You and me.

– Стій на місці, паскуда! Руки за голову, швидко. – міцний чоловік кричить та наставляє пістолет. За ним чується рявкіт сирен та купа голосів поліції.

Він спокійно розвертається обличчям уперед, показує свій спокій. Очі темні, майже чорні, віддають азартом та насолодою. На світло рожевих вустах красується нахабна усмішка. Хлопець з рудими пасмами сміється їм усім в обличчя. Його біла футболка замизкана буйною гамою кольорів, сірі джинси потерті й брудні, а кросівки, явно зношені, віддають вже брудним зеленим.

– Пакуйте його хлопці. – рявкіт розносить по вулиці. Вулиця то була брудна, мертва роками тут живучих. Люди тут не знають закону. Нелегальний бізнес, проституція, вбивства, крадіжки. Люди тут виживають. Їх відрік увесь світ й тому вони поневіряються тут з надією на чудове життя. Діти, які виростали тут сидять в в’язницях.

Стіни будинків, гаражів, магазинів розмальовані графіті. Скло вітрин розбите, або потерпає від ушкоджень. В провулках тхне явно екскрементами людей та тварин, а може десь згниває труп, десь чутні крики. Ліхтарики у руках поліції блимають, як у дешевих фільмах страху. Люди тут страшаться світла, бо воно несе загрозу для їх існування.

Огляд цього місця продовжується попри те, що злочинця зловлено, посаджено у машину з ґратами та злими дядями поліцаями. Небо поступово затягується, холод обвиває усе тіло, а дощ маленькими краплинками поступово падає на заяложений асфальт.

– Торкайся, хлопці тут закінчать. – подає голос чоловік дивлячись у вікно за командою новачків та вмикає пічку в машині сильніше.

Придурок.

– Безпечно їх тут залишати, офіцере? – водій тихесенько запитує, дивиться на групу з хвилюванням в очах. – Район то небезпечний, доказ навіть є. – кивком вказує на рудого хлопця, що сидить в наручниках на задньому сидінні.

У відповідь старший чоловік шикає неприємно й віддає наказ по рації: Припинити огляд.

Команда з п’яти людей зупиняється, оглядається між собою, розвертається та хлюпаючи по вже з’явившись калюжах йде по машинах.

Нагріта автівка нарешті торкається з місця. Хлопець не видає ні слова за весь час, його голова закинута, а очі прикриті. З вуст не спадає усмішка, а зап’ястя поступово починають нити від неприємного натирання. Хлопець заплющує очі та впадає у дрімоту. Від руху машини рука неприємно б’ється об дверцяту, але це нікого не хвилює. Всім начхати.

– Вилазь. – хрипко та голосно роздається над вухом. Міцна рука стискається на комірі колись білосніжної футболки хлопця й з силою тягне на себе. – А ну виходь, тварюко.

Чоловік витягує з машини ще сонного юнака та поспішає з ним у відділок. На вулиці холодно та сиро, неприємний холод несеться по тілу, а ноги поступово стають мокрими від калюж. На стоянці ще з десяток однакових машин, ліхтарі світять через один, а навколо лишень тиша.

Затишшя перед довгими годинами розмови.

Великі металеві двері на вході неприємно скриплять. Приміщення зустрічає кіпішем. Усі на взводі, бігають, кричать, телефони розриваються від викликів.

На другій авеню крадіжка! 
Машина їде. 

Вбивство, п’ята вулиця, східна частина. 
Так, сер. 

Гучна музика у сусідів, центр. 
Та щоб вони усі оглухнули. 

Усі крики неприємно б’ють по голові, світло ріже очі після темряви, а наручники продовжують терти.

– Цього у допросник треба. Північ, закинутий район, вбивство.

– Знову ці вилупки, веди.

Мовчазна прогулянка коридором. Хлопця штовхають на стілець перед білим столом та залишають сам на сам з собою, вдало ховаючись за склом та спостерігаючи за ним, як за собачкою. Той сидить, не рухається навіть, бо він втомився. Хочеться спати, може трохи їсти.

– Чон Хосок. Двадцять сім років. Кримінальних справ десять. Усі закриті як невинний. Твоїм досьє можна людей вбивати, хлопче. – стопка паперу летить на стіл, видає надто голосний звук. Деякі аркуші випадають з теки й розлітаються. – Затриманий за вбивство жінки. Свідок розказав поліції як бачив тебе, серед білого дня, в східній частині. Про те як ти встромляв їй ножа в живіт, про те з яким задоволенням ти це робив й про те як викинув ніж у сміттєвий бак в західній частині. А сам знайшовся в північній.

Блакитні очі, вже сивого чоловіка спостерігають за емоціями на обличчі Хосока. Той сидить спокійно, дивитися у відповідь.

– Я не вбивав її.

Єдине, що він видав за цілу ніч. Чоловік зітхає тяжко, сідає навпроти та потирає перенісся.

– Слухай, хлопче. В мене таких” я нікого не вбивав” за двадцять років роботи було вдосталь, від того що ти будеш це повторювати, строк не скоротиться. Він тільки буде рости, зростати з кожним “я не” й нескінченно ускладнюватися після “вбивати”.

Чотири години допиту, а з вуст лунає тільки єдине: Нікого. Не вбивав.

Люди за склом явно бісилися з цього. Бо ось, він прямо тут, вбивця, насильник, крадій, вандал. Є свідок. Є слова. Є тіло. Є ніж. Усе є.

Хосок від втоми голову закидає на спинку пластмасового стільця й зітхає тяжко.

– Ви набридли. Усі.

– Ти будеш вільний як тільки признаєш провину.

Двері відчиняються зі скрипом, на порозі постає чоловік. Низький, худорлявий, з чорним волоссям та лисячими карими очами. Його вигляд строгий, а погляд напружений. Сам він одягнений як з голочки. Біла сорочка, без жодної складки. Легке пальто кольору кави, та чорні штани з рівною стрілкою. Й обов’язково чорні, блискучі черевики.

– Пане Кім, ви порушуєте усі офіційні правила поліції. Змушуєте мого потенційного клієнта признати вину. Як вам не соромно, пане.

Голос приємний, теплий, але водночас строгий та наказовий.

– Пане Мін. Доброго ранку, ви прийшли занадто рано. – чоловік дивиться на свій годинник на зап’ясті. Стрілки показують рівно пів на сьому ранку.

– Це ви, пане Кім, сказали мені занадто пізно про мою роботу. Чекаю на нього у своєму кабінеті через десять хвилин, інакше будемо сваритися з вами усіма. – спеціально наголошує останнє слово, грається своїм авторитетом.

Хосок проводжує тендітну фігуру очами та посміхається ще з більшою наглістю.

Один нуль в бік хлопця.

– Погань! – викрикує хлопчисько зайшовши в кімнату допроса, від нього несе одеколоном з ментолом. – Завжди цьому адвокатику треба всунути свого носа. – він зле дивиться на Хосока, а той у відповідь знизує плечима мов я тут ні до чого.

– Лі, відведи його до Міна. – втомлено зітхає та пропалює поглядом затриманого.

– За мною.

Кабінет виявляється світлим, навколо стоять вазончики з рослинами. Зліва від входу стоїть невеличкий шкіряний диван, на поличках купа паперу, книжок та тек. Стіл завалений справами, а справа від нього стоїть шафа в якій явно висить верхній одяг. В кімнаті стоїть запах кави з нотками дерева. Біля годинника на стіні висить китайський оберіг. Чоловік розмовляє з кимось через телефон, але уважно дивиться на людей що зайшли.

– Так, пане Хан. Я зрозумів, схід, четверта вулиця. – затискає телефон у вуха плечем, а сам записує ручкою деталі. Знов бере в праву руку мобільний та киває молодому сержанту Лі на вихід. Той кукситься, цикає тихо та виходить. – Я вас зрозумів, дякую за інформацію. До зустрічі.

Кладе слухавку та відкидає пристрій на стіл, дивиться уважно на не обережний запис та зітхає.

– Бовдур. Ти просто бовдур, Чон Хосок. – погляд темно – шоколадних очей встромлений тільки на нього, він виходить з-за робочого стола. – На дворі двадцять перше листопада, завтра річниця, а ти в поліційному відділку.

Хосок сміється тихо. Хрипко й спокійно. Чоловік підходить ближче та дістає з кишені ключа від наручників. Носив з собою завжди, про запас…

Як тільки замок клацає й неприємний брязкіт металу об поверхню лунає, руки опиняються на талії свого коханого.

– Вибач, Юні. Ну не дуйся ти так. – долонями повзе по спині, вираховує кожен хребець, натискає трохи сильніше на поперек та забирає тихий стогін насолоди у поцілунок.

– І навіть не ворухнувся коли тебе поліція затримала, гад. – смішно для Хосока, його любий чоловік злиться та надуває малинові вуста бантиком. Стоїть обурено та неприступною постаттю, але на дотики хлопця відповідає залюбки.

Вони разом виросли на півночі міста. В нетрищах, розвалинах та злочинах. Їх життя було несправедливо тяжке для дітей. Юнґі був сиротою, батьки безбожно пили, від чого й померли. Хосок мав мати. Неймовірно тендітну, струнку та безмежно добру. Вона виростила їх двох сама, вбиваючись на усіх можливих роботах того світу.

Світ, де робота це лише назва. Це місце де люди в рабство віддавалися за шматки їжі. Світ, де зранку ти живий, а вже ввечері лежиш десь у провулку мертвим тілом. Світ, де легше спитися чи почати колотися, ніж жити.

Вони росли з заздрістю в очах. Ненавиділи увесь інший світ, в якому їм ніколи не бути. Бо хто народився тут – до віку лишиться тут. Усі дороги вели у пекло, який знаходився на півночі.

Борець за справедливість Мін Юнґі попав в ряд успішних адвокатів Сеулу. Він вивчився на червоний диплом, отримав купу похвали, медалі з золота, любов усіх до нього. У нього було все. Допоки люди не дізнавалися звідки він уродився. Де був, де виріс. Вся повага в мить щезала, ніби її не було… Чи була вона взагалі?

Бо він ніхто.

Хоча ні, він той, хто все одно опиниться у рідному домі. В хащах мертвих й вбивць, там, де люди валяються в непритомному стані блаженства. Там, де кожен другий вбивав й щось крав.

Але він тут. Задля чого?
Задля справедливості… Смішний жарт.

Чон Хосок був щасливчиком в цьому житті. В нього була мати, в нього був одяг, в нього була їжа, іграшки, навчання. Він битися в дитинстві навіть не вмів. Життя давало йому надію завжди.

Битися навчив Юнґі, після того, як захищав малого хлопчиська. Як правильно тримати зброю навчив також Юнґі, після того, як на них напав чоловік під наркотиками, вимагаючи від них нову дозу. Заробляти навчило життя, коли матері не стало. Він був підлітком коли вперше отримав занесену кримінальну справу, до цього – квіточки на пам’яті.

.

Сталося це на початку весни. Вітер ще тоді був крижаним, пускав мурахи по тілу. Серце гулко билося, віддавало ритм болю у скроні. Парубок спішно біг від поліції, через усі провулки які знав з самого дитинства. Біг так швидко, не оглядаючись назад, бо там – кінець.

Там його заарештують. Там його посадять. Там його ніхто не врятує. Там він буде згнивати ще більше ніж тут.

Чутна лайка чоловіка якого він пхнув, ноги несуть його все далі й далі. Погляд не фокусується, мозок не виробляє потенційно правильної інформації. Грудна клітина здіймається частіше. Він шукає хоч одне місце яке може слугувати йому порятунком.

Червоним блимає:
Благаю, молю. 

Сирена від поліційних машин чутна здалека, майже не доноситься до вух. Сльози підступно затримуються в очах, розмазуючи горизонт.

– Хосок! – чується голосний викрик власного імені, голова йде обертом від зупинки, серце заходиться у шаленому ритмі, а легені забувають свою потрібну функцію.

– Юні…

Останнім ривком добігає до юнака та падає в його обійми. Вони валяться на холодну дерев’яну та згнившу підлогу, а металеві двері з гуркотом зачиняються. Він у безпеці. Дихає неприпинне тяжко, ніби захлинається.

Хлопець під Хосоком ніжно водить долонями по спині, заспокоює шалено – нервове серце.

В безпеці. Тут. Не там.

– Твоє ім’я не Хосок, ти фортуна. І тільки вона. – зітхає тихо та дивиться так спокійно на хлопця.

Хосок все ще сидить на стегнах Юнґі й тяжко дихає, але на губах з’являється посмішка від порівняння. Притуляється сильніше до грудей хлопця та зітхає востаннє в тому шаленому ритмі. Безпека.

– Як вивчусь, обов’язково буду витягувати тебе від в’язниць. Не вистачало тобі кожен раз робити такі забіги… Помреш. – заходиться тихим сміхом від свого ж жарту. Голова Хосока підіймається у такт сміху і той повністю розслабляється.

– Думаєш за мною будуть все життя ганятися злісні дяді?

– Авжеж.

– Ах ти ж гівнюк. – починає лоскотати тулуб Юнґі, той ще більше заходиться в істеричному сміху й починає смішно дриґатися аби прибрати руки Хосока.

Юнґі перевертає хлопця, змінюючи їх позиції та нависає зверху сидячі вже на стегнах Хосока.

– Хто з нас гівнюк? Може той хто тільки що біг від поліції, як маленьке цуценя від ворони. Чи праведний герой який дотримується законів.

– Тільки ти Мін Юнґі, той хто слав усі закони в одне місце. Тільки ти. – дивиться в вічі насупленому парубку. Тягне на себе та усміхається так нахабно. Десь там за дверми лунає сирена та мерехтять синьо – червоні ліхтарики, але він тут, в безпеці.

.

– Хоуп. Ти будеш Хоупом!

– Надія?

– Так!

Хлопець радісно дивиться на Хосока. На дворі тільки ранок. Стояло літо, жарке та з невгамовними подіями.

– Чому саме Хоуп? – цікавиться юнак та підносить цигарку до запальнички. На вулицях людей мало, більшість з них сплять під будинками, а інша хитаючись йде поспішно кудись. Сонце пробивається у це грішне місце, настирно намагається пройти поміж старесеньких жалюзів, які притрушені віковим пилом.

– Бо в тобі є надія.

Дуже змістовно. Хлопець закочує очі та переводить погляд з вікна на Юнґі. Той стоїть в одній білій футболці на їх кухні. На плиті стоїть турка, яка пізнала більше в цьому житті за всіх них. Очі оглядають стрункі ноги та вихоплюють момент коли тканина задирається вище через ліниві потягування хлопця. Сигарета поспішно тліє далі, осипаючись на брудне підвіконня.

– Зараз очі випадуть, або ми будемо викликати бригаду пожежників…

Хосок відмирає й тушить цигарку об банку з під кави яка чесно служить попільничкою. Він йде до юнака, загрібає його в міцні обійми та ніжно цілує у скроню.

– Моя надія це ти Юнґі. 

Тиша продовжується допоки кипляча кава не вирішує бігти з цього дому.

.

Їх стосунки були важкими для розуміння. Вони все життя провели разом, були одне одному ніби брати… Але братська любов переросла у кохання. Складне. Їх тягнуло ніби магніти.

Сором’язливі поцілунки переростали у настирні, потрібні. Прості обійми перетворювалися у міцні. А кожне прощання ставало приводом аби зажиматися у темних провулках, захлинаючись дедалі сильніше.

Холодної осені після чергової ночі разом, де сон був на останньому місці, вони розставили усі фігури шахів по своїм місцям.

– Хосок, мені набридло це все. – легко перебираючи руді пасма хлопця, що лежав головою на його животі. – Скажи, що між нами коїться…

– Ти наче дитина, Юні. Дивись, коли одна людина кохає іншу людину вони займаються сексом, також цілуються… – на вуста падає чужа долоня.

– Господи, тепер замовкни заради мене хоча б. – щоки хлопця безбожно червоніють. Він дивитися не може спокійно у ті темні очі, що до душі достають.

– І як ти можеш бути адвокатом? Не витягнеш ти мене з в’язниці з такою реакцією на звичайні речі. – зітхає та обережно перебирає пальці Юнґі, ніжно гладячи кожен.

– Бевзень… Я тебе теж кохаю. – тихо, немов шепотом видає парубок та гладить щоку, попередньо вирвавши її з лап юнака.

Вони безбожно закохані.

На дворі лив дощ, холод пробирався у квартиру, а на календарі майже зірваним шматком висіло двадцять друге листопада.

.

Було сніжно. Вітер заманював у танок опалий сніг, перетворюючи дійство у справжню хуртовину. Люди намагалися не виходити на вулиці по максимуму. Зима… Це означало новий час для виживання в холод.

Нове засідання було довгим, нудним та галасливим. Люди кричали, доказували, верещали. Десь неподалік ридали батьки вже давно вбитої дівчини, проклинаючи Хосока ніби вперше. Прокурор тяжко зітхає та продовжує кричати про винність під судимого, про те наскільки, як, за що його треба негайно затримати, бажано на все життя, а ще краще на смертну кару одразу. Суддя лиш підіймає очі вгору й молиться, молиться, молиться… Аби тільки це все скінчилося.

Холодні пальці виводять на бурому столі мальовничі невидимі візерунки. Чесно, це все осточортіло. Всі ці крики, лайка, плач. Йому б тиші. Поряд, з лівого боку сидить сам Мін. Він уважно слухає тріаду його противника, вислуховує про те який він безсердечний від батьків померлої та втомлено зітхає на реакцію головного тут верховенства. Погляд натикається на смішні закарлючки які виводить Хосок, той помічає зацікавленість тож починає дедалі сильніше смішити свого коханого.

Придурок.

Набридло.

Спати.

Чується зовсім тихенький сміх адвоката на набір слів свого клієнта, ніхто крім них цього навіть й не помічає. Уважно зайняті своєю лайкою. Бовдури. На мить пальці перестають виводити ієрогліфи. Хлопець задумується на секунд десять й знов береться за своє діло.

Кохаю тебе. 

Юнґі розквітає легкою усмішкою, нарешті усі звертають увагу на адвоката і той в мить стає серйозним, продовжує свій захист. Хосок непомітно сміється, він такий закоханий бовдур.

.

– Наволоч ти така! Ах ти ж когут общипаний! Та щоб вас чорт вхопив. Ви тварюки такі, мою дівчинку, мою милу… вбила ця погань. А ти його ще й захищаєш! – жінка нестерпно кричала серед довгих коричневих коридорів суду. Її по обидві руки тримали чоловіки, чоловік та син. Самі були розлючені, але більше розбиті. Жінка кричала, благала, молилася.

– Вашу доньку він не вбивав, суддя це довів. Перестаньте, жіночко, інакше так й померти можна. – спокійно каже хлопець, він дивиться на усю сімейку та прокурора поряд зверхньо. Переможець тут тільки він.

– Скотина ти. Він й тебе погубить, вб’є, викине, а жалітися нікому буде. Усіх твоїх родичів й близьких пошматує. А ти будеш його захищати! – голос сів від потужних криків, вона була в істериці, билася, кусалася. Від гарної жінки років сорока, залишилася розбита пані яка ледве стояла на своїх червоних підборах.

Чоловіки стояли подаль, вони прийняли той факт, що Чон Хосок не винен… Їх доньку, сестру, це так і не поверне. Скільки б жінка не кричала.

– На все добре, пане Кім.

Юнґі робить поклін задля показання поваги. Хлопці розвертаються у сторону виходу, аби скоріше покинути це прокляте місце. Попереду ще купа паперу, який Міну прийдеться розбирати заради свого чоловіка. Але поки, вони разом повертаються у їх квартиру, поспішно забуваючи про тяжкий місяць розбирання справи.

На вулиці летить сніг, вкриваючи усе довкола. А поміж будівель розносить сирена від поліційних машин. Вони летять на великій швидкості, знову щось трапилося.

Хосок бере долоню Юнґі у свої руки та ніжно цілує зовнішню сторону, дивиться у вічі так вдячно й ловить щиру посмішку на вустах коханого своїми губами.

Вони завжди вертаються в одне місце…

Там де все почалося.