, навіщо Луз знати, як працюють чарівні лампи? Вона ж знає знак світла. Тим не менш, Еміті не відмовляє у відповіді ні на одне її запитання.

Вона не усвідомлює, що дозволила Луз повести себе в неправильному напрямку, допоки не бачить портрет.

Він старий, на ньому зображена її сім’я. Це було до того, як вона пофарбувала своє волосся, тож вона виділяється серед близнюків. Луз помічає його негайно.

– Оууу! Ти виглядаєш та мило. – пищить вона.

До Луз, тільки близнюки називали її милою, щоб подражнити, а ще старі леді на вулиці. Ефект абсолютно різний, тим не менш. Їй подобається чути це від неї, навіть якщо це змушує її обличчя перетворитися на буряк.

– Я пофарбувала своє волосся незадовго після цього. – пояснює вона, сама не знаючи чому.

– Думаю, обидва кольори виглядають прекрасно на тобі. – каже Луз. Тільки вона може зробити так багато компліментів за такий короткий проміжок часу.

Якась частина Еміті також хоче зробити їй комплімент, сказати, що якщо хтось тут і є милий, то це вона, з її прекрасним бажанням допомагати та дружити зі всіма, кого вона зустрічає, але вона не настільки смілива, щоб сказати це.

– Ходімо, книжка в моїй кімнаті. – каже вона натомість, запрошуючи Луз піти за нею.

Цього разу вони йду без всяких відволікань, Луз коментує те, як вона виглядає на портреті. Еміті не каже їй, як сильно вона ненавидить це. Як сильно вона ненавидить те, що її батьки намагаються виглядати як ідеальна та впливова сім’я. Сім’я, в яку вона не вписується. В якій вона виділяється, як і на тому портреті.

– Іііі, це моя кімната. – каже вона, відкриваючи двері для Луз.

Еміті рада, що вона намагається тримати свою кімнату в чистоті більшість часу. Не хотілося б привести Луз сюди, якби тут був такий безлад, як у кімнаті близнюків. Хоча, якщо зважати на те, що Луз живе в Совиному Домі, вона б не звертала увагу на безлад в кімнаті.

Вони заходять, і Еміті починає шукати книжку.

– Це стара книжка з історії відьмацтва. – каже вона. – Має бути десь тут.

Вона переглядає свої книжкові полиці в першу чергу, але не помічає її там. Вона думає, що мала б тримати її в себе на столі, але – ні, там її також немає.

– Дивно, я можу присягнутися, що вона була десь тут.

– Хочеш допоможу шукати? – запитує Луз, як завжди намагаючись допомогти.

Еміті киває та вказує на свою шафу.

– Я тримаю деякі старі речі у верхній шухляді. Я могла залишити її там останнього разу, як я прибиралась.

Вона нічого про це не думає. Це просто шухляда заповнена речами, якими вона більше не користується. Нічого потенційно сороміцького там бути не повинно. Луз може ритися там хоч весь день, якщо вона цього хоче, і, можливо, книжка виявиться там.

Її власні пошуки були перервані вигуком Луз.

– Еміті, дивись!

Вона не готова до того, що бачить, коли повертається обличчям до неї.

Луз якось знайшла її стару куртку для гри в Граджбі, і вирішила її приміряти. Серце Еміті буквально зупиняється.

Бачити Луз в своєму одязі це занадто для неї, вона відчуває себе так, наче може впасти без свідомості. Вона хоче подякувати богам за те, що має можливість спостерігати за цим небесним видовищем. Коли вона ще була в команді, це була одна з її фантазії: побачити милу дівчину одягнуту в її куртку. Це одна з тих фантазії, яку вона ховала глибоко в серці і не наважувалась сказати вголос.

Вона ніколи не думала, що це стане правдою. І, звісно, вона не очікувала побачити Луз в ній.

– Ем, ти в порядку? Ти так раптово замовкла. – каже Луз. – Я зробила щось не те? О мій боже, я все зіпсувала, чи не так? Я знала, яка чутлива для тебе тема Граджбі, я не мала…

– Нініні! – поспішає сказати вона, зупиняючи намагання Луз зняти куртку. – Все окей. Абсолютно окей. Мені ще ніколи не було краще в цьому житті. Я почуваюсь як ніколи добре. Будь ласка, не знімай її.

Вона каже це так швидко, що й не знає, чи Луз зрозуміла хоч щось.

– Ох! Окей. – полегшено каже вона. – Я серйозно хвилювалась, що зробила щось не таке, ти дійсно червона.

Ох, прекрасно. Тепер вона помітила її червоне обличчя. Вона не могла б ховати його вічно, зважаючи на те, що вона червоніє кожного разу поряд з нею, але це не робить це менш ніяковим.

Луз досі дивиться на неї з хвилюванням, і Еміті несподівано відчуває приплив хоробрості.

– Справа в тому, що, ем, ти виглядаєш прекрасно в ній. – вона заїкається. Голос такий тонкий, що вона не впевнена, що Луз її почула.

Але потім дещо стається, і цю картинку Еміті буде тримати у себе в голові вічно. Луз червоніє. І це не маленьке почервоніння, яке вона бачила раніше, яке таке ж чарівне, це повноцінне почервоніння, яке покриває все її обличчя.

– Дякую. – відповідає Луз. Наступає ніякова тиша, яку Луз, на щастя, перериває. – Я також знайшла книжку.

Ось він, їхній порятунок від ніяковості. Вони сідають на ліжко, величезне ліжко, як каже Луз, і гортають сторінки, шукаючи одну конкретну інформацію, яка потрібна Луз. І хоч вона виглядає зацікавленою у всій інформації, книжка занадто масивна, і у них немає часу, щоб Луз вивчила всю історію відьомства. Для цього є школа, як ніяк.

Вони занадто близько, їхні голови схиляються над книгою, і їхні руки продовжують торкатися, коли вони обоє хочуть перегорнути сторінку – Еміті навіть може чути, як Луз дихає. Що є поганою річчю, адже це означає, що Луз також може чути, як вона дихає і поміти, якою нервовою вона є.

Нарешті вони знаходять сторінку, на якій згадуються старі чарівні знаки, і Еміті повертає свою голову, щоб сказати дещо Луз, але бачить, як та дивиться на неї. Їхні обличчя знаходяться на відстані декількох сантиметрів один від одного, і Еміті вирішує взяти трохи тієї хоробрості, яку вона показала раніше. Комбінації Луз в її кімнаті, на її ліжку, одягнутої в її одяг, це занадто для того, щоб опиратися.

Вона нахиляється.

Це тільки легенький доторк до губ, вона не може змусити себе зробити щось більше, але цього достатньо для того, щоб феєрверк вибухнув у її животі. Це триває всього секунду, але коли вона відсувається, то ще раз бачить сильно червону Луз.

– Я, ем… – починає вона, страх несподівано оволодіває нею, а колишня сміливість зникає. – Вибач…

Перед тим, як вона завершує свої вибачення, Луз торкається її губ вдруге. Це досі невинний поцілунок, повний недосвідченості, але страх, який вона відчувала замінився теплотою губ Луз. Їй це подобається, і вона не думає, що коли-небудь їй буде достатньо.

Вони обоє відсуваються одночасно.

– Ти мені дійсно подобаєшся. – каже Луз ні з того ні з сього, і звісно, вона випереджає Еміті.

– Ти мені також подобаєшся. – відповідає вона, тримаючи руку Луз у своїй. – Ти мені подобаєшся вже давно.

– Серйозно? – запитує Луз, досі не розуміючи, наскільки насправді сильні почуття Еміті.

– Пам’ятаєш Грум, коли я хотіла запросити людину, що мені подобається? – запитує Еміті.

Проходить декілька секунд, а потім усвідомлення проходиться обличчям Луз.

– Ооооо.

Еміті хіхікає. Вона хоче знову її поцілувати, і, так як нічого не заважає, вона робить це.

– Якщо це через цю куртку, я ніколи її не зніму. – каже Луз муж поцілунками, і Еміті не може стриматися від вибуху сміху.

– Може забрати її. – каже вона. – Не те щоб я мала її використовувати, і вона виглядає краще на тобі.

Луз посміхається, і Еміті не може повірити, що їй настільки пощастило, що ці посмішки адресовані їй.

– Гаразд тоді. – відповідає вона.

І, якщо Луз почне регулярно одягати куртку Еміті поверх своєї толстовки поза уроками, то нікому не треба знати чому.