What if?

What if we rewrite the stars?
Say you were made to be mine

Zac Efron, Zendaya – Rewrite The Stars 

Дві постаті з’явилися на вершечку пагорба, освітленого променями призахідного сонця. Десь здалеку ще долинала весела музика – відголос весілля двох, шалено закоханих, сердець. Лише дівчині, що прямувала геть звідти, не було так весело на душі. Ні, Джо Марч неймовірно тішилась за сестер, однак, щось всередині неї так і волало, що чогось бракує, щось йде не так. Діставшись верху пагорба, де літній, лагідний легіт віяв свіжість і тепло, змушуючи тріпотіти не лише листя, але й щось в душі, дівчина нарешті порушила тишу.

— Мег тепер заміжня. Емі їде в Європу. А ти… Ти закінчив університет і тепер поїдеш на довгі канікули. Я не така лагідна як Бет, тому злюсь і хвилююсь, – почала відверто Джо.

Неймовірно. Але, тільки біля Лорі вона могла бути настільки вільною та відвертою. Так сталось з їхньої першої зустрічі, з миті знайомства. Відтоді Джо вже ніколи не могла уявляти своє життя без Теодора Лоренса в ньому. Він став найближчою та найдорожчою людиною для дівчини, другом для неї та її сім’ї, опорою та підтримкою в найтемніші з часів.

— Але ж не обов’язково залишатися тут, Джо, – ясний погляд зупинився на подрузі, а слова лились легко, наче ті фрази з п’єс, що вони розігрували на горищі, як були молодше.

— Ну ми ж не кинемо все і не втечемо на піратському кораблі світ за очі? – посміхається дівчина, вже уявляючи якими приголомшеними б виглядали обличчя батьків, сестер і особливо тітоньки Марч.

Тедді зупиняться і трохи зверху дивиться на Джо, легко стряхнувши головою. Ох, як довго він шукав тієї самої миті, щоб сказати це. Вмить його погляд став серйознішим і відважнішим, він вдихнув поглибше, щоб нарешті зізнатися в тих почуттях, що роками вирували в його серці.

— Ні… Ні. Ні! – повторює Джо.

Однак, жевріюча надією думка “А що, як?” прослизає у свідомості дівчини. Водночас паніка паралізує все тіло Джо. Вона місяцями намагалась поховати всілякі надії на своє щасливе життя, замикаючи схожі думки в глибині своєї душі. Навіть у найтемніші й найтихіші ночі вона не могла про це мріяти. Страх мріяти та жити як мріється вкорінився у свідомості Джо вже багато років тому. Постійне почуття обов’язку і відповідальності перед сім’єю – ось, що головне. Тому, вона не була готова до того, що хотів сказати Лорі. До того ж обирати почуття, означало для дівчини відмовитись від власних амбіцій і планів на майбутнє. Це був би кінець. Прийманні, Джо так думає.

— Я все одно скажу, Джо! – Лорі перекрикує вітер на пагорбі.

— Прошу… Ні, не кажи цього, – Джо з усіх сил уникає погляду Лорі, намагаючись приховати сльози в очах.

Вона знала, їй варто ще раз поглянути в прекрасні зелено-сірі очі навпроти й вороття не буде. Цей погляд давно полонив полохливе, наче пташка, серце дівчини. Те, як дивився на неї Лорі… Ці погляди змушували Джо тремтіти та бажати навічно залишитись в зелені й теплі погляду друга. Однак, зараз, коли Джо вже прийняла для себе важливе рішення, вона не могла дозволити своїм нестримним почуттям все зруйнувати. Тільки не зараз.

— Давай поговоримо, Джо, прошу тебе, – різко видихає хлопець, – Зрозумій, я кохаю тебе, кохаю з нашої першої зустрічі. І це сильніше за мене… Я весь час намагався показати свої почуття. Але ти не хотіла їх помічати, приймати.. – затинається Лорі.

Найбільше, чого боїться Лорі – втратити Джо, втратити по справжньому, назавжди. Боже, він, напевно, геть з’їхав з глузду, бо зовсім не уявляє як жити далі, якщо вона не захоче вислухати його, якщо вона відмовить. Назад дороги немає, він поставив на кін їхню дружбу, все що мав, заради неї, заради почуттів. Це було важко, вона така примхлива і часом вперта до неможливості, певно, найноровливіша дівчина, з усіх, кого він коли-небудь зустрічав. Але така необхідна йому, тільки вона… Все, чого бажав Лорі в цю мить, це побачити сяючі очі Джо і щоб вона відповіла йому – “так”.

— Ні.

— Прошу, спершу вислухай мене і врешті-решт дай відповідь, бо я так жити більше не можу! – голос Лорі зривається на благання.

— Тедді, прошу, не треба цього…

— Я полишив більярд, бо тобі він не подобався. І я щасливий, це дрібниця. Я чекав, ніколи не нарікав, бо вирішив… Вирішив, що мої почуття взаємні, Джо! І, так, я знаю, що не гідний тебе…

— Ні…

— Я не видатна людина, однак…

— Ні, ти прекрасний, ти надто хороший для мене, а я… Я так вдячна тобі, так пишаюсь тобою. Але… Я не знаю, що я відчуваю, – думки дівчини геть заплутались, як і вона сама.

Непомітно для самої себе, Джо опинились ледь не впритул до хлопця. Вона могла відчути тепло його тіла, так близько і водночас так далеко. Дівчина жадібно вдивлялась в обличчя Лорі, намагаючись не натрапити на його погляд, що був зосереджений тільки на ній. Дівчина могла розгледіти ледве помітне ластовиння на носі, розгублено привідкриті вуста, гострі вилиці… Від нього пахло польовими квітами, солодощами й зовсім трохи алкоголем. А в думках Джо лише одна думка: “А що, як..?”.

— Ти не знаєш? – Лорі хотів кричати від безвихідності ситуації.

“Як?” – Лоренс не розумів, як їй вдається бути такою рідно і водночас зовсім недоступною.Так, неначе між ними була величезна скляна стіна, через яку Лорі весь час намагався покликати Джо.

На якусь секунду Джо дозволяє собі подумати, якби ж то не був цей жорстокий світ, а який-небудь любовний роман, чи дозволила б вона собі вислухати Тедді, прийняти його і свої почуття? Чи змогла б вона лишитись такою самою письменницею, мрійницею, мандрівницею? І щоб Лорі завжди був поряд? І це був би лише їх світ? Але життя, то не роман, Джо знає про це як ніхто інший. Їй здається, що знає…

— Я не хочу тобі брехати чи кривити душею. Ти хороша людина і прекрасний друг, про іншого я і мріяти не могла б. Однак, вибач… Мені ще варто розібратись чого я насправді хочу.

— Послухай, Джо, іншої я покохати не здатен, тільки тебе… – Лорі нарешті ловить погляд дівчини.

Він знає кожний завиток її волосся, кожне ластовиння. Її погляд і посмішка назавжди засіли в пам’яті Лорі. В’їлись, наче пляма від вина на улюбленій сорочці. Лиш з різницею, що ці спогади він буде зберігати все життя.

— А що, як це буде помилкою? Якщо так ми зруйнуємо нашу дружбу? Це буде катастрофа, – Джо і сама не розуміє, чому каже саме ці слова.

Ледь не первісний страх і відчуття провини сковує, пригнічує, не дає справжнім почуттям нарешті оволодіти серцем дівчини.

— Не буде ніякої катастрофи! А якщо ми помилимось не спробувавши? – ледь не кричить у розпачі Лоренс.

Гостра і згубна, як вістря стріли, думка пронизує свідомість хлопця. Він з усіх сил чіпляється за непевність у погляді та словах Джо, бажаючи запевнити її у своїй безмежні щирості. Лорі був готовий пожертвувати всіма багатствами світу, аби тільки Джо змогла, хоч раз поглянути на себе його очима, зрозуміти наскільки вона неймовірна, дорогоцінна і прекрасна, наскільки сильно він її кохає.

— Раптом ми станемо назавжди нещасними, пов’язавшись одне з одним? – наполягає на своєму Джо.

— Я обіцяю бути святим! – щиро і розпачливо клянеться Лорі.

— Мені здається, я зовсім не створена для сім’ї, що я ніколи й ні з ким не одружусь!

— Тоді чому всі очікують цього від нас? Твоя сім’я? Мій дідусь?!

— Я… Ні, я не можу бути певною і щиро погодитись, щоб не шкодувати про свій вибір. Сподіваюсь, колись ти мене зрозумієш… – слова дівчини наповнені страхом.

Та Джо знає, що він ніколи не зрозуміє, не полишить своїх почуттів. А ще знає, що ніколи не зможе собі цього пробачити. “А що, як… Ні, ну я ж не можу полишити сім’ю, сестер і втекти в далекий Нью-Йорк. Жити там, займатись творчістю, заробляючи собі на життя, допомагати звідти сестрам і врешті бути вільною…”. Джо гостро відчуває, що після такого вчинку щось в душі точно помре, назавжди. І повернути це вже не можна буде. Ніхто і ніщо не заповнить тієї прірви у неї в середині.

— Ні, не зрозумію. Краще вже повіситись, Джо! – кричить хлопець, відвертаючись.

Лорі спрямовує свій погляд деінде за горизонт, не бажає показувати наскільки болючими є її слова для нього. Але слова самого Лоренса ранять дівчину не менше. Серце Джо стає на мить, а перед очима проносяться жахливі картини – життя без Лорі. Хлопець іде геть, віддаляється, без нього стає враз холодніше. Мороз проймає все тіло Джо, однак винен в цьому не вітер.

— Тедді!

— Краще взагалі не жити, ніж жити без тебе! – кидає через плече Лорі.

— Тедді, прошу, не кажи дурниць! – гнівно кричить Джо і наздоганяє його, – Послухай, ти знайдеш чарівну, неймовірну дівчину, яка щиро кохатиме тебе, вона обов’язково стане прекрасною господинею вашого дому. Я не зможу так! Подивись на мене, я непоказна і незграбна… Я – дивачка. Ти будеш мене соромитися… – Джо робить чергову спробу переконати Лорі, чи себе.

— Я кохаю тебе, Джо, – знову твердо і вперто каже Лорі.

Слова, що Джо чула вже не раз, колись грайливі й не серйозні для неї, в цей раз звучать інакше. Вони зупиняють цей потік самознищення від дівчини. Вона наче вперше бачить Лорі – такого серйозного, щирого, впевненого у своїх почуттях. На цей раз хлопець не очікує відповіді, просто каже те, що не в силі тримати в собі. Він пригадує, як колись йому сказали, що кохання як застуда – його неможливо сховати, тому тут і зараз він показує Джо, наскільки смертельно хворий, почуттями до неї.

Їхні погляди знову зустрічаються. В очах Лорі – сум і біль відмови, в очах Джо – боротьба з цим світом і своїми почуттями. Вона знає, що загине без нього, надто сильні були її почуття. Ще декілька миттєвостей вони дивляться одне одному в очі. Повітря навкруги електризується, наче ось-ось повинна вдарити блискавка, однак це іскри їхніх почуттів вирують поміж закоханих.

Раптом Лорі обіймає Джо, притягуючи до себе за талію. Його погляд гіпнотизує дівчину і відстань між ними все зменшується. Вона робить глибокий вдих і піддається вперед. М’який доторк. На якусь мить Лоренсу здається, що він помер, а може зійшов з розуму, а може все одразу. Він відповідає на поцілунок, перехоплюючи ініціативу. А вона так легко продовжуючи його дії. Подихи змішуються, а серця відбивають один ритм. Лорі міцніше притискає дівчину до себе. Руки Джо мандрують тілом хлопця, переміщуються з шиї у волосся, плутаючись у неслухняних кучерях. Чийсь стогін злітає з вуст, мішаючись у поцілунку, що стає глибшим і пристраснішим. Світ навколо перестає існувати, є лише вони удвох, вуста до вуст, обійми та ця незабутня мить.

Лорі доводиться докласти чималих зусиль аби зупинитись. Трохи розфокусований погляд зупиняється на розпашілих щоках і привідкритих губах дівчини.

— Вибач, я не повинен був… – намагається виправдатися Лорі.

Усвідомлення того, що щойно сталось змушує хлопця почервоніти до кінчиків вух. Раптово, навкруги стає замало повітря і все, на що вистачає сил – потупивши погляд у землю, молитись провалитись під неї у цю ж секунду.

— Тобі немає за що просити вибачення, – сором’язливо посміхається Джо.

Вона досі відчуває сильні руки Лорі на талії, смак його губ і ту легкість, що приніс за собою поцілунок. Нещодавні страхи здаються дівчини цілковитою маячнею. Звичайно, для Лорі є місце в її серці та житті. Джо обережно бере руку хлопця, переплітаючи їх пальці й стискаючи її трохи сильніше.

— Я подумала, а що, як у нас все вийде?