You drew stars around my scars

Події розгортаються одразу після трагедії на Старкорті, або я передивилася відео “things you’ve missed while watching st3”. А ще мої спроби написати щось миле по байлерам, які, я дуже сподіваюсь, вас потішать так само, як мою гфшку дашуньонка. Присвячую їй, бо вона мене буллить, що я професійно роблю байлерам боляче. Приємного читання! П.С.: зараз працюю над університетською авешкою, тож буду рада бачити фідбек на попередні роботи! Дякую ♡

Хоч Майк і знаходиться серед своїх друзів, він все одно самотній. Йому нестерпно боляче, хоч він і намагається не показувати цього. Він сидить, загорнувшись у ковдру по самі вуха, і просто спостерігає. Спостерігає за тим, як пожежники намагаються знайти тіла поранених чи загиблих, хоча цих тіл і в теорії немає. Спостерігає за тим, як місіс Баєрс намагається заспокоїти Оді, хоча сама ледь тримається. А Майк – безпомічний шматок лайна, який сховався тут, наче мала дитина. А йому вже час подорослішати.
– Привіт, – тихо лунає десь зверху. Майк не хоче виринати зі своєї схованки, але зараз не час замикатися у собі, чи не так? Він дивиться вгору та бачить розгубленого Вілла.
– Вибач, я не хотів тебе чіпати, але… Я приніс тобі чаю. Випий, будь ласка, тобі стане краще, – Вілл простягає другу паперовий стаканчик, а Майк вже знає, що він обов’язково з трьома з половиною ложками цукру – не більше і не менше, бо Баєрс знає, як він любить. Майк мовчки киває на знак подяки та забирає чай собі, дивлячись на власне відображення у коричневій рідині.
– Посидіти з тобою? – Вілл знервовано перебирає у долоні краєчок ковдри. Він бачить, наскільки Майк розбито себе відчуває. Звісно, він і гадки не має, як цьому зарадити, але можливо щось спаде на думку.
– Якщо хочеш, – Віллер сунеться вбік, і за мить, але все ж таки трішки вагаючись, поруч сідає Вілл. Вони ледь торкаються колінками і Баєрс відчуває залиплу кров на нозі друга.
– Ти як? – він говорить напівголосно, бо розуміє, що Майк не дуже бажає бути почутим.
– Я не знаю… Певно, ніяк? – Майк натягнуто усміхається, все ще не дивлячись на свого співбесідника, його погляд прикутий до когось попереду. – Я відчуваю себе непотрібним. Я не зміг нічим зарадити… Знову. Думаю, мені просто краще не лізти.
– Про що ти говориш, Майку? – Вілл уважно слідкує за тим, на кого саме дивиться друг. – Ти потрібен їй, особливо зараз, як ти цього не розумієш? Ти б не зміг врятувати Гоппера…
– А що тепер робити без Гоппера? Як мені її оберігати без нього? Він наказав мені дорослішати і ставати більш відповідальним, але що якщо я не зможу? Якщо її знайдуть і вб’ють? Я знову не зможу нічим допомогти! І так постійно, Вілле! Постійно…
Вілл не знає, що сказати. Він і сам відчуває провину, бо його мати повернулася живою та цілою, а Гоппер… Вілл чудово розуміє, що Оді не залишиться одна, проте все одно це гірке відчуття з’їдає зсередини і не дозволяє підходити до дівчини, не ховаючи очей.
– Що у тебе з коліном? Чому не показався лікарям? – Баєрс обережно прибирає краєчок ковдри з ноги Майка.
– Це просто подряпина, не звертай увагу. – “просто подряпина”, але Віллер аж шипить, коли по рані просто дмухає вітер.
– У тебе півколіна просто в м’ясо, Майку. Можна? – Вілл просить дозволу на те, щоб оборобити рану, та береться за медикаменти тільки після докірливого кивку. – Послухай мене зараз і не перебивай, будь ласка. Я знаю, що це твоє хобі – перебивати мене – але дуже прошу потерпіти. На твої плечі впало забагато всього за ці останні роки: мої зникнення та липова смерть, усі ці історії з Оді, потім мене взагалі “захопив” Поглинач Свідомості, а зараз весь цей жах зі Старкортом. Ти ніколи цього не казав, але я знаю, як тобі було важко. Я відчуваю це, правда. Тобі, певна річ, було важче за нас усіх. Ти часто звинувачуєш себе у тому, що начебто нічим не допомогаєш. І це вже, Майку, неправда. Ти завжди шукаєш варіанти, вигризаєш себе зсередини, але знаходиш необхідне вирішення проблеми! Ти скажеш, що фізично ти нічим не можеш зарадити, бо у тебе немає суперсили чи ти просто не такий відчайдуха, як Стів. Але чи це дійсно потрібно? Твоя суперсила полягає в іншому – у твоїх словах. Ти ж згадав ту історію з дитячого садочка, і наскільки вона була влучною у той момент! Ти тримаєш Оді на контролі її сил та підбадьорюєш її, коли вона цього потребує! – Вілл обмотує ногу Майка бинтом, розправляючи його, та прибирає всі медикаменти у коробку. – Я хочу сказати, що… Ти не безпомічний, Майку. Тобі не потрібно бути супергероєм чи мати якусь особливість для того, щоб рятувати своїх друзів. Ти вже особливий, і ми всі за це тебе любимо. І вона тебе любить. Пам’ятай про це, будь ласка.
Майк дивиться на своє коліно і на секунду перед його очима з’являється ще один важливий спогад з дитсадочка.

– Агов, Віллер впав з гойдалки і сильно забив коліно! Принесіть лід та покличте когось з медпункту, будь ласка! – кричить вихователька, намагаючись витерти ногу Майка якоюсь не досить чистою серветкою від пилюки та крові. Але що там того дитячого колінця? Навіть якщо ранка невелика, то плачу буде вдосталь. От і Віллер заливається сльозами на весь майданчик, поки інші дітлахи здивовано дивляться на нього.
– Діти, чому знову пустуєте? Чому не дотримуєтесь правил поведінки на вулиці? Не можна гойдатися без вихователів! Бачите, як сильно можна поранитися, якщо бути таким необачним… – вихователька позіхає, не знаючи, куди себе діти, щоб якось відволікти Віллера від рани.
– Я приніс лід, пані Джейсон, – жінка обертається на голос та бачить перед собою Вілла Баєрса. Той стоїть з хусткою у руці, з якої потрохи капає вода.
– Де ти його взяв, любий? – запитує вихователька, мружачись від сонця.
– Мені на кухні дали. Вибачте, аптечка не помістилася у руки, але я взяв чисті серветки. На кухні сказали, що ними можна витерти рану Майка і йому стане краще.
– Молодець! Ох, тоді ми зараз швидко вилікуємо тебе, Віллере. Дивись, який у тебе хороший друг! – Майк перестає так гірко плакати і весь натовп дітей розбрідається по дитячому майданчику, втративши весь інтерес до ситуації. За хвилину на колінці Віллера вже красувався широкий пластир, а в руці він тримав цукерочку для “вигнання бактерій-поганців з колінця супергероя”, як сказала пані Джейсон. Поруч сидів Баєрс та малював щось у своєму альбомі.
– Чому ти все ще плачеш? Болить? – Вілл із занепокоєнням дивиться на друга, все ще тримаючи олівчики в руці.
– Не дуже… Просто ногою ворушити неприємно. – Майк кволо усміхається, дивлячись на малюнок Вілла у альбомі.
– А який твій улюблений колір? – Майк бачить як у друга умить починають блистіти очі.
– Блакитний, а що?
– Не підглядай! – Вілл нахиляється до колінця друга та щось обережно з ним робить, намагаючись сильно не тиснути. Майк стійко тримається та не дивиться.
– Готово!
Віллер опускає голову та в захваті дивиться на намальоване на пластирі.
– Дивись, це ти. – маленький пальчик вказує на малюночок чоловічка з якимось акваріумом на голові. – І знаєш хто ти? Ти – космонавт! А це, – палець переміщується на прапор з маленьким сердечком, – твій знак! Всі знають, що це саме ти, коли бачать його. І ти знаходишся на Місяці! І тут, – Майк, слідом за пальцем Вілла, переводить погляд на якийсь камінчик, – справжній уламок від Місяця! Коли ти приземлився, то він потрапив тобі прямісінько у колінце. Але ти сміливий і досвічений космонавт, тому тебе це не налякало, а навіть розсмішило. Рана заживе, а внесок у науку – залишиться назавжди! То як тобі?
– Ого! У тебе гарно виходить малювати. – Майк роздивляється швидкий малюнок хлопчика та усміхається, ба навіть дійсно сміється.
– Хочеш, я намалюю тобі ще щось?
– Звісно! Я хочу побачити всі твої малюнки! Я подарую тобі цукерку за мій пластир. Тепер рана мене не так сильно лякає, дякую.
– Будь ласка, і не потрібно! Ми можемо з’їсти її разом, ми ж друзі?
– Друзі назавжди!

І зараз Майк так само дивиться на своє коліно, де на бинті йодом намальована та ж сама картинка, що і колись давно у дитячому садочку.
– У мене не було блакитного олівця поруч, вибач, – Вілл усміхається, нахиляючи голову трішки вбік, та зазирає в очі Майка.
– Дякую. Дякую, що ти залишився посидіти зі мною, – Майк теж відповідає йому усмішкою і вони ще довго сидять отак, усміхаючись один одному.
Здавалося б, дитинство вже давно минуло і такі речі не мали б так сильно підняти настрій, але зараз Майк розуміє, що не жаліє про те, що впав тоді з тої клятої гойдалки. Жодної секунди не жаліє, що його найближча людина – це Вілл Баєрс, який завжди дає Майку зрозуміти, що він – не один і ніколи не буде одним. Яка б ще гойдалка його не спіткала.