who?

(проміжний розділ про Синміна та Мінхо! я хотіла розкрити їхні відносини і особистості побільше, тому написала це).

тоді- 25 серпня Мінхо стояв на побережжі моря. ввечері бриз віяв прямо у спину хлопця, начебто так і хотів, щоб він зайшов у сапфірове водоймище, кінця якого і видно не було…звичайно, ноги самі починали ступати, може і в холодну, та приємну воду. ще не стемніло, тому батьки Мінхо відпустили його самого на море (було тут йти хвилини три, не дуже швидким кроком).

море завжди його заспокоювало. приймало його таким, яким він є: з усіма думками і таємницями, котрі він нікому не розповідав. не можна сказати, що Мінхо- інтроверт, він більше тихий екстраверт, котрий любить спілкуватися з людьми і проводити час з гарною компанією. проте знайти для нього “його” людей було великою проблемою. або люди не хотіли сприймати хлопця.

Мінхо не одягається екстравагантно і не поводить себе прям незвичайно. одежа та аксесуари його просто підібрані зі смаком і в суспільстві він неголосний, тільки з деякими людьми може подеколи погудіти. але навіть якщо так- все одно відчувалося те, що він інший. він особливий. і це відчуття дуже дратувало Мінхо: де б він не був- всі хочуть з ним спілкуватися, а якщо і ні, то постійно поглядати на нього.

дуже дратувало і парубок хотів позбутися цього. тому що найчастіше це було причиною чогось поганого. плітки, засудження, бійки. чого тільки не було, бо він привертає так багато уваги. немовби всі погані емоції у пубертатний період звалювалися на його голову від ровесників.

інколи у нього з’являлися надії на підлітків. та навіть коли з’являлися “друзі”- вони потім виявлялися зовсім не друзями. а людьми, котрі підходили і наносили удар з спини. найбільш підлі і недобрі люди.

саме тому Мінхо знову переходить в іншу школу. саме тому тільки море залишається слухачем тінейджера, в котрому так часто знаходять “проблему”.

-ахх, вже темніє. мені варто повертатися у дім. як жадібно. ще й речі зібрати, точно.

“який прекрасний літній вечір. ніякого навчання вже ось третій місяць, можна малювати і спати досхочу. життя стає мрією влітку”

-ох, це ти Мінхо? я подумала, що це тато, тому що він ще пішов купити нам морозива. як тобі- побачити востаннє цьогоріч море? немає сумнівів, що сподобалось. вже достатньо пізно, тому краще йди збери речі, поїш смаколики, як батько прийде і спати, бо завтра рано прокидатися.

-вау, прямо думки мої прочитала. так і зроблю. люблю тебе.

-і я також.

кожного літа батьки знімають дім біля моря на два тижні. як розуміє Мінхо, започаткувалась ця традиція ще років 10 назад. інтер’єр був дуже гарним на думку хлопця: нічого зайвого, але зі своїми цікавинками, як ось абстрактні яскраві картини на стінах. у кімнаті Мінхо величезне ліжко з величезним вікном, балконом та столом. ось що потрібно для хорошого життя.

тож поки речі збиралися, батько вже повернувся з морозивом. шоколадним…як смачно їсти солодку холодну їжу, сидячи на ліжку і бачачи горизонт, де видніється море. а потім прийняти теплий душ, вдягнути піжаму та влягтися спати.

прокидатися о 6 ранку. їхати близько 5 годин до рідного міста, тому і варто рушати не у жару.

вітер з відкритого вікна так б’є у лице і рухає волосся. проте з цим все нормально для Мінхо. він обожнює поїздки машиною, як тільки виповниться 18- почне ходити на курси водіння.

милий дім. і кімната. білі стіни, котрі тримають на собі легке і не дуже яскраве освітлення з вікна; паркет, прикритий темно-синім килимом біля ліжка, яке стоїть під стіною навпроти і лівіше віконця. саме вікно розсташоване паралельно дверям.

літні дні проходять як з швидкістю світла. а залишилося так мало часу до ще одного року нудьги та пекельнішого за попередній, бо в цьому екзамени. комусь може подуматися, що так як Мінхо не любить вчитися- то й до екзаменів готуватися не буде. насправді так і є. він не готується більшість часу, та подеколи може і по декілька годин сидіти з збірниками та пробними завданнями. а щодо такого ставлення до навчання: він просто не любить школу. вона відбила все бажання відкривати щось нове, тільки якщо це не про мистецтво, котре так захоплює хлопця.

любов до мистецтва та відданість своїм захопленням- речі, які дуже повпливали на дружбу Синміна та Мінхо. вони обидва мають ці риси та обоє плювати хочуть на школу, хоч і перший не так і показує це. інколи Синмо дуже хочеться такого ж відношення, як у Мінхо до цього освітнього закладу, та це занадто для нього.

можна подумати, що Синмін як другорядний герой: гарно вчиться, має друзів, але не такий вже й популярний, гарні батьки та і красивий. на перший погляд звичайний хлопець.

насправді він відчуває більше, ніж може здатися. його життя набагато яскравіше за те, яке думають люди. тільки деякі тямлять за його “справжнє” буття і за те, що коли ти пережив так багато- то і справді хочеться просто плисти за течією та трохи скинути оберти.

інколи він міг поплакати, коли був з Мінхо. і його друг розумів, що глибоко у душі Синмо не знає, навіщо він існує та йому часто буває самотньо, навіть коли кімната повна людей. і це те, що ламало голову Лі Но, але і не міг сказати про це своєму другові, тому що він поважає його персональні- ті, котрі ніхто не має знати- думки та щоб його приятель був щасливий.

-аххх, треба піти прийняти душ. я не можу так більше, тут занадто жарко. якого біса, якщо вже сьома вечора.

день пройшов добре. Мінхо малював, прибирав та дивився серіал. нічого цікавого, але це так, як потрібно часом проводити вихідні.

-Мінхо, ти пам’ятаєш, що цьогоріч у тебе буде вступ до університету? ти визначився з спеціальністю? або хоча б приблизно те, що тебе цікавить?

“аххх, я просто хотів прийти і зробити смачнючий чай, за що мене так”

-мм, так. я подумав та думаю, що піду вчитися на щось, що пов’язано з малюванням. одразу кажу чому: я дуже люблю цю справу. це те, чому я хочу надалі вчитися та надавати свої послуги у сфері, яка мені знову таки подобається. тут все логічно як я вважаю. але ж взагалі-то, я вам вже давно кажу про це.

-хммм, ми з мамою думали, що тобі було б добре піти у технічний напрямок.

-ох..і який же мотив ви обрали для цього?

-ти точно знайдеш собі високооплачувану роботу, де тебе будуть цінити та ти сподобаєшся дівчатам. ми, до речі, вже записали тебе на день відкритих дверей у декілька університетів. твої оцінки більш-менш нормальні, як і знання, тому скоріш за все ти будеш на бюджетному місці.

– я з’їжджу тільки щоб провітритися, та йти туди та мені- це нереально. я не хочу, а значить не можу. я не прагну обирати технічну професію у майбутньому, так, мені все добре дається, але є різниця між можливістю щось виконувати та бажанням.

-…мені цікаво, чи спустишся ти колись з небес чи ні. ти не будеш комусь потрібний з своїм малюванням, вибач, але це факт.

у той момент Мінхо зробив ковток чаю і він ледве не повернувся назад до чашки.

-нікому? чому ж ти так вважаєш, батьку? бо так було колись? це “колись”- минуле, тому воно не працює вже сьогодні, як і завтра.

-ти не станеш художником, дизайнером, чи ким ти там плануєш стати. це все- не твоє, я ж знаю.

-з якого ж моменту ти став знати мене краще, ніж я себе? я зроблю все, щоб стати тим, ким я захочу, тобто-

-тобто. я не дам тобі стати ось цими людьми. я хочу для тебе гарного майбутнього і ти подякуєш мені за це колись.

-подякую? за що? ти взагалі розумієш, що тільки що сказав своєму сину, якого нібито так любиш? мені все одно що ти там собі думаєш. я все одно буду тим, ким захочу, буду з тим, з ким хочу та де захочу. а так, щодо дівчат, яким я сподобаюсь. може я взагалі гей. а зараз я піду пити свій чай та далі малювати. дякую, тепер я знаю все, що ти думаєш за мене та мою дорослість.

та як тільки він захотів йти у свою кімнату, як по руці, у якій він тримав гарячу чашку з чаєм прилетіла тарілка. тому що один чоловік кинув нею у Мінхо. тому що його син нібито сказав щось не так. щось не сподобалося, а тепер вся рука в опіках та порізах.

-те, як ти останнім часом розмовляєш з батьками…не дуже добре. взагалі не добре. просто хочу, щоб ти знав. а тепер йди далі малюй, якщо зможеш своєю рукою.

-хаха…дякую, за твою любов, батьку. така любов, що я тепер плачу від неї. обожнюю тебе. піду прогуляюся, а то трохи рука болить, не зможу помалювати.

він просто вибіг з квартири: у спортивних штанах, величезній червоній футболці та в білих трохи заляпаних кросівках. тільки взяв з собою телефон і гаманець. можливо, його не пустять додому, але йому все одно, бо Мінхо зможе поїхати до Синміна.

“чорт, голова мокра до сих пір…ще й в одній футболці. я не захворію, я не захворію, я не захворію”.

він біг. так швидко, як тільки міг. та сльози самі почали капати з його очей, як би не хотілося.

у парку вже достатньо мало людей, хоч і на думку Мінхо зараз найкращий час дня. вся зелена ділянка вкрита дубами, кедрами та буками, контрастуючи з невеликою кількістю сакур. тут завжди тихо.

“як прекрасно гуляти зараз…після того як я ще пробігся ух. правда, рука все ще болить. переболить”

нічого не залишалося робити, як присісти на лавочку та трохи порелаксувати. відпочити.

-ох! Мінхо, невже це ти? я тебе вже давно не бачив. та що з твоєю рукою?

не дали відпочити. хтось підійшов. відкривши очі хлопець побачив Фелікса та якогось іншу, поки що незнайомому, людину, котра здається є другом для того, хто потурбував.

-вау, невже це я оу, яка несподіванка. моя рука…стався нещасний випадок.

Фелікс- такого ж зросту як Мінхо (як мінімум так здається). коричневе трохи довге волосся, очі медового відтінку та веснянки- так схожі на різні сузір’я. один прокол у правому вусі. щодо стилю одягу: тут все просто, але зі своїм шармом. світло-сині джинси, біла футболка з квітковим принтом, чорні босоніжки та різні аксесуари.

його друг. він у білій футболці, сірій кофті, чорних джинсах та у кедах з масивною підошвою. ну так, ще срібні браслети та прокол, але вже у лівому вусі. темно синє коротке волосся. і коричневі очі. нічого цікавого…але щось у цьому всьому є. атмосфера, яка біля нього. вона нібито інша.

-я забув познайомити тебе з моїм другом. це Джисон. Хан Джисон. насправді ми з Синміном втрьох часто зависаємо десь разом. так дивно, що ви зустрілися тільки зараз.

-Мінхо, про тебе так багато розповідали мені і ось, нарешті, ми зустрілися. чесно визнати, ти виглядаєш краще, ніж я міг подумати.

-дякую, я про твоє існування взагалі не здогадувався, але яке значення це має зараз. приємно познайомитись.

-ах так. ти не знаєш де Синмо?

-ні, ми маємо завтра зустрітися. а що? не можете до нього дописатись?

-так.

-чекайте. справді? він завжди швидко відповідає, коли йому хтось пише, тим більше, якщо це друзі.

-ми мали з ним зустрітися тут. тридцять хвилин назад. вже сорок він не у мережі. і мені здається, що в цьому є проблема.

-не тільки тобі так здається.

аж тут задзвонив телефон Фелікса. мати Синміна.

-так? доброї..ночі? можливо ви знаєте, де Синмін, тому що ми мали-

-він у лікарні. по дорозі до вас його збила машина. якщо хочете- можете приїхати, навідати його. у нього немає переломів, проте був шок та багато саден. ми не могли повідомити раніше, тому що як ні як- це серйозно.

-я розумію. зараз ми приїдемо.
Мінхо, чи хочеш ти поїхати з нами?

-так… хочу.

Синмін завжди надобережний. тепло вдягається, коли холодно, не любить малойзнайомі компанії людей, не довіряє всім. і завжди переходить дорогу на зелене світло.

щось змінилося?

у лікарні холодно. багато людей. некомфортно. хоч Фелікс з Джисоном є. вже ситуація покраще.

-я розумію, що можливо це прозвучить дивно, та. не хочеш вийти на деякий час звідси? все одно нам тут ще почекати хвилин 15, а виглядаєш ти вже не дуже.

-та що ти, Джисон, все нормально? я так думаю. пішли.

на вулиці все холодніше і холодніше. рука потрохи перестає боліти, хоч і є деякі порізи та синці.

-так..що з тобою все-таки сталося, Мінхо? ти не міг просто впасти і так побити руку. крім того я ще бачу опіки. тебе хтось побив чи..ні, окей, я не уявляю, що могло статися.

-ні, нічого. такого. це зараз не має значення.

-твоя справа.

-тож…як багато ти про мене знаєш? я уявлення не мав, що хтось крім них знає про мене.

-ох. не так багато, як ти думаєш. не турбуйся за те, що твої друзі розповіли якісь секрети про тебе. Синмін та Фелікс. вони просто не такі люди.
нас вже кличуть. пішли.

як виявилось, спочатку можна було зайти Феліксу та Джисону, а вже потім Мінхо. він так і не дізнався, чому саме так. “якесь тупе правило або вимога, але добре. хай буде”.

вийшли вони…не такі ж райдужні, як зайшли. Мінхо помітив, що вони максимально намагалися щось приховати, та у них не вийшло.

прийшла черга Лі Но.

Синмін лежав у ліжку, дивлячись у вікно, де виднілося вже майже темне зіркове небо. на його обличчі не було ніякої емоції. таке відчуття, що він забув, як це і зараз має ось це.

-Синмо, що сталося? як ти себе почуваєш?

-Мінхо.

і тут почалося ридання. такі моменти були, але дуже рідко. вони не люблять виражати свої емоції такими способом, проте таке стається. і Мінхо не уявляє що з цим робити.

-Мінхо…я знаю. що ти знаєш. що я ненавиджу себе, незважаючи на те, що моя сім’я..вона підтримує мене буквально у всьому, у мене є шикарні друзі, справа, гра на гітарі, яку я так люблю. але я нещасливий. та я не уявляю чому. я так часто почав про це думати…і мені соромно, тому що мені треба було б почувати себе добре. сьогодні. я кажу це тільки тобі. я перейшов дорогу під час червоного світла не із-за неуважності. а тому що я так захотів. я не бачив сенсу далі бути. так, я тупий і не думав з кимось поговорити, я вважав, що сам розберуся, але так не сталося та я втратив контроль над собою на секунди. і сталося те, що сталося. я радий, що я не мертвий. справді радий…

-Синмін.

Мінхо присів на край ліжка та взяв за руку Синміна.

-ти ідіот? так, ти ідіот.

-я ж вибачився.

-ти все ще ідіот, хоч і оцінки в тебе покраще.

-добре. що я можу зробити, щоб ти не вважав мене ідіотом?

-перше- завжди казати мені те, що тебе турбує. я люблю тебе як друга, та…мені боляче дивитися, як ти мучаєшся. не вмієш ти ховати емоції.

-добрееее, я зрозумів.

-а друге. нафіг вставай з цього ліжка. ми йдемо пити чай. так, тут, у лікарні. мені все одно де. я тобі ще дещо розповім- Мінхо показав свою бідну руку.

-ах. Лі Но. я обожнюю тебе. я знаю, що ти знаєш. просто нагадування.

-і я тебе обожнюю, просто інколи хочу побити, щоб ти прийшов у себе.

am i wrong.